Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2006 р. Дерев’яний костел німців-колоністів у Гросс-Вердері на Чернігівщині

Романченко О.Д.

Згідно з затвердженим Катериною ІІ маніфестом від 22 липня 1763 року “О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселиться в которых губерниях они пожелают” розпочалося переселення німців на терени Східної і Південної України. Чужинцям, які поселяться в Росії, гарантувалося звільнення протягом тридцяти років від податків і будь-якої військової чи цивільної служби та, окрім іншого, дозволялося “поселиться колониями и местечками, строить церкви и колокольни, имея потребное число при том пасторов и прочих церковнослужителей, исключая … построение монастырей”.

У 1764-1770 роках близько півтори сотні сімей німців-колоністів заснували у межах так званого Біловезького степу, що перед цим належав Малоросійській генеральній артилерії, шість поселень. Прибульці, більшість із яких складали найбідніші верстви селянства, розселилися згідно з конфесійною належністю. Лютерани – вихідці з околиць Франкфурта на Майні, а також німці з угорських та чеських земель заснували селища Рудневізе (Рудневізія), Кальчинівка, Біла Вежа та Біловезький городок. Католики – вихідці переважно з Прусії, оселилися неподалік, де заснували селища Кляйн-Вердер і Гросс-Вердер [1,2].

Названі селища, розташовані неподалік колишнього столичного міста Батурина у Борзенському повіті на Чернігівщині, були першими німецькими поселеннями на Лівобережжі, що виникли після Рум’янцевських реформ, спрямованих на обмеження автономних прав Гетьманщини та послідовне руйнування Запорозької Січі.

У Російському державному історичному архіві (РДІА) у м. Санкт-Петербурзі збереглися документи, пов’язані з історією названих колоній. Зокрема, заслуговує на увагу польськомовний рукопис настоятеля Гросс-Вердерської римсько-католицької парафії ксьондза Жискара “Спогади про пастирську працю в Гросс-Вердері 1905-06 років”, ілюстрований декількома тогочасними фотознімками місцевого дерев’яного костелу [5].

“Мандрівник, якого не попередили, що перед ним католицький костел, – читаємо у спогадах отця Жискара, – ніколи про це не здогадається. Дивлячись на нього ззовні все показує, що то православна церква. Головний вхід зорієнтовано не до дороги, але до цвинтаря. З боку вулиці поставлена широка вежа…, від старості похилена, заступивши собою цілий костел. Костел зорієнтовано на схід, так як будують православні церкви (а інших місцеві німці й не бачили). Отож, маємо ті ж дві бані, які звичайно бачимо над православною церквою. А щоб доповнити подібність до церкви, мій попередник – настоятель помалював дах зеленим з золотими зірками.

Коли зайдемо до костелу, то все малювання з… образом Тихвінської Божої Матері,… обвитим золотом вже перемінили в церковному дусі… Все так не по-католицьки, так не “ро-swojsku”. Та будівля, котра називається Гросс-Вердерським парафіяльним костелом збудована 1796 року ксьондзом Wilmikiem з березових колод на підмурку. Довжина його 27 аршин, ширина – 12, висота – 11. Звичайно, костел замалий на два села, які налічують більш ніж 1500 вірних” [5].

У писемних джерелах питання щодо дати будівництва костелу трактується по-різному. Зокрема, “Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich” вказує на 1766 рік, тоді як у “Памятной книжке Черниговской губернии” за 1862 рік наводиться 1821 рік. На наш погляд, найбільш ймовірною датою будівництва храму є саме 1796 рік. У 1766 році він навряд чи був збудований, оскільки з часу заснування поселення минуло надто мало часу, для того щоб громада змогла осилити будівництво такої досить великої споруди. Разом з тим у 1821 році вже діяла офіційна заборона на будівництво культових споруд у традиційних народних формах (в “малороссийском вкусе”), які знайшли відображення в архітектурі храму.

