1993 р. Шевченкова земля в монументальних кайданах

Віктор Акуленко

Збереження історичних пам’яток завжди справа не проста. Загрозою їм були воєнні руйнації, тотальне нехтування, байдужість і невігластво. В Україні історичні пам’ятки до того ж значили тавром націоналізму з відповідними для них наслідками. У наш час, коли потяг до національних культурних цінностей у народу зростає, теж можна, тепер уже з великої любові, несамохіть загубити поміж гранітом і бетоном історичні сліди.

Матеріальна вірогідність – історична правда завжди глибоко переконує, навіть невеликі залишки старовини, що крізь віки дійшли до нас. Чи ж завжди ми розуміємо це і прагнемо зберегти ту дещицю минувшини й природного оточення, які ще доносять пам’ять про Великого Кобзаря, коли витрачаємо чималі державні кошти, дорогі матеріали, талант мистців і працю рук будівничих, „ідучи назустріч” ювілеям? Сумні приклади часів культу й застою, коли планово тиражували монументальні комплекси, пам’ятники й пам’ятні знаки, свідчать, як мало нас зворушували гори граніту й бронзи, бетону й сталі. Ленінським планом монументальної пропаганди, по суті, підміняли патріотичну діяльність у справі охорони пам’яток культури, у тому числі і в Шевченковому краї.

До речі буде нагадати, що притягувало в пам’ятках старовини самого Шевченка. На засланні в казахських степах він записав у щоденнику:

“…Понад усе я лелію мою старечу уяву картинами золотоглавого, садами оповитого й тополями увінчаного Києва. І після світлого, чистого захоплення, що навіяне милуванням краси твоєї вічної, впаде на моє осиротіле старе серце нудьга, і я полину в далекі віки”.

Чи вироблена нині відповідно до цього Шевченкового сприйняття наукова пам’ят-коохоронна концепція збереження й відтворення реставраторами меморіальних місць на його батьківщині? Важко сказати з огляду на стан, у якому перебувають пам’ятні місця поетових дитячих літ, реставровані до 175-річного ювілею. Так, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР № 372 від 13 листопада 1987 р. „Про додаткові заходи по впорядкуванню пам’ятних місць, пов’язаних з життям І діяльністю Т.Г.Шевченка”, було передбачено, зокрема, здійснити перебудову експозиції його музею, реставрацію будинку, завершити благоустрій території меморіальної садиби в селі Кирилівці та впорядкувати інші пам’ятні місця.

Реалізували, як завжди до Шевченкового ювілею, з розмахом, як чергову кампанію. Спорудили адміністративний будинок, який має значно ошатніший вигляд, ніж сам музей. На територію садиби завезли гори ґрунту, каміння, у приміщенні музею зірвали підлогу, обдерли тиньк, невдало замінили покрівлю. З’явилася нова, вельми дорога монументальна огорожа, підсобні будівлі. Чи ж треба було все так до основ перевертати, щоб назвати це реставрацією?! Будівельники й місцеві жителі мали сумнів, бо ж і покрівельне залізо, і зірвані мостини були ще в добротному стані – їм би ще служити десятиліттями.

У садибі інтенсивно провели ремонт, благоустрій виконали, як у центральному сквері міста до великого свята часів застою. Зняли ґрунт, а тут же кожна місцина – це земля Тараса, про яку повинні дбати.

Зроблене до кожного ювілею, у тому числі й до 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка, як на мене, більше скидається на пам’ятник сучасним мистцям, архітектам і будівельникам. Тимчасом як критерієм їхньої роботи мало б стати відтворення матеріальної вірогідності доби Кобзаря. „Окультурюємо” – заковуємо в граніт, бетон, цеглу. ЛиббЬь, щоб декому не було соромно за його кріпацьке походження. Чи не тому так сиротливо стоїть дяківська хата в Кирилівці, де проходили перші „університети” малого Тараса. Ця пам’ятка „проста та правдива, як у Господа слова”.

Колись знаний художник і реставратор пам’яток І.Грабар зазначав: війна 1812 року пробудила в багатьох народів Європи глибокі національні почуття,

„у Франції, Англії, Німеччині, а потім і в Росії заходилися так завзято відбудовувати стародавні собори, замки, мури й вежі, що невдовзі нічого було реставрувати й довелося вдатися до руїн, від яких лишилися тільки підвалини, щоб на них відродити, під виглядом реставрації, нові споруди. За 40 літ від 1830-х до 1870-х років, під час цих реставрацій у всеозброєнні науки було безповоротно втрачено стільки дорогоцінних залишків старовини, скільки їх не загинуло за всі війни, що пронеслися над Європою від середньовіччя”.

