Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

Василь Грушевський з нащадками

Про Василя клірова відомість розповідає мало. Знаємо лише, що він умів співати псалми і, так само як і його брат Петро, в семінарії не навчався [75], а освіту йому дав батько. Був паламарем. Згідно з архівними джерелами, Василь Груша (бл. 1752 – 1805) мав з дружиною Меланією Михайлівною (бл. 1764 – 180?) не менше ніж одинадцятеро дітей: Мотрону (?-?), Євдокію (бл. 1780 – 1839), Стефана (бл. 1781 – не ран. 1800), Дмитра (бл. 1782 – не ран. 1800), Параскеву (бл. 1786 – ?), Федора (бл. 1791 – 1851; майбутній дід Михайла Грушевського), Ірину (1797 – не ран. 1815), Лева (бл. 1798 – не ран. 1863), Сидора (бл. 1802 – не ран. 1849), Феодосію (1803 – 1806) та Йова (1805 -1806). Цієї останньої дитини Василь Данилович уже не побачив, бо дочасно помер і 4 березня 1805 року був похований [76]. Наступні роки були найтяжчими для вдови (вона не надовго пережила чоловіка) та її дітей.

Гадаємо, вже згадувані слова Михайла Грушевського „рід наш був дуже бідний” найбільше стосувалися саме цього періоду в житті його предків.

Про долю Василевих дочок відомо мало. Знаємо, що Мотрона 14 жовтня 1797 року стала жінкою худоліївського селянина Петра Копайгоренка [77]. Євдокія – дружиною невідомого нам Стасенка (про це довідуємось лише із запису про її смерть, зробленого братом Федором Грушевським у с. Лісниках під Києвом, у сім’ї якого вона жила) [78], а Феодосія померла в ранньому дитинстві [79]. Параскева [80] й Ірина [81] дійшли дорослого віку і, певно, вийшли заміж.

Сидір у 1818 році був призначений паламарем до села Ротмистрівка (поблизу Смілої), а з 1828 року сторожував при тій же церкві архістратига Михаїла. Лишався неодруженим. Остання відома згадка про нього датується 1847 роком [82].

Ще менше відомостей про старших синів – Стефана й Дмитра. Про одного з них. „неспокійного і поперечного” [83], у Михайла Грушевського „невиразні спогади зостались […] з оповідань батька: він був дезертир, десь утік на далекі сторони і звідти зрідка з’являвсь у своїх, крадькома; мусила бути по свойому натура самостійна і талановита, і таке враження маю про діда Федора” [84].

Федір Грушевський втратив батька ще підлітком, можливо, в чотирнадцятирічному віці. Певних звісток про рік його народження немає, та коли взяти до уваги, що найдавнішу згадку про нього знаходимо в сповідному розписові 1794 року [85], згідно з яким він мав тоді вже три роки, то напрошується висновок, що народився хлопець у 1791-му або в одному з найближчих до нього років (на жаль, тогочасним записам про вік не можна цілком довіряти через їх приблизний характер). А втім, більшість наступних джерел як рік його народження чогось подають 1794-й.

Дитинство Федора проходило в Худоліївці. Либонь, від батька здобув початки освіти, щоб потім піти второваною його предками духовною дорогою. Відзначимо, що й осиротівши і втративши батьківську підтримку, він доклав багато зусиль і волі, аби здійснити свої наміри. Юнак був „по представлении Чигиринского духовного правления […] по указу Киевской духовной дикастерии 1810 года мая 10-го по примеру прочих священно и церковнослужительских детей определен в село Лубенцы [86] пономарем” [87] до Троїцької церкви. Певно, молодий Грушевський дістав схвальну оцінку духовного керівницва, бо „1817 года по представлению оного ж правления переведен был в село Кожарки к Михайловской церкви дьячком и того і ж года преосвященным Иринеем, епископом Чигиринским, посвящен в стихарь” [88]. У Кожарках дячок Федір застав ще давню дерев’яну церкву, яку, за народними переказами, будував колись козак Дмитрик, прийшовши з-за Дніпра [89].

У 1819 чи 1820 році Федір Васильович одружився з Марією Кирилівною Ботвиновською (бл. 1798 – бл.1872) [90] – попівною з сусіднього Суботова. Її батько Кирило Прокопович Ботвиновський (бл. 1753 – 1803) [91] і дід Прокіп Нечипорович (бл.1716 – бл.1787) [92] протягом багатьох років служили священиками в збудованій ще Богданом Хмельницьким славнозвісній Іллінській церкві. За словами Михайла Грушевського, „Ботвиновські поколіннями держали парафію в Суботові” [93].

