Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

^Київський псалтир. 1397 р.

1993 р. Київський псалтир 1397 року не належить Москві

Гліб Івакін

До видатних пам’яток мистецтва XIV століття залічують ілюстрований Псалтир 1397 року. Рукопис прикрашений 303 мініатюрами. Усі дослідники одностайні в тому, що чудові якістю виконання та різноманітністю сюжетів мініатюри, розмаїття яскравих барв, майстерність написання літер ставлять Київський Псалтир в один ряд з найкращими ілюстрованими творами світового мистецтва [Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. – К., 1960. – С. 49, 52; Жолтовський П. Мініатюра 14 – першої половини 18 століття // Історія українського мистецтва. – К., 1967. – Т.2. – С.322 – 324; Логвин Г. Київська Псалтир // Українське мистецтвознавство. – К., 1971. – Вип. 5. – С. 179 – 199; Розов Н. Древнерусский миниатюрист за чтением Псалтыри // Труды отдела древнерусской литературы Института русской литературы. – М. -Л., 1966. – Т. 22. – С. 65 – 82].

Про місце і час створення київського Псалтиря відомо із приписки наприкінці рукопису. Переписувач точно зазначив своє ім’я та звання, ім’я замовника книги, місце й рік написання її: “В літо 6905 (1397) списана бысть книга си Давыда царя повеленьемъ смиренаго владыкы Михайла роукаю грішнаго раба Спиридонья протодиякона. А писана в граде в Києве”. Книга зберігається з збірці рукописів Товариства любителів давньої писемності та мистецтва Санкт-Петербурзької Державної публічної бібліотеки імені М.Салтикова-Щедріна.

1978 року вийшло факсимільне видання київського Псалтиря з окремим томом наукових коментарів відомого мистецтвознавця Г.Вздорнова.

Проте дослідник заявив, що цей твір треба вважати за пам’ятку писемності північно-східної Русі. Для Києва, мовляв, рукопис нібито зовсім випадковий, бо написаний хоч і в цьому місті, та на замовлення Москви, виконаний московитином і в московському оточенні [Вздорнов Г. Исследования о Киевской Псалтыри. – М., 1978. – С. 32], тому до київської культури жодного стосунку не має.

Таке категоричне судження мистецтвознавця ґрунтується здебільшого на зовсім невідповідному розумінні загальної політичної ситуації в Східній Європі наприкінці XIV століття, а також тогочасної ролі Києва, на недооцінці досить тісних зв’язків південноруських земель, передусім Києва, з північно-східними князівствами. На думку Г.Вздорнова (який покликається на дослідження М.Kaprepa), „чудові будівлі, прикрашені фресками та дорогими мозаїками й зруйновані в 1240 році полчищами Батия, лежали в руїнах, на яких тулилося випадкове „містечкове” населення” [там само]. А звідси міркування, що в „містечковому” середовищі такі зразки високого мистецтва не могли створюватися. На цьому хибному уявленні й базуються висновки мистецтвознавця.

Оскільки Псалтир 1397 року – пам’ятка визначна й ключова для правильного розуміння місця Києва в тогочасній культурі, спробуймо ще раз довести, що цей твір все-таки щільно пов’язаний з культурно-історичним життям Києва. А сам він-досить яскравий приклад тісних культурно-історичних зв’язків Києва та Москви в 14 – 15 століттях.

Передусім відзначимо, що Київ наприкінці XIV століття зовсім не був занепалим закутковим містечком. Археологічні дослідження останніх десятиріч показали всю неслушність уявлень про те, ніби Київ після 1240 року і аж до часів Богдана Хмельницького лежав у суцільних руїнах. Саме наприкінці того століття в Києві настало піднесення економічного, політичного й культурного розвитку [Ивакин Г. Киев в 13 – 15 веках. – К., 1982]. І створення чудової пам’ятки мистецтва – свідчення цього. Нагадаймо, що тоді одночасно з Москвою і раніше від інших відомих міських центрів Північно-Східної Русі, київський князь почав карбувати власну монету. Промовистий інший факт. 1399 року Київ дав такий самовикуп (3000 карбованців сріблом) Едигею, як і Москва 1409 гроку, яка була в той час, безперечно, найбільшим містом Східної Європи.

У роботі переписувача звичайно відбивається жива розмовна мова з місцевими особливостями. Як міркує Г.Вздорнов, у київських рукописах XIV століття мала б бути „вже виразно ополячена” мова [Вздорнов Г. Зазнач. праця]. А в мові київського Псалтиря цього зовсім не відчувається – отже, він чужий для Києва. Проте, твердження про „виразно ополячену” мову викликає подив. Адже під безпосередню владу Польщі Київ потрапив лише після 1569 року, а в XIV столітті польського впливу, мовного особливо, тут не помітно і прослідків цього ніде не знаходимо. Щоб у цьому переконатися, досить почитати українські грамоти тієї доби.

