2008 р. Занедбана спадщина Сковороди

Тетяна Каткова

Дата: 15.08.2008

[Перед ти – про Сковородинівку]

Але не всі місця на Харківщині, пов’язані із життям та творчістю Г. С. Сковороди, відомі громадськості та охороняються державою. Так, друга садиба, пов’язана з ім’ям Сковороди, розташована у с. Бабаї Харківського району. Тут він зупинявся у свого приятеля по Київській академії протоієрея Якова Правицького, який був настоятелем Архангело-Михайлівської церкви в Бабаях.

З тих пір збережений садибний дім Правицьких, ще в першій половині ХІХ ст. він був проданий його спадкоємцями дворянському роду Щербініних, які володіли місцевими землями. У 1820-30 роки тут гостювали у Щербініних брат Пушкіна Лев Сергійович, друг поета барон Дельвіг. Саме перебування в домі Сковороди й врятувало потім будинок від знищення.

З Бабаїв філософ прогулювався по лісам околиці. Відомо, що він дуже любив джерело в Бабаївському лісі, де написав «Байки Харьківські». Сьогодні джерело перетворено на бетонний подіум, де іноді збираються вшанувати ювілейні дати філософа.

Садиба самих Щербініних в Бабаях представляла суміш декількох різних стилей, оскільки будувалася на протязі століття. Старий садибний дерев’яний будинок був зведений ще в 1760-ті роки, тоді ж був закладений сад. В 1780-ті роки Петро Андрійович Щербінін збудував кам’яну Архангело-Михайлівську церков, а сад поступово став приймати вигляд регулярного парку, зв’язаного із лісовим угіддям. Там велося очищення та розбивка доріжок, одна з яких вела до невеликих лісових озер-ставків. У ті ж роки в садибі будується оранжерея, де серед іншого зрощувалась велика кількість ананасів.

Наступний етап розвитку садиби приходиться на початок ХІХ ст.. В цей час господарі суттєво розширили економічний двір, а в 1820-ті роки дійсний статський радник Олександр Андрійович Щербінін будує новий кам’яний садибний дім, службові приміщення, домову церков. Існував у садибі й сімейний архів, про який згадували історики початку ХХ ст., коли вся садиба належала Флоттам. Сьогодні окрім дома Правицьких в Бабаях збережені службові будівлі, частково домова церков, дерев’яний сарай.

На початку 1970-х років будинок Правицьких визнаний пам’яткою місцевого значення та взятий під охорону держави. Сьогодні будівля належить КСП «Червоний партизан», в одній половині живуть люди, інша половина руйнується на очах. Управління культури та туризму Харківської обласної державної адміністрації не проявляє ініціатив по збереженню важливої для Харківщини пам’ятки.

Не були також притягнуті до відповідальності керівники приватної фірми «Техногрес» за варварське вивезення керамічної плитки з садиби. Не допомогло ні ім’я великого філософа Григорія Сковороди, ні поставлений у 2004 р. пам’ятник першому харківському губернатору Євдокиму Олексійовичу Щербініну, поставлений біля будинку облдержадміністрації.

Так, у 2005 р. директор Харківського музею керамічної плитки та сантехніки Софія Проскура перевезла плитку з старовинної печі Сковородинівського будинку до свого музею, пояснюючи це тим, що кераміка могла бути назавжди втрачена за умов перебування у садибі, яка руйнується з кожним роком. Директор музею зверталася до місцевого управління культури, яке залишало її запити без відповіді, і тоді плитка була вивезена з садиби за згодою голови КСП «Червоний партизан», на балансі якого перебуває будинок.

Так, плитка була збережена, але створений небезпечний прецедент: кожен може вкрасти будь-яку деталь інтер’єру садиби, яка руйнується, і заявити – вона буде в мене збережена краще!

Директор Харківського приватного музею міської садиби А.Ф. Парамонов намагався привернути увагу Управління культури, а також ЗМІ до руйнації садиби та безкарного вивезення плитки. Він відмічає: «Посадовці Харківського управління культури заявили, що це варварство – шанс для збереження унікальної плитки, оскільки садиба руйнується. І ніякої експертизи, ніяких пропозицій від меценатів про можливість збереження всієї садиби.

Бажання збагатити фірмою «Техногрес» колекцію свого музею керамічної плитки було б гарним, якщо б воно сприяло створенню музею у самій садибі Щербініних, де збережені ще чотири печі окрім вивезеної. Але розраховувати на подібні дива не можливо, дуже очевидною є прірва між підприємництвом та меценатством».

Сам Андрій Парамонов пропонує створити в садибі музей садибної культури та альтернативного музею Г. С. Сковороди. Але відповіді на цю пропозицію до сьогодні він не отримав.

Із аналізу ситуації із вивезенням плитки виникає болюче запитання – хто винен і хто має відповідати за законом? Держава, в особі її органів, яка байдужо відноситься до того, що відбувається? Власник, який може продати будь-яку складову пам’ятки? Зацікавлені особи, колекціонери, які розуміють важливість збереження спадщини, але розуміння це іноді містечкове, локальне, «у свій гаманець»?

Джерело: “Музейний простір України”