З історії Карлівщини

В. А. Пилипець, О. С. Лимар, О. Б. Супруненко

Карлівські землі, виходячи зі знахідок артефактів у прилеглих сусідніх районах, були заселені людиною ще за доби палеоліту. Людина жила на них і за мезолітичної епохи, використовувала з метою ведення мисливства та збиральництва у неолітичний час. На початкових етапах історії мікрорегіону вся територія Карлівщини входила до складу переддержавних родоплемінних утворень – союзів індо-арійських племен 2-ї пол. ІІІ – 1-ї чв. ІІ тис. до н. е. – ямної та катакомбної культурно-історичних спільнот раннього бронзового віку [8]. У 2-й чв. ІІ тис. до н. е. вона була ареалом розселення індоарійських бабинських племен середнього бронзового віку, яких дослідники минулого пов’язують із войовничими гіксосами, що наводили жах на народи Близького Сходу та познайомили Єгипет доби Нового царства із таким новаторським на той час засобом пересування і ведення бойових дій, як легкі двоколісні колісниці [9]. З кін. 2-ї чв. ІІ тис. до н. е. ці землі виявилися опанованими носіями кількох культур індо-іранської зрубної культурно-історичної спільноти племен доби пізньої бронзи [10]. Від тих віддалених часів на Карлівщині залишилися поодинокі сліди стійбищ кочового степового населення й численні поховальні пам’ятки, розкидані вздовж вододілів річок та на їх високих берегах. Це – кургани – насипи з грунту, що використовувалися впродовж всього бронзового віку як родинні некрополі для поховань співплемінників.

Іраномовне степове населення кочувало на берегах Орчика й Тагамлика також і в наступний кіммерійський час – на початку раннього залізного віку (ІХ – поч. VII ст. до н. е.), аж поки надорчикські степи не були зайняті представниками нових груп іраномовних кочівників – скіфів, котрі просунулися до цього мікрорегіону з півдня і південного сходу вже з VII–VI ст. до н. е. [11]

Майбутня Карлівщина входила до складу північних земель Степової Скіфії, залишаючись зоною кочівок окремих родів степових номадів аж до поч. ІІІ ст. до н. е. Північно-західними сусідами цих племен на р. Ворсклі були угруповання лісостепового лівобережного населення раннього залізного віку – племена ворсклинського локального варіанту скіфоїдної культури Лісостепу (VII – поч. ІІІ ст. до н. е.) – гелони та будини, до яких на різних ділянках Поворскля долучилися й вихідці з Дніпровського Правобережжя VIII–VII ст. до н. е. – носії протослов’янського етносу – неври [12]. В європейській та українській історіографії кін. ХІХ – 1-ї чв. ХХ ст. ці племена отримали збірну назву – сколоти [13]. Чергові зміни в етнополітичній ситуації в регіоні, пов’язані з кліматичною та економічною кризами не тільки на Дніпровському Лівобережжі, а й у цілому південніше – в античному світі, призвели до становлення елліністичних держав, появи давньогрецьких і так званих «варварських» царств у Північному Причорномор’ї, значних переміщень народів у степовому коридорі Євразії зі Сходу на Захід, а, отже, до появи на Лівобережжі сарматських племен, що невдовзі стали господарями Приорілля, а згодом і межиріччя останньої із Сулою – з ІІ ст. до н. е. майже до поч. IV ст. н. е. Вони відомі в історичних джерелах як змінюючі один одного племена роксоланів, аорсів, аланів [14]. Свідоцтвом перебування останніх із них – вихідців з Північного Кавказу – є рештки родового могильника в курганах, що досліджені в сер. 1920-х рр. у с. Климівка у пониззі Орчика [15].

Із утворенням у ІІІ ст. н. е. в Середньому Подніпров’ї готської держави Германаріха степи Карлівщини потрапили до зони впливу і меж останньої, а відтак – влилися у процес формування в регіоні своєрідного культурного явища пізньоримського часу – черняхівської культури ІІІ – поч. V ст. н. е. [16]. Сліди поодиноких поселень населення цього часу, як і знахідки римських монет, відомі на Карлівщині та засвідчують належність цієї території до земель, де були доволі відчутними «римські впливи» [17]. Та в степах на схід від Дніпра тоді все ще домінували пізньосарматські кочівники, котрі поступово, осідаючи на землю і змішуючись із мешканцями виникаючих селищ, тільки-но починали відмовлятися від свого традиційного кочового побуту [18]. Цей процес так остаточно й не отримав завершення через навалу гунів у кін. IV – на поч. V ст., коли досить швидко завойоване місцеве населення було підхоплене вихором грабіжницьких походів на захід – у римські володіння в Паннонії, Галлії й Італії. Найбільший із цих походів на чолі з гунським «каганом» Аттілою (396–453 рр. н. е.) фактично знелюднив степове й лісостепове Лівобережжя, розпочавши ранішній етап Великого переселення народів [19].

Тільки з кін. VI – поч. VII ст. карлівські терени почали заселятися черговими контингентами кочівницького болгарського населення, яке просунулося зі Сходу. З утворенням у басейні Сіверського Дінця, Дону (аж до пониззя Волги) великої ранньофеодальної держави – Хозарського каганату – ці степові простори стали своєрідним буферним коридором між суто хозарським володіннями на сході за Оріллю та лісостеповим Поворсклям [20], зайнятим антським угрупованням ранньослов’янського населення 3-ї чв. І тис. н. е. [21] Із 2-ї чв. VII ст. болгари створили власне державне утворення у степах Лівобережжя – Велику Болгарію, включивши до його складу в Поворсклі й слов’янські антські племена. Існує аргументоване припущення про розміщення у пониззі р. Тагамлика в районі сучасного с. Малої Перещепини у 3-й чв. зазначеного століття літньої ставки кагана цієї держави Кубрата (бл. 600–668) [22]. У боротьбі з Хозарією болгарська кочівницька держава розпалася на кілька орд, які, очолювані його синами, розселилися на Балкани, до Поволжя, деякі влилися до складу Хозарського каганату.

Після полишення більшою частиною болгар Поворскля на майбутній Карлівщині залишалися лише окремі роди кочівників, що підкорилися зверхності хозарських каганів. А впродовж 2-ї трет. IХ – поч. Х ст. ці ж степи стали ореною переміщень наступних переселенців зі сходу – мадьяр, які користалися пасовищами й збирали данину з ворсклинських сусідів-сіверян для очільників каганату [23]. Наприкінці Х ст. їх змінили чергові степовики – торки, пізніше печеніги, хоча, за винятком поодиноких знахідок, речові свідчення перебування на цій території останніх практично не збереглися.

Межиріччя Ворскли й Орелі з поч. ХІІ ст. стало межею між володіннями половців та авангардними рубежами Давньоруської держави на Ворсклі. «Дикий» Половецький степ на Карлівщині починався за річкою Орчиком [24]. Саме на його лівому березі дослідниками від поч. ХХ ст. засвідчене існування половецьких вівтарів, що супроводжувалися встановленням на курганах і високих місцях «кам’яних баб» – стел-монументів культу предків у середовищі цих войовничих кочівників [25]. Місцезнаходження половецьких святилищ маркірувало належність «заорчикських» земель у кін. ХІІ – на поч. ХІІІ ст. до володінь представників окремих родів придніпровських половців (Бурчевичів та їх сусідів на сході Шаруканидів) [26].

Напевне, через ці степи здійснювали набіги на лівобережні землі Русі половецькі загони, через них пролягали маршрути походів на Оріль і Самару давньоруських переяславських чи новгород-сіверських князів. Хоча про останні не маємо чітко означених на місцевості літописних згадок, як і свідчень наявності будь-яких населених пунктів цієї доби. На сьогодні матеріальні підтвердження таких походів залишаються маловідомими. Проте, поблизу с. Грякове сучасної Чутівської територіальної громади в 1960-ті рр. виявлений давньоруський меч, що належав дружиннику, чий бойовий шлях пролягав уздовж долини Орчика [27].

Існує припущення, що після битви на Калці 1223 р. шлях одного із загонів монгольських нападників на чолі з Джебе-нойоном (?–1223), після стрімкого маршу до Новгорода-Святополча [28] та в бік Переяслава, пролягав через сусідню Новосанжарщину, і внаслідок цього вторгнення могла бути спалена Ворона – давньоруський «град» зі списку «Руських міст дальніх і ближніх», розташований на Маджарській горі над Ворсклою в Нових Санжарах неподалік гирла річки Ворони [29].

У 1239 р. орди хана Батия (1205–1255) захопили і спустошили Чернігів та Переяслав, зруйнувавши чимало населених пунктів Полтавського краю, а невдовзі підпорядкували завойовані землі Монгольській державі. Під владою Батия та його наступників ця територія ввійшла до північно-західних меж Золотої Орди [30].

Для післямонгольського часу існують літературні повідомлення про належність лівобережних ворсклинських земель до складу золотоординського Улусу Джучі, передстепові ділянки якого були слабко заселеними, а степи межиріччя Ворскли й Орелі використовувалися кочівниками половецького походження для випасання худоби. З поч. 3-ї чв. XIV ст. лівий берег Ворскли ввійшов до складу кочівницького утворення фіналу Ординської епохи – Мамаєвої орди [31]. Хани цієї орди (існувала до 1380 р.) підтримували переважно добросусідські стосунки з литовськими удільними князями та населенням на правобережжі Ворскли, що сприяло певному залюдненню прикордонних територій і появі в цих районах окремих проявів економічного життя, торгівлі. Свідченням тому є знахідки пізніх золотоординських монет. До речі, за 50 кілометрів від Карлівщини, навпроти с-ща Білики на півночі Кобеляччини, знаходилася одна з літніх ставок ханів Мамаєвої орди, де на поч. 1370-х рр. навіть карбувалися монети хана Мухаммада, знахідки яких відомі й на території Карлівщини [32]. У кін. XIV ст. до Нижнього Поворскля і прилеглих територій, вірогідно, відкочувала орда сина Мамая – Мансура Кийят-Мамая (?–1392). І саме до цих земель 1392 р. вдерся Тамерлан (Тимур) (1236–1405), розоривши округу. Між іншим, це підтверджується й знахідками його монет і монет завойованих ним східних країн, що виявлені у пониззі Ворскли та Псла аж до сточища Тагамлика [33]. За легендою, в битві 1392 р. на Самарі Мансур Кийят-Мамай і загинув [34].

Нагадаємо, що після Кревської унії 1385 р. землі Русі, включаючи і правобережне Поворскля, були приєднані до Польсько-Литовської держави. На цей час малозаселені обшири Полтавщини входили до складу Київського князівства, потім – намісництва та воєводства.