Крім того, не відоме й походження переписувача Псалтиря Спиридонія. Близькість його твору до інших ілюстрованих пам’яток Московського князівства, що вийшли із скрипторію (переписувальної майстерні) митрополита Кіпріана, також пояснюється досить легко. Київський Псалтир писано під час перебування Кіпріана в Києві, у його найближчому оточенні. До того ж подібність писемної культури Москви і Києва за тих часів пояснюється й досить сталими зв’язками.

У Москві було чимало вихідців з Києва та інших руських земель Великого князівства Литовського і Руського. Так, митрополит Петро (1305-1326) походив з Волині, до речі, сам був художником-іконописцем („извыче иконному художеству”). 1332 року київський боярин Родіон Несторович перебрався до Москви з усім своїм “двором” (1700 осіб). Тоді ж сюди переїхав й інший київський боярин – Протасій, вивізши з собою відому ікону “Микола Зарайський із житієм”. Митрополит Олексій (1348 – 1378) – син чернігівського боярина Федора Бяконта. Ченцем Києво-Печерського монастиря був відомий політично-церковний діяч Діонісій. Він заснував Печерський монастир у Нижньому Новгороді, передав йому київську ікону Печерської богоматері, потім став суздальським архієпископом і був затверджений константинопольським патріархом митрополитом усієї Русі.

Діонісій заініщював складання знаменитого Лаврентіївського літопису, став одним з натхненників боротьби проти панування Золотої Орди [Прохоров Г. Повесть о Митяе. – Л., 1978]. Своє бурхливе життя Діонісій скінчив у Києво-Печерському монастирі 1385 року, куди його повернено велінням київського князя Володимира за те, що „ходив до Константинополя” без його дозволу.

У Києві народився й був ченцем Печерського монастиря Стефан. Згодом перебрався до Москви й заклав 1358 року відомий Махрищенський монастир.

Особливо багато спричинився до зміцнення києво-московських взаємин митрополит Кіпріан, який мав постійні зв’язки зі своїми однодумцями в Москві, насамперед, Сергієм Радонежським, Стефаном, Афанасієм Висоцьким (цей останній 1382 року переїхав разом з Кіпріаном до Києва).

З 1376 по 1390 рік, за винятком короткочасного побуту в Москві в 1381-1382 роках та відвідань Константинополя, Кіпріан перебував у Києві. Навіть після останнього переїзду до Москви він у 1396-1397 і 1404-1405 роках знову був тут. Під час перебування митрополита в Києві й написано Псалтир.

Кіпріан виступав за об’єднання всієї давньоруської спадщини. А важливим засобом здійснення загальноруської програми була єдина метрополія. Ось чому він прагнув долучити до своєї метрополії всі північноруські, литовсько-руські й галицькі землі, які мали на той час окремі церковні організації. Яскравим документом цієї політики є славнозвісний „Список городов русских дальних и ближних”, створений у канцелярії Кіпріана і, на думку академіка Б.Рибакова, саме в Києві, незадовго перед тим, як було написано Псалтир [Рыбаков Б. Просвещение // Очерки русской культуры 14 – 15 вв. – М, 1970. – т.2. – С. 153 -205; Див. також: Наумов E. К истории летописного „Списка русских городов дальних и ближних” // Летописи и хроники. 1973. – М., 1974. – С. 150 – 163].

Київське оточення митрополит 1390 року забрав із собою до Москви. Там дуже гостро відчувалася тоді потреба в досвідчених церковних діячах та книжниках, адже в 1382 році Москва була розгромлена й спалена ханом Золотої Орди Тохтамишем, а „мнози игумены и прозвитеры, и черньци, и крилошане, и черници, и попове, и диакони… вси посечени быша”. Більшість книг було „снесено с всего града и из загородка и ис сел” до соборів „до стропа наметано схранения ради спроважен, то все без вести сотвориша” [Полн. собр. русских летописей. – М., 1965. – Т.15. – Вып. 2. Стлб. 145, 146]. Тож з Києва запросили чимало вправних переписувачів та інших учених людей.

Кіпріан привіз ченця Печерського монастиря Арсенія, „мужа дивна й нарочита и добродетельна суща”, який став протодияконом Успенського собору в Кремлі, а згодом і тверським єпископом, багато зробив для тверського книгописання та мурованого будівництва. Він заснував відомий Жолтиків монастир (1394), Успенський собор (1404-1406). Арсеній – засновник тверського літописання. До нас дійшла „Ліствиця” 1402 року, переписана ним з першотвору, автор якої – Кіпріан. У 1406 році „замишленієм” єпископа створена Арсеніївська редакція Печерського патерика. І недарма мистецтвознавці відзначають тісні зв’язки тверського мистецтва з київським [Айналов Д. Иллюстрации к Хронике Амартола // Памятники древней письменностииискусства.- Л., 1925. – С. 25; Подобедова О. Миниатюры русских исторических рукописей: К истории русского лицевого летописания. – М., 1965. – С.19].

