2008 р. Переробки в Передєлкіно-2
Сергій Тримбач
Дата: 26.01.2008
У першій частині («УМ», 12 січня) йшлося про руйнацію дачі Довженка та інші цікавинки з історії підмосковного селища, в якому ось уже понад 70 років живуть письменники.
«Поставлю хату…»
Нагадаю, Довженко отримав дачу у письменницькому раю уже по війні. Коли стало остаточно зрозуміло: до Києва не відпустять. Цього не хотіли ні в Кремлі, ні на Печерських пагорбах. Отже, Підмосков’я. Сусіда, літературознавець Віктор Перцов, писав, що збудоване мало асоціювалося з поняттям «дачі».
«Величезна кімната зі сволоком (балка, що підтримує стелю, неодмінний атрибут сільської хати.- Авт.) – у цьому архітектурному проекті поєднався спогад про житло селянської родини, до якого він звик із раннього дитинства, з потребами людини ХХ століття, – в суворих прямих лініях нового архітектурного стилю.
Основним у цій величезній кімнаті був довгий стіл зі стільницею з гарно витесаних дощок, нічим не накритий. Стіл блищав чистотою і природною свіжістю дерева, стіл кликав до роботи (…) На підвіконнях тіснилися глечики з незвичайними квітами, назви яких я ніяк не міг запам’ятати; на підлозі вздовж стін стояли діжки з деревами, що зацвітали рідко і на диво несвоєчасно. Широке вікно на всю стіну і скляні двері, що вели на терасу, не давали деревам і квітам застувати світло».
Ідеально сплановане житло – таким воно постає у спогадах. У тому інтимному, приватному просторі художник був вільний робити і робив те, чого йому хотілося від навколишнього середовища – аби воно стало чимось на кшталт «Міста Сонця». Як в утопістів, скажімо. Про ті прагнення вдосконалити середовище великого міста сам Довженко писав і говорив не раз, так само не раз подавав усілякі проекти поліпшення планування міст і сіл, чи то окремих будов. У все це він вкладав усю душу…
Юрій Тимошенко (Тарапунька), до прикладу, згадував, як Довженко, в один із повоєнних років, «побачивши невдалий перший будинок на Хрещатику, так розхвилювався, що йому стало погано із серцем. Він ледве добрався на таксі до своєї сестри, у якої зупинявся щоразу, приїжджаючи до Києва». І так у всьому.
Сад є неодмінною складовою ідеального міста. Сад, а не парк, цей витвір цивілізації, де все надто розплановано й упорядковано; природа тут зникає під гнітом людської волі. Сад же є гармонією, де поєднано стихію природного і волю людини до Космосу, на противагу Хаосу. Не випадково Сад – один із центральних (а в чомусь і центруючих, магістральних) образів Довженкового художнього світу.
Як і хата, якій проспівано стільки гімнів і якій, вослід, бо ж зникає воно, те старе патріархальне помешкання, відходить разом зі старим укладом життя, покликуючи стільки зітхань і прикростей. То неодмінно, щоби «в твої (хати) маленькі вікна так приязно заглядало сонце, і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всілякі пахучі» (оповідання «Хата», 1945 р.). У тому світі, що відходить, людина була надто залежною від природи…
Та не краще й тоді, коли природа надто залежить від багато в чому брутальної людської волі. Краще, коли є і те, й друге, краще, як у садовому часопросторі – боглюдина і богприрода працюють суголосно й дотично. Сад, і біля нього хата, і вкупі то зветься «садокрайочок», за Шевченковим словом.
Чіаурелі на курсі Довженка
Немає більше Довженкового саду. Нині все на продаж… Утім не все. У Передєлкіно продовжують жити письменники. Жити і працювати. Белла Ахмадуліна, Олег Чухонцев, Андрій Вознесенський, Євгеній Євтушенко… Найбільші російські письменники… До житла одного з них ми і попрошкували з Довженковим племінником, доктором медицини Тарасом Дудком.