Характеризуючи технічний стан костелу, ксьондз Жискар, зокрема, вказує:

“Час вже поклав свою важку руку на нього… Я був би найщасливішим, якби… не було на землі цієї сумної пам’ятки… Колоди, покладені просто на підмурок вже… спорохнявіли, а довгі ремонти 1827, 1857, 1883, 1885, 1868 років і, нарешті, невдалий і без смаку виконаний моїм попередником ремонт у 1904 році врятували костел від повного занепаду. Однак, то було латання старого мішка новими латками, марнування значних коштів і відтягування хвилі конання. Якщо вдасться… вирвати зібрані 7000 рублів, використати інші джерела, добре було б з часом збудувати новий костел.

Як виглядає цей католицько-православний костел, так він і називається – Покрова Матері Божої. Обрядові звичаї німців Гросс-Вердера теж мало виявляють католицького духу…” [5].

Цікавим видається і таке спостереження отця Жискара: “Років з 30 тому тут (у католицьких селищах О.Р.) ще розмовляли німецькою, а сусіди – протестанти ще не втратили рідної мови і зараз” [5].

Наведений докладний і досить виразний опис костелу проілюстровано трьома тогочасними фотознімками.

Перший знімок має підпис: “Костел в Гросс-Вердері. Вигляд від цвинтаря з боку головного входу”. На ньому бачимо групу парафіян на тлі західного фасаду костелу з двоярусною дзвіницею, увінчаною банею у формах так званої “єпархіальної архітектури”. Як бачимо, другий ярус дзвіниці спирається на цегляні пілони, утворюючи піддашок головного входу. Схоже, що дзвіницю було прибудовано до основного об’єму пізніше (рис. 1).

Другий знімок підписано: “Костел з боку вулиці”. Тут власне бачимо бічний (південний) фасад та вівтарну частину. Дзвіниці майже не видно. Зате досить добре проглядається гранчаста апсида, яка переростає по висоті у восьмерик з надвівтарною двозаломовою банею (рис. 2). Її архітектурні форми є більш архаїчними порівняно з дзвіницею та близькі до верхів дерев’яних церков, створених відомими і безіменними народними майстрами Лівобережної України XVIII століття. Для прикладу назвемо добре знані та чітко датовані шедеври народної архітектури з найближчої округи – Георгіївську церкву в с. Велике Устя (майстер Г. Куксенко, 1772 р., не збереглася), Покровську церкву у с. Пекарів (1778 р.) та ін., серед менш відомих об’єктів – церква в с. Сваричівка (тепер – Ічнянського р-ну Чернігівської обл., кін. XVIII cт.) (рис. 3).

На третьому знімку: “Теперішній вигляд костелу всередині” зафіксовано головний вівтар, який проглядається крізь лучковий проріз так званої “арки тенчової” (рис. 4). Виразно видно уже згаданий вівтарний образ Тихвінської Божої Матері. Архітектурні форми головного вівтаря бачимо лише фрагментарно. Схоже, що головний вівтар за архітектурно-композиційним рішенням близький до бічних вівтарів, які видно значно чіткіше. Дерев’яні різьблені, вкриті позолотою бічні вівтарі добрих пропорцій, виконані у класицистичних формах з елементами ампіру.

Стеля, підшита дошками, імітує муровані склепіння. Чітко видно різьблені ригелі-затяжки, конструктивно пов’язані з надвівтарною баштою. Додаткове освітлення вівтарної частини, яке, очевидно, надходило крізь віконні прорізи ярусів верхів створювало тут, перед найбільшим та найшановнішим образом, особливу світлово-просторову містерію, названу великим німецьким поетом Й.В. Гете “чарівним жезлом світла”.

Оригінальним є конструкційне вирішення надвівтарної башти. Виходячи з наявної іконографії та матеріалів обмірів, видається, що башта, cпираючись половиною свого об’єму на стіни апсиди, другою половиною за допомогою досить складної системи ригельних балок спиралася на стовпи, що ділили інтер’єр на нави. При цьому, розташовуючись на межі апсидної та зальної частини, башта скоріш за все була розкрита на всю висоту лише в межах вівтарної частини з метою його додаткового освітлення. Слід зазначити, що в українській народній архітектурі неосвітлені верхи дерев’яних церков зустрічаються лише на крайньому заході українських етнічних земель, а саме на Бойківщині.

