2009 р. Чесний Хрест чесних людей

Олександра Чаус

Дата: 27.05.2009

Дорогу до Вощанців по обидва боки обсаджено яблунями. Навесні вони вдягли білосніжні квіткові шати, щоб восени частувати подорожніх стиглими плодами. Тим деревам – більше ста років. У центрі села при дорозі стоїть невеликий дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста. За свою майже трьохсотлітню історію він був свідком багатьох подій. Якби його стіни могли говорити, ми дізналися б багато цікавого. Вони ось уже 275 років безмовно закликають до молитви й оберігають духовний спокій людей. Але хто вбереже їх від людської байдужості, а часом і вандалізму?

Цю історію можна було б назвати детективною. Уже в роки незалежності з храму – одного з найстаріших у Самбірському районі Львівщини – безслідно зникли давні церковні книги старослов’янською мовою. Вони вціліли в найстрашніші роки окупації, але тепер їх не вдалося вберегти і навряд чи вдасться повернути. Так само не вдалося розкрити справу про викрадення пам’ятної дошки на честь отця-подвижника Кульчицького, яку також викрали вандали…

«Десь тут відпочивав король…»

Історія села Вощанці сягає корінням у сиву давнину. Офіційною датою його заснування вважають 1436 рік. Однак перші письмові згадки знаходимо ще в документах Галицько-Волинського князівства, виданих князем Левом: «1284 р. – грамота галицького князя Лева Даниловича бояринові Ярославичу Юліяновичу (Вощанців) Шептиці, якою князь дарує село Кальнофости й Онуфріївський монастир, а також підтверджує право власності на землі, що колись належали його предкам, для заснування сіл Шептич і Вощанці у Самбірській волості».

Але й тут не обійтися без детективних прийомів: науковці сперечаються щодо автентичності цих документів. Та незаперечним є той факт, що на цих землях уже в той час проживали християни.

Польський король Казимир IV у 1469 році підтвердив на прохання «шляхетних Федора із Шептич та його братів і племінників Федора, Гліба і Сенька» згідно з наданими документами право власності на села Шептичі, Кальнофости з Онуфріївським монастирем у Самбірському повіті та село Вощаницю у Перемишльському повіті. У 1556 році король Сигизмунд ІІ підтвердив таку саму грамоту шляхетним Станіславові Броньовському і Кузьмі та Якову Шептицьким.

Напевно, вже ніхто не зможе розказати про монастир, який колись існував на тих землях. Але старші люди пригадують: «Через село Вощанці колись проходили козаки і десь тут перепочивав король…» Дотепер збереглися назви місцевостей Козаччина, Золота гора, Королівська долина. Ще один відомий і підтверджений документами факт: у селі Вощанці народився знаний церковний діяч Атанасій Шептицький (1686-1746), київський митрополит греко-католицької церкви.

«Сила», «Просвіта», тверезість

А ще місцеві жителі можуть пишатися визначною архітектурною пам’яткою загальнодержавного значення – уже згаданою дерев’яною церквою Воздвиження Чесного Хреста і дзвіницею, якій у цьому році виповнюється вже 275 років. Кошти на спорудження дав Атанасій Шептицький. Церква дивом збереглася до наших часів. Унікальність цієї споруди в тому, що вона збудована без жодного цвяха.

На початку ХХ століття церква у Вощанцях мала значне майно, у неї було три дочірні церкви – в селах Угерці Винявські (тепер Зелений Гай), Канафости і Шептичі. Для Вощанців ті роки також були багаті подіями і перемінами. У селі на той час уже працювала школа з українською мовою навчання. Осередок товариства «Просвіта» було організовано чи не найпершим у повіті – в 1901 році.

У читальні «Просвіти» були книжки з історії України, букварі та шкільні підручники, історичні календарі, сільськогосподарські видання. При читальнях діяли крамниці. «Просвітяни» проводили фестини, організовували вистави, з якими виступали і по навколишніх селах.

Велику роль у житті громади відігравали шановані люди – священики, вчителі, лікарі. Вони були своєрідним показником і мірилом духовності. У селі бережуть пам’ять про священика Семена Кульчицького, який на початку минулого століття був у храмі парохом (з 1892 року). За його ініціативи в селі було засновано спортивно-культурне товариство «Луги», позичкову касу, товариство тверезості, господарсько-споживчу спілку «Сила».

Панотець показав себе ще й добрим господарем – провів ремонт церкви, ініціював розширення центральної дороги в селі. По обидва боки шляху посадив фруктові дерева; деякі з них нагадують про Кульчицького плодами й нині. У будинку отця Семена була велика бібліотека, діяла також аптека. Дочки священика Дарія і Люба працювали вчителями у сільській школі, надавали медичну допомогу. Люди відповідали шанованій родині взаємною повагою і любов’ю.