Улітку 1399 р. Карлівські степи стали ореною переміщень загонів ординських військ, що прямували назустріч армії великого литовського князя Вітовта (?–1430) та його союзника хана Тохтамиша (1342–1406), розбитої в «битві народів» у пониззі Ворскли Єдигеєм (1345–1419) і Темір-Кутлуком (1370–1399) [35]. Унаслідок цієї доленосної для європейської історії події степи й узбережжя невеликих ворсклинських та орільських приток залишалися знелюдненими впродовж поч. XV ст. До рубежу XV–XVІ ст. ця територія була місцем кочівок окремих родин степовиків, котрі контролювалися правителями на кшталт очільників «Семенових людей» [36] чи емірами найпізнішого «Самаро-Орільського улусу» Золотої Орди (або улусу Манкерман) [37], аж поки остаточно не знелюдніла через набіги татар кримського хана Менглі-Гірея І (1445–1515). Правда, задокументованих знахідок цієї епохи для мікрорегіону, крім кількох генуезько-татарських аспрів і бахчисарайських акче [38], ми не маємо.

У 1461 р. король Казимір IV Ягеллончик (1440–1492) увів на землях Русі поділ, що існував у Речі Посполитій. Чи не першим низовим гетьманом у Подніпров’ї став Преслав Лянцкоронський (1489–1531). Із його дозволу вільні насельники Лісостепу – козаки стали розселятися по Дніпру з обох його берегів. Козаки поділялись на низових (запорозьких) і городових. Останні мали сім’ї, займались господарством, а при потребі мали брати участь у війнах. Вони заселяли в основному південну частину Полтавщини, часом землі, що пізніше увійшли до складу колишніх Кобеляцького та Костянтиноградського повітів.

Перший запорозький гетьман Богдан Ружинський (1514–1576) розділив городових козаків на 20 полків, а полки на сотні. Гетьманською столицею стало м. Черкаси, а вся країна поділялась на воєводства.

Чи не найдавніша документальна згадка про головну водну артерію Карлівщини відноситься до кін. ХVI ст., під 1571 р. відзначається річка Орчик у зв’язку з організацією Сторожової служби у Московії [39]. Вона ж згадується в описах до карти «Книга Большому Чертежу», укладених 1627 р. як керівництво «государевой службы посылок» Московської держави: «по праву Муравской дороги до верху речки Орчика, а Орчик пал в Орель» [40]. У 1-й чв. XVII ст. про неї повідомлялося, як про важливе місце королівського селітряного промислу на сучасній Полтавщині. У 1638 р. при межуванні кордону між Річчю Посполитою і Московією його частина пролягала по верхів’ю р. Орчика:

«… а рѣку Мерлу поперегъ перешедши до рѣки Коломаки, которую поперегъ перешедши уже до рѣки Орчика, тою рѣкою итти въ верхъ ажъ до Муравскихъ шляховъ» [41].

Не виключено, що в 1638 р. привілеєм польського короля Володислава IV Вази (1595– 1648) родовиті шляхтичі з Київщини Гурські стали власниками величезної території у басейнах рр. Ворскли й Орелі, до складу якої входили і грунти по рр. Орчику та Берестовій. Згідно з актом «посесії» від 17.VI.1643 р. та записом від 22.VI.1643 р. щодо продажу «вічного» від Станіслава Гурського, підчашого київського й старости кагарлицького, Юрію Немиричу, підкоморію київському, а саме добр над річками Ворсклою та Ореллю за 120 тис. злотих, до нового власника переходили і всі землі по р. Орчику, якими він володів фактично до 1648 р. [42]. Правда, крім випасу худоби, селітряного виробництва, мисливства і бжолярства, сезонного збирання дарів природи, ніяка інша господарська діяльність у цих степах не проводилася. У подальшому вони ввійшли до складу Полтавського полку.

Від початку створення у 1648 р. Полтавського козацького полку територія майбутнього, одного із найбільших і найбагатших у колишній імперії – Карлівського маєтку або Карлівщини, що розташувалася по обидва береги річки Орчик – від рр. Тагамлика на заході і до Берестової на північному сході, рахувалася у складі Першої Полтавської полкової сотні, залишаючись до певного часу своєрідним територіальним резерватом. У господарському плані вона, очевидно, почала освоюватися відразу ж після переможного завершення Хмельниччини, але не вихідцями з Правобережної України, як дехто помилково вважає, а жителями, у першу чергу, самої Полтави, мешканцями Першої полкової й сусідніх сотень43.

Першим серед достовірно відомих на сьогодні власником земель на р. Орчик, де пізніше почала розбудовуватися слобода, що отримала назву Карлівка, був суддя Полтавського полку і городовий отаман І. І. Красноперич (?–бл. 1718). Будучи соратником гетьмана І. С. Мазепи (1639–1709), він втратив усі свої володіння в результаті поразки у Полтавській битві 27 червня 1709 р. Пам’ять про нього збереглася у дещо видозміненій сучасній назві карлівського лісу – Красноперівський [44].

Новим власником колишніх земель І. І. Красноперича на Орчику, відповідно до універсалів (охоронних листів) Олександра Меншикова від 18 червня 1709 р. та, повторно, від 13 травня 1710 р., став «оборонець» Полтави від шведів, з 1709 р. полковий обозний, Клим Нащинський, якими він володів до своєї кончини, вірогідно, у 1-й пол. 1722 р. На короткий термін їх було успадковано вдовою Євфимією Нащинською та сином Яковом. Увесь цей час територія вздовж р. Орчика (як і Берестова) продовжували залишатися практично незаселеними. Спираючись на указ Петра I від 16 квітня 1722 р. і користуючись перевагами свого службового становища, І.-Б. Вейсбах (на той час генерал-лейтенант російської армії) з серпня того ж року заволодів усіма маєтностями, що до 1709 р. належали прихильникам І. С. Мазепи – полковому судді І. І. Красноперичу та полковому обозному Дорошу (є підстави вважати, що він не обмежився тільки цим) [45]. Ця подія й зіграла вирішальну роль у зародженні майбутньої Карлівщини. Вона означала завершення козацького періоду її передісторії і початок існування великого землеволодіння, що мав продовження аж до 1917 р.

Не раніше 1723 і не пізніше 1725–1726 рр. І.-Б. Вейсбах (?–1735) почав заселяти на Орчику першу свою слободу – майбутню центральну садибу Карлівського маєтку, загальна площа якого за більш пізніми свідченнями склала близько 100 000 га. Уперше під назвою Карлівка слобода стала відомою в жовтні 1731 р. [46] Отже, зазначена дата береться за точку відліку історії сучасного міста. З будівництвом у 1731 р. Української оборонної лінії почало заселятися і сучасне с. Федорівка, а, вірогідно, кількома роками пізніше – с. Варварівка. Разом вони склали першооснову новоствореного маєтку. На поч. 1770-х рр. до них приєдналася слобода Климівка.

Після кончини І.-Б. Вейсбаха у 1735 р., а в наступному і його дружини, новим власником маєтку, згідно з резолюцією Анни Іоаннівни від 20 січня 1737 р. на «всеподданнейшем прошении» від 13 січня того ж року, став генерал-фельдмаршал російської армії БурхардХристоф Мініх (1683–1767). Невдовзі він перейменував Карлівку на свою честь у Мініхполь. Нова назва проіснувала до квітня-червня 1743 р.

Через рік після державного перевороту й заслання Мініха до Сибіру нова імператриця Єлизавета Петрівна (1709–1762) указом від 30 квітня 1743 р. подарувала Карлівський маєток своєму фавориту Олексію Григоровичу Розумовському (1709–1771), після смерті якого, 6 листопада 1771 р., той перейшов у спадок до молодшого брата, колишнього останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Григоровича Розумовського (1728–1803). Загалом, Карлівський маєток перебував у власності родини Розумовських майже 106 років й увесь цей час у більшості офіційних документів його називали Карлівською волостю [47]. А вперше у статусі містечка Карлівка згадується в церковних документах за 1771 рік [48].

Згідно з указом Катерини II (1729–1796) від 11 червня 1764 р. була створена Катерининська провінція, що стала складовою частиною за указом від 22 березня 1764 р. новоствореної Новоросійської губернії. До неї, щоправда із запізненням на кілька років, увійшли і Карлівські землі [49].

Після розподілу Новоросійської губернії на власне Новоросійську та Азовську, згідно з указом від 14 лютого 1775 р., й підпорядкування фактично в 1776 р. Катерининської провінції Азовській губернії, тодішня Карлівщина відійшла до складу новоствореного Новосанжарівського повіту («Новосенжаровскаго уѣзда») Полтавської провінції Новоросійської губернії. Цей повіт згадується у різних джерелах до 1782 р. включно [50]. Після затвердження указом від 22 січня 1784 р. кінцевої структури новоствореного в 1783 р. Катеринославського намісництва, до його складу серед 15 повітів увійшов і Костянтиноградський, куди відносилися Карлівські землі.

Згідно з іменним указом імператора Павла I (1754–1801) Сенату від 30 листопада 1796 р. були скасовані намісництва, запроваджені Катериною II, а замість них створювалися губернії, зокрема, на Лівобережжі – Малоросійська з центром у Чернігові. На той час Карлівка з навколишніми землями ввійшла до складу Полтавського повіту Малоросійської губернії. Костянтиноградський повіт було скасовано, а саме місто перейменовано в посад, згодом – у заштатне місто [51].

Станом на кін. XVIII ст. кількість населених пунктів Карлівського маєтку зросла до 11. Зокрема, там уперше згадуються сучасні села Климівка і Попівка на р. Орчику, Верхня Ланна на р. Ланні, Кирилівка і Кирилпіль на р. Берестовій, Кошманівка (перша назва Тагамлик) на р. Тагамлику [52].

Невдовзі, згідно з указом Олександра I (1777–1825) від 27 лютого 1802 р., Малоросійську губернію перетворено на Малоросійське генералгубернаторство у складі двох нових губерній – Полтавської та Чернігівської. До Полтавської губернії ввійшов відновлений Костянтиноградський повіт [53]. У його складі Карлівщина перебувала до весни 1923 р.

Згідно з «Распределительной записью имений графа Кирилла Григорьевича Разумовского между его сыновями», затвердженою в Конотопському суді 24 квітня 1800 р., четвертий син останнього гетьмана Лівобережної України – Лев Кирилович Розумовський (1757–1818) фактично вступив у володіння (юридичні права отримав після смерті батька 3 січня 1803 р.) Карлівською волостю [54]. Цю подію він ознаменував будівництвом у тому ж році деревяної «церкви Варваринской» у с. Варварівці.

Лев Кирилович виявився найефективнішим господарником серед Розумовських. Саме за часів його діяльності було покладено початок розбудови промислових підприємств, переважно з переробки сільськогосподарської сировини. Так, «съ 1808 года» його зусиллями була заснована суконна мануфактура (фабрика), що в сер. XIX ст. залишалася найефективнішою серед подібних підприємств Полтавської губернії і добре відомою далеко поза її межами [55].

