Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Садиба М.В.Гоголя

2009 р. Заворожене місце

Дата: 28.03.2009

Василівка, родинне помістя Гоголів-Яновських, метушливо готується до радощів ювілейного стресу. 1 квітня сюди, в шишацьку глибинку, на меморіальне паломництво потягнуть валки VIP-екскурсантів – Президент, міністри, чиновники, сановиті митці. А зараз ауру місця порушує стукіт кельм і перегукування будівельників. Ми ж хочемо, щоб ви побували тут «до того, як…»

У світі існує чотири музеї Миколи Гоголя (тут, у Гоголевому; у Сорочинцях, де він народився і виплакав у пелюшках перші півроку свого життя; у Москві – в будинку на Нікітському бульварі, де він помер, приватний музей у Петербурзі – у будинку графа Толстого). Гоголеве – певно, найголовніший музей, масштабний і повноцінний, «корінний зуб» гоголіади. Це те місце на землі, де Гоголь сумарно провів найбільше часу. Тут він зустрів і першу в своєму житті відьму.

…Років приблизно в дев’ять Микола стояв у цій вітальні, й раптом крізь прочинене вікно застрибнула кішка, чорна, як пекельна смола. Маленький Гоголь вирішив помститися темним силам за переляк – погнався за кішкою, ухопив і поніс до ставу топити. І що ви думаєте – таки втопив! Хлопчик, з якого невдовзі виросте світовий геній, не був садистом. Він просто вважав, що то відьма.

«Гоголь не був містиком, я думаю. Це вже в останній період життя занурився у релігію. Фантазії про нечисту силу, яка викрадає місяць на небі і таємно стежить за всіма людьми, навіяла його мама, – Катерина Денисівна Чернова, головний зберігач фондів музею, розповідає цю історію посеред вітальні, де ще пахне паркетним лаком, і показує на вікно, через яке в життя Гоголя вдерлася перша відьма.

– Марія Іванівна вірила в існування містичних сил. Вона мала щасливий шлюб, але, ви знаєте, шестеро з дванадцяти її дітей народилися мертвими або помирали ще немовлятами, причому не виживали саме хлопчики. Тому Марія Іванівна була певна, що саме в цьому будинку незримий фатум тяжіє над чоловіками роду Гоголів. Подеколи вона навіть переселялася у флігель. Так, саме той, де Микола Васильович пізніше працював над другим томом «Мертвих душ».

У кожному музеї є своя легенда для відвідувачів. Але тільки в хорошому музеї самі співробітники вірять у цю легенду. «Коли почалися ремонтно-реставраційні роботи, до нас прийшла чорна кішка, – посміюючись, розповідає Катерина Денисівна. – Ми подумали, чи це часом не та сама? Звідки взялася – не ясно, десь приблудилася з боку ставу».

Цю містифіковану зайду творча група «УМ» не побачила, та й не пошкодувала про це. По-перше, не факт, що то відьма, по-друге, ще більше не факт, що вона «та сама», непритоплена Гоголем, і, нарешті, по-третє, навіщо хрещеній людині стрічатися з нечистою силою, хіба з інтересу.

Зате ми побачили, як «УМ» долучилася до вшанування ювілею геніального письменника: посеред залів на розкладених газетах сохли щойно вифарбувані лаком столики та інші експонати. Оригінальних речей саме з родини Гоголів у нас майже немає, зізнається головний зберігач фондів, здебільшого предмети того періоду. Адже садиба не збереглася, і в 1984 році її відновлювали з цілковитого зеро, з голого місця.

Раритетними експонатами поділився насамперед музей у Сорочинцях (він був найпершим, створеним ще в 1929 році в будинку лікаря Трохимовського, де начебто перебувала мама Миколи Васильовича після пологів). «На щастя, – каже Катерина Денисівна, – збереглося багато малюнків друзів сім’ї, за якими поталанило відтворити садибу батьків Гоголя. Насамперед за малюнками художника Волкова. Завдяки цьому ми знаємо навіть, як були пофарбовані стіни у кімнатах».

