1968 р. По Україні
Г. Н. Логвин
Знайомлячись далі з міжгірською групою пам’яток, треба переїхати з долини Тереблі в долину Ріки. Пересікаючи одне з паем Карпат, доведеться піднятися на перевал біля села Синевир. Дорога хоч коротка, але крута. Незабаром село опиняється далеко внизу, окутане туманом, крізь який ледве вгадуються контури забудови. Гори стають ніби витканими з блакитних серпанкових ниток. Тепер ми перебуваємо в місцях з найбільш своєрідними краєвидами та оригінальною архітектурою. Долини вузькі, з високими горами або широкі; серед них де-не-де острівцями розкидані високі чи низькі пагорби, немов брили, відірвані від гір під час катаклізмів небаченої сили. Здавалося б, у майстра не знайдеться засобів «перекричати» такий різноманітний і величний гірський ландшафт. Та народна мудрість, нагромаджена за довгі віки, вберегла наших майстрів від помилок. Вони зрозуміли, що змагатися з природою – марна річ, і спрямували свої зусилля на шукання містобудівних та архітектурно-мистецьких засобів виразності.
Ось погляньмо, як у селі Майдані поставив тесля свій твір. Між двома ущелинами знаходиться просторий столоподібнии виступ гори, що повільно переходить у далекі гори. Саме тут майстер і вирішив поставити свою споруду на просторій площі, оточеній по краях гостроверхими ялинами. Чіткий силует храму серед ялин видно здалека – і з дороги на Торунь, і з дороги на Воловець. В небо піднімається висока башта з дуже великим шпилем. Низьке і широке опасання з аркадою на різьблених фігурних стовпчиках енергійно окреслює нижню частину монолітного масиву храму. Над ним проходить другий пояс, що підсилює першу горизонталь. Над ґанком є маленька, ніби іграшкова, аркада. Але знахідкою майстра треба вважати те, як небачено високий дах, що круто здіймає свої площини, гармоніює з невеликою баштою, яка виростає не з нижніх частин покрівлі (як у більшості майстрів), а з верхніх. Тому силует вийшов на диво монолітним, з сильним динамічним рухом ліній вгору, добре об’єднаним у формах шпиля з ледве обрисованими гранями. Майданецького теслю, мабуть, полонив образ новоселицького храму, до якого його церква найбільше наближається прийомами вінчання башт, але він надав інших співвідношень масам, зробив їх і фізично, і в масштабі більшими, лаконічними. Крім того, він відмовився від декоративного підсябиття, що не пасувало до суворих спартанських форм, які, очевидно, вимальовувалися в його уяві.
Інтер’єр церкви найбільш обширний з усіх карпатських храмів. У нього добрий вигляд має досить великий іконостас. Найстарішими в церкві є на-місні ікони Христа і богородиці (XVI ст.). Написані вони в тяжку годину і, мабуть, місцевим бідним маляром, у якого не було навіть порядних фарб та золота чи срібла. Напевне, і замовники були такі ж бідні. Тому довелося виконувати живопис тими фарбами, які були під руками, – сажею, вохрою та білилами. Але те, чого тут досягнено, вражає. Змішавши сажу з білилами, художник дістав непередавано ніжний попелясто-блакитний тон. Обличчя він писав, змішавши білила з вохрою, а мафорій у богоматері та хітон у Христа – майже чистою сажею з ледве помітною домішкою білил у складках; тому вони сприймаються як написані глибоким чорно-синім тоном. Чорна лінія є найголовнішим засобом у конструюванні міцної форми, в передачі характеру та виразу облич.
Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 374 – 376.