Враховуючи ширину корпусу будівлі костелу – близько 9 метрів, інтер’єр, на нашу думку, був поділений рядами стовпів чи колон на три нави. У молитовному залі над входом традиційно було влаштовано орган, оскільки в архівних документах маємо свідчення про те, що в костелі “є орган і органіст”.

Вивчаючи віднайдені архівні матеріали про цю цікаву споруду, ми вважали її назавжди втраченою. Однак, відвідавши село Зеленівку Бахмацького району на Чернігівщині (теперішня назва Гросс-Вердера), було з’ясовано, що храм зберігся.

Вказаний населений пункт географічно розташований поблизу межі Полісся та Лісостепу в регіоні, що є традиційним ареалом поширення дерев’яних храмів та має свої багатовікові будівельні традиції.

Костел збудований у центрі невеликого села на перехресті основних вулиць, зорієнтований по осі схід-захід головним вівтарем до сходу на взірець православних храмів. Зберігся майже цілковито, за винятком другого ярусу дзвіниці із завершенням та надвівтарної вежі (рис. 5). Інтер’єри переплановані та перероблені (зараз тут розміщений сільський клуб). Зруб пошальований вертикально з урахуванням традицій храмової дерев’яної архітектури ХVII-XVIII cтоліть. Нижні бруси, покладені на підмурок, пошкоджені, стан вищих брусів – задовільний. Особливо ефектно виглядає збережений вінчаючий карниз, який без сумніву належить до першого будівельного періоду. Народні майстри своєрідно інтерпретували тему багатопрофільного барокового карнизу, використовуючи класичні елементи та народні прийоми насиченої декоративно-пластичної обробки. Фігурні лиштви віконних та дверних прорізів, скоріш за все, виконано під час одного з пізніших “невдалих і без смаку виконаних” ремонтів. Оригінально вирішено влаштування вікон вівтарної частини. Їхня вертикальна вісь симетрії співпадає з лінією перелому площин – граней вівтарної частини. Очевидно, це пов’язано з потребою улаштування головного вівтаря безпосередньо при стіні апсиди (рис. 6).

Особливістю пам’ятки є поєднання рис української автохтонної дерев’яної культової архітектури та культових споруд латинського обряду. На наш погляд, замовник будівництва костелу – сільська римсько-католицька релігійна громада скористалась послугами артілі місцевих майстрів-храмобудівничих.

Тогочасний храм, крім суто культового призначення, також був місцем громадських зібрань, своєрідним культурним центром поселення. Храм як містобудівна домінанта був також певним символом добробуту громади, наочним свідченням її самоствердження. Громади брали активну участь у створенні культових споруд, визначаючи тип, розміри та навіть форми будови.

Схоже, що програма будівництва католицького храму в Гросс-Вердері була творчо переосмислена українськими теслями-артільниками. Народні майстри, керуючись багатовіковим досвідом, розв’язали це завдання на свій лад, оздобивши скромний сільський дерев’яний костел вишуканою багатоступінчастою вежею, яка, набувши ознак домінанти, одразу ж надала цій чужоземній споруді рис, споріднених з автохтонними храмами. При цьому спостерігаємо збереження усталених пропорційних співвідношень, характерних для автохтонного храмобудівництва цього періоду. Зокрема, висота стіни зрубу приблизно дорівнює половині загальної висоти споруди разом з банею (рис. 7).

Звернення німецької католицької громади, яка була своєрідним маленьким острівцем серед “українського моря” (до речі, у перекладі з німецької Werder – острів) до теми “православного” багатоярусного верху можна розцінювати як визнання високих художніх якостей цього винятково важливого композиційного елемента будівлі, що становить сакральну основу храму. Високі багатоступінчасті верхи церков, які у ХVІІІ столітті мали переважно 8-кутну основу в плані, як відомо, є одним з досягнень української народної архітектури, її внеском до світової мистецької скарбниці.