Станом на 1817 р. у містечку Карлівка та селах маєтку діяли: 4 винокурених заводи, восколильний і цегельний заводи, а також невеликі за обсягом продукції: полотняна фабрика, пивоварня, маслобійня тощо. У тому ж році вперше згадується сучасне с. Нижня Ланна, де працював селітряний завод. Головною сільськогосподарською галуззю залишалося тваринництво, кількість овечих заводів збільшено до 7 од., великої рогатої худоби – до 3 од., діяв кінний завод. За рік до кончини Лева Розумовського (помер 21 листопада 1818 р.) його коштом та опікою в Карлівці збудовано унікальну муровану трипрестольну Успенську церкву, єдину на губернію першого класу (зруйнована у 1936–1937 рр.) [56].

Спадкоємиця графа, вдова Марія Григорівна Розумовська (1772–1865), через 10 років після кончини чоловіка, збудувала 1828 р. муровану Благовіщенську церкву в с. Федорівці, руїни якої можна бачити і сьогодні [57].

1836 рік – перша відома документальна згадка про села Мар’янівку і Маріамполь (Маріїнполь), засновані і названі на свою честь Марією Розумовською у кін. 20-х – на поч. 30-х рр. XIX ст. Маріамполь було розселено новою власницею у кін. 1850-х рр. Підписанням купчого документу 24 лютого 1849 р. Марія Розумовська, будучи похилого віку, продала Карлівський маєток великій княгині Олені Павлівні (1806–1873), дружині Михайла Павловича – сина Павла I [58].

Стараннями нової власниці, у 2-й пол. 50-х рр. XIX ст. Карлівщина стала місцем зародження і попереднього апробування на практиці головних положень антикріпосницької реформи, оголошеної царським Маніфестом 19 лютого 1861 р. Безпосередньо для населення маєтку Олександром II (1818–1881) 1 лютого 1859 р. було затверджено окреме «Положеніе для крестьянъ Карловскаго имѣнія», що набуло чинності 21 травня того ж року та згідно з яким складний і тривалий процес реформування (економічні положення) було започатковано на два роки раніше, ніж в усій державі [59.] Між іншим, у плані святкування 50-тилітнього ювілею реформи в Карлівці 1912 р. навіть було встановлено бюст царя-реформатора.

Подаючи приклад господарювання в нових умовах, Олена Павлівна значною мірою зосередила свою увагу на розвитку промислових підприємств маєтку. Зокрема, з 1855 р. почав працювати крупчастий паровий млин, у 1860 р. засновано ремонтно-механічний завод – один із найстаріших на Лівобережній Україні, сьогодні – це Карлівський машинобудівний завод (КМЗ). У 1862 р. став до ладу спиртовий завод («винокуренное производство»), який за обсягом виробництва не поступався найбільшим подібним підприємствам імперії, а з 1866 р. почав діяти єдиний в губернії крохмальний завод. Цю справу продовжили спадкоємці – дочка та онуки [60].

Відповідно до положень Маніфесту від 19 лютого 1861 р., в межах повітів почали створюватися волості, як адміністративні одиниці селянського самоврядування. Від самого початку у Костянтиноградському повіті їх було 22. Населені пункти Карлівського маєтку ввійшли до складу наступних: Варварівської, Верхнє-Ланнівської, Карлівської, Кирилпільської (Кирилівської) та Федорівської. Але вже станом на 1863 р. загальна кількість волостей у повіті зросла до 32 од. Зокрема, з’явилася Тагамлицька (Кошманівська). Відтоді процес утворення нових, ліквідації старих або повторного відновлення колишніх волостей, а також перерозподіл між ними населених пунктів, продовжувався протягом чверті століття. Останні суттєві зміни мали місце у 1885–1887 рр., після чого ситуація нарешті стабілізувалася [61].

Доречно перерахувати волості, до складу яких, у підсумку ввійшли населені пункти, що в 1923-1925 рр. склали майбутній Карлівський район: Карлівська – Карлівка, Нижня Ланна, Попівка, Федорівка; Білухівська – Білухівка, Варварівка, Лисича, Нагірне, Левенцівка, Вільхуватка; Піщанська – Верхня Ланна, Мар’янівка, Холодне Плесо; Руновська – Климівка; Тагамлицька (Кошманівська) – Максимівка [62].

Після кончини на поч. 1873 р. Олени Павлівни маєток успадкувала її дочка велика княгиня Катерина Михайлівна (1827–1894), а з 1894 по 1917 рр. він перейшов у власність до їхніх нащадків – герцогів Георгія Георгійовича (1859–1909) і Михайла Георгійовича (1863–1934) Мекленбург-Стрелицьких та їхньої сестри принцеси Олени Георгіївни Саксен-Альтенбурзької (1857–1936). Серед найважливіших подій того часу – отримання 5 червня 1895 р. від Миколи II (1868–1918) дозволу на будівництво залізничної гілки мм. Полтава – Карлівка, що була відкрита для руху вже 5 жовтня 1896 р. Це сприяло вирішенню питання про добудову відрізка залізниці мм. Карлівка – Костянтиноград та його відкриттю 15 жовтня 1897 р., а вже 25 жовтня 1901 р. була відкрита гілка мм. Костянтиноград – Лозова. Від тих часів на Карлівщині з перебудовами збереглися два архітектурні об’єкти – донині діючі будівлі Карлівського і Ланнівського вокзалів.

Окрім того, зусиллями останніх власників Карлівського маєтку до початку Першої світової війни було запущено в експлуатацію три цукрових заводи: 1905 р. (за ін. даними 1904 р.) – Карлівський; 1910 р. – Ланнівський; 1914 р. – Мартинівський. У 1905 р. почав працювати ще один крохмальний завод маєтку у с. Тишенківка (донині Красноградського району Харківської обл.) тощо.

Відмінною рисою Карлівської економії як вдалого бізнес-проєкту, що, до речі, вирізняло його серед більшості поміщицьких господарств імперії, був налагоджений процес переробки сільськогосподарської продукції, націлений на стабільне отримання прибутку. Це здійснювалося завдяки роботі ряду закладів – спиртового, заводу, парового млина, крупчатки, Карлівського і Тишенківського крохмальних заводів, заводів з виготовлення цегли, черепиці, діяльності вже названих цукрових підприємств, маслобійні. Результати господарювання за 1908–1912 рр. показали, що основну частину прибутків власники маєтку отримали від рослинництва (700 тис. руб. на рік), тваринництво і кінний завод виявилися збитковими, прибуток приносили винокуренний завод (30 тис. руб.), паровий млин (90 тис. руб.). Цукрові заводи давали дещо більше 270 тис. руб., лісове господарство 30 тис. руб.

Середня прибутковість Карлівського маєтку за цей час складала 1 114 тис. руб. на рік, що було вдвічі більше, ніж у 1900 р. Ефективність господарювання забезпечувалась не тільки вдалим використанням здобутків агрономії та техніки, а й експлуатацією навколишнього переважно безземельного селянства [63]. Не дивно, що 1902 р. це вилилося у невдоволення і повстання селян, котрі спричинили справжній розгром ряду економій. Селянські виступи охопили околиці Карлівки, де невдоволені трудівники, не отримавши позички на ведення посіву, розорали 2000 дес. поміщицької землі, набрали собі із захоплених засіків насіння для посівної [64]. І хоча цей виступ тривав менше місяця, він охопив величезну територію не тільки на Полтавщині, а й у сусідній Харківській губ. – 336 сіл 19 волостей із населенням понад 160 тис. осіб. Унаслідок виступів селян тільки на Полтавщині було розгромлено 79 поміщицьких маєтків [65].

Лютнева революція 1917 р. призвела до повалення самодержавства і поклала початок розпаду Російської імперії. 4 березня 1917 р. постала нова політична структура – Центральна Рада, яка стала центром згуртування національних сил українського народу.

Найстарішим осередком українського національного руху була Полтавська громада Товариства Українських Поступовців, яка на поч. 1917 р. влаштувала Український клуб і книгарню66, налагодила випуск агітаційних листівок, відозв та провела вибори до Національного конгресу, що узаконив існування Центральної Ради, визначив її статус та склад. Від Полтавщини до складу Центральної Ради увійшли М. Ковалевський, П. Чижевський, В. Шемет, М. Токаревський та ін. [67].

З 1917 р. відбувалася розбудова нових партій. Оформлювались безліч рухів і спілок, котрі об’єднували учнівську та студентську молодь, військових, селян, ставали провідниками ідей національного відродження. Центральною Радою були проголошені три Універсали, які засвідчували основну на той час ідею – вимоги національно-територіальної автономії в складі Російської демократичної федеративної республіки. Населення в своїй масі не підтримувало ідей більшовиків і не сприймало їх. Навіть на губернському з’їзді Селянських спілок, що проходив у вересні 1917 р., переважна більшість делегатів вороже зустріли виступи більшовицьких агітаторів. В умовах анархії та безладдя, що нестримно насувалися на державу в цілому та губернію зокрема, серед селянства й міщан стихійно виникали загони самооборони – вільного козацтва. Метою їх створення стала охорона правопорядку, власного життя і майна, чого на той час вже не могла забезпечити жодна владна структура. Більшовицький переворот не був підтриманий не лише жодною зі владних структур чи громадських організацій, а й місцевими більшовиками. Центральна Рада продовжувала вважатись вищим державним органом України [68].

Як наслідок, більшовицький уряд радянської Росії не міг змиритись з існуванням суверенної Української республіки. Тому він інспірував «всеукраїнський з’їзд» совєтів, який проголосив в Україні свою владу та створення уряду. Не зважаючи на формальне визнання незалежності Української Народної Республіки, раднарком РСФСР послав на «допомогу» маріонетковому «уряду» війська [69]. За третім наступом більшовикам удалося встановити в Україні свою владу та розпочати соціальний експеримент над населенням на довгих 70 років, що супроводжувався терором, знищенням засад господарювання, політичними репресіями, голодоморами, колективізацією, війнами та ін.

На початку цих подій згідно IV Універсалу Української Центральної Ради органами місцевого самоврядування визначались ради, передбачався поступовий перехід до територіальної системи, яка б складалася із земель, волостей та громад. Наступним кроком до реалізації проєкту став закон про новий адміністративно-територіальний поділ України від 2–4 березня 1918 р. Згідно з ним запроваджувалася нова адміністративно-територіальна одиниця – земля. Костянтиноградський повіт увійшов до складу землі Полтавщина. Але це так і залишилось проєктом через складну політичну ситуацію та спалахи війни у 1917–1921 рр. У цей час зі складу Білухівської виділилася Варварівська волость, а населені пункти колись скасованої Верхньоланнівської повернулися до складу Карлівщини, будучи розподілені між Карлівською та новоствореною Варварівською волостями.

