1996 р. Загорівський монастир Різдва богородиці на Волині

Л.Крощенко

Серед культурної спадщини Волинської землі важливе і особливе місце посідають монастирі, які впродовж століть виступали не тільки охоронцями батьківської віри й духовності, а й були осередками освіти і мистецтва. Таке саме значення мав і Загорівський монастир Різдва Богородиці, що знаходиться в селі Новий Загорів Локачського р-ну Волинської області.

Комплекс розташований на південній оклиці села, на високому плато, яке височить над невеликим ставом. Сьогодні він складається з церкви Різдва Богородиці та прилягаючих до неї зі сходу залишків монастирського корпусу. До брами перед входом до церкви з заходу ведуть довгі цегляні сходи. На південь від церкви колись стояли двоповерхові цегляні корпуси монастиря, зруйновані під час Другої світової війни. На північ від церкви розташовані поховання українських партизанів, що загинули в бою з німцями восени 1943 р., на схід від монастиря – сучасний сільський цвинтар, на півдні тягнеться поросле травою пагоркувате пустище.

Історія Загорівського монастиря сягає сивої давнини. За місцевим поданням, його заснували в середині XIII ст. ченці Києво-Печерського монастиря, що втекли від Батиєвої навали і привезли з собою ікону Божої Матері, яка прославилась тут дивами [Девятисотлетие православия на Волыни. 992 – 1892 г. Житомир, 1892. – ч. 1. – С.107; Wołyniak. Spis klasztorów unickich Bazylianów w województwie Wołyńskim. – Kraków, 1905. – S. 113]. Згідно з іншою версією, його у XV ст. заснували монахи Зимненського монастиря з-під Володимира-Волинського [Зверинский В. Монастырn Российской империи. – СПб, 1887. – С. 29; Девятисотлетие… – С. 107; Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. – М., 1908. – С. 159]. У всякому разі ще наприкінці XIX ст. в монастирі зберігався розколотий дзвін з написом: „з ласки Божий я Олександро Юрієвич Загоровский с женою Настасиєю… придалиcмо сей звон к монастиру в Загоровску чти ку хвале Пречистой Божий Матери” і датою – „1492” р. [Девятисотлетие… – С.107; Денисов Л.И. Вказ. праця. – С. 159] В подальшому історія монастиря довгий час була тісно пов’язана з родиною цих волинських землян.

Існує легенда про чудесне зцілення дитини – Петра Загорівського, якого мати поклала в церкві перед образом божої матері. Ця подія належить до початку XVI ст. [Добротворский А. Загоровский монастырь, его библиотека и сохранившийся в ней западнорусский литературный памятник XVII-ro столетия // Вестник юго-зап. России. -1863. – июль, август, сентябрь. – С. 1; Девятисотлетие… – С. 107] Пізніше, на знак вдячності, Петро Богданович Загорівський (помер 1546 р.) у заповіті, „писаному руським діалектом,” що зберігався в монастирському архіві в копіях, початку другої половини XVI ст., зазначав:

„Я, Петро Богданович Загорівський, маршалок Й.К. Милості, з Божою помічу і Пречистої Богородиці побудували ми церкву в маєтку дідичним Загорівським і монастир на честь і хвалу Божу заклав Різдва Пречистої Богородиці і надав йому село Воля Монастирська під монастирем моїм з людьми тяглими і з всіма податками. До того ж на монастир той дідичний Загорівський надаю третью частину в селі Вощатині, в повіті Володимирськім, за Володимиром, іті обидва записав довічно і непорушно на той монастир мій названий” [Boniecki A. Poczet rodów w Wielkiem księstwie Litewskiem w XV i XVI wieku. – Warszawa, 1887. – S. IX; ДАТО. – Ф. 258. – On. 1. – Cnp. 1288. – Арк. 160, 160 зв.].

