Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Мініатюрний мегаполіс

Іван Крайній

Дата: 05.07.2008

Автотраса, що найкоротшим маршрутом з’єднує Івано-Франківськ зі Львовом, на 25-му кілометрі правим узбіччям торкається західної околиці Галича. Рейсові автобуси й маршрутки лише на мить пригальмовують тут на імпровізованій зупинці, впускаючи-випускаючи пасажирів, і мчать далі. Ні на оригінальний автовокзал, гідний величного топоніму, ні хоча б на скромненьку автостанцію місто не розжилося.

Від траси до головного міського майдану – рукою подати. Кілька десятків кроків – і перед тобою відкривається симпатичний історичний центр із храмом Різдва Христового та пам’ятником кінному Данилу Галицькому, обрамлений крамничками й адміністративно-банківськими офісами щільної дво- і триповерхової забудови. Врізнобіч від майдану розбігаються звичні для типового «сільського» райцентру вулички з вибоїстим асфальтом.

Ліси і пагорби – теж місто, але віртуальне. За кількістю населення – 6 тисяч 400 мешканців – нинішній нащадок колишнього могутнього граду на берегах Дністра утримує «титул» наймалочисельнішого міста регіону. Хоча в княжі часи все було з точністю до навпаки. Але є тут своє «але». Річ у тім, що світськопрестольний і духовний центри княжого Галича, територія якого простягалася на 8,5 кілометра з півночі на південь та 11 кілометрів із заходу на схід, перебували поза межами сучасного Галича.

І нині, вгледівши на вже згадуваній трасі табличку з такою назвою, характерну для позначення в’їзду в населений пункт, спантеличений подорожній упродовж кількох кілометрів не бачить ніякого міста серед лісів і пагорбів. Отже, той вказівник – початок літописного, зниклого під колесами історії мегаполіса, від якого то тут, то там залишилися лише безцінні фрагменти, передусім – фундамент величного, зведеного за часів Ярослава Осьмомисла Успенського собору в Крилосі, у селі Шевченкове – церква Святого Пантелеймона (збудована в 1194 році), фортечні мури на Замковій горі. Нині вся ця територія становить єдине ціле лише в статусі Національного заповідника «Давній Галич», а за адміністративно-територіальним устроєм вона розділена між кількома сільськими та однією міською громадами.

Чим менший Галич, тим смирніші українці?

Розквіт Великого Галича припав на ХII-ХIII століття. Об’єднані під його зверхністю Галицькі, Белзькі, Володимирські, Звенигородські, Луцькі, Перемишльські, Теребовлянські, Холмські землі, а також території сучасного Поділля та Бессарабії утворювали одну з найбільших держав на теренах роздробленої Київської Русі. Проте після смерті короля Данила Галич почав утрачати свою велич, особливо з 1272 року, коли престол великого князівства передислокувався до Львова.

У середині ХІV століття знесилена постійними чварами знаті Галицько-Волинська держава стала легкою здобиччю Польщі та Литви. Відтоді почався незворотний занепад і її першої та наймогутнішої столиці.

Не знати, яка б доля взагалі спіткала Галич упродовж наступних семи століть, якби не його розташування на перетині жвавих шляхів сполучення. Торговців завжди цікавив річковий порт (вхід до нього проглядається і тепер, бо пароплави по тутешньому Дністру курсували ще перед Другою світовою війною), а згодом – залізнична колія, що з’єднала Буковину зі Львовом і Варшавою. Як не дивно, другого розквіту «зів’ялий» мегаполіс міг набути за радянських часів.

– Коли в 1964 році на території Галицького району заклали перший камінь у спорудження Бурштинської ДРЕС, – розповідає нинішній міський голова Галича Орест Трачик, – то виникло два варіанти будівництва містечка енергетиків: або в розташованому поруч з майбутньою станцією селі Бурштин, або в райцентрі. Але радянське керівництво, мабуть, злякалося, аби Галич не перетворився на велике місто, бо це могло б викликати в етнічних українців інтерес до своєї славної минувшини.

Згодом хотіли навіть райцентр перенести в Бурштин, але тодішній перший секретар райкому партії Степан Васильович Лук’янчук зумів нейтралізувати ці «загрозливі» для нашого міста наміри. Більше того, три житлові дев’ятиповерхівки, призначені для Бурштина, завдяки зусиллям «першого» прикрасили панораму Галича. Тоді ж на його околиці виріс Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття.

Ще одне відкладене відродження

Черговим шансом для піднесення Галича вже в незалежній Україні могла стати підготовка до святкування 1100-річчя з часу його заснування, проте ювілейний, вдалий для пошуку в офіційному Києві «розбудовчих» грошей привід, на жаль, збігся з ненайкращим для держави періодом кучмівської стагнації.