Розпочата ще на поч. 1918 р. націоналізація промисловості і торгівлі призвела з одного боку до їх розвалу, закриття підприємств і безробіття, а з другого – до створення чисельної армії чиновників-управлінців – зародку майбутньої радянсько-господарської номенклатури. Частина поміщицьких маєтків не була передана селянам для зрівняльного розподілу, а залишилась під радгоспами і комунами. В результаті безгосподарності ці землі прийшли в запустіння та фактично були виключені з сільськогосподарського обігу. Цукрові плантації карлівських маєтків, площею близько 8 тис. десятин, позаростали бур’янами. З маєтків було забрано більше 100 тис. пудів цукру, до 5 тис. коней і 4 тис. голів великої рогатої худоби, а також вичерпані запаси борошна та посівний матеріал. А перед приходом денікінців червоноармійці і селяни навколишніх сіл пограбували Мартинівський цукрозавод і повністю вивели його з ладу, розбивши машини та заводську лабораторію [70].

Денікінська окупація краю мало чим відрізнялась від більшовицької. Різниця була лише у ставленні нових окупантів до української мови та культури – все українське отримало назву «галичанське» і заборонялося так само, як і за часів Російської імперії.

З поверненням більшовиків відновився терор проти українського населення. Влітку 1920 р. в Полтавській губернії відбувалося близько 100 повстань проти більшовиків, що супроводжувалися вбивствами продагентів, комуністів, розгоном більшовицьких совєтів і комнезамів. Селяни с. Верхня Ланна, об’єднавшись із загонами Нестора Махна, пограбували Циглерівський цукрозавод та розгромили посланий проти них каральний загін, знищивши при цьому 100 червоноармійців [71].

Махновці здійснили три рейди теренами колишнього Костянтиноградського повіту – у червні, липні та серпні – на поч. вересня 1920 р. У повідомленнях Костянтиноградського повітвиконкому зазначалося: «Нашестя Махна та його перебування в межах повіту залишило сильні сліди. Зупинилася радянська робота на місцях, зірвано заготівлю продовольства, розстріляно ряд товаришів, розігнано міліцію». 26 липня 1920 р. у с. Верхня Ланна махновці розгромили 7-й трудовий полк, захопили частину його обозу та знищили 84 червоноармійців – латиських стрільців. Після цього вони рушили на Карлівку [72]. У 1920 р. Костянтиноградщина стала одним із центрів повстанської боротьби. Тут залишені під час літніх рейдів дрібні загони махновців збільшувались за рахунок місцевого на

Наприклад, у Старовірівській волості загін із 5-ти махновців зріс до 150 чол. за кілька днів. У повсталих селах згаданої волості навіть була налагоджена «гарнізонна служба» – селяни самі чергували вночі, озброєні кілками й вилами, а для захисту від раптового нападу ворожої кавалерії по вулицях були розкладені борони зубцями догори. Найбільші сили мав повстанський загін «батьки» Брови. За одними даними, він складався з 400 чол. піхоти і 100 чол. кінноти при 15 кулеметах, за іншими – близько 1200 чол. Загін контролював територію 4-х волостей Костянтиноградського повіту. 17 грудня 1920 р. цей загін увійшов до Карлівки, де його повстанці роззброїли червоноармійців на військових складах, забрали там зброю, боєприпаси та інше спорядження, розгромили телефонну станцію. Загін Брови у кін. 1920 р. перемістився до Катеринославської губернії.

Проте невдовзі місцеві селянські загони зазнали великих втрат і були розбиті під Старовірівкою. Проти них кинули переважаючі сили червоноармійців, що мали кулеметну та гарматну підтримку [73]. Причини поразки повстанців були в тому, що загони не могли скоординувати свої дії і селяни не хотіли йти далеко від своїх сіл. 15 травня 1921 р. загін Брови знову здійснив рейд на територію Костянтиноградського повіту, а 21 травня вже мав бій з 2-м батальйоном Першої кавалерійської бригади Першої кінної армії. Частина червоноармійців утекла, частина здалась у полон [74].

Улітку 1921 р. на території Костянтиноградського повіту діяли місцеві загони, підсилені дрібними кавалерійськими частинами махновців. Найбільшим був загін отамана Іванюка (150 шабель), з яким штаб Н. Махна підтримував постійний зв’язок. До речі, серед махновців, як відзначали офіційні радянські документи, був високий моральний дух, героїзм і непохитна воля у боротьбі за інтереси селянства. Сувора дисципліна і доброзичливе ставлення до населення гарантували їм симпатії селянства. Прояви насильства припинялися рішуче самим «батьком» Махном, командувачами його загонів та дружиною Галиною Кузьменко, яка власноруч, як свідчать оперативні зведення більшовиків, розстрілювала мародерів та гвалтівників [75].

Саме на території Костянтиноградського повіту відбулася нарада командирів повстанських загонів Махна, враховуючи безперспективність подальшої боротьби з більшовицьким режимом, де було поставлене питання про долю Революційної Повстанської Армії. Думки польових командирів розійшлись. Більшість хотіла продовжувати боротьбу, але в сприятливіших місцях і пропонувала йти на Кубань, Кавказ, до Сибіру. Махно та Іванюк схилялися до відходу в західноукраїнські землі, що перебували на той час під польською окупацією. 13 серпня 1921 р. махновці покинули територію повіту. В ніч на 17 серпня 1921 р. вони з боєм переправились через Дніпро біля с. Переволочної і назавжди покинули територію Полтавщини

Більшовики, захопивши владу, відразу ж почали вносити свої корективи до місцевого життя та змінювати адміністративно-територіальний поділ. Так, ще 27 січня 1918 р. був виданий декрет Раднаркому РРФСР «Про порядок змін меж губернських, повітових та інших», згідно якого території губерній, повітів і волостей змінювались радами робітничих, селянських та солдатських депутатів. Згідно з тимчасовим положенням Радянського Уряду України «Про організацію місцевих органів радянської влади і порядок управління» від 8 лютого 1919 р. у селах почали створювати сільські ради. Процес утворення рад, як нижчих одиниць адміністративно-територіального поділу й уточнення їх функцій, продовжили і в 1920 р.

З липня 1920 р. видано положення Всеукраїнський центральний виконавчий комітет про сільські ради, які утворили в населених пунктах, де проживало не менше 300 жителів. Виконавчим органом були виконкоми у великих селах з населенням менше 10 тисяч осіб [77]. А постановою Всеукраїнський центральний виконавчий комітет від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальний поділ» в Україні було започатковано масштабну за розмахом та довготривалу в часі реформу.

На початку цієї реформи було створено Карлівський район у складі Красноградського округу Полтавської губернії. Його основою стали сільські ради ліквідованих Карлівської, Варварівської та Білухівської волостей, а чисельність населення склала 35 149 осіб. Він охоплював територію у 532 кв. версти або близько 605,4 км2, і це було щонайменше за всі наступні роки існування району. У той період, ще донедавна частина Карлівки, отримала самостійний статус і офіційну назву – село Захлюпанка [78].

Від тієї доби збереглася коротка характеристика адміністративного осередку району:

«Карлівка має поштове відділення, телефонну підстанцію з абонементами у Варварівці, Білухівці, на Мартинівському і Ланнівському цукрозаводах, лікарню, семирічну трудшколу, щоденні базари. У районі Варварівки має поштове відділення. У районі діють 3 цукрові заводи – Карлівський з 120, Мартинівський з 44, Ланнівський з 52 робітниками» [79].

Цукрові заводи були націоналізовані одними з перших ще в 1919 р.

У 1925 р. відбувся новий крок у процесі адміністративно-територіального реформування. Згідно з постановою Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і РНК УСРР від 3 червня того ж року на території України було ліквідовано поділ на губернії і розпочався перехід на триступеневу систему управління. При цьому, у зв’язку із розформуванням Красноградського округу, Карлівський район увійшов до складу Полтавського [80]. Значних змін зазнав і сам район. Відповідно до постанови Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і РНК від 13 березня 1925 р., зважаючи на наполегливі клопотання місцевих мешканців, Максимівську сільраду із складу Машівського було перераховано до Карлівського району. Згідно з цією ж постановою передавалися сільради: Гряківська, Новогряківська та Очеретівська (постановою від 30 вересня 1925 р. останню було передано до Коломацького району Харківського округу) [81].

У звязку з розформуванням Рунівського (Руновського) району, відповідно до постанови Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і РНК від 30 вересня 1925 р., Климівська сільська рада поверталася до Карлівщини. Станом на 1 жовтня 1925 р. площа району становила 730,4 кв. версти або близько 831,2 км2, а загальна чисельність населення складала 38 033 осіб [82]. Загальна кількість сільських рад зросла до 16 і залишалася незмінною до 1928–1930 рр.

На кін. 1920-х рр. на Карлівщині почали з’являтися перші паростки «соціяльної колективізації на селі». Цілком добровільно утворилися товариства спільного обробітку землі, комуни та артілі. Серед таких на 1928 р. вже діяли артілі «Хуторок» у с. Холодне Плесо (47 чол.), «Селянський робітник» у Карлівці (22 чол.), ім. Зінов’єва в Нагірному, комуна «Братський труд» у Білухівці, ТОЗ «Новий шлях» у Федорівці (79 чол.). Проте, ці новації ще не набули ознак масових явищ [83]. Примусова суцільна колективізація відбулася вже на поч. 1930-х рр.

Третій за рахунком період адміністративно-територіальної реформи в Україні започатковано постановою Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і РНК від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління». Поділ УСРР на округи перестав існувати вже з 15 вересня. І в цей же час, у жовтні 1930 р. було розпочато видання першої карлівської районної газети «За колективне життя». У листопаді 1935 р. її назва замінена на «Сталінським шляхом», а з березня 1944 р. – «Червона зоря». Пізніше газета носила назву «Заповіти Ілліча» [84].

3 лютого 1931 р. вийшла нова постанова Всеукраїнський центральний виконавчий комітет про так звану «реорганізацію» адміністративно-територіальних одиниць. На практиці це призвело до значного скорочення кількості районів. Згідно з «Витягом із протоколу № 70/462 засідання Президії Всеукраїнський центральний виконавчий комітет» у Харкові 22 вересня 1930 р., було прийнято рішення про розформування Машівського району, при цьому шість його колишніх сільрад мали бути віднесені до Нехворощанського, а всі інші, разом із Машівською – до Карлівського району. У підсумку, відповідно до офіційної статистики, станом на 1931 р. у складі Карлівського району налічувалося 27 сільських рад, де проживало 80 830 осіб при загальній площі території 1 049 км2 [85].

