„Як ще були ми козаками”
I рід цей, мабуть, був колись козацьким.
Іван Крип’якевич [3]
Історію роду Грушевських, походження якого тісно пов’язується з Чигиринщиною – південно-східними рубежами Київської землі, дуже хотілося б починати з XVI-XVII століть – часів остаточного заселення цього спустошеного татарськими наскоками краю. Проте доводиться визнати, що цілком певні відомості про предків великого українця сягають не далі початку XVIII століття – часу, коли, за приблизними підрахунками, мав народитись його прапрадід Данило Грушевський, найдавніший з достеменно відомих на сьогодні предків ученого. Про ще раніших представників цього роду прямих свідчень поки що не виявлено.
Мабуть, єдина тепер можливість відшукання ймовірних далеких предків Михайла Грушевського – вивчення персоналій з аналогічними прізвищами. Однак наше завдання ускладнює те, що форма прізвищ давніше не завжди була сталою. Це добре простежується на прикладах відомих нам предків ученого впродовж кінця XVIII – середини XIX століть. Так, уже згаданий прапрадід Данило Грушевський у клірових документах звався також „Грушкою” (можливо, спольщений варіант від українського „Груша” [4]. Ще більше відмін мали прізвища його синів, особливо Петра й Івана: Петрове трапляється у формі Грушенко (1786 р.) [5], Груша (1787-1798 рр.) [6], Грушовський (1800 р.) [7] і Грушевський (з 1801 р.) [8], а Іванове варіюється як Грушів (в усному народному варіанті; на сторінках клірових документів – Грушовъ, 1786. 1788 рр.) [9], Груша (1798 р.) [10] и Грушевськиq (з 1799 р.) [11]. Останні вияви такої мінливості прізвища (а фактично прізвиська) серед далеких родичів Михайла Грушевського в Худоліївці фіксуються ще в середині XIX століття [12]. Отже, маємо брати до уваги не лише прізвища ..Груша” чи „Грушевський”, а й однокореневі.
В історичних джерелах XV – XVII століть не раз трапляються прізвища, які наводять на думку про можливу спорідненість їхніх носіїв з Михайлом Грушевським. Скажімо, документи 1638 року згадують сотенних отаманів Харлама Грушовича з Канівського полку й Степана Грушенка – з Білоцерківського [13]. А серед козаків, посланих із Запорозької Січі в ролі заручників до очаківського баші, знаходимо якогось, за висловом сучасника, „доброго чоловіка Грушевського” [14].
Прізвище Груша фігурує, хоч і в непрямому поданні, на сторінках „Реєстру усього Війська Запорозького” 1649 року, де серед козаків Медведівської сотні Чигиринського полку значиться „Мисько Грушишин зять” [15], тобто зять Грушихи – вдови козака Груші. Таке формулювання козацького писаря не повинно нас дивувати, адже становище жінки в Україні завжди було високим. Голова сім’ї мав народитись десь на зламі XVI – XVII століть і померти чи загинути в бою до часу складання реєстру, а його зятя, мабуть, ще зовсім молодого й маловідомого козака, аби легше було запам’ятати, записали за прізвищем його тещі – старої Грушихи. Певно, вже тоді родина Груш була знана на Запоріжжі.
До цієї родини міг належати також Іван Груша, ім’я якого стає добре відомим за часів гетьманування Богдана Хмельницького (1648 – 1657 рр.). Не оминув його згадкою й Михайло Грушевський, характеризуючи, зокрема, як „шляхтича польської едукації” [16]. Таке означення пояснює багато що. Належачи до шляхетського стану, Іван Груша, очевидно, здобув добру освіту в Польщі чи якійсь іншій західній країні. Проте він не забув Батьківщини, а виявився серед тих нечисленних українських шляхтичів, які з початком Визвольної війни приєднались до Богдана Хмельницького И взяли активну участь у розбудові Козацької держави, чи, як часом висловлюються історики, покоза-чились. Про таке покозачення побічно свідчить його прізвище, що звучить надто вже не „по-шляхетському”. Чи не був той Груша до покозачення Грушевським?
Сам учений, вивчаючи давні акти, звернув увагу на бояр Грушівських у Кобринському повіті в XV – XVI столітті. „Може, писав він, наш рід і стояв у зв’язку з ними, але тому я документальних доказів не знаю, правда, що й не шукав за ними” [17]. Про омбиського боярина Леонтія Єліязаровича Грушевського у зв’язку з подіями часів Хмельниччини довідуємося від історика Сергія Шамрая [18]. Логічно припустити, що бояри Грушівські/Грушевські й покозачені шляхтичі Груші – представники одного давнього українського роду. А втім, через брак джерел це тільки версія.