У 1911 і 1914 роках Семен Кульчицький і вчитель Михайло Пилипчак організовували в селі Шевченкові роковини. У тому ж 1914-му за сприяння отця Семена вперше на теренах Рудківщини, а можливо, і в галицьких селах узагалі, було відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку.

Таку активну діяльність в інтересах української громади не могла не помітити тогочасна польська, а потім і більшовицька влада. 1927 року в Самборі на посвяченні і коронації фігури Матері Божої священик висловив на адресу польської влади критику за утиски українців у Галичині. Після такого гострого виступу Кульчицького заарештували і засудили до шести місяців кари в концтаборі Береза Картузька.

Ще брутальніше поводилися більшовики. Син отця Семена, Богдан, і внук Юрій Кульчицький, котрий нині мешкає у Дрогобичі, розповідали: «У домі священика було проведено обшук. Більшовики забрали і тут же спалили всю бібліотеку. Не погребували й особистими речами членів родини». Після такої розправи дочки Кульчицького важко хворіли. Сім’ю пильнувала недремним оком агентурна сітка НКВС.

Мешканців Вощанців залякували і чинили тиск, щоб ізолювати їх від родини Кульчицького. Але громада не забула свого благодійника, який майже 40 років був їхнім духовним наставником. У церкві встановили пам’ятну дошку на знак вдячності отцю Семену «за великі труди около церкви, «Просвіти» і добробуту народа в доказ найбільшого признання».

Пан Іван – продовжувач справ отця Семена

І зараз у Вощанцях є послідовники добрих справ, започаткованих славними попередниками. Один із них – Іван Полуліх, активний громадський діяч – докладає всіх зусиль, щоб підтримати і захистити духовну спадщину, збирає матеріали про історію села, щедро ділиться своїми розвідками, пише вірші.

«Вже у роки незалежності нам удалося повернути до церкви унікальний різьблений хрест із розп’яттям, який міг осісти на дно приватної власності і бути втраченим для громади», – розповідає в інтерв’ю «УМ» пан Іван. Тож не всі історії у нашій розповіді мають драматичний фінал.

Саме за ініціативи місцевих рухівців на чолі з Полуліхом на початку 1990-х років місцеву школу назвали іменем отця Кульчицького; про це засвідчив барельєф із відповідним написом.

…Не ті зараз Вощанці

Якщо порівняти стан справ у селі з ситуацією сторічної давності, то не побачимо жодних утисків загарбницької влади, але водночас – за незначними винятками – немає й рясних проявів громадської діяльності, немає в селі аптеки, нема спортивно-культурних товариств, а про товариство тверезості годі й казати. Байдужіють люди. Пріоритети змістилися зі сфери духовної у матеріальну. Утім, стоїть у Вощанцях унікальна древня церква. І кличе її дзвін до добрих справ.

Серце й душа села

Із документів відомо, що храм Воздвиження Чесного Хреста у Вощанцях без жодного цвяха спорудили в 1734 році на місці старої церкви. За час існування храм кілька разів ремонтували, у 1914-му дах із гонти замінили бляхою (частина гонтової покрівлі збереглася всередині церкви над хорами).

Після ІІ Світової війни церква була чи не єдиним діючим храмом на всій довколишній місцевості. У 1975 році церкву знову ремонтують. Місцеві майстри Михайло Іванович та Михайло Федорович Полуліхи й Семен Канонік з’єднували стіни церкви залізними прутами, щоб урятувати її від руйнування.

Святиня і зараз продовжує діяти. Щонеділі, кожного свята дзвін скликає під намолене склепіння. Зберігся напис, який повідомляє: «Оцей дзвін віддав до церкви Вощанецької храмови Воздвиження Чесного Хреста Божого приосвяченний його милість господин Атанасій на Шептицях Шептицький, архієпископ митрополит Київський і всія Русі, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький, архімандрит Києво-Печерський та Угнівський. Року Божого 1742. Перелитий 1929 року».

Дослідник сакральної дерев’яної архітектури Віктор Громик відзначає, що церква вирізняється оригінальними архітектурними прийомами, і її неможливо сплутати з жодним іншим дерев’яним храмом. Всередині вона ще цікавіша, бо має оригінальні різьблення й іконостас. От тільки чи вдасться зберегти цю трьохсотлітню красу, адже дерев’яні храми в наш час підлягають особливим ризикам?

Джерело: “Україна молода”