9 лютого 1932 р. на IV позачерговій сесії Всеукраїнський центральний виконавчий комітет XII скликання прийнято постанову «Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УСРР», відповідно до якої створювалося п’ять перших областей: Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська і Харківська. Переважна частина Полтавщини, за тим рахунком Карлівський і сусідні райони, увійшли до Харківської області [86]. Відповідно до постанови Президії Всеукраїнський центральний виконавчий комітет «Про розукрупнення районів УСРР» від 22 січня 1935 р. розпочався процес відновлення значної частини раніше розформованих районів, зокрема, Машівського. З цією метою зі складу Карлівського району було виділено 13 сільських рад (переважно з тих, що раніше вже були у складі Машівського). Але вже восени, відповідно до постанови Президії Всеукраїнський центральний виконавчий комітет «Про часткові зміни районних меж Київської, Харківської та Одеської областей» від 14 листопада 1935 р., та у зв’язку з наполегливим клопотанням місцевих жителів, сільські ради Максимівську і Лисичанську в черговий раз зарахували до складу Карлівщини [87].

Останньою подією адміністративно-територіальної реформи довоєнного періоду стала постанова ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 р. про поділ створених у 1932 р. областей, зокрема, Харківської на Харківську і Полтавську. Відповідно до постанови, зі складу Харківської області для утворення нової – Полтавської – виділялося два міста (Полтава і Кременчук) та 41 район, серед яких і Карлівський. Окрім того, додавалися 4 райони Київської області [88].

Протягом 15 років, попри те, що Карлівка була центром району, статус самого населеного пункту залишався невизначеним і тільки за указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 жовтня 1938 р. її нарешті було віднесено до категорії селище міського типу [89].

У ніч із 21 на 22 червня 1941 р. відносно мирне життя країни було перерване війною. 18 липня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», де головна увага приділялася керівній і спрямовуючій ролі комуністичної партії. Для керівництва партизанським та підпільним рухами у системі НКВС було утворене 4-е головне управління. Була створена мережа загонів та диверсійних груп. Згідно рішення ЦК КП(б)У, для потреб підпільників і партизанів були виділені цінності, що зберігались у Полтавському обласному відділенні Держбанку. Для партизанів заздалегідь закладалися продовольчі бази і запаси зброї, про які знали лише особливо довірені особи. Так, на Карівщині в 2-й пол. серпня 1941 р. були закладені бази в декількох місцях: у Климівському лісі у 35 ямах заховали 5 тон боєприпасів, 2 тони круп, по півтони цукру, сала, горілки і вина, 20 пар чобіт, 30 гвинтівок і ручний кулемет; у Федорівському лісі – 500 літрів спирту, півтони борошна, 100 кг сала і 50 кг паперу; у Варварівському лісі – 500 літрів спирту та 100 кг паперу; у Голобородьківському лісі – кілька ящиків медикаментів та хірургічний інструмент. Більшість закладених баз була видана гітлерівцям у перші ж дні окупації самими перебіжчиками – партійними діячами [90].

На початку війни Карлівський машинобудівний завод було перепрофільовано на випуск продукції військового призначення. Невдовзі його евакуйовано до м. Бузулук Чкалівського району Оренбурзької області, де він продовжував спеціалізуватися на виготовленні корпусів авіаційних бомб та артилерійських снарядів (після визволення Карлівки відновив роботу у 1944 р.).

У період з 7 липня 1941 р., на території Карлівки було розгорнуто евакуаційний шпиталь для бійців і командирів Червоної армії під № 3402, що припинив свою діяльність 16 вересня 1941 р. у зв’язку з наближенням військ противника.

Згідно постанови РНК СРСР від 24 червня 1941 р. «О мероприятиях по борьбе с парашютными десантами и диверсантами противника в прифронтовой полосе» та «Об охране предприятий и учреждений и создании истребительных батальйонов» по містах і районних центрах Полтавської області було сформовано 44 винищувальних батальйони. Карлівський рахувався за номером 332, його чисельність, принаймні, на протязі серпня 1941 р., залишалася незмінною та складала 209 чол. [91] У зв’язку із загальною мобілізацією, до складу таких батальйонів входила тільки та частина фізично здорових бійців, яка за своїм віком не могла бути призвана до лав РСЧА та добровільно записалася до партизанських загонів. Щодо боєздатності Карлівського батальйону можна судити з його озброєння станом на 22 серпня 1941 р.: 2 кулемети, 60 гвинтівок іноземного виробництва, набої до них – «40000 + 20000» шт., 30 мисливських рушниць, без набоїв, 10 ручних гранат [92]. Пізніше кін. серпня 1941 р. повідомлення про батальйон і його бойове використання відсутні. Територію Карлівщини у 2-й пол. вересня 1941 р. захищало з’єднання 38-ї армії Південно-Західного фронту, що діяла на Харківському напрямі під командуванням генерал-майора Циганова В. В. Саму Карлівку мала обороняти 304-а стрілецька дивізія генерал-майора Пухова М. П. (пізніше – Герой Радянського Союзу) зі складу вказаної вище армії [93].

Крім іншого, у Карлівському районі було утворено дві підпільно-диверсійні групи по 15 чоловік в кожній під керівництвом «Резниченко К. Г. и Хоменко А. С.». Але в перші дні окупації вони були зраджені своїми ж соратниками і припинили існування [94]. Подібна доля спіткала і резервні матеріально-продовольчі бази, де в 38 ямах було закладено зброю, взуття, продовольство тощо. Адже, «через 15–20 днів після відходу Червоної Армії… бази були видані зрадниками німцям …» [95].

Попри нібито офіційні повідомлення, Карлівку було окуповано не раніше 24 вересня 1941 р. А датою окупації, згідно матеріалів Державного архіву Полтавської області, помилково називають 21 вересня 1941 р. [96] Як тільки лінія фронту відкотилася далі на схід, окупаційна влада розпочала свою власну адміністративну політику, при цьому поділ на райони вважався доцільним із поправкою на об’єднання їх в окремі групи. Згідно з наказом Гітлера від 20 серпня 1941 р. на захоплених землях тодішньої Української РСР було утворено рейсхкомісаріат «Україна», який очолив гауляйтер і оберпрезидент Еріх Кох. Його резиденцією стало місто Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на генеральні округи, які, в свою чергу, складалися з гебітів, що об’єднували кілька районів. Території сучасних Київської та Полтавської областей входили до складу генеральної округи Київ, яка складалася з 26 гебітів. Територія Полтавщини складалася з 12 округ [97].

На поч. червня 1942 р. стає відомо про Карлівський повіт у складі Карлівського і Машівського районів. Але в листопаді того ж року вже згадується Карлівський гебіт, який, очевидно, було утворено шляхом зарахування до повіту Чутівського району. У вересні-грудні 1942 р. є повідомлення про існування Карлівської міськуправи, що має свідчити про новий статус самої Карлівки [98].

Варта уваги аграрна політика нацистів на окупованих територіях, суть якої, принаймні, на першому етапі, зводилася до збереження існуючої радянської колгоспно-радгоспної системи. На думку німецької адміністрації, вона залишалася такою неперевершеною формою експлуатації селянства, що годі було вигадувати щось більш досконале. Тож її залишили майже незайманою, змінивши лише назви [99]. Колгоспи стали називатися громадськими дворами (господарствами), радгоспи – державними маєтками, а їхні відділки – фольварками.

Загалом, перспективи аграрної політики гітлерівців в Україні були викладені у розпорядженні міністра окупованих східних територій А. Розенберга від 15 лютого 1942 р., в якому йшлося, що змістом «нового аграрного порядку є поступовий перехід колективного способу господарювання до індивідуального землекористування в межах кооперативу». Такими кооперативами мали стати сільськогосподарські (хліборобські) спілки, куди б входили всі колишні колгоспники. При цьому спілка приймала у власність усе рухоме і нерухоме майно громадських дворів. Земля за тих умов наче й передавалася селянам в індивідуальне користування, але вони в обов’язковому порядку мали об’єднуватися в групи по вісім-десять господарств. Утворювалося щось на зразок бригадного підряду чи невеликого кооперативу в межах спілки [100].

Групування колгоспників у «десятихатки», як їх називали селяни, відбувалося одночасно з утворенням хліборобських спілок. Кінцевою метою чого було намагання окупантів зробити працю колгоспників більш продуктивною, зв’язавши їх круговою порукою, щоб підвищити врожайність і збільшити поставки продуктів харчування до Німеччини [101]. То ж окупаційна влада не стала знищувати колгоспну систему, замінивши її громадськими дворами, згодом – хліборобськими спілками. Спілки не замінили громадські двори. Ці системи діяли паралельно і від колгоспів відрізнялись лише назвою. Станом на серпень 1942 р. на території Карлівського гебіту 12 громадських дворів стали хліборобськими спілками, у яких 1613 селянських господарств отримали 10 303 гектари землі. У власності громадських дворів перебувало 5 олійниць, 7 парових та 16 вітряних млинів [102].

Незадовго до визволення Карлівщини на її теренах відбулася одна важлива подія. У ніч з 7 на 8 вересня 1943 р. силами 930-го Комсомольського Червонопрапорного Трансильванського авіаційного полку легких нічних бомбардувальників у складі трьох ескадрилій (на літаках «У-2») було нанесено удар по польовому аеродрому німецької бомбардувальної авіації, що базувався між Котлярівкою (нині в межах с. Ланна) та Ланнівським цукровим заводом. Після чого, в результаті понесених втрат, аеродром більше не діяв [103].

Війська Степового фронту наступали з кількох напрямків [104]. Головний – з боку Краснограду. О 13-00 19 вересня 1943 р. передові підрозділи вийшли на рубіж Попівка-Захлюпанка і форсувавши Орчик, визволили Карлівку у ніч з 19 на 20 вересня [105]. Хоча офіційною датою звільнення Карлівки від гітлерівських окупантів уважається 21 вересня 1943 р. [106]. Відомо, що найбільше в бою відзначився особовий склад танкової роти 9-го танкового полку 19-ї механізованої бригади 1-го мехкорпусу під командуванням капітана М. Н. Бортовського (пізніше – Героя Радянського Союзу), що діяла за підтримки артилерійського дивізіону капітана В. С. Міллєра [107]. Під час звільнення міста від окупантів підбито 3 танки та захоплено в полон 6 солдатів ворога [108]. Відступаючи, фашисти висадили в повітря крохмальний, спиртовий і всі цукрові заводи, елеватор, млини, пошкодили водогін, міст через Орчик, кілька кілометрів залізничної колії. У районі було зруйновано 67 колгоспів та радгоспів, дві МТС [109].