Українська архітектура доби бароко, на думку видатного українського вченого-пам’яткознавця Г.Н. Логвина, “на всіх етапах розвитку своєрідно витлумачувала загальні засади архітектурної естетики європейського бароко та органічно сполучала їх з досягненнями автохтонної архітектури, постійно перебуваючи в мистецькому діалозі із сусідніми народами” [6].

Як ми вже згадували, католики Гросс-Вердера були вихідцями переважно з Прусії. Тому видається важливим простежити об’ємно-просторову структуру тогочасних пруських невеликих парафіяльних храмів. За спостереженнями польського історика архітектури Р. Бриковського, для костелів південно-західної частини Литви, яка наприкінці ХVIII століття перебувала у складі Прусії, є характерними “однопросторові плани у вигляді прямокутника, замкненого зі сходу, з виокремленими в інтер’єрі пресвітерієм та захристіями” [7].

До такого типу храмів належить, зокрема, дерев’яний костел у селі Півашюнай ХVІІІ – початку ХІХ століть [8]. Архітектура фасадів названого храму наближається до аскетичної простоти протестантських храмів. Півашюнайський костел скоріше нагадує скромний житловий будинок, складений з тесаних брусів на підмурку. Таке враження підсилює головний фасад з входом у вигляді 4-стовпного портика. Лише невеличка башточка-сигнатурка простих геометричних форм, завершена ажурним хрестом, та 3-гранна апсида нагадують, що перед нами храм. Бічні фасади мають по двоє вікон, апсида ж зовсім позбавлена віконних прорізів. Зруб непошальований, карниз має незначний винос і у композиції фасадів помітної ролі не відіграє.

На противагу сільському костельчику, дерев’яний храм у містечку Румшишкес (поч. ХІХ ст.) – значно крупніший за розмірами та дещо імпозантніший. Схоже, що його інтер’єр поділений на три нави. Високий дах обіймає прямокутний об’єм молитовної зали з 5-стінною апсидою. Зруб горизонтально пошальований, вінчаючий карниз значно розвиненіший, пропорції віконних прорізів більш вишукані, а окремі вікна є круглими.

Маємо також приклади невеликих скромних дерев’яних костельних будівель з північної частини історичного Мазовша, яке безпосередньо межувало з Прусією [9]. Костел Святого Вавжинця (1776 р.) із с. Заренби біля містечка Хожелє зорієнтований по осі схід-захід, зрубний, пошальований. Тринавовий корпус поділений двома парами стовпів, має плоске перекриття. Пресвітерій вужчий головного корпусу, замкнений простою стіною. Нави і пресвітерій перекриті окремими двосхилими дахами. На гребені даху наприкінці нави розміщена восьмигранна вежка на сигнатурці. Схожі за розплануванням та об’ємно-просторовою структурою костели Різдва Богородиці (1743 р.) із с. ЗавадиКостельні (у 1979 р. перенесений до с. Цібори-Колачкі) та Святого Хреста із с. Пшитули неподалік м. Ломжа (1772 р., не зберігся).

Як відомо, загальною тенденцією протягом ХVІІ-ХVІІІ століть була поступова латинізація архітектури уніатських культових споруд. Дерев’яний костел із Гросс-Вердера, на наш погляд, є унікальним, оскільки тут архітектура католицького храму зазнала значного впливу з боку православного церковного будівництва, а саме української народної монументальної архітектури, яка дала світові мистецькі витвори найвищої досконалості.

Як було зазначено ще в середині ХІХ століття, місцевих німців “нельзя сравнивать с колонистами южной России, которые составляют передовое население края. Условия здесь другие: южные поселенцы живут в стране, оживленной торговлей, доступной вполне прогрессивному влиянию Европы. Беловежские колонисты с переселением в Борзенский уезд потеряли с Европой всякую связь” [2].