Та повернімось до Івана Груші, якого Богдан Хмельницький залучав до участі в посольствах і переговорах, зокрема в липні 1654 року посилав до Трансільванії разом з генеральним осавулою Іваном Ковалевським для укладення військового союзу. Зберігся лист молдавського господаря Стефана Георґіци з приводу цього посольства, у ньому Іван Груша характеризується як „дуже освічений і розумний чоловік” [19]. Проте найвищий політичний злет його припав на короткий період гетьманування Івана Виговського (1657 – 1659 рр.), коли Іван Груша став генеральним писарем (деякі джерела називають цю посаду „військовий писар” або просто „писар”). То була найголовніша посада в гетьманському уряді. Писар керував Генеральною військовою канцелярією, що відала як внутрішніми, так і закордонними справами, вів дипломатичне листування, приймав послів, виконував обов’язки наказного гетьмана тощо. Іноземці ж генерального писаря здебільшого називали канцлером. Фактично Іван Груша був другим генеральним писарем в історії Козацької держави, посівши місце Івана Виговського. Є всі підстави твердити про близькі, дружні стосунки Виговського й Груші. Приятелювали і їхні дружини [20].
Звичайно, гетьмана з генеральним писарем єднав передусім один політичний, громадянський світогляд. Вони обидва були представниками української державницької еліти, яка, за оцінкою М. Аркаса, „… ясно уявляла собі сучасні тяжкі обставини і бажала забезпечити свойому рідному краєві його права і вольності” [21]. Про плани Івана Виговського вивести Україну з-під влади Москви знали спочатку лише „брат його Данило та Немирич (київський підкоморій (суддя), один з видатних українських політичних діячів сер. XVII ст. – М.К.) і Груша писар” [22]. На них спирався гетьман, укладаючи 16 вересня 1659 року в Гадячі трактат про унію України з Польщею, що передбачав утворення на українських землях Великого князівства Руського з широкими правами, включно з власним військом, скарбницею, монетою тощо. Відомо, що в травні того року Груша був на сеймі у Варшаві, де йому вдалося відстояти інтереси України, зокрема поляки погодились на прилучення до майбутнього Великого князівства Руського всіх воєвідств, де жили українці [23]. Та все ж таки успішно розпочата діяльність гетьмана Виговського та його партії, незважаючи на очевидні дипломатичні й військові успіхи, у т.ч. розгром 28 – 29 червня 1659 року під Конотопом 100-тисячного московського війська, скінчилася невдачею внаслідок внутрішніх незгод в українському суспільстві. Невдовзі Виговський втратив булаву. Одночасно зазнала краху й політична кар’єра Івана Груші. Доля відвернулась від козаків Груш і надалі в історичних документах їхні імена знайти не вдається.
Натомість на мапі Чигиринщини звергає на себе увагу назва села, що походить, можливо, від їхнього прізвища, – Грушівка, або Грушківка (тепер належить до Кам’янського району Черкаської області). Найдавніші з відомих сповідних розписів (1787-1788 рр.) не називають серед його мешканців жодної особи з таким прізвищем. Можливо, Груші там ніколи й не жили, а були лише засновниками. Думка про причетність цього села до давніх поколінь роду Грушевських побутує серед їхніх нащадків [24].
Коли взяти до уваги, що, за оцінкою Михайла Грушевського, „Чигиринщина вся була новою займанщиною ріжних приходнів кінця XVI в.” [25], а „околиця”, включно з селом Худоліївкою, де мешкав його прапрадід Данило Груша, „взагалі заселялася в першій пол. XVII в.” [26], стає очевидним, що населення цього краю в другій половині XVII – на початку XVIII століття було ще вкрай нечисленним. Відділяє ж Данила Грушу від генерального писаря Івана Груші в часі лише десь з півстоліття, та й „прізвище се, – засвідчував Михайло Сергійович, – не часте в Україні” [27]. Отже можливість випадкового збігу здається досить незначною.
Вельми показово, що з чигиринськими козаками – Грушами пов’язували свій рід самі Грушевські ще за життя Михайла Сергійовича. Так, у 1913 році в „Киевских епархиальных ведомостях” священик Григорій Миколайович Грушевський (троюрідний брат Михайла) опублікував некролог свого батька Миколи Львовича – дячка з села Шабельники на Чигиринщині. Тут він уважав за потрібне підкреслити, що
„род Грушевских большею частью имел свое гнездо в Чигиринском уезде и теперь некоторые из его представителей пребывают в этом уезде. Старинная фамилия Грушевских была „Груша”. Во времена Богдана Хмельницкого один из предков этой фамилии был „генеральным писарем”, что по теперешнему времени – государственный канцлер” [28].
Зауважимо водночас, що припущення про безперервність існування єдиного роду Грушевських на Чигпринщині, починаючи з XVII століття, – вразливе з огляду на факт спустошення й збезлюднення Чигиринщини за часів Руїни. І збереження такого стану передбачав російсько-польський договір 1686 року (за текстом Д.Бантиша-Каменського): „Разоренные места, лежащие от местечка Стаек вниз Днепра по реку Тясмину: Ржищев, Терехтемиров, Канев, Мошны, Черкасы, Боровица, Бужин, Вороновка, Крылов и Чигирин, до дальнейшего постановления, останутся пустыми” [29]. З другого боку, ледве чи це збезлюднення було цілковитим. Очевидно, що серед поселенців, які пізніше осідали в краї, було багато поворотців колишніх чигиринців-утікачів.