І хоча на державному рівні була прийнята програма підготовки до урочистостей і в Галич часто навідувалися столичні міністри, все, на що тоді спромоглися, – поставити пам’ятник Данилу Галицькому, покривало з якого 20 вересня 1998 року власноруч стягнув Леонід ІІ, та декорувати фасади довколишніх будинків на майдані Різдва, поруйнованих напередодні буревієм. Власних коштів для ювілейного поступу мерія, звісно ж, не мала.

У міській скарбниці банкнотам і тепер не тісно. Річних двох мільйонів двісті тисяч гривень, що переважно надходять із традиційних податків на землю, екологію та від продажу нерухомості (кілька невеликих промислових підприємств ледь животіють), вистачає на зарплатню місцевим чиновникам, утримання дитсадків і харчування учнів. На розвиток міської інфраструктури залишаються крихти.

Мер Галича з прикрістю згадує приїзд власним автобусом німецьких туристів, котрі спершу з інтересом оглядали центр міста, та, коли їхній франтовитий Neoplan з’їхав на бічну вулицю, іноземним мандрівникам у всій красі відкрилися ілюстрації до двох бід, що споконвіків дошкуляють східним слов’янам, одна з яких – дороги. У місцевому варіанті – це ще й міст через Дністер.

«Заклепкове» диво, як камінь на шиї

Змонтований напередодні Першої світової війни лише з використанням заклепок, він вважається оригінальним витвором містобудування першої половини минулого століття. Не дарма ж, за поширеною серед галичан інформацією, його в новітні часи нібито хотів викупити або обміняти на новозбудований ультрасучасний мостовий перехід віденський колекціонер, котрий повертає на батьківщину цінні мости, спроектовані його співвітчизниками.

Малоймовірно, аби грошовитий австрієць спокусився на давні чутки про те, що одна з масивних заклепок галицького моста – золота. Словом, треба було, мабуть, приставати на вигідну пропозицію, бо нині з цим мостом, довжиною 312 метрів, – цілодобовий головний біль. Ще не так давно він слугував для двостороннього, хоча й з однорядним рухом за сигналом світлофора, проїзду автотранспорту (Штепсель і Тарапунька, втомлені колись тривалим очікуванням зеленого світла, жартома назвали його найдовшим мостом у Європі).

Тепер по ньому пішоходи пересуваються, мало як не по мінному полю. Вартість повної його реконструкції за проектом Криворізького інституту будівництва й архітектури – близько п’яти мільйонів гривень, тобто понад два річних бюджети міста. Брати «заклепкове» диво під свою опіку, за словами представників місцевої влади, міністерство транспорту і зв’язку України не хоче за жодних умов. Це вам не австрійський колекціонер.

Мізерні ставки на історію

Добре, каже Орест Трачик, що держава хоч фінансує діяльність Національного заповідника «Давній Галич», котрий займається науковою і видавничою роботою, охороною історико-архітектурних пам’яток та їх популяризацією, має туристичний відділ зі штатом кваліфікованих екскурсоводів. Проте місцева влада ще не навчилася, як це з великим успіхом роблять навіть наші найближчі сусіди з колишнього соцтабору, заробляти гроші на дуже привабливому історичному бренді свого міста.

Що вже говорити про урізноманітнену, європейського класу сферу послуг, яка б заохочувала вітчизняних та зарубіжних туристів залишати в Галичі побільше грошей, коли в ньому не спромоглися збудувати навіть скромний готельчик. За Союзу, як і належало кожному райцентру, тут функціонувала двоповерхова нічліжка «колгоспного» зразка, але її кілька років тому перепрофілювали під приміщення для збереження фондів заповідника. Комфортнішу заміну для вибагливіших туристів не знайшли, хоча міськрада вже виділила ділянку під її спорудження. Та, на біду, немає бажаючих будувати.

Яким найкоротшим шляхом можна прийти до розквіту сьогоднішнього Галича, мер і його команда достеменно не знають. « У березні цього року, – каже пан Орест, – ми, представники 70 малих міст України, зустрічалися з Юлією Тимошенко. Багато що тоді нам обіцяли, та поки що нічого не зробили. Передусім нам потрібна допомога в модернізації житлово-комунального господарства і ремонті доріг. Заяложена передвиборча теза про те, що місцеві бюджети повинні формуватися знизу, дотепер залишається пустим дзвоном».

Воно, звісно, й не дивно з огляду на сьогоднішній політико-соціальний момент вітчизняної історії, та мова ж бо про Галич: колись – одну з найбільших європейських столиць, рівну за величчю «матері городів руських».

Джерело: “Україна молода”