Бо ж виявилося, що учениця Довженка, режисер Ірина Поволоцька, не тільки сама перекваліфікувалася на письменницю, а ще і є дружиною знаменитого поета Чухонцева. Їхнє помешкання розташоване на передєлкінській вулиці Довженка, 13. Нічого собі – і номер, і назва. Втім нумерація воістину сільська – знайти будинок виявилося справою непростою. Як добре, що є мобільний зв’язок.
Поволоцька зустрічає нас на ганку. Сусідська дача належала знаменитому барду, письменнику Булату Окуджаві. Тепер там музей – такий собі центр вільного поетичного мистецтва. Здорово! Господар іншого сусідського помешкання так само письменник. Небідний, мабуть. Побудував три будинки… Навіщо? – дивуюсь я. А чому б і ні, коли є можливість, та й площа дозволяє. Це вам не нещасні шість соток. Он у Корнія Чуковського (нагадаю, Корнійчуком народився, в Одесі виріс) було заледве не півтора гектара. Тепер там так само музей.
Поволоцьку ми розпитуємо, звісно, про Довженка. Він набрав режисерський курс ВДІКу 1955 року. З нього вийшли майстри знамениті – Отар Іоселіані, Лариса Шепітько, Георгій Шенгелая, Джемма Фірсова, наші Ролан Сергієнко та Микола Вінграновський… «Микола, – зітхає пані Ірина, він був такий…» Вінграновського любили – і однокурсники, і сам майстер. Часто запрошував до себе додому. Передусім земляків-українців, мав сентимент до своїх.
Утім, похоплюється Поволоцька, гріх жалітися – її так само незрідка припрошували до господи Довженка і його дружини Юлії Солнцевої. У творчих вузах воно так і досі – посімейному. Скажімо, Ада Роговцева та її покійний чоловік Кость Степанков завжди запрошували і запрошують студентів до себе. Творчість – процес інтимний, тут деяка фамільярність у стосунках не завадить.Довженко, продовжує оповідати Поволоцька, ставився до учнів доволі ліберально. «Мені так і поготів – самі тільки п’ятірки ставив. Це мене завжди дивувало – невже я заслуговую отакого?» На лекціях говорив більше про речі світоглядні, про філософію життя і буття.
Я ставлю питання, яке мене цікавить віддавна: Довженко помер, коли його учні навчалися на другому курсі, одначе ж усі вони говорять про себе винятково як про довженківців. Чому не згадують відомого режисера Михайла Чіаурелі (знаменитого передусім як творця кіноколосів про Сталіна – «Падіння Берліна», «Клятва» тощо)? У Довженковому щоденнику є рядки про те, що саме Чіаурелі «настукав» на нього щодо сценарію «Україна в огні»…
І отака людина – іронія долі – замінила Довженка на педагогічному містку. Поволоцька на мить замислюється. А далі пригадує, як вони, кілька студентів (серед них був і Вінграновський), по смерті майстра зібралися і вирішили: ніякого педагога їм не треба. Видатний митець заклав у їхні душі таку потугу, таку творчу енергетику, що вистачить на все творче життя. Звісно, їх не послухали… Одначе про Чіаурелі говорить загалом позитивно. Хоча при першому знайомстві і сказав їй: «Навіщо вам, такій красивій дівчині, оця режисура?» І все ж запам’ятався іншим – бездоганною майстерністю театральної режисури. Ставили Маяковського… Майбутні кінематографісти починали з театральних постановок.
Повертаємось до Довженка… І раптом: «Він не був щирим із нами, – говорить Поволоцька. – Ні, не те слово. Одначе коли, через багато часу, я читала його щоденники, зрозуміла – він не говорив про те, що йому справді боліло». Може, тому, що оберігав? Першокурсники, виховані радянською школою… Втім щось таки він заклав у їхні душі – оскільки ж виросли у відомих художників.
У самої Поволоцької (фільми «Таємнича стіна», «Виконуючий обов’язки», «Аленький цветочек») кінематографічна доля склалася драматично. Після останньої з названих стрічок їй видали «вовчого квитка». Чому? – відмовилася говорити: іншим разом. Стала письменницею…
Багато тем, одначе розмова добігає кінця. Залишається в душі щемне відчуття тихої, непоказушної інтелігентності. Так, у Передєлкіно витає дух великих – і це щось та значить.
Джерело: “Україна молода”