У кін. 1943 р. органи радянської влади провели в колгоспах, радгоспах та індивідуальних господарствах облік худоби, що виявив жахливі втрати, завдані війною. Порівнюючи з 1941 р., поголів’я великої рогатої худоби становило 59,3%, коней 33,2%, овець 23%, свиней 15,2%. Збільшилось лише поголів’я кіз на 13,6%. Удвічі зменшилась і врожайність сільськогосподарських культур. У районі вона становила не більше 7–8 центнерів з гектару проти 20 центнерів у довоєнний період [110].

Вже через тиждень після вступу радянських військ на терени Полтавщини був створений обласний комітет з обслуговування хворих та поранених бійців і командирів Червоної армії. У Карлівці було відкрито евакогоспіталь на 1400 ліжок [111]. Першочерговими кроками радянського режиму на звільненій від гітлерівців території стало розмінування цих територій, відновлення роботи промислових підприємств, відбудова мостів, залізниць, житлового фонду. Серед таких, досить дієвих заходів були й типово радянські – відновлення партійно-командної системи, мобілізація небагатьох вцілілих чоловіків польовими воєнкоматами та відправка їх «искупать вину» перед радянською владою на форсування Дніпра й звільнення від гітлерівців інших територій України. «Чорносвитники» навіть не мали не тільки належного вишколу, а й військової форми та відповідної зброї [112].

Крім того, Карлівщині судилося зіграти доволі суттєву роль у подальших подіях зі звільнення території України. Вже у кін. вересня 1943 р. округа міста стала осередком базування і формування авіаційних з’єднань різного призначення, головним завданням яких стало забезпечення умов для форсування Дніпра й визволення Правобережної України. Сюди була перебазована 205-та винищувальна авіадивізія 7-го винищувального авіаційного корпусу 5-ї повітряної армії. Пізніше на обладнаних аеродромах розмістився 618-й штурмовий авіаційних полк, слідом – два штурмові полки 197-ї авіаційної дивізії. З літа 1944 р. у рамках проведення операції «Френтік» їх місце в Карлівському авіавузлі зайняли 101-й винищувальний авіаполк зі складу 329-ї Керченської винищувальної авіадивізії, авіачастини Війська Польського та ін. [113]

Упродовж 40-х рр. XX ст. через окупацію та повоєнну розруху помітних адміністративно-територіальних змін на Полтавщині не відбулося. Але вже на поч. 1950-х рр. розпочався процес удосконалення внутрішньої структури районів, що полягав у переведенні населених пунктів від однієї сільради до іншої, а дещо пізніше почало відбуватися об’єднання 2-3 із них в одну. У підсумку на кін. десятиліття кількість сільських рад по Карлівському району зменшилася з 16 до 11. Зокрема, відбулося об’єднання Попівської і Захлюпанської (центр – с. Попівка), Гряківської з Вільхуватською та Новогряківською сільрадами (центр – с. Грякове) тощо. В останню чергу рішенням виконкому Полтавської облради № 609 від 15 серпня 1959 р. Максимівська і Лисичанська об’єдналися в одну із центром у с. Максимівка [114].

На поч. 1950-х рр. була в цілому завершена післявоєнна відбудова народного господарства. Відроджений Карлівський машинобудівний завод збільшив виробництво продукції у 34 рази [115], почав поставляти верстати й обладнання до Куби, Малі, Монголії, Судану, В’єтнаму. Стабільно виробляв цукор Жовтневий цукрокомбінат. Високими показниками виробництва сільськогосподарської продукції відзначалися Карлівський радгосп, артіль «Більшовицька праця», інші господарства. Це позначилося й на будівництві в районі та в самій Карлівці.

Доволі насиченим на події видався 1957 р. Згідно з рішенням виконкому Полтавської обласної ради від 13 квітня 1957 р. селище міського типу Карлівка було віднесене до категорії міст районного підпорядкування. Згідно з іншим рішенням під тією ж датою віднесено до категорії робітничих селищ: – Селище Ланнівського цукрового заводу Нижньоланнівської сільської ради з присвоєнням найменування – Ланна; Селище Халтуринського цукрового заводу Мар’янівської сільської ради з присвоєнням найменування – Халтурине.

Наступним рішенням від 13 квітня 1957 р. було присвоєно найменування таким населеним пунктам Карлівського району:

1. Селищу Тишенківського відділку Халтуринського цукрокомбінату Мар’янівської сільради – селище Тишенківка.

2. Населеним пунктам, підпорядкованим Карлівській міській раді: 2.1. Селищу Голобородьківського радгоспу – селище Голобородьків ське; 2.2. Селищу Михайлівського відділку радгоспу – селище Михайлівське; 2.3. Селищу Тагамлицького відділку радгоспу – селище Тагамлицьке; 2.4. Селищу Лип’янського відділку Жовтневого цукрокомбінату – селище Іванівка; 2.5. Селищу Жовтневого цукрокомбінату – селище Жовтневе; 2.6. Селищу спиртзаводу – селище Микитівка.

Рішенням виконкому Полтавської обласної ради від 10 серпня 1957 р. населені пункти Довгалівку (Довганівку), Поділ та Приточівку включено до меж міста Карлівка. Рішенням виконкому Полтавської облради від 8 червня 1962 р. селища Жовтневе, Микитівка та Шевченківка включені до смуги м. Карлівка.

Остання значна зміна адміністративно-територіальної системи кол. УРСР відбулася у зв’язку з указом Президії Верховної Ради від 30 грудня 1962 р. «Про укрупнення сільських районів Української РСР».

До складу Карлівського району передавалася вся територія тодішніх Машівського і Чутівського районів, а також 5 сільських рад розформованого Нехворощанського. Станом на 1 серпня 1964 р. район включав: 1 міську, 2 селищні і 30 сільських рад116.

Але невдовзі розпочався зворотній процес. Відповідно до указу Президії Верховної Ради кол. УРСР від 4 січня 1965 р. «Про внесення змін в адміністративне районування Української РСР» зі складу укрупненого Карлівського знову виділявся Чутівський район. Але цього разу до його складу додавалася об’єднана Гряківська сільська рада, всі населені пункти якої входили до Карлівського району від початку його заснування.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1966 р. щодо утворення (відновлення) Машівського району, завершився процес розукрупнення Карлівського. Станом на 10 грудня 1967 р. в його складі залишилася 1 міська і 10 сільських рад [117].

На цей час відбулися помітні зміни в економіці району та зовнішньому вигляді районного центру. У Карлівці було побудовано чимало нових підприємств, житлових будинків, приміщень культурно-освітнього та громадського призначення, з’явився новий кінотеатр, універмаг, багато магазинів, у приватному секторі зведено більше 3 тис. індивідуальних будинків. У місті заасфальтовано 45 тис. кв. м тротуарів, розширено водогін, прокладені газопостачальні комунікації, збудовано телеретрансляційну станцію [118].

У подальшому, до 2020 р. включно, всі зміни в Карлівському районі відбувалися виключно в його межах. Наприклад, рішенням Полтавського облвиконкому від 11 червня 1970 р. перенесено центр Нижньоланнівської сільради до селища Ланна і сільраду перейменовано у Ланнівську [119]. Рішенням облвиконкому від 26 січня 1971 р. перенесено центр Мар’янівської сільради до селища Халтурине і перейменовано сільраду на Халтуринську [120]. 1982 р. зі складу Карлівської міської ради виділена Голобородьківська сільрада у складі селищ: Голобородьківське, Михайлівське і Тагамлицьке.

Рішенням Полтавського облвиконкому від 30 грудня 1986 р. зі складу Ланнівської виділено Нижньоланнівську сільраду з центром у с. Нижня Ланна [12]1. Рішенням Халтуринської сільради 3-ї позачергової сесії другого засідання 7-го скликання від 8 лютого 2016 р. «Про перейменування селища Халтурине» населеному пункту повернута первісна назва – Мартинівка. Рішенням Халтуринської сільради 8-ї позачергової сесії 7-го скликання від 11 жовтня 2016 р. відбулося її перейменування на Мартинівську.

Скупі рядки довідників залишили доволі інформативні звідомлення про стан міста і Карлівського району на час набуття незалежності Україною. Так, у Карлівці на поч. 1990-х рр. діяли Карлівський машинобудівний, механічний і спиртовий заводи, цукровий комбінат, хлібозавод, меблева та харчосмакова фабрики, міжрайонне виробниче управління газового господарства, газонафторозвідувальна експедиція глибокого буріння, ремонтно-транспортне підприємство, насіннєва та біологічна лабораторії, автопідприємство й кілька будівельних організацій, обчислювальна держстатистики, інкубаторна і метеорологічна станції, залізнична станція й автовокзал. Прибутковими вважалися радгосп ім. Жовтневої революції, що спеціалізувався на вирощуванні цукрових буряків, та колгосп «Більшовицька праця» зерново-тваринницького напрямку. У місті працювали центральна районна лікарня ім. Л. В. Радевича з поліклінкою, 6 здоровпунктів, санепідемстанція, центральна районна аптека з 4-ма аптечними пунктами, ветлабораторія, 3 середні й неповна середня школи, будинок школярів, станції юних натуралістів і техніків, дитяча юнацько-спортивна школа, 2 профтехучилища, музшкола, 5 дитячих дошкільних закладів, районний Будинок культури і 2 профспілкові будинки культури на підприємствах, кінотеатр «Мир», центральні районні бібліотеки для дорослих та дітей, районний музей, парк культури і відпочинку, у Красноперівському лісі діяв піонертабір «Орлятко». У районі працювало 23 загальноосвітні школи, 3 школи-садки, 29 дошкільних закладів, 5 дільничних лікарень, туберкульозна лікарня, 22 фельдшерсько-акушерських і 25 аптекарських пунктів, 26 клубів і будинків культури, 28 бібліотек, 14 музеїв на громадських засадах і музейних кімнат [122].

Сучасний новий Полтавський район утворено відповідно до Постанови Верховної Ради України за № 807-IX від 17.07.2020 р. До його складу ввійшла вся територія колишнього Карлівського району, де було створено три окремі територіальні громади: Карлівську міську (25.10.2020 р.), Ланнівську (29.10.2017 р.) і Мартинівську (25.10.2020 р.) сільські.

