Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2010 р. Устя-Зелене

Дата: 11.10.2010

Загублене в придністровських пагорбах Монастирищини село і його майже тезку Устя розділяє якихось кілометрів 100 течії Дністра. Дорогою – так і ще менше, якщо не зважати на пекельний стан тутешніх автобанів.

А якщо говорити про історію обох поселень, так відстань і взагалі не відчувається. Зелене Устя, як і Устечко знавало кращі часи, мало право на самоуправління та деякі торгові привілеї. Життя обидвох Усть завжди залежало від Дністра, годувальника і суворого вчителя. Обидва села важко переживали останні повені, які завдали відчутного удару по їх і так давно примарному благополуччю.

Про Устя-Зелене вперше згадується в XV столітті (між іншим, як і про Устечко), хоча поселення тут напевне було вже як мінімум кілька століть до того. Власниками села в різні роки були магнати Бучацькі, Сенявські, Язловецькі.

Кому з них містечко має завдячувати «вибитим» Маґдебурзьким правом – не скажу. Проте сам факт надання самоврядних повноважень говорить про тодішню значущість Устя-Зеленого. Від 1564-го містечко є центром староства.

В кінці XVII століття новими хазяями у краї стають магнати Потоцькі. На спомин про них – неймовірної краси костел, який височить у центрі села.

Родовий герб – пілава – прикрашає декоративний портал дзвіниці.

Побудову храму датують десь 1718-41 роками (можливо що 1755-й рік). Хоча можна припустити, що за часів Потоцьких відбулася перебудова церкви в стилі пізнього бароко. В костелі збереглася надмогильна плита, на якій вказано дату – 1614-й рік, що і говорить про давнішнє походження споруди.

Само собою, що у радянські часи храм не діяв. Та й донедавна пошарпаний костел більше нагадував привида, ніж церкву. Красу костелу Пресвятої Трійці повернула недавня реконструкція.

Розташована через дорогу православна церква Пресвятої Діви Марії – значно молодша. Її побудову датують 1893-м роком. А от кам’яна (не цегляна) дзвіниця з похилими стінами може навіть старша за костел.

Після поділу Речі Посполитої Галичина і Тернопілля відходять до Австрії. Поселення належить спершу до Заліщицького циркулу (округу) Тернопільського краю, а пізніше – до Станіславського.

Ошатні хатинки австрійського і польського періодів нагадують, що ще минулого століття Устя-Зелене вважалося містечком. Навіть з приходом радянської влади Устя на короткий період стає райцентром.

За роки війни значну частину населення було знищено. Мова, звісно, про євреїв – згадкою про них є покинутий кіркут на околиці села.

Фото Юрія Сметани.

А в його центрі, біля церкви – садиба, де мешкав Володимир Темницький, правозахисник, журналіст, міністр закордонних справ УНР. Також в Устя-Зеленому народився художник Юліан Панькевич, в місцевій школі є його кімната-музей.

Зі спливом років минули й певно кращі роки в історії Зеленого Устя. За офіційною статистикою тут мешкає до 600 жителів. Чимало з них – давно на заробітках.

Лише краєвиди залишилась незмінно прекрасними (благо, жодної значущої промисловості тут ніколи не було). Між іншим, в долині річки Городянки можна побачити відшарування юрського періоду, одні з найбільших в Європі.

Вадим Войтик