Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Чим нагрішив Многогрішний?

Дата: 10.10.2008

Двох братів – гетьмана і полковника – підвели до лобного місця на Болотній площі. Його досі показують у Москві як одну з «достопрімєчатєльностєй століци». Про що думали козацькі голови перед тим, як скотитись до ніг ката? Про зраду старшини – суддів Домонтовича, Самойловича, генерального писаря Мокрієвича, полковника Райчі, обозного Забіли? Це вони вночі закували гетьмана і здали царському представникові Григорію Неєлову.

Перед Дем’яном Многогрішним, його братом Василем, полковником чернігівським, і всією родиною пролягла дорога з Батурина до Москви на царський суд. Напередодні непередбачуваний гетьман побив суддю Івана Домонтовича та поранив полковника Дмитрашку Райчу, які вимагали поступок Росії… Гонець на змиленому коні врізався в натовп і не дав завершити царське шоу. Замість козацьких голів на плац впала царська милість із фінальним акордом про довічне ув’язнення.

І понесли коні «державних злочинців» до Сибіру: Дем’яна – в Селенгінський острог, Василя – в Красноярський, до смерті спокутувати «гріхи». На цьому для пересічного читача обривається діяльність «сіверського» гетьмана. Хоча ще 30 років ця неоднозначна постать була не лише царським в’язнем…

«Там бик дікій ходіт… »

Цього року слідопити Вінницького обласного товариства Українського реєстрового козацтва завершили цикл експедицій «Українські гетьмани за рубежами». За чотири роки вони дослідили низку маловідомих сторінок із життя козацької старшини. У 2004-2007 роках подорожували до Тобольська – у край заслання гетьманів Многогрішного і Самойловича. «Наша експедиція віднайшла місце останнього спочинку гетьмана Дем’яна Многогрішного, – каже підполковник козацтва Борис Головацький.

– Ми їздили власним коштом у глибину Росії, аби знайти хоч якісь сліди українських в’язнів. Ми й надалі організовуватимемо такі експедиції, це наша внутрішня потреба, адже до Сибіру були заслані сотні козаків».

Керівник експедиції Віктор П’янзін розповів «УМ», що вісім тисяч кілометрів до Нижьоселегнінська пошукова мобільна група проїхала мікроавтобусом за десять днів. Історія життя українських каторжан, засланих у ці краї, не цікавить місцевих мешканців. По крихтах у місцевих музеях та архівах пошуківці збирали відомості про Многогрішного й Самойловича, інших наших земляків. Цього разу пощастило.

Уточнивши, що Многогрішний був ув’язнений і потім воював не в Селенгінську, а в Нижньоселенгінську (колись то був великий острог, а нині – райцентр), спрямували туди свій бусик по сибірському бездоріжжю. Директор місцевого музею провела екскурсію з історії краю, особливо про період заслання декабристів, зокрема Бестужева. Про Дем’яна Многогрішного, який завоював для Росії бурятський край, у музеї майже нічого не знали. Працівники музею лише підтвердили, що Многогрішного поховали в церкві неподалік міста, над річкою.

Добратись туди було нелегко, дощі розмили вкрай погані дороги, а коли група нарешті прибула до сільця, де на острові височіла та церква, то ледь знайшли човна і перевізника. Посередині річки раптом замовк мотор – човен понесло на каміння і корчі, та перевізник Вася мовив: «Спок, рєбята, тут мєлко, випливєм». Коли все ж допливли до берега і рушили до церкви, Вася гукнув навздогін: «Только смотрітє, осторожно! Там бик дікій ходіт, может забодать!». Виявилося, бик стеріг череду корів, які «прописалися» в занедбаній церкві.

З’ясувалося, що кам’яну церкву поставили на місці старої дерев’яної, у якій, за переказом, був похований Дем’ян Многогрішний. В музеї сказали, що дошка з викарбуваним іменем гетьмана і датою його смерті закопана під стіною церкви.

«Обов’язок українських козаків – ще не раз повернутись до цієї важливої теми, – каже Віктор П’янзін. – Ми маємо з офіційною делегацією Українського реєстрового козацтва привезти туди українську землю, облаштувати могилу і встановити меморіальну дошку гетьману. А в музеї ми вже домовилися про відкриття експозиції про братів Многогрішних».

«Падь Убієнних»

У 1674 році Дем’ян Многогрішний прибув на заслання в Іркутськ. Був звільнений у 1682 році, але знову заарештований і відправлений у Селенгінськ на вимогу гетьмана Самойловича, котрий боявся свого попередника. Лише після Самойловича (його замінив Іван Мазепа) Многогрішного остаточно звільнили. На Україну дороги все одно не було… А його натура завжди потребувала діяльності. Росія в той час завойовувала собі простори в Забайкаллі.

Дем’ян Многогрішний опинився в Сибіру, коли російські козаки штурмували нові форпости свіжих земель. Тривала запекла боротьба з монгольськими, маньчжурськими ханами і князями за так звані малі народи – бурятів, хакасів, мансійців, якутів.