Ще в 1906 році ксьондз Жискар у доповідній записці на ім’я керуючого Могилівською архієпархією зазначав, що “костельні споруди, господарство і матеріальний стан костелу в розпачливому і розореному стані. Стеля костельна тече, дзвіниця загрожує обвалом” [5]. Можливо, панотець навмисно згущував фарби. Істинною причиною подачі начальству саме такої інформації могло бути бажання спорудити новий костел, який би повніше відповідав католицькій традиції.

У 1914 році гомельський цивільний інженер Шабунєвський склав проект нового кам’яного костелу, однак революції та війни перешкодили його спорудженню. В документі, датованому 1921 роком, йдеться про те, що будинок костелу в ім’я Пресвятої Матері Божої Ружаньцевої “дуже старий, але ще придатний”. У цьому ж році його було відремонтовано – замінено віконні рами. Церковна громада (близько 1200 вірних) планує “помалювати” його. Далі в документі характерна для тих років приписка: “з начинь костельних і інвентаря нічого не забрали”. З 1923 року постійних богослужінь вже не було, лише зрідка приїздив священик, який завідував костелами в Ніжині, Ромнах та Чернігові.

Останні документи маємо за 1927 рік. Це матеріали звіту радянського історика і етнографа В. Жирмунського про поїздку до німецьких колоній тодішнього Конотопського округу: Городка (Біловезького Городка), Білих Веж, Кальчинівки, Рудневізії (Рудневізе), Великого та Малого Вердера. За результатами досліджень відзначено, що поселенці католицьких колоній майже не зберегли рідної мови і переважно розмовляють українською. А “в галузі матеріальної етнографії виявлено, що в формі будівель і розпланування двору до нашого часу збереглися особливості німецького селянського житла в поєднанні з місцевими українським формами” [3].

У [19]40-х роках місцевих німців-колоністів було вислано до Сибіру, а Гросс-Вердер перейменовано на Зеленівку. Нові мешканці села перебудували колишні німецькі будинки (на сьогодні збереглося лише кілька будівель) на свій смак. Тепер це звичайне село з традиційними садибними будиночками у вишневих садках. Лише в самому центрі на перехресті доріг сіріє старими нефарбованим дошками ця дивна пам’ятка.

Останнім часом у селі Зеленівці організувалася православна громада, яка використовує для проведення богослужінь приміщення колишнього магазину. На запитання, чому б не використовувати для цього існуючий дерев’яний храм (костел), селяни відповідають – “бо то не наше”. Враховуючи невелику кількість мешканців села та їх поважний вік, існування сільського клубу у колишньому костелі не має особливої перспективи. Тому серед можливих шляхів збереження унікального дерев’яного костелу могло б бути його перенесення до одного із існуючих скансенів.

Література

1. Сергічук В.І. Німці в Україні. – К., 1994.

2. “Памятная книжка Черниговской губернии”. – Чернигов, 1862.

3. “Берегиня”. Всеукраїнський народознавчий часопис. – Київ, Число 4(23), 1999.

4. “Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich”, Tom II. – Warszawa, 1881.

5. Російський державний історичний архів (РДІА) у м. Санкт-Петербурзі. – Ф. 826, Оп. 1, Справа 1034.

6. Логвин Г.Л. “Українське бароко в контексті європейського мистецтва” // “Українське бароко та європейський контекст”. – Київ: “Наукова думка”, 1991.

7. Бриковський Р. (Польща) “Дерев’яні культові споруди з двома вежами на території Речі Посполитої” // “Українське бароко та європейський контекст”. – Київ: “Наукова думка”, 1991.

8. Янулайтис К.А. “По Неману в Литве”. – Москва: “Искусство”, 1979.

9. Wisniewski J. “Koscioly drewniane Mazowsza”, сzesc I. “Dawne wojewodztwo Mazowieckie”. – Pruszkow: “Rewasz”, 1998.

Праці Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень, 2006 р., т. 1, с. 80 – 90.

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина” (