За деякими літературними джерелами, нова кам’яна церква була поставлена на місці „існувавшої тут підупадлої маломісткої дерев’яної церкви” тієї самої назви [Девятисотлетие… – С. 108]. Але це твердження сумнівне. Під час натурних досліджень в тілі існуючої споруди виявлено первісне ядро, яке має, своєю чергою, два будівельні етапи. Найстарішою є вівтарна частина і долучений до неї з заходу невеликий залишок об’єму корабля, перекриті коробовими склепіннями і конхою. Вони складені з червоної цегли 27:13:9 см з жолобчастою постіллю невисокого гатунку. Виразної регулярності мурування не видно, і велось воно з розрахунком на покриття поверхні стін тиньком. Взагалі споруда справляє враження занепаду майстерності мулярських робіт і будівельної техніки, що настав невдозі після татаро-монгольської навали. Тому здається небезпідставною думка про заснування Загорівського монастиря ченцями-біженцями з Києво-Печерського монастиря.

Згідно з дослідженнями перед нами постає невелика зальна церква, найдавніша з відомих на Волині. Цей тип храму без істотних змін проіснував тут до середини XVI ст. До другого етапу розбудови церкви відносяться два квадратні рамена, які з півдня й півночі долучені до первісної нави. Мурування цих об’ємів виконано з червоної цегли гарного випалу, з жолобчастою постіллю, розміром 30:14:8,5 см. Система мурування „хрестова” чи так звана готична, на вапняному розчині з затиранням широких швів (до 3 см) лощилом. Утворювана таким чином поверхня стін не потребувала тинькування, а візерунчасте мурування мало особливий декоративний ефект. Будівельний матеріал та метод його використання характерний для архітектури Волині XVI ст. Тому, цю частину споруди можна вважати пов’язаною з будівельною діяльністю Петра Загорівського.

Порівняно пізній документ, „Візита” Загорівського монастиря 1804 р., повідомляє про цікаву деталь, яку недоречно обійти увагою. Цитуємо: „Був колись (при церкві) баштовий годинник, однак після знищення башти і використання матеріалу для побудови церкви деталі, що залишилися, і годинникові колеса очікують побудови башти і поновлення машини” [РДІА – Ф. 823. – Оп. 3. – Спр. 1282. – Арк. 46 зв.]. Припустимо, годинникова башта була зведена над західною частиною церкви, можливо, третім добудованим раменом. Тоді після реконструкції XVI ст. вона набула хрещатого плану з баштою-домінантною на заході. Подібна об’ємно-просторова композиція, досить поширена в західних регіонах України.і генетично походить від дзвіниць над бабинцями.

Важливим елементом інтер’єра вівтарної частини донедавна залишались розписи на південній і північній стінах віми. Значні ушкодження і покриття шарами набілу не дозволили встановити їх сюжети. Але обстеження довело, що вони первісні, тобто їх разом із спорудою можна віднести до другої половини XIII – початку ХIV ст. У південному рамені добудови XVI ст. зберігаються фрагменти орнаментів, виконаних яскравими барвами.

Щодо споруд на території монастиря, житлових і господарчих, то про них нічого не відомо, окрім того, що в XVI ст. вони були дерев’яні, а матеріал на їх побудову і підтримку, згідно з заповітом Петра Загорівського, постачався з панськіх лісів [Девятисотлетие… – С. 107; Wołyniak… – S. 114].

Утиски майнових прав монастиря нащадками Петра Загорівського почалися уже в другій половині XVI ст. і посилились після введення на Волині унії [Девятисотлетие… – С. 108]. Однак він послуговувся увагою і підтримкою православних можновладців. Так, на початку XVII ст. князь Костянтин Острозький подарував монастирю збірку творів Василя Великого, надруковану в Острозі, з написом: „Григорію з братією, з Варлаамом та Місаілом”. Деякі дослідники важають, що напис стосується Григорія Отреп’єва та його товарищів по втечі з Москви [Денисов Л M. Вказ. праця. – С. 159].

Визначною подією в житті Загорівського монастиря наприкінці XVII ст. стало запрошення з Білостоку визначного художника того часу Іова Кондзелевича для розпису запрестольного кіота ікони божої матері у вівтарі церкви Різдва богородиці. Кіот прикрашає золочене ажурне та накладне різблення на блакитному тлі. Живопис Іова Кондзелевича складався з поодиноких постатей Іоакима і Ганни, композицій на біблійні та євангельські теми. На звороті кіота зберігся напис: „Смиренний ієромонах Іов Кондзелевич М.Законник С.М. Белостоцького в лето Року Божьего 1696” [Возницький Б. Творчість українського художника Іова Кондзелевича // Львівська картинна галерея (виставки, знахідки, дослідження). – Львів, 1967. – С. 45].

На початку XVIII ст. Загорівський монастир приєднався до Унії, а в церкві Різдва Богородиці відбулись якісь суттєві зміни, бо в 1717 р. греко-католицький митрополит Лев Кішка освятив новий „полотняний антимінс’ на головному престолі [РДІА. – Ф. 797. – Оп. 3. – Спр. 23099. – Арк. 584 зв.].

Очевидно, в першій чверті XVIII ст. старий іконостас вже не відповідав вимогам часу і потребував заміни. Замовниками нового іконостаса виступили патрони монастиря Загорівські і Чацькі, герби яких вміщено на іконі Антонія і Феодосія. Для виконання сніцарських робіт з Жовкви запросили різьбяра Івана Карповича, а розпис доручили тому самому Іову Кондзелевичу. Зважаючи на великий обсяг робіт на цей раз він скористався допомогою інших майстрів та учнів, які працювали під його керівництвом і за його ескізами. Пензлю Іова Кондзелевича належать: апостольський і святковий ряди, Нерукотворний Спас, намісні образи Христа.та богородиці, ікона Антонія і Феодосія. Тоді саме художник виконав копію благодатного образа божої матері [Возницький Б. Вказана праця. – С. 46; Історія українського мистецтва. – К., 1968. – Т. 3. – С. 202; Овсійчук В.А. Майстри українського бароко: Жовківський культурний осередок – К., 1991. – С. 338].

У першій половині XVIII ст. інтер’єр церкви Різдва богородиці збагатився новими вівтарями. У 1729 р. митрополит Йосип Виговський освятив антимінь на престолі вівтаря Ієсуса, а 1730 р. єпископ Фіафилакт Годебський освятив ще два антимінси на престолах Св. Йосипа та Св. Йосафата. 1738 р. той самий єпископ освятив антимінс вівтаря Св. Василія [РДІА. – Ф. 797. – Оп. 3. – Спр. 23099. – Арк. 584 зв., 585]. Церква залишалась незмінною до другої половини XVIII ст., коли її докорінно реконструювали. Перебудову розпочато 1763 р. і вона здійснювалась „на монастирські кошти при підтримці різних доброхотів, а особливо Я.В.Щасного, підчашого коронного, та Франтішка ск. вел. коронного, братів рідних Чацьких, великих шанувальників образа божої матері” Загорівської. Роботи тривали 17 років, Єпископ Сімеон Млоцький освятив новий храм 3 травня 1780 р. [там само. – Ф. 823. – Оп. 3. – Спр. 1282. – Арк. 43; Ф. 797. – Оп. 6. – Спр. 23103. – Арк. 68; Спр. 23104. – Арк. 77; Оп. 3. – Спр. 23099. – арк. 584].

Реконструкція до невпізнання змінила вигляд споруди. Після перебудови церква перетворилась на шестистовпну базиліку з підвищеною центральною навою і вівтарною частиною, її довжина з заходу на схід становить 26,5 м, ширина 17,5, а висота з акротерієм на фронтоні 21,5 м. Споруда зведена з червоно-рожевої цегли різних розмірів і гатунку з гладкою постіллю. Внутрішній простір базиліки був перекритий коробовим склепінням з розпалубками, які частково збереглись лише в південній наві. Склепіння зберігаються в південній і північній камерах XVI ст., а також у залишках первісного об’єму. Під підлогою церкви, між двома парами стовпів, знаходиться підвал-крипта, перекритий частково зруйнованим склепінням.

Вигляд західного фасаду і його деталі збігаються з характеристиками архітектури пізнього бароко. Північний і південний фасади нового об’єму церкви виглядають значно скромніше. Стіни не мають вертикальних членувань, цоколі відсутні. Вікна менші у бічних навах, більші – в центральній, з лучковими перемичками, позбавлені облямувань. Східний фасад, нижня частина якого схована монастирським корпусом, увінчаний трикутним фронтоном з круглим вікном в тимпані.

З документів початку XIX ст. довідуємося, що церква мала ґонтове покриття дахів, а над коником центральної нави підіймалась „чотиригранна башточка побита біленим залізом” – сигнатура. Церкву вінчали три золочені хрести, а „вигнутий головний фасад прикрашали шість кам’яних вазонів”, які здебільшого збереглись і нині [там само. – Ф. 823. – Оп. 3. – Спр. 1282. – Арк. 43-44 зі зв].

Після перебудови інтер’єр основного об’єму храму втратив будь-які спільні ознаки з попередньою спорудою. Тепер це була тринавова базиліка, оформлена в стилі бароко, її архітектурна декорація складалася з корінфських пілястр з золоченими капітелями, накладених одна на одну і встановлених на високих цоколях, розкрепованих гзимзів складного профілю, архівольтів. Оздобу інтер’єра, крім головного, становили шість бічних мурованих вівтарів. У їх оформленні широко використані колони, гзимзи, фігурні та розірвані фронтони, штучний мармур, поліхромія та золочення. У західній частині, над входом,знаходився „музичний хор” з вигнутою назовні балюстрадою, де стояла катеринка, якою супроводжувалися співи [там само].

В інтер’єрі було багато різьбленої дерев’яної золоченої скульптури у вигляді окремих фігур і груп, гіпсові рельєфи з портретними і геральдичними зображеннями. Біля північно-східного стовпа існував різьблений амвон, зверху якого стояла фігура „Доброго пастиря” в оточенні овець. У бічних навах знаходилось п’ять сповідальниць, а в центральній, по боках проходу, стояли лави для парафіян. Такі самі лави були в чорнечому хорі, за головним вівтарем [там само].

Як повідомляють „Візити” першої чверті XIX ст., церква „всередині вся прикрашена розписами”. Вони складалися з декоративних панно та сюжетних композицій. У документах наведено їх зміст і розташування на стінах. У вівтарях були вмішені образи святих, написані на полотні. Окремі картини й образи висіли в церкві та чернечому хорі [там само].

У літературних джерелах побутує твердження, що розписи у церкві Різдва богородиці виконував острозький майстер Людвик Брендель у 70-х роках XVIII ст. Йому допомагали маляри з Почаєва: Степан-Сава Калинович та Андрій-Аліпій Токаревський. Останній писав образи у вівтарях [Возницький Б. Вказ. праця. – С. 4; Словник художників України. – К., 1973. – С. 95; Жолтовський П.М. Художнє життя України в 16 – 18 ст. – К. 1973. – С. 118, 135, 168; Митці України; Енциклопедичний довідник. – К., 1992. – С. 313].

Особливе місце серед розписів посідала композиція „Покрови”, що знаходилась у центральній наві, по боках головного вівтаря. В „Візиті” 1804 р. про неї записано: „На арці між вівтарем і центральною навою написана Матір Божа, яка покровом своїм накриває з однієї сторони родину Я.В.Загорівських, фундаторів, з другої сторони – родину Я.В.Чацьких, коляторів” [РДІА. – Ф. 823. – Оп. 3. – Спр. 1282. – Арк. 43зв.]. Вже в наші часи Б.Возницький згадує про ці групові портрети і, невиразно посилаючись на архівні документи, визначає тут авторство Людвика Бренделя. Не бачачи розпису ані в оригіналі, ані в фотокопіях, він помилково визначає кількість зображених осіб числом 11 [Возницький Б. Вказ. праця – С.46].

Ці розписи, як і інші в церкві Різдва богородиці, загинули 1943 р., але нещодавно ми знайшли їх фотокопії. Вони мають таке походження. 1886 р. професор Київського університету А.Прахов здійснив експедиційну подорож по Волині для ознайомлення з пам’ятками краю і зробив багато фотографій історичних місць, споруд, археологічних знахідок, творів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва. Зібрані матеріали він об’єднав в альбом фотографій, який приватно видав в кількох екземплярах, а негативи подарував Володимир-Волинському древлесховищу, що існувало при тутешньому Св.Василівському братстві. Ці матеріали, як і вся збірка, загинули у Першу світову війну. Нам відомі два екземпляри „Альбому” [„Профессора А.В.Прахова поездка по Волыни летом 1886 года. Путевой альбом”]. Але обидва вони не повні, а більшість фотографій вицвіли і потребують реставрації. Серед них низка фото, що фіксують споруди Загорівського монастиря, твори мистецтва, побутові речі й архівні дкументи. Зокрема, є фрагменти „Покрови”, що зображують родини Загорівських і Чацьких.

На південній стіні фотографія фіксує груповий портрет родини Загорівських [там само. – Фото № 65], де зображено п’ять постатей: чотири чоловічих і жіноча, на північній – дев’ять осіб родини Чацьких. Серед них дві чоловічих і три жіночих. На передньому плані зображені: ліворуч три хлопчики, праворуч – дівчинка-підліток. Портрети без жодних написів, які б засвідчували імена персонажів, що утруднює їх ідентифікацію. Фотографія родини Чацьких [там само. Фото № 66] у дуже поганому стані, мабуть, і сам розпис на той час мав значні пошкодження, а це унеможливює п репродукування. Але оригінал дає достатню уяву про розпис і його деталі. На підставі фотографій А.Прахова можна дійти висновку, що автор розпису при зображенні родини Загорівських користувався досить старою іконографією – прижиттєвими портретами персонажів. Про це свідчать типаж і вбрання представлених осіб. Така особливість значно підвищує історико-культурну вартість пам’ятки, на жаль, сьогодні втраченої.

З початком перебудови церкви Різдва богородиці у 60-х роках XVIII ст. іконостас Кондзелевича-Карповича перенесли до дерев’яної Петропавлівської церкви с.Вощатин – філіальної щодо Загорівського монастиря, де він знаходився до 1969 р., коли його передали на збереження до Львівського музею українського мистецтва [Возницький Б. Вказ. праця. – С. 46].

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. ансамбль Загорівського монастиря розбудовується. Його важливим складником були монастирські корпуси, від яких досі збереглась незначна частина на північному сході і сході від церкви. Оскільки від будов монастиря майже нічого не лишилось, а іконографія вкрай незначна, зупинимося на описах споруд, що містяться в документах початку XIX ст. „Візита”1804 р., та інші повідомляє, що „Після закінчення будівництва церкви на монастирські кошти споруджений монастир в дві лінії і два поверхи”. І далі:„Монастир… в два корпуси, в такому вигляді, о в кінці церкви він тягнеться ще трохи на схід сонця, довжиною до 90 ліктів. Потім змикається з першою лінією монастиря довжиною в 100 ліктів, з двома виступами по кутах, що протягнулася з півночі на південь. І знову, зі сходу на захід тягнеться друга лінія монастиря довжиною в 90 ліктів, яка має закінчитися фасадом монастиря з дзвіницею. Від того монастирського фасаду буде побудована кам’яна огорожа до фасаду церкви, так буде утворений монастирський квадрат з садком між стінами” [РДІА. – Ф. 823. – Оп. 3. – Спр. 1281 – Арк. 46, 46 зв.], тобто замкнений простір, імітуючий клуатр. Льохи існували лише в північній частині східного корпусу.

Внутрішня планова структура корпусів типова для подібних споруд. Вона складалась з коридорів, що проходили по внутрішньому периметру корпусів і приміщень з зовнішнього боку. Вони мали різне призначення й розміри. Келії розраховані на одного, двох і трьох ченців, були трапезна з кухнею, пекарнею і коморою, бібліотека, архів, зал для зборів, сховище для одягу, двоє сходів, інші служби. Інтер’єри прикрашали образи, картини і портрети. До південного корпусу була добудована одноповерхова школа, що мала три приміщення, кухню і комору [там само]. „Візита” 1824 р. уточнює, що школа розміщена в будинку колишньої трапезної, час побудови якої не визначено [там само. -Ф. 797. -Оп. З.-Спр. 23099. -Арк. 588]. Про характер перекрить документи не повідомляють. Очевидно, вони були такі самі, як всюди в спорудах цього типу, тобто у першому поверсі й льохах – склепіння, у верхньому – плоскі, по дерев’яних балках. Стіни всіх корпусів тиньковані, дахи криті ґонтом.

Про дзвіницю „Візита” 1804 р. зазначає: „Дзвіниця тимчасово дерев’яна. Вирішено збудувати муровану в кінці монастирської лінії (на західному фасаді південного корпусу), для якої закладені підмуркі” [там само]. Але згодом було вирішено побудувати дзвіницю в центрі мурованої огорожі, що простяглась від південного корпусу до церкви, і для неї залишили вільне місце. Однак і це не було доведено до кінця, бо у документі 1824 р. читаємо: „Дзвіниця дерев’яна, стара, на чотирьох стовпах, покрита ґонтовим дахом, на ній чотири дзвони” [там само. – Арк. 585 зв., 588 зв.]. Муровану дзвіницю так і не збудували, бо на фотографії А.Прахова 1886 р. ми бачимо на північному заході від церкви двох’ярусну дерев’яну дзвіницю з наметовим верхом [„Професора А.В. Прахова…” – Фото № 46].

На схід від „першого корпусу”, витягнутого з півночі на південь, знаходився сад, „пристосований частково для прогулянок, частково засаджений різними плодовими деревами” [РДІА. – Ф. 823. – Оп. 3. – Спр. 1282. – Арк. 46 зв.]. Монастирське подвір’я на заході й півдні огороджував дерев’яний паркан з брамою. Тут стояли дровня, возовня, стайня, кухня. Усі будови були дерев’яні, вкриті ґонтом. Знадвору, поряд з брамою, знаходився великий дерев’яний будинок. Знизу до церкви вели дубові сходи [там само. – Арк. 71 зв.]. Під горою, на захід від монастиря, існував фільварк з різними господарськими і житловими будовами, а поряд з ним, у „дубовому гайочку” – пасіка на 90 вуликів [там само. Арк. 48].

Таким перед нами постає Загорівський монастир у часи розквіту, коли остаточно сформувався ансамбль його монументальних споруд. Розташовані на високому пагорбі, доступні для огляду з далеких підходів з північному сходу і заходу, вони панували над просторою місцевістю та одноповерховою довколишньою забудовою і вражали своєю значимістю. Уяву щодо ансамбля дає фотографія А.Прахова 1886 р., що зображує монастир з південного заходу [„Профессора А.В. Прахова…” Фото № 46]. Навіть сьогодні, попри всі втрати і пошкодження, він зберігає значення архітектурної домінанти довкілля. Василіанський період в існуванні Загорівського монастиря скінчився 1839 р., коли під тиском влади і особисто митрополита Йосипа Семашка його повернули до православ’я і перетворили на „епітимну” в’язницю для ченців-василіан, які не погоджувались визнати „пануючу релігію” [Добротворський А. Вказана праця. – С. 8; Зверинский В.В. Материалы для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи. 1. Преобразование старых и утверждение новых монастырей с 1764 – 95 по 1 июля 1890 год. – Спб, 1890. – С. 144; Денисов Л.И. Вказ. праця. – С. 159].

Після переходу Загорівського монастиря в православ’я вигляд церкви Різдва богородиці ще довго залишався без змін. А.Добротворський, відвідавши у 1851 р. монастир для вивчення місцевої бібліотеки і архіву, побачив церкву майже цілою. На головному фасаді зберігалась скульптура і розписи „в дусі католицькому”, але про лави він не згадує [Добротворский А. Вказ. праця. – С.9].

Як ми бачили, росписи існували ще 1886 р., але згодом були забілені. Це трапилося, мабуть, наприкінці 80-х , на початку 90-х років XIX ст., за часів Олександра III і панування гасла – „самодержавство, православ’я і народність”, коли неприйняття іноземного, а особливо „католицького”, значно загострилось.

Лихоліття Першої світової війни обминули монастир, але споруди довго не ремонтувалися і на початку 30-х років XX ст. занепали [Цинкаловский О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вініпег, 1984. – С. 417]. Наприкінці 20-х років XX ст. у монастир знову повернулись василіани і він став єдиним василіанським монастирем на Волині аж до руйнації восени 1943 р. в бою українських партизанів з німцями.

У повоєнний період на пам’ятки Загорівського монастиря дослідники не зважали. Лише 1987 р. було проведено попереднє обстеження руїн, а- згодом пам’ятку взяли під охорону держави. На початку 1990-х років проведено архітектурно-археологічний обмір церкви Різдва богородиці і часткове її дослідження, на підставі яких створено проект реставрації споруди. На черзі, дослідження залишків монастирських корпусів. Реставрація споруд Загорівського монастиря, одного з найяскравіших зразків барокових ансамблів цього типу на Волині, повинно стати значною подією у збереженні й відновленні культурних цінностей краю.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 215 – 222.