У 1688 році монгольський правитель Тушету-хан обложив Селенгінськ та Верхнєудинськ (нинішній Улан-Уде). Під час облоги в Селенгінську налічувалось всього 294 захисники – козаки, стрільці, міщани. Тривала облога була знята завдяки відчайдушній вилазці обложених, на чолі яких став Дем’ян Многогрішний. Кровопролитна битва відбулася в широкій долині. Дотепер це місце називають «Падь ґубієнних».

Російський етнограф В. Пітін писав про це: «Тоді серед загальної паніки місто врятував висланий до Сибіру за любов до свободи і Малоросії Запорізький гетьман Дем’ян Многогрішний, якому правителі міста здогадалися доручити керівництво над місцевим гарнізоном та стрільцями».

Неподалік Селенгінська є ще одне пам’ятне місце – Сопка Убитого. Тут довго стояла каплиця на знак того, як Дем’ян Многогрішний в 1698 році із своїм загоном врятував від смерті царського посла Федора Головіна, що прямував до Нерчинська. У 1691 році він уже стає «наказним» Селенгінська, щось на кшталт нинішнього мера міста. Певне, старому гетьману, що мав в Україні безмежну владу на всьому Лівобережжі, це припало до душі. Зранений у багатьох боях і сутичках, гетьман воював, сприяючи становленню в Забайкаллі російської державності.

Завдяки його військовому авторитету, буряти «принуждєнієм к міру» ставали росіянами. Сини Многогрішного Петро та Яків були у ці часи пліч-о-пліч із батьком і загинули в боях у 1691 році. На схилі віку Дем’ян Многогрішний, за старою козацькою традицією, пішов до монастиря і постригся в ченці. Молодшого гетьманового брата Василя під час набігу хана і тувинців звільнили з Красноярської тюрми і поставили керувати обороною. Знявши облогу міста, його помилували і повернули йому чин полковника. Мав двох синів – Прона і Дмитра, нащадки яких мешкають у Красноярську.

Щоб не погнали до лукавого

Відчувається нав’язлива думка деяких російських дослідників: в Україні шанують лише ті історичні постаті, які воювали з «москалями». «Сіверський гетьман» Многогрішний, мовляв, відомий лише періодом боротьби із Москвою, а про його діяльність у Сибіру забороняється писати. Брати помиляються.

З огляду на короткий термін гетьманування Многогрішному справді відведено замало місця в українській історіографії. А він як державний діяч заслуговує на увагу, бо в складній політичній ситуації обстоював українські інтереси, що й привело його до заслання. Став першим політичним вигнанцем з України. Вперше російський цар повівся із керівником Української держави, як зі своїм підлеглим.

З іншого боку, гетьман прислужився державі, яка закувала його в кайдани. Гетьман, який заявив: «Не хочу бути під царем!», став його посібником. Чи це справді так? Може, войовничий дух Многогрішного прагнув герцю, а цар залишався десь там, на других планах. Адже військовий талант Многогрішного вимагав реалізації, і в обставинах постійної війни він і проявив себе, цим самим здобувши собі відносну свободу, хай і не на рідній землі.

До цього спонукала й традиційна московська політика батога і пряника. Пожалуваному в «боярские дети» Многогрішному керувати російськими козаками було, певне, «лєстно». Про що думав старий вояка, страхаючи «мунгал» і «захищаючи» бурятів, які досі співають про нього народних пісень, переказують про хороброго козака, що побачивши його на чолі війська, «мунигали» не насмілились вступати в бій. Думав, може, що так само просилась під руку царя і його сіверська старшина, і знаходились ті, які не вірили у свою силу, а згинались перед воєводами і просили привілеїв. Просили, а не брали.

Як тут не придивитися до нинішнього українського гетьманату, що вже так чубиться між собою, що ладен продати все і вся за ту саму ласку й милість. Росія ж знає свою справу. Спочатку в точки геополітичних інтересів посилаються козачки, потім постає питання про «захист російськомовного населення».

То хіба гріх, що гетьман зацідив у пику зрадникам Райчі і Домонтовичу, що змушував присягати на вірність Україні козацьку старшину, що врешті-решт прозрів сам і знову став на бік Петра Дорошенка… Гріх великий в іншому: що воював зі своїми, випрошував привілеї, що, як і інші гетьмани, часом забував, ким він є. А те, що на чужині знайшов у собі сили, не згнив у сибірському забутті, а став відомою людиною, залишився воїном, не втратив козацького духу – то честь і хвала йому.

Україна не має відвертатися від таких мужів. Навпаки, складне життя Многогрішного має вчити нинішніх гетьманів робити вчасно свій вибір, аби за надмірну лояльність не погнали їх до острога служити лукавому.

Микола Крижанівський

Джерело: “Україна молода”