Прослуживши чотири роки в Кожарках, Федір Грушевський 30 серпня 1821 року був „тем же преосвященным Иринеем к чигиринской соборной Крестовоздвиженской церкви рукоположен диаконом” [94].

Грушевським нерідко доводилося відвідувати в справах духовне правління в Чигирині, тож їм було добре знайоме це місто, його переважно „вузенькі криві вулиці з плетеними тинами і маленькими хатками під солом’яними стріхами” [95], що тулились до підніжжя Замкової гори, фортечні руїни, які ще пам’ятали Козацьку державу. Федір Васильович не застав уже старого Хрестовоздвиженського собору, зруйнованого 1820 року повінню. На тому місці коштом парафіян і на пожертви інших осіб уже йшло будівництво нової храмової споруди, яка постане пізніше „зданіем деревянная, без пределов, покрытая зелізною крышею” [96].

Відповідно до штату при соборі були протоієрей, а також по двоє священиків, дияконів, дячків і паламарів [97]. Як виглядає, Чигирин був не дуже гостинний до молодої родини. Неймовірно, але набагато пізніша клірова відомість (1838 р.) подає, що з церковнослужителів, тобто двох дияконів, двох дячків і двох паламарів, власний будинок мав тільки один з дияконів, а для всіх інших „церковнослужителей избушка построена на городской земли об одной комнате. Уже обветшала и к жилью почти неспособная” [98]. А ще та ж сама відомість сповіщає, що в Хрестовоздвиженському соборі „на содержание священно- и церковнослужителей получается жалованья в год 110 руб. Другого же оклада никакого не получается, а пользуются доброхотным подаянием от прихожан, почему и содержание их весьма скудное” [99].

Саме в тому соборі Федір і Марія Грушевські охрестили кількох своїх дітей, зокрема Сергія (1830 -1901) – батька Михайла Грушевського. На жаль, не вдалося виявити метричної книги за той рік, але в родинному архіві Грушевських зберігся випис з неї, зроблений 11 травня 1861 року на замовлення вже дорослого Сергія Федоровича. Документ засвідчує, що

„тысяча восемьсот тридцатого года месяца октября седьмого числа; [в] уездного города Чигирина соборной Крестовоздвиженской церкви диакона Феодора Васильева сына Грушевского и первобрачной его жены Марии Кирилловой дочери родился сын Сергий, молитвован и крещен того же месяца девятого числа протоиереем Андреем Нестеровским с причтом. Восприимщики были: жители города Чигирина поветового суда канцелярист Димитрий Фомин сын (прізвище нерозбірливо. – М.К.) и умершего священника Андрея Березницкого дочь девица Ефросиния” [100].

Незрозуміло чому, але за наявності такої довідки всі пізніші документи свідчать, що в родині Сергія Грушевського роком його народження вважався 1834-й.

Дияконом Федір Грушевський по тому залишався вже недовго. 25 березня 1831 року він був „преосвященным Кириллом єпископом Чигиринским рукоположен Киевского уезда в село Забуянье к Покровской церкви” [101] священиком. Ця перша його поява в Київському повіті з якихось причин виявилася нетривалою: о. Федір вирішив повернутися на Чигиринщину,

„и того (1831-го. – М.К.) года в сходство его прошения по резолюции его высокопреосвященства Евгения, митрополита Киевского и Галицкого, и по выданному из Киевской духовной консистории билету для заслуживать одобрения сего уезда перемещен был в село Яровое, но владелец оного села по незнанию его не принял, о чем обстоятельно его высокопреосвященству из Чигиринского духовного правления отрепортовано” [102].

Тоді правління тимчасово, ,,до последования резолюций” від митрополита прикріпило його до Покровської церкви села Цвітної „для исправления за умертвиєм (у зв’язку зі смертю. – М.К.) села Цветной священика Филоновского при тамошней церкви священнической должности” [103]. Мабуть, з резолюцією в консисторії не поспішали, бо 22 грудня 1832 року Чигиринське духовне правління призначило Федора Грушевського „в село Подорожнее для исправления за умертвием тамошнего священника Иова Трегубова при тамошней Михайловской церкви священнической должности” [104]. Майже чотири роки прослужив о.Федір у Подорожньому, нарешті

„1836 года октября 3 числа в сходство его прошения по резолюции его высокопреосвященства митрополита Киевского Евгения [был] выдан билет из Киевской духовной консистории Киевского уезда в село Лесники к Преображенской церкви для заслуживать от тамошних прихожан одобрения” [105].