Таких книжників у Кіпріановому оточенні було чимало. Багато з них переїхало до інших руських культурних центрів і підтримувало з Києвом сталі зв’язки.

Отже, переписувач рукопису найімовірніше був пов’язаний з Києвом, хоч не обов’язково москвитин, як чомусь уважає Г.Вздорнов. Ще менш правдоподібно, що у відповідальну історичну подорож Кіпріан брав з собою не тільки переписувача протидиякона, а й цілу малярню для ілюстрування рукопису. Та й сам мистецтвознавець мусив був в іншій своїй праці відзначити, що в мініатюрах Псалтиря „ознаки московського малярства кінця XIV сторіччя зовсім не вирізняються” [Вздорнов Г. Искусство книги в Древней Руси. – М., 1980. – С. 96]. Тож є підстави зробити висновок, що ілюстрації виконано на місці київськими мистцями.

Мініатюри київського Псалтиря не перебивають тексту, не розривають його, а вільно розташовані на берегах і пов’язуються з відповідними місцями в контексті тонкою червоною лінією, щоб спростити орієнтацію читачеві. Легкі, пластичні, витончені малюнки контрастують з урочистим, масивним текстом і водночас доповнюють його. Художникові до вподоби свіжі, яскраві кольори – червоний, синій, блакитний, зелений, що підкреслюються тонкими золотими штрихами. Загалом чудові мініатюри рукопису належать до найвищих надбань мистецтва XIV століття, а сам твір є провісником гуманістичних, ренесансних ідей, що займуть провідне місце в українському мистецтві наступних століть.

Яка ж подальша доля Київського Псалтиря? Г.Вздорнов уважає: замовник рукопису Михайло, який колись був смоленським єпископом, відказав його Успенському соборові в Смоленську. На Псалтирі є напис, що його подаровано земським підскарбієм (міністром фінансів по-сучасному) Великого князівства Литовського і Руського Аврамом Глембицьким Микільській православній церкві у Вільні. Тут він зберігався до 19 століття, коли його виявили дослідники давньоруських рукописів. У 1496-1505 роках Глембицький обіймав посаду смоленського старости і міг там отримати Псалтир.

Проте ймовірніше, що рукопис подарували одному з київських соборів, наприклад Софійському або Михайлівському Золотоверхому. Сам Глембицький з походження киянин, син дрібного відкупника Рабея. Вчився в Києві, швидко зробив вдалу кар’єру, став членом державної ради Великого князівства. Він міг одержати Псалтир у Києві й перевезти до Вільна після остаточного поділу загальноруської метрополії та переїзду митрополичої катедри на початку XVI століття з Києва до Вільна. Цікаво, що, за легендою, Микільську церкву заснувала Уляна – дружина князя Ольгерда. Духівником її був архімандрит Києво-Печерського монастиря Давид, і сама вона в цьому монастирі похована. Нову кам’яну будівлю церкви 1514 року спорудив князь Костянтин Іванович Острозький, також тісно пов’язаний з Києвом.

Як бачимо, щодо походження й дальшої долі київського Псалтиря висловлюються різні думки. На наш погляд, необґрунтованими є спроби вирвати цей мистецький твір із загальної картини київської культури XIV-XV століть. Дослідження переконують, що культурно-історичні зв’язки руських земель Литовської держави з північно-східними землями Русі взагалі, й Москви та Києва зокрема, тісніші й сталіші, ніж видавалося досі.

Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87 – 91.

Вкладені елементи

Аркуш 1. Герб підскарбія Великого князівства Литовського Аврама Єзофовича Глембицького (1518). Світлини Михайла Загреби
Аркуш 1. Герб підскарбія Великого князівства Литовського Аврама Єзофовича Глембицького…
Аркуш 1в. Вихідна мініатюра книги. Цар Давид, який пише Псалтир
Аркуш 1в. Вихідна мініатюра книги. Цар Давид, який пише Псалтир
Аркуш 13в (на звороті). Псалом Х, 1. Нечестивці стріляють з луків у праведників
Аркуш 13в (на звороті). Псалом Х, 1. Нечестивці стріляють з луків у праведників
Аркуш 85. Псалом LXIV, 10-14. Давид та дві ріки, що напоюють землю
Аркуш 85. Псалом LXIV, 10-14. Давид та дві ріки, що напоюють землю

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 1088

Модифіковано : 20.06.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.