Чи не слушне застереження, але історичний досвід часто вчить того, що він… нічого не вчить. Вкотре закували в камінь стежку до могили Шевченкової матері. І хоч минуло всього кілька років, як зробили там гранітні сходи, але позаяк, мабуть, потрібно було освоїти чималі кошти, виділені на впорядкування меморіальної садиби, ті сходи зруйнували. Тепер на нову бетонну основу поклали цеглу. Поруч насипали земляний бруствер і зробили оглядовий майданчик. Невже хто-небудь погодиться, що така „реставрація” потрібна, аби відвідувач міг краще перенестися в дитячі роки Тараса?

На могилі матері помпезна мармурова плита (до речі, чогось на всіх могилах Шевченкового роду такі самі масивні поліровані меморіальні знаки) з написом, що тут похована „мати народного поета”. На батьковому надгробку викарбувано: „Тут похований батько народного поета…” Невідомо тільки якого народу, невже соромно сказати, що українського, чи боїмося й досі? Тарас Шевченко за нього йшов у каземати, терпів солдатчину. Не маємо права бути безбатченками.

Взагалі меморіальним написам ніби хто наврочив. При вході на садибу стоїть пам’ятний знак з таким текстом: „На цій садибі пройшло дитинство великого українського поета, революціонера-демократа Тараса Григоровича Шевченка”, та цього комусь здалося замало, і неподалік, метрів за п’ятнадцять, установили інший величезний гранітний знак, масштабно не відповідний будинку музею. Він фактично дублює попередній напис: „На цьому місці стояла хата в якій провів дитячі роки Т.Г.Шевченко”. Багато тямущих людей давали добро на такий текст, а розділовий знак, кому, забули затвердити. Потребує уточнення також напис на меморіальній дошці будинку в Будищі, де йдеться про те, що тут „Т.Г.Шевченко був слугою козачком поміщика (1828-1829)”.

У Моринцях до 175-річного ювілею відтворено хати, в яких у 1810-1815 роках жили батьки Т.Шевченка і де він народився. На нашу думку, слід відновити в Моринцях вулицю Шевченкової пори, відтворити тогочасний краєвид, визначити охоронні зони пам’ятних місць (про наявну нині 50-метрову не варто й говорити), встановити режим навколишньої сільської забудови.

Ще чимало трапляється на Черкащині давніх хат під стріхами, які б можна було використати у створенні заповідної зони. Зокрема, у Городищенському районі до 1987 року стояла двохсотрічна хата, яку Олекса Близнюк та інші місцеві художники пропонували Музеєві народної архітектури та побуту України в Києві, але марно, її тепер розібрано. Проте є інші.

Потрібно використати найкращі здобутки реставрації й відновлення літературно-меморіальних місць – Пушкінського заповідника на Псковщині й садиби Л.Толстого “Ясна Поляна”. Усе там пройняте любов’ю й турботою про будь-яку старовинну річ, будівлю, алею, пам’ятний камінь тощо. Природоохоронна зона Пушкінського заповідника охоплює територію в 3000 гектарів, з яких 750 – охоронна зона закладу, де дбайливо збираються й відтворюються матеріальні об’єкти життя й побуту села початку XIX століття, зберігається мальовничий ландшафт, заборонена будь-яка будівельна та інша господарська діяльність. (Якось від ураганного вітру там потерпіло чимало дерев – і тепер рятують практично кожне. Повчально). А нам, учасникам експедиції Спілки художників України й Українського фонду культури (1988), довелося ледве не на садибі Т.Шевченка, поруч з музеєм, гасити вогнище, яке розпалили будівельники-реставратори під високою тополею, байдужі до природного довкілля.

Останнім часом з правового погляду сталися зміни на краще. Зокрема Кабінет Міністрів України 25 березня 1992 року ухвалив постанову “Про створення державного історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”. Урядовим документом передбачено утворення цього закладу на базі пам’яток історії, культури й природи в Будищі, Кирилівці й Моринцях, визначення його правового статусу, охоронних зон, виділення коштів на реставрацію їх за розробленим генеральним планом розвитку заповідника до 1994 року.

Перед Міністерством культури України, Міністерством інвестицій та будівництва, Міністерством охорони навколишнього середовища, Академією наук України та органами влади Черкащини, на які покладено керівництво заповідником „Батьківщина Тараса Шевченка”, стоїть відповідальне завдання. Вільній од ідеологічних пут науці (історикам, літературознавцям, етнографам і мистецтвознавