Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

1996 р. Максаківський монастир

С.Юрченко

Монастир знаходився неподалік від села Максаки Менського р-ну Чернігівської області, на лівому березі Десни, на пагорбі, що навесні, у повінь, перетворюється на острів. Ансамбль майже невідомий сучасній історико-архітектурній науці. Його засновано ченцями Трубчевського монастиря (нині Брянської обл.), котрі після передачі Трубчевська Росії не схотіли бути „під царем московським”, прийшли до київського каштеляна Адама Киселя і звернулися до нього з проханням, щоб він виділив у своїх володіннях місце під монастир. Таке місце було знайдено біля Кисільгородського тракту, де „монастир колись ще за Москви був, біля перевозу Максаківського”. Фундацію А.Киселя затвердив король Владислав IV 1642 р. [РДІА. – Ф. 143. – Оп.1. – Спр. 76. – Арк. 2]. 1646 р. до новгород-сіверських гродських книг внесено запис про межі земельних володінь нової обителі [там само. – Спр. 1], а 1650 р. у заповіті А.Кисіль додає до своєї першої фундації (село Максаки) ще села Ховми, Красностав, Ядути і Пральники [там само. – Спр. 18].

Першою збудували дерев’яну Введенську церкву (до 1654 р.) [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1878. – Т. 10. – Додаток № 5. – С.822], відразу після чого почали зведення мурованого Спасо-Преображенського собору. В універсалі від 11 жовтня 1654 р. Богдан Хмельницький, звертаючись до ніжинського полковника, „срокго” нагадує йому, щоб „до себе в пожиток… не приворочали” належних монастиреві сіл і щоб монастирські піддані „до фундованя церкви, котру зачали, помочными и послушными были” [РДІА. – Ф. 1407. – Оп.1. – Спр. 64].

В описі, складеному у лютому 1654 р. [Акты, относящиеся к истории… – С. 822], читаємо: „Да в том же монастыре учали делать каменную церковь во имя Преображения Господа Бога и Спаса нашего Іисуса Христа; а сделана тое каменные церкви вверх по окна нижние. Окола того монастыря огорожено дубовыми бревнами в забор. В том монастыре строитель черный поп Иоасафа” [мається на увазі Іоасаф Осиповський, ігумен монастиря у 1642 – 1665 рр.].

Зважаючи на сезонність ведення робіт, часом закладення собору, а також першим роком будівництва, слід прийняти 1653 р. Отож, перед нами одна з найдавніших мурованих барокових споруд Лівобережжя. 1988 р. обстежили залишки собору – мури заввишки близько 1 м [автору повідомлення допомагали архітектори І.Яковлев та С.Швець-Машкара, за що принагідне складаємо їм подяку]. У плані це видовжена прямокутна споруда з однією напівкруглою апсидою, що виступає з площини стіни східного фасаду, та двома наріжними сходовими вежами з західного боку. Внутрішній простір розділено чотирма опорами на три нави: ширшу середню і вузькі бічні. Трансепт завширшки майже однаковий з головною навою.

Зовнішні обсяги організовано так, що трансепт та середня нава вищі, на місці перетину поставлено світловий барабан з банею, бічні нави понижені. Отже, перед нами класична барокова базиліка з трансептом, банею та двома вежами на західному фасаді – перший приклад такого розв’язання на Лівобережжі. Зазначимо, що в деталях пам’ятка зберігала місцеві самобутні риси. Ніші з напівкруглим завершенням на бічному фасаді свідчать про знайомство будівничих з архітектурою доби Київської Русі, арки нижнього та аркатурний фриз верхнього ярусів західного фасаду, а також трактування ордера – дещо масивного і спрощеного – про використання архітектурних форм першої половини XVII ст. з теренів Речі Посполитої (північно-західних земель України та південно-східних земель Польщі), в культурному середовищі якої і сформувалися зодчі.

Описаний просторовий тип храму вже в XVII ст. починає трансформуватися в двох напрямках: перший пов’язаний з заповненням компартиментів над бічними навами і створенням всефасадності, тобто рівнозначності всіх трьох фасадів. Цей напрямок представлено Троїцьким собором у Чернігові, Спасо-Преображенським собором Мгарського монастиря, полтавськими соборами тощо.

У другому варіанті переробки спостерігається посилення ролі масиву просторового хреста трансепт – середня нава і „пригнічення” бічних нав. Зовні такі храми наближаються до традиційних хрещатих вирішень Однією з перших таких пам’яток треба вважати Миколаївську церкву в Могилеві (Білорусь), зведену 1669 p., котра, між іншим, виказує велику залежність композиції головного фасаду від Максаківського собору До цієї групи належать собор Різдва Богородиці Гамаліївського монастиря, Троїцький собор у Глухові тощо .[ Про це див.: Цапенко М.П. Архитектура Левобережной Украины 17 – 18 веков. – M., 1967. – С. 172 – 175]

Після пожежі 1820 p. [Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1873. – кн. 4. – С. 87] форму собору змінено з високих барокових, які можна бачити на копи портрета Адама Киселя, виконаній у XVIII ст , на низькі класицистичні. Крім того, у XIX ст. до західного фасаду зроблено досить велику, хоча й невисоку, прибудову.

Західніше руїн собору збереглася дзвіниця, її зведено з жолобчастої цегли ідентичної цеглі собору. У 60-х або 70-х роках XIX ст. [там само. – С. 88] добудовано два восьмикутні в плані яруси (верхній зараз не існує). З двох боків до дзвіниці примикає монастирська стіна. В місці стику помітно, що перев’язки між мурами обох споруд немає: стіну прибудовано до вже зведеної дзвіниці.

В універсалі гетьмана Дем’яна Ігнатовича 1669 р. читаємо, що

„велебний в Богу Иеремия Ширкевич, игумен всемилостивого Спаса Максаковский, ознаймил нам, что манастыр оный Максаковский для обороны своей манастырское замышляет до кола валом и парканом обваровати и фортецу полуг силы манастырское селами до того манастыра прислушными учинити хочет. Прето мы уважышы собе тое за реч слушную, абы местце святое при обороне навек учать неприятельских татарских зоставати могло: такого велебного отца игумена дело похваляєм” [РД1А. – Ф. 143. – Оп. 1. – Спр. 11].

Універсалом 1680 р. Іван Самойлович наказує, щоб села Максаки і Ховми „от шарварков около поправы городов деючих бы волны были, а чинили свое послушенство около укрепленя манастыря Максаковского и около справованя инших потреб манастырских” [там само. – Спр. 19]. Час зведення монастирської стіни припадає, отже, на період між 1669 і 1680 рр. Такий висновок вірогідний, якщо під словом „паркан” розуміти муровану стіну.

Дзвіниця мала виникнути раніше 1669 р. Подібність будівельного матеріалу собору та дзвіниці, а також буквальне повторення деяких деталей (ступінчасті ніші) дозволяє твердити, що обидві пам’ятки збудувала одна артіль. Найвірогідніше, дзвіницю зведено після закінчення собору, що мало відбутися близько 1655 р., за ігуменства Іоасафа Осиповського – тобто в другій половині 50-х або в першій половині 60-х років XVII ст.

Стародавній обсяг був прямокутним у плані, двоярусним. В першому ярусі розміщувався проїзд, в другому були дзвони. У XIX ст., після надбудови; ярус дзвонів перемістився вище, стародавні прорізи частково закладено і перетворено на звичайні вікна. Під карнизом містилися ніші. Завершувалася дзвіниця грушоподібною банею з хрестом. В такому вигляді її зображено на портреті Адама Киселя. Вона є ледве чи не найстародавнішою мурованою дзвіницею Лівобережжя.

За описом 1765 р. у монастирі згадується

„церквей каменных две, первая во имя Преображения Господня с двумя на хорах пределами, по правую сторону первому-ченика архидиакона Степана, а по левую Успение Богоматери. Вторая трапезная во имя Воведения Богородици с пределом в горе церков Вознесения Господня. Келий игуменских деревяних 1 с комнатою, напротиву оной ледник 1. Братских каменных 10, деревяних 3” [Там само. – Ф. 57. – Оп.1. – Кн.42. – Арк.269].

Двоповерхова трапезна з Введенською церквою збудована, судячи з її архітектури, на початку XVIII ст. Наличники вівтарної апсиди подібні до наличників Іллінської церкви в Чернігові. Пам’ятка зруйнована в 1930-х роках.

Донині зберігся будинок ігумені (з 1829 р. монастир перетворено на жіночий), його можна датувати серединою XIX ст.

Споруди Максаківського монастиря, надто собор і дзвіниця, є ключовими пам’ятками в розвитку мурованого зодчества Лівобережної України, вони мають посісти одне з чільних місць в історії архітектури регіону.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 166 – 170.