У родині Грушевських вважалося, що парафію в Лісниках о. Федір одержав завдяки протекції Кирила Кириловича Ботвиновського (1797 – не ран. 1851) – брата Марії Кирилівни, який „зробив кар’єру, ставши впливовою людиною при митрополиті” [106]

Передбачалося, що з часом він зможе Федора Васильовича „перевести на щось краще” [107], але той „не зміг задержати ласки впливового швагра” [108], а тому „так і заглох на убогій парафії в Лісниках” [109]. Так Лісники з тимчасового пристановища перетворились для о. Федора на найтриваліше, останнє місце служби.

Власних дітей у родині Грушевських на кінець 1840-х рр. було семеро: Марина (1823 – не ран. 1843) [110], Юхим (бл. 1826 – 1895) [111], Сергій (1830 – 1901), Анастасія (бл. 1832 – не ран. 1883), Іван (1836 – 1865) [112], Гнат (1839 – не ран. 1905) [113] і Марія (1842 – не ран. 1917) [114]. Знаємо, що 5 листопада 1820 року в них народилася донька, названа Єпистимією [115], яка померла невдовзі після 1831 р. Як виглядає, то була не єдина втрата сім’ї, бо 1892 року вже на схилку свого життя, їхній син Сергій Федорович згадуватиме в заповіті серед покійних братів і сестер, крім Єпистимії, про яку він міг знати тільки з розповідей батьків, ще ii Іларіона та Василя [116].

2 вересня 1851 року Федір Грушевський несподівано помер і був похований на церковному цвинтарі поряд з Преображенською церквою [117]. Це сталося за п’ятнадцять років до народження його онука, Михайла Грушевського, тому Михайлові уявлення про діда формувались лише з батькових розповідей: „Батько оповідав, що дід був характеру легкого і веселого, байдужого до справ житейських, майстер поспівать, і побалакать, і поострословить, притім характеру доволі самостійного” [118], „…дід був „циганкуватий” – худорлявий, чорнявий, жвавий […] Він був людиною лагідною, дуже доброю, щирою. – хороший чоловік був” [119].

З його дітей на Чигиринщині судилося згодом жити тільки одному Гнатові. Закінчивши в 1863 році Київську духовну семінарію, він вчителював у Києво-Притисько-Миколаївському училищі, у 1865 році був висвячений і призначений до Іллінської церкви містечка Макарова, а в 1866 році переміщений у село Капітанівку Чигиринського повіту, до Успенської церкви [120]. Саме з Гнатом підтримував особливо близькі стосунки його брат Сергій, зокрема 1882 року, під час чергових відвідин України вся його сім’я на чолі з Сергієм Федоровичем, за спогадами тоді ще юного Михайла. „їздила до Капітанівки коло Черкас до молодшого батькового брата Ігнатія” [121]. З дружиною Марією Михайлівною він виростив шістьох синів, з них згадаємо найстаршого – Василя, з яким Михайла Грушевського єднали не тільки родинні, а й тривалі дружні стосунки, та найменшого – Сергія. У ЦДІА України в м. Києві зберігаються його листи до Михайла з проханням про допомогу [122]. Її, як випливає зі змісту наступних листів, він одержав. А сам Гнат Федорович, старий і хворий, у 1905 році звільнився з священичої служби і, певно, переїхав до когось зі своїх дітей, бо капітанівські клірові відомості його з родиною вже більше не згадували.

У Златополі довгий час жив і працював онук Федора Грушевського Григорій (1865 – не ран. 1929). Він народився в прикиївському селі Пирогові [123], де його батько Іван Федорович служив дияконом і помер, коли синові було тільки десять місяців. Григорій Грушевський здобув освіту в Київській духовній семінарії (1889 р.) і все своє дальше життя віддав педагогічній діяльності й літературній творчості. Від 1897 року працював у Златопільській гімназії [124]. Ще з часу навчання в Києві Григорій заприятелював зі своїм двоюрідним братом Михайлом Грушевським, який став йому вірним товаришем, порадником і наставником. Ймовірно, саме він сприяв літературній діяльності Григорія, увів його в коло київського українського громадянства, протягом багатьох років підтримував словом і ділом, за що той називав Михайла в листах „братом люблячим”, „братом-батьком”. „Я клянуся, – писав Григорій згодом, – як і ти колись клявся, бути вірним, правдивим сином матусі нашої Вкраїни. Але я певен, що ти завше і без моєї клятви вірив і будеш вірити мені у цій святій правді” [125]. Зі своїх літературних творів – віршів, оповідань, драм Григорій Іванович опублікував у 1889 – 1914 роках лише частину (під псевдонімами Грицько Чулай, Петро Голота та ін.) [126]. Ще в 1895-1896 роках, учителюючи в с. Стремигородку поблизу Іскоростеня (тепер Коростень Житомирської обл.), записував українські народні пісні. Знаємо, що робив це на прохання Миколи Лисенка:

„От якби Ви з ласки самі або укупі з приятелями – учителями сусідніх сіл призбирали мені обрядових, людових пісень, які співа народ у протягу цілого року […] та ще й до того й мотиви записати, то се було б для мене надзвичайно корисне, бо я перейнявсь гадкою зібрати й видати цей цикл пісень, вимираючих на наші очі через поліцію, попів і всю старшину”, – писав до нього композитор [127].