Орнамент невибагливий – білі стіни у широку блакитну, а у спальнях – жовту смужку. Невідомим залишається малюнок паркета, тому його зробили як «просто паркет».

Так само, як і Шевченко, Гоголь любив малювати все, що траплялося на очі, і таким чином допоміг своїй майбутній «меморіальності». Ось його лист батькам з начерками вітража. «В Європі зараз модно вітражі», – писав він, це і недорого, і красиво, а замовити кольорове скло можна на миргородському заводі, де виготовляли пляшки. Щодо «красиво» можна посперечатися, принаймні в пропозиції Гоголя: грубі лінії, великі шматки синьо-зеленого та жовтого скла у поєднанні з матовим білим.

Але вже вийшло, як геній сказав. Тобто намалював. Саме такими, як йому хотілося, ви побачите вікна у спальні ліворуч. З його ж малюнків у славетній Решетилівці створили і копію килимка над ліжком. Але нас зачепило слово «модно»… Так, Микола Васильович стежив за модними течіями, любив гарно вдягатися, можливо, був франтом, особливо після того, як побував у Римі, звідки мандрував усією Європою, підтверджує Катерина Чернова.

«Ви запитаєте, за який кошт подорожував, не маючи особливих на те статків? Напрошувався до когось із заможних людей, що їхали в Париж, у компанію, і йому часто не відмовляли, адже Гоголь «римського періоду» був гострословом, чудовим компаньйоном у мандрівці», – пояснює пані Катерина. Музейники склали карту Європи – вона помережана точками, де ступала нога Гоголя, подорожнього за чужий рахунок. Назвемо це меценатством.

З Єрусалима він привіз дуже цікаву чи то ікону, чи то картину. Лик Христа, довгий ніс з горбинкою, пасмо чорного волосся спадає на одне око. Копія цієї картини висить там, де й за Гоголя, – над письмовим столиком у флігелі. Коли ви побачите її на власні очі – зрозумієте: цей образ дуже схожий на самого Гоголя (принаймні яким він укарбувався в нашу уяву з картини Міллера).

«Бог, схожий на мене? Чи я, схожий на Бога»? Втім є у кутку й інша божниця, «традиційна» ікона – Микола Чудотворець. Теж Микола. Ставні зачинені, напівтемно. Аскетична кімната. Це було вже в той час, коли Гоголь рушав у свою головну, найважчу, подорож, що закінчилася у Москві 21 лютого 1852 року добровільним виснаженням організму, Великим постом, який тихо перейшов у смерть. Досі нерозгадану, таємничу смерть.

Шлейф таємничості тягнувся і після смерті Гоголя. Під час Другої світової війни експонати сорочинського музею перевезли в Полтавський краєзнавчий, а звідти, коли німці підійшли ближче до Полтави, пакували в евакуацію. «Всі предмети гуртом, не розбираючи на документи, меблі, цінності, зібрали в один вагон і відправили в Росію, – переповідає пані Чернова. – Дорогою вагон (який, зауважте, не був останнім у потягу) безслідно зник. Пошуки його, вже повоєнні роки, не увінчалися успіхом».

Безслідно зник, щоправда, значно раніше, на початку ХХ століття, і батьківський будинок Миколи Васильовича. Проте в цьому разі все сталося грубо, без втручання містичної сили. Племінник Гоголя Василь Головня, який успадкував садибу, вирішив, що будівля старомодна. Вона, певно, докучала нерозумному нащадку, котрий натомість зберегти своє ім’я в скромному рядку історії, вирішив стати таким собі містечковим російським геростратом.

«Чтоб почитатели творчества моего гениального дядюшки не упрекали меня в негодном отношении к дому, в коем он вырос, я решил этот дом снесть», – так племінник пояснив в одному з листів свою недбалість до «збереження історичної спадщини». І дім з дерев’яними колонами та ґанками, і всі флігелі було знищено. Залишилися сад і став. А поодаль – могила батьків Гоголя. На ній уже розцвіли проліски.

Олена Зварич

Джерело: “Україна молода”

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 22

Модифіковано : 23.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.