На сьогодні Карлівська територіальна громада має станом на 01.01.2021 р. зареєстровану кількість населення 21 661 особа. До складу громади входять місто Карлівка, села Бабайкове, Володимирівка, Голобородьківське, Давидівка, Іванівка, Короленківка, Лип’янка, Максимівка, Михайлівське, Павлівщина, Попівка, Розумівка, Солона Балка, Тагамлицьке, Тарасівка, Ясне. Промислову діяльність на території забезпечує добре відоме поза межами України ТОВ «АПК «Докучаєвські чорноземи», СТОВ «Вітчизна», ТОВ ім. Фисуна, СТОВ «Світоч», ТОВ «Промінь», ТОВ «Агропрогрес плюс», ТОВ «Україна», ТОВ «Сади Карлівщини», ПП «Агромаш», ТОВ «Жовтень», ПП «Карлівський хлібозавод», ДП «Жовтневий спиртозавод», ПАТ «Карлівський машинобудівний завод», ТОВ ІВП «Елмаш». Охороною здоров’я на території громади опікуються медпрацівники лікарні, 10-ти фельдшерсько-акушерських пунктів, 4 амбулаторії загальної практики та сімейної медицини. Мережа освітніх закладів складається із 3-х загальноосвітніх шкіл І–ІІІ ступенів, опорного закладу «Карлівський ліцей № 4», гімназії імені Ніни Герасименко, 4-х навчально-виховних комплексів з дошкільними навчальними закладами, 6-ти окремих дошкільних навчальних закладів, дитячо-юнацької спортивної школи та ПТУ № 50. Також на території громади діють 4 будинки культури, 3 сільські клуби, музей і бібліотека [123]. Розпочаті роботи зі створення кооперативного заводу Асоціації виробників молока, засновниками якого стали 10 учасників. Перша черга заводу дозволить щодоби переробляти близько 400-500 тонн молока екстра-класу. Надалі потужності заводу будуть збільшені [124].

Ланнівська територіальна громада складається з 11 населених пунктів – селища Ланна, сіл Нижня Ланна, Куми, Львівське, Чалівка, Коржиха, Климівка, Федорівка, Верхня Ланна, Редути та Холодне Плесо. Утворена 27 квітня 2017 р. Громада має станом на 01.01.2021 р. зареєстровану кількість населення 7 562 особи.

На території громади діє станція ДП «Південна залізниця» – Ланна, платформи Котлярівка і Коржиха, пост Орчик. Промислову діяльність забезпечує ПП «Ланнівський цукровий завод». Велику частину земель громади займають сільськогосподарські підприємства ПП «Ланна-Агро», ТОВ «Ланнівська МТС», ТОВ «Промінь», ТОВ «Воля-Лан-Агро», СТОВ «Нива». Також на території громади проводить розвідувальні роботи ПАТ «Укргазвидобування». Охороною здоров’я займаються медпрацівники амбулаторії загальної практики та сімейної медицини і 6 фельдшерско-акушерських пунктів. Діють 5 будинків культури та 5 бібліотек [125].

Мартинівська територіальна громада утворена 6 грудня 2019 р. шляхом добровільного об’єднання Мартинівської, Білухівської та Варварівської сільських рад. Населені пункти – села Мартинівка, Білухівка, Вакулиха, Варварівка, Знаменка, Красне, Мар’янівка, Тишенківка, Шевченка. Чисельність населення станом на 01.01.2021 р. становить 4 685 осіб. На території громади діють: опорний заклад (Мартинівська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів); 3 навчально-виховні комплекси, дошкільний навчальний заклад «Малятко», 5 клубів, музей, 4 бібліотеки, 3 амбулаторії загальної практики та сімейної медицини, 4 фельдшерсько-акушерські пункти, аптека та 3 поштових відділення [126].

7 Полтавщина: енциклопедичний довідник / [за ред. А. В. Кудрицького]. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана, 1992. – С. 331.

8 Давня історія України: в трьох томах. – Т. 1: Первісне суспільство / [ред. кол. тому: В. Н. Станко (відп. ред.), С. С. Березанська, В. М. Гладилін та ін.]; НАНУ, Ін-т археол. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 400, 401, 488–489.

9 Там само. – С. 409; Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини (ХХ тисячоліття до н. е. – V ст. н. е.): підручн. для 6-го кл. загальноосв. школи / О. А. Білоусько, О. Б. Супруненко. – Полтава: Оріяна, 2004. – С. 93, 95, 102.

10 Давня історія України… – Т. 1: Первісне суспільство. – С. 415, 416.

11 Кулатова И. М., Скорий С. А., Супруненко А. Б. Раннескифское погребение на юге Приднепровской Левобережной террасовой Лесостепи (к вопросу о переднеазиатских инновациях в восточноевропейском зверином стиле) / Кулатова И. М., Скорий С. А., Супруненко А. Б. // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2006. – № 1 (19). – С. 48, 57.

12 Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия: историко-географический анализ / Б. А. Рыбаков. – М.: Наука, 1979. – С. 192–193; Більське городище в наукових працях Б. А. Шрамка: зб. наук. пр., присвячений 95-річчю від дня народження вченого / [укл. Задніков С. А., Шрамко І. Б.]; Історико-культурний заповідник «Більськ». – Котельва; Харків: Майдан, 2016. – С. 259–260.

13 Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия… – С. 218, 230 и сл.

14 Кулатова І. М. Сарматська епоха на теренах Полтавщини / І. М. Кулатова // Дизайн, архітектура, образотворче мистецтво, археологія: зб. наук. ст. / [відп. ред. Губар В. М.]. – Полтава, 2005. – Вип. 2. – С. 82–87.

15 Кулатова І. М. Сарматські поховання в курганах у Климівці на Орчику (за розвідками і розкопками О. К. Тахтая та М. Я. Рудинського) / І. М. Кулатова // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2020. До 130-річчя від дня народження О. К. Тахтая (1890–1963): зб. наук. пр. / ІА НАН України; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради; [редкол.: Ковальова І. Ф., Кулатова І. М., Михайлина Л. П. та ін.;

Супруненко О. Б. (відп. ред.)]. – Полтава; Харків: ТОВ «Майдан», 2020. – С. 265.

16 Обломский А. М. Днепровское лесостепное Левобережье в позднеримское и гуннское время (середина ІІІ – первая половина V в. н. э.) / А. М. Обломский; РАН, Ин-т археол. – М.: Наука, 2003. – С. 61.

17 Рудинський М. Кантамирівські могили римської доби / Михайло Рудинський // Записки Всеукраїнський археологічний комітет. – К.: Вид-во Всеукраїнська академія наук, 1930. – Т. 1. – С. 156.

18 Кулатова І. М. Фібула пізньосарматського часу з околиць с. Турбаї / І. М. Кулатова // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2020. До 130-річчя від дня народження О. К. Тахтая (1890–1963): зб. наук. пр. – Полтава; Харків: ТОВ «Майдан», 2020. – С. 271.

19 Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини (ХХ тисячоліття до н. е. – V ст. н. е.). – С. 162, 163.

20 Калініна С. А., Супруненко О. Б. Кримські баклаги з Поорілля та Поворскля / С. А. Калініна, О. Б. Супруненко // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2020. До 130-річчя від дня народження О. К. Тахтая (1890–1963): зб. наук. пр. – Полтава; Харків: ТОВ «Майдан», 2020. – С. 303. Супруненко О. Б. Уламок салтівського дзеркала з околиць Котельви / О. Б. Супруненко // Археологічні дослідження Більського городища – 2019: зб. наук. пр. / Історико-культурний заповідник «Більськ»; [ред. кол.: Д. С. Гречко, І. І. Корост (відп. ред.) та ін.]. – Київ; Котельва: ТОВ «Майдан», 2020. – С. 279.

21 Приймак В. В., Супруненко О. Б. Малоперещепинський «скарб» / В. В. Приймак, О. Б. Супруненко // Малоперещепинське диво / [упорядн. і наук. ред. Супруненко О. Б.]; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2013. – С. 93, 95.

22 Вернер Й. Погребалната находка от Малая Перешчепина и Кубрат – хан на Българите / Йоахим Вернер; Болгарська Академія наук. – София: Изд-во на Болгарська Академія наук, 1988. – 56, 32, 2 с.; Приходнюк О. М. Степове населення України та східні слов’яни (друга половина І тис. н. е.) / О. М. Приходнюк; НАНУ, Ін-т археол. – Київ; Чернівці: Прут, 2001. – 285 с.

23 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь / П. П. Толочко. – К.: Абрис, 1999. – С. 27–30.

24 Там же. – С. 111; Плетнева С. А. Половецкая земля / С. А. Плетнева // Древерусские княжества Х – ХІІІ вв.: сб. науч. тр. – М.: Наука, 1975. – С. 288–290; Моргунов Ю. Ю. Историческая география Переяславской земли (Святослав Игоревич – Ярополк Владимирович) / Ю. Ю. Моргунов. – Вологда: Древности Севера, 2019. – С. 300. – Рис. 112: 8.

25 Багалей Д. И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии / Д. И. Багалей // Труды ХII Археологического съезда. – М., 1905. – Т. І. – С. 86, 91; Падалка Л. В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: исследование и материалы / Л. В. Падалка; изд. ПУАK. – Полтава: тип. Т-ва Печатного Дела, 1914. – С. 180; Білоусько О. А., Супруненко О. Б., Мироненко К. М. Середньовічна історія Полтавщини (VІ – перша пол. ХVІ ст. н. е.): підручн. для 7-го кл. загальноосв. школи / О. А. Білоусько, О. Б. Супруненко, К. М. Мироненко. – Полтава : Оріяна, 2004. – С. 117. – Карта 18.2: 19–24.

26 Плетнева С. А. Половецкая земля. – С. 281, 284–285.

27 Повідомлення Г. О. Сидоренко, 1982 р. Меч викрадений із музею історії села на поч. 1990-х рр.

28 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – С. 111.

29 Супруненко О. Б. Про давньоруські центри Нижнього Поворскля / Супруненко О. Б. // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 1999. – № 1 (5). – С. 25.

30 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Полтава; Департ. поліграф. ПП «ЕНТ», Кременчук, 2002. – Частина І. – С. 7–8.

31 Шабульдо Ф. Наративні джерела й перші дослідники про похід Ольгерда на Сині Води і Білобережжя / Ф. Шабульдо // Україна в Центрально-Східній Європі: зб. наук. пр. – К.: Ін-т істор. України НАНУ, 2000. – Вип. 1. – С. 66–67.

32 Булава Л. М., Шевчук О. О. Знахідки монет Золотої Орди 60–70-х рр. XIV ст. на Полтавщині / Л. М. Булава, О. О. Шевчук // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2017. Пам’яті М. Я. Рудинського (1887–1958): зб. наук. пр. / Інститут археології НАНУ; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради; [редкол.: Івакін Г. Ю., Ковальова І. Ф., Супруненко О. Б. (відп. ред.) та ін.]. – К.: 2017. – С. 145.

33 Там само. – С. 146–147.

34 Лимар О. С., Супруненко О. Б. Машівський район / О. С. Лимар, О. Б. Супруненко // Звід пам’яток історії та культури України: Полтавська область. Машівський район; [упорядк., редаг., підг. до друку Мокляка В. О., Супруненка О. Б.]; Департамент культури і туризму Полтавська обласна державна адміністрація; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. – Харків; Полтава: ТОВ «Майдан», 2020. – С. 29.

