Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Язлівець с

2008 р. Язловець

25 листопад 2008 at 5:47 PM

До Язловця мені довелося з’їздити кілька разів. Бо щоразу виявлялось, що я ще щось упустив. Здавалось би – село на півтисячі жителів, що там дивитись?

Дивитись там є що. За багато сотень років своєї історії (а точна дата заснування Язловця не відома) містечко не лише розтратило власне населення, але й нагромадило кілька непересічних архітектурних пам’яток, більшість з яких спочивають у звичному західноукраїнському запустінні.

Знову почну з назви. Кожна з версій притягнути за вуха, але кращих ніби немає. Кажуть, що колись тут жив знахар Ясько Ловець, цілюща сила якого була відома далеко за межами краю. І на його честь назвали місто Язловець. Вірите? Таких версій я можу вигадати вагон. Біг ме, те, що Снятин походить від імені Костянтин вірогідніше.

Ще кажуть, що у тутешніх лісах непогано полювалось. І коли місцевих жителів питали, відкіля вони йдуть, ті відповідали: “Я – з ловців”. Пов’язують назву також з “язом” і “ловцем”. Яз – то паркан з нешироким входом, а сам вхід боронився власне ловцями.

Ну і ще один варіант – від словосполучення “Ясло овець”. Без коментарів.

Менше з тим. Язловець ніби був заснований ще до появи Київської Русі, хоч більш тверезі історики називають XIV століття. В ті часи тут проходив торговий шлях “Віа Регія” (з Молдови на Львів). Вигідне положення зумовило появу тут ярмарків. Патріоти Язловця не забувають наголосити, що вони сильно дратували львів’ян. Ті навіть написали листа польському королю з проханням заборонити язловецькі торговища.

Молдова надавала Язловецьким ярмаркам неабиякого значення. Ось як писав один з молдавських господарів: «… у Язловець прибуло багато східних купців з різними товарами, а жителі з моїх земель теж хотіли би провести тут, як звичайно, свою торгівлю». Це він нагадував колезі, що наближається час ярмарку і просив його, щоб він сповістив про це українських та іноземних купців. Як написав місцевий поет:

Згадаю про тебе

І дивуюсь знову:

Ти було у давнину

Конкурентом Львова.

В ті часи тутешні землі належали роду Бучацьких. Ті з Бучацьких, що володіли Язловцем стали іменувати себе Язловецькими, певно в Памятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник. – К.: Наукова думка, 1987 г.у родичам. Аби сприяти розвиткові міста, Язловецькі заохочували до переселення вірмен, визнаних торговельних фахівців. Є підстави вважати, що перша серйозна хвиля вірменської імміграції сталася після 1475-го року, коли Крим, і в першу чергу Кафу (Феодосію) захопили османці, з якими у вірмен були давні напружені стосунки. В результаті в центрі тодішнього містечка утворилось ціле вірменське поселення – кілька вулиць плюс церква Богородиці на пагорбі.

Блека називає цей храм церквою Миколая і пише, що будова XVII століття. В нарисі по історії села написано ж, що це 1551-й рік. Церкву неодноразово перебудовували, в остеннє – в 1990-му році, коли її передали греко-католицькій громаді.

Вірмени ж активно брали участь у будівництві головної споруди містечка – фортеці. Язловецькі почали тут будову ще у XV столітті. Від заснування укріплення постійно добудовували, перебудовували й розширювали.

Традиційно не буду вдаватися в описи того, яка то була фортеця.

Тим більше, що замкознавиця Блека зробила це давніше і точно краще за мене. Первісно твердиня була витягнутим у плані п’ятикутником з однією чотиригранною вежею. Поряд з нею у найкоротшій стіні розміщувались ворота – на висоті другого поверху. Дістатися на таку висоту можна було лише по похилій доріжці та відкидному містку.

Мури мали (та й мають) двометрову товщину, пристойну висоту, стрільниці, кілька веж. Але й цього видалося замало для коронного гетьмана Юрія Язловецького і він у 1550-60-х роках добудовує ще одну, чотириярусну башту.

Башта ромбовидна у плані сторони 25 і 20 метрів, товщина мурів сягає 4 метри. Склепіння на всіх ярусах коробове. Особливий інтерес являють в’їздові ворота і коридор, що пронизує башту наскрізь на рівні третього ярусу. (Це я цитую “Історію Язловця”).

Над воротами на висоті понад 10 метрів видніється різьблений кам’яний портал ренесансного стилю із зображенням гербу Язловецьких.

Сполучення із замком здійснювалося за допомогою високої кам’яної площадки похилого пандусу і відкидного містка. Таким чином, башта виконувала функцію надбрамної і водночас оборонної споруди. З неї можна було вести прямий і фланговий обстріл вздовж південної і північно-західної стін.