З дружиною Анастасією Денисовою (Грушевською) мав трьох дітей: Марію (1892 – 1963), Олександра (1894 – бл. 1919) і Наталію (1899-1991). Усі троє були хрещениками Михайла Грушевського. Родина мешкала в одноповерховому дерев’яному будинку в Златополі на вул. Телеграфній, 83. Помер Григорій Іванович, як розповідають його онуки й правнуки (вони нині мешкають у Києві), десь на початку 1930-х років, можливо, під час голодомору.

Ведучи мову про дітей Василя Грушевського, не можна оминути його сина Лева, якому сирітство й бідність не дозволили скористатися з призначення на навчання до Києво-Могилянської академії [128]. Тому й прослужив він паламарем у Головківці (1813 – 1819) та Шабельниках (1819 – 1862) [129]. Вдалося повністю простежити долю одного з шістьох його дітей – Миколи (1839 – 1913), він у 1862 – 1910 роках дякував у рідних Шабельниках [130]. Одним з сімох дітей Миколи Львовича й Ірини Василівни Грушевських був син Григорій. Саме він по смерті батька написав уже згадуваний некролог, де рід Грушевських виводився від генерального писаря Івана Груші.

Про Григорія Миколайовича Грушевського (1867 – після 1917) відомо досить багато [131]. Збереглося його листування з троюрідним братом – Михайлом Грушевським. Про „Гриця” часто згадував молодий Михайло у своєму студентському щоденнику (щоправда, так само він називав у щоденнику і свого двоюрідного брата Григорія Івановича Грушевського, через що сучасні дослідники здебільшого ідентифікують обох „Гриців” як одну особу) [132]. Познайомились Грицько і Михайло Грушевські наприкінці 1880-х років у Києві, коли перший навчався в Київській духовній семінарії, а Михайло, студент Університету св. Володимира, спрямовував патріотично настроєну Семінарську громаду. 1 вересня 1891 року Михайло (разом з Грицьковим братом Дмитром, який учителював на Херсонщині) був свідком на вінчанні Григорія з Ольгою Володимирівною Ранцовою, дочкою петербурзького штабс-капітана [133]. По закінченні семінарії Григорій Грушевський вчителював у Кам’янці (1890 – 1892 рр.), був псаломником у Ковалівці Васильківського повіту (1892 -1893 рр.), а потім служив священиком у Мордві (1893 – 1899 рр.) і Кримках (з 1899 р.) на Чигиринщині. Спочатку він намагався обстоювати українство, зокрема виступав за запровадження рідної мови в богослужіння, про що свідчить його стаття в „Киевских епархиальных ведомостях” [134], але поступово, певно, під впливом дружини відійшов від української громади. Про це з гіркотою писав у споминах їхній давній спільний товариш Олександр Лотоцький [135].

Григорій і Ольга Грушевські мали синів Сергія (1892 – 1937), Лева (1894 – після 1916), Василя (1896 – 1915; загинув на фронті) й доньку Ірину (1899 – після 1916) [136]. Про Сергія Григорій Миколайович 19 липня 1909 року писав з Кримок Михайлові Грушевському:

„Знаючи кебету свого сина, я дуже хочу, щоб він пішов по твоїй дорозі, щоб він продовжив твоє діло. Задля цього я дуже тебе благаю, щоб ти познайомив [його] з людьми, котрі б вели його по цій стежці, а щоб ти сам хоч назирці наглядав за ним, як це тобі можна […] Як би то було добре, щоб з нашої хвамилії не переводились історики” [137].

Істориком Сергій Грушевський таки став (1914 р. він закінчив київський університет, а 1917 р. – професорську стипендіатуру), але до ідей свого великого родича поставився вороже, підтримавши чорносотенні угруповання [138]. Втім, можливо, його світогляд пізніше зазнав значних змін, оскільки на початку 1920-х років він був переслідуваний більшовиками за участь у „Просвіті”, а скорботного дня 3 листопада 1937 року – розстріляний у далекому Сандормоху серед цвіту української інтелігенції [139].