35 Падалка Л. В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение… – С. 41; Григор’єв В. М., Закладний В. П. Битва на Ворсклі 1399 року.= The Vorskla Battle of 1399. 1399 metų Vorsklos mūšis. = Битва на Ворскле 1399 года: историческая ретроспектива / В. М. Григор’єв, В. П. Закладний. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2019. – С. 18–19.

36 Шабульдо Ф. М. «Семеновы люди»: их территории и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV века / Ф. М. Шабульдо // Ruthenica. – 2010. – Т. IX. – С. 57–73; Приймак В. В. До вивчення старожитностей золотоординського часу Лубенського мікрорегіону у Середньому Посуллі / В. В. Приймак // Старожитності Посулля. 100 років Лубенського краєзнавчого музею імені Г. Я. Стеллецького (1918–2018): зб. наук. пр. / Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського; Лубенський краєзнавчий музей імені Г. Я. Стеллецького ім. Г. Я. Стеллецького; [ред. кол.: Бабенко Л. Л., Біляєва С. О., Супруненко О. Б. (відп. ред.) та ін.]. – К.: 2018. – Вип. ІІІ. – С. 107.

37 Черкас Б. В. «Самаро-Орільський» улус Золотої Орди / Б. В. Черкас // Україна в Центрально-Східній Європі: зб. наук. пр. / Ін-т істор. України НАНУ. – К., 2014. – Вип. 14. – С. 28–35.

38 Булава Л. М., Шевчук О. О. Знахідки монет Золотої Орди 60–70-х рр. XIV ст. на Полтавщині. – С. 147.

39 Беляев И. О. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украйне Московского государства до царя Алексея Михайловича / И. О. Беляев // Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских. – М., 1846. – № 4. – Источники. – С. 17–20; Звагельський В. Б. Історична географія Лівобережної України доби Середньовіччя / В. Б. Звагельський. – Київ; Суми, 2010. – С. 52, 54.

40 Книга Большому Чертежу / [подг. к печ. и ред. К. Н. Сербиной]. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – С. 64.

41 Дворцовые Разряды, по Высочайшему Повеленію, изданные ІІ–мъ отделеніемъ собственной Его Императорскаго Величества канцеляріи. – Томъ второй (Съ 1628 по 1645 г.). – СПб., 1851. – С. 907–908.

42 Ін-т рукопису Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського імені В. І. Вернадського. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 191 зв. (№ 2362); 202 зв. (№ 2513); Вирський Д. С. «Українне місто» Кременчук від заснування до року 1764-го / Д. С. Вирський. – К., 2011. – С. 75.

43 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.): довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Вид. друге, переробл. і доп. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012. – С. 11, 19.

44 Пилипець В. Суддя Полтавського полку і городовий отаман Іван Красноперич і його родина / Віталій Пилипець // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавства, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Полтава: Арбуз, 2019. – Вип. XIV. – С. 87–107.

45 Центральний державний історичний архів України у Києві. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 615. – Арк. 1–36.

46 Пилипець В. Ще раз про обставини заснування м. Карлівка та походження його назви / Віталій Пилипець // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавства, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Харків: ТОВ «Майдан», 2020. – Вип. XV. – С. 285–309.

47 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.): довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Вид. друге, переробл. і доп. – С. 24.

48 Пилипець В. Карлівщина в історичній пам’яті XVIII століття (короткий огляд подій) // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавства, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Полтава: Дивосвіт, 2017. – Вип. ХІІ. – С. 185–213.

49 Там само. – С.198.

50 Там само. – С.203

51 Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 66–68.

52 Там само. – С. 177–178.

53 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.): довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Вид. друге, переробл. і доп. – С. 23.

54 Лазаревский А. Распределительная запись имений графа Кирилла Григорьевича Разумовского между его сыновьями / А. Лазаревский // Киевская старина: ежемесячный исторический журнал. – Август. – Т. XXXIV. – К.: Типогр. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1891. – С. 317–325.

55 Державний архів Полтавської області. – Ф. 83. – Оп. 2. – Спр. 50. – Арк. 116 (117).

56 Полтавіка. Полтавська енциклопедія: у 12 тт. / [гол. ред. О. А. Білоусько]; Центр дослідж. істор. Полтавщини Полтав. обл. ради. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. – Т. 12: Релігія і церква. – С. 265–268.

57 Мокляк В. О., Павленко В. А., Пилипець В. А., Пустовіт Т. П. Федорівка с., Карлівський р-н. Православної Церкви (з 1990-х – УПЦ МП) громада. Благовіщенська церква / В. О. Мокляк та ін. // Полтавіка. Полтавська енциклопедія: у 12 тт. / [гол. ред. О. А. Білоусько]; Центр дослідж. істор. Полтавщини Полтав. обл. ради. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. – Т. 12: Релігія і церква. – С. 657–658.

58 Пилипець В. Карлівський маєток – центр зародження переробної промисловості Полтавської губернії / Віталій Пилипець // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Полтава: Дивосвіт, 2017. – Вип. ХІІ. – С. 110–129.

59 Там само. – С. 113.

60 Там само. – С. 115, 124–127.

61 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність) / Віталій Пилипець // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Полтава: Дивосвіт, 2015. – Вип. Х. – С. 260–272.

62 Там само. – С. 265–270.

63 Якименко М. Організація сільськогосподарського виробництва в Карлівській економії Мекленбург-Стрелицьких після скасування в 1859 р. кріпосного права / Микола Якименко // Полтавський краєзнавчий музей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток: зб. наук. ст. – Полтава: Дивосвіт, 2015. – Вип. Х. – С. 184.

64 Искра: газ. Рос. соц.-дем. раб. партии. – 1902. – № 21. – С. 3.

65 Лещенко М. Н. Масові селянські заворушення 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях / М. Н. Лещенко // Український історичний журнал. – К., 1971. – № 1. – С. 110.

66 Мокляк В., Пустовіт Т., Супруненко О. Український клуб у Полтаві: пам’ятка історії національного відродження та Української революції / Володимир Мокляк, Тарас Пустовіт, Олександр Супруненко; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського;

Державний архів Полтавської області; Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради; [відп. ред. Титова О. М.]. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2016. – 48 с.

67 Ревегук В. Полтавщина в українській революції 1917–1920 рр. / Віктор Ревегук. – Полтава: Полтав. край. об’єдн. Всеукр. тов-ва «Просвіта ім. Т. Шевченка, 1996. – С. 14–15.

68 Там само. – С. 17–18, 31–33.

69 Ревегук В. Полтавщина в українській революції 1917–1920 рр. – С. 37.

70 Там само. – С. 69.

71 Ревегук В. Полтавщина в українській революції 1917–1920 рр. – С. 76–77, 86.

72 Ревегук В. За волю України. Нариси історії повстансько-партизанської боротьби на Полтавщині в 1917–1923 рр. / Віктор Ревегук. – Полтава, 2007. – С. 95–96.

73 Там само. – С. 102–103

74 Там само. – С. 108.

75 Там само. – С.114-115.

76 Там само. – С.117.

77 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.): довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Вид. друге, переробл. і доп. – С. 43.

78 Там само. – С. 272–276, 279–283.

79 Там само. – С. 283.

80 Там само. – С. 55.

81 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 289, 290.

82 Там само. – С. 292.

83 Там само. – С. 284.

84 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 301.

85 Там само. – С. 299, 300, 302.

86 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.)… – С. 63.

87 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 303.

88 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.)… – С. 65.

89 Вісті Рад депутатів трудящих. – 1938. – № 247 (5437). – 26 жовтня. – С. 4.

90 Ревегук В. Полтавщина в роки Другої світової війни (1939–1945) / Віктор Ревегук. – Полтава, 2004. – С.133, 135– 136.

91 Державний архів Полтавської області. – Ф. 105. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 17, 19.

92 Державний архів Полтавської області. – Ф. 105. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 17.

93 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 313.

94 Державний архів Полтавської області. – Ф. 105. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 53.

95 Там само. – Арк. 55.

96 Державний архів Полтавської області. – Ф.р.-1876. – Оп. 8. – Спр. 76. – Арк. 22.

97 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–2012 рр.)… – С. 66.

98 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 313–316.

99 Ревегук В. Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941–1945) / Віктор Ревегук. – Полтава, 2010. – С. 58.

100 Там само. – С. 67.

101 Там само. – С. 67–68.

102 Ревегук В. Полтавщина у роки Другої світової війни (1939–1945). – С. 75.

103 Николаев М. Добровольцы, шаг вперед! // Летопись Великой отечественной. – М.: Мол. гвардия, 1987. – С. 263–265.

104 Юдин В. В. В сентябре 43-го / В. В. Юдин. – Полтава: Дивосвіт, 2010. – С. 74–77.

105 Ревегук В. Полтавщина у роки Другої світової війни (1939–1945). – С. 237; Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 319.

106 Державний архів Полтавської області. – Ф.р.-1876. – Оп. 8. – Спр. 62. – Арк. 22.

107 Бойко Р., Жорняк Т. Він визволяв Карлівку / Р. Бойко, Т. Жорняк // Заповіти Ілліча. – 1971. – № 54. – 8 травня. – С. 1.

108 Німецькі окупанти на Полтавщині (1941 – 1943 рр.): зб. документів. – Полтава: Вид-во «Зоря Полтавщини», 1947. – С. 73.

109 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 319.

110 Ревегук В. Полтавщина у роки Другої світової війни (1939–1945). – С. 242.

111 Там само. – С. 244.

112 Там само. – С. 243–244.

113 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність). – С. 319–321.

114 Там само. – С. 323–325.

115 Червона зоря. – м. Карлівка Полтавської обл. – 1953. – 29 січня. – С. 1.

116 Пилипець В. Карлівському району – 90 років (історія та сучасність).

117 Там само. – С. 328–329.

118 Дишлевий П. С. Карлівка / П. С. Дишлевий // Історія міст і сіл Української РСР: Полтавська область. – К.: Гол. ред. Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. – С. 384.

119 Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2002 рр.): довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Полтава: Полтавіський літератор, 2002. – Ч. ІІ. – С. 18.

120 Там само. – С. 19.

121 Там само. – С. 24.

122 Полтавщина: енциклопедичний довідник. – С. 328–329, 332.

123 Карлівська громада. – Електронний ресурс. – Режим доступу: karlivka-mrada.gov.ua

124 Електронний ресурс. – Режим доступу: uk.wikipedia.org D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0

125 Ланнівська громада. – Електронний ресурс. – Режим доступу: lannivska-gromada.gov.ua

126 Мартинівська громада. – Електронний ресурс. – Режим доступу: martynivka.gromada.org.ua

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область. Карлівщина Карлівська, Ланнівська та Мартинівська територіальні громади). – К.: 2021 р., с. 6 – 34.