Ніколи і ніде такого не бачив, тож досі (признаюся) не вірю, що тут, на висоті третього поверху (!) був облаштований парадний в’їзд. Враховуючи, що місток для заїзду був ніби з дерева, то він не зберігся. А от що збереглось, так це повне відчуття монументальності споруди. За міцністю і оборонними засобами замок над Вільховцем зараховувався до найкращих фортець краю. Його ніколи не намагались здобути татари, не спокушалось на нього і козацьке військо. Лише через недбальство і бездарність командирів замок два рази здавали майже без бою туркам (1672 р., 1676 р.). У турецько-польській війні він був доведений до руїни і відбудований на початку ХVІІІ ст. Яном Конецпольським.

Останній з Язловецьких – Гієронім – помирає в 1607-му році. Про Язловецьких в народі збереглося специфічне ставлення. Окремі представники роду були прихильниками модної тоді Реформації (дехто навіть закривав католицькі храми і монастирі). А Гієроніма ніби як прокляв єпископ, котрому за наказом безбожника відтяли бороду. Легенда каже, що прокляття збулося: служниця впустила єдиного сина Язловецького в криницю і з розпачу сама туди стрибнула. Тоді Гієронім покаявся і віддав костелу ціле село, яке назвав Жнибороди на честь свого дивного вчинку.

Твердиня збудована на невеличкому плато, оточеному з трьох боків річкою Вільховець. До річки і зараз можна спуститись брукованої стежкою. В навколишніх лісах, як і багато століть назад, повно білок. Лежить село в мальовничій долині, // У небі грає спів солов’я. // Таким омріяним ти залишилось і донині // На величавих берегах Вільхівця. (Це вже знайома вам творчість поета-патріота краю).

Турецьке десятирічне володарювання під кінець XVII сторіття стало причиною втечі з цих місць вірмен. Більшість з них переселились до Львова, Бродів, Кам’янця, Варшави, Станіславова і вже в 1820-му році тут не залишилось жодного вірменина. Ярмарки перенесли до Кам’янця. Окупація, а війни взагалі не сприяють розквіту, плюс втрата головних рушіїв торгівлі спричинили тривалий занепад Язловця. Після війни населення містечка склало 290 жителів проти 1200 мешканців за сто років до того.

Новий власник Язловця Станіслав Понятовський (не останній польський король, а його батько) в 1747-му році реконструював будівлю так званого Нижнього замку. (Ще в середині XVII століття навколо фортеці добудовуються кілька споруд, що утворюють ще одне фортифікаційне кільце, з казематами й баштами). Добудувавши бокові крила, зробивши його П-подібного вигляду, Понятовський перетворює замок на триповерховий палац.

Нині тут римо-католицький жіночий монастир (правильно він зветься Реколекційний дім сестер закону Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії) і музей Марцеліни Даровської. Ця пані отримала свого часу від Папи Римського дозвіл на заснування монастиря, який діяв з 1863-го по 1946-й рік. За радянської ж влади тут був шпиталь і протитуберкульозний санаторій.

Оповідь про Язловець (за радянських часів село називалося Яблунівка, фруктовий сад з’явився тут ще за часів турків) всі закінчують на старому цвинтарі.

Щоб не прощатись на кладовищі, повернемося до історії Язловця. Після поділу Речі Посполитої у 1772 році місто стає австрійською околицею. Навколишні села і сам замок переходять у власність австрійських баронів Блажковських, чию усипальню ми щойно бачили. Так буде вже до 1939 року. Торгівля занепала раніше, промисловості – ніколи й не було, якщо не рахувати невеличкої майстерні, що виробляла казани.

Після Другої світової у тодішній Яблунівці пройшла колективізація. В принципі подальша історія, а точніше її відсутність, відомі. Тож краще повернемось знову на кілька століть назад.

У 1590-му році Микола Язловецький на протилежному від замку пагорбі збудував парафіяльний костел. Ось він, по центру.

За костел буквально від моменту заснування активно судилися. У 1639 році до він став домініканським. Монахи заходилися будувати й монастир, який до наших днів не зберігся.

Після переходу Язловця під Австрію, монахи переїжджають до Чорткова. Монастир і костел стають військовим складом. Лише у 1824 році львівський архієпископ домігся передачі костелу до парафії.

У своїй основі костел є величною однонавною будівлею, накритою всередині плоским дерев’яним стропом з ХІХ ст. Від фронтону стоїть потужна чотирибічна вежа, яка нагадує у верхньому ярусі дзвіницю вірменської катедри у Львові. На фасадах привертають увагу бічний чудовий пізньоренесансовий портал та скромніший при головному вході. Зовнішнє упорядкування з ХІХ ст. У передсінку є скромний надгробник Миколая Гомулки, відомого польського композитора, перенесеного сюди з цвинтаря. Костел оточує довкола мурована огорожа. На жаль, мистецькі твори по домініканського костелу до сьогодні невідомі. Про них збереглися лише окремі нотатки.

Завершую – ясне діло – віршами нашого поета:

Історія стара і ніде правди діти,

Ти славилось як шлях з Волощини до Львова,

І ми, твої нащадки й славні діти,

Ми любимо тебе – колись, тепер і… знову.

Вадим Войтик (mr_brut].

Вкладені елементи

Фото: Вадим Войтик (mr_brut). Опубліковано 25 листопада 2008 р. mr-brut.livejournal.com
Корпус санаторію (?)

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 466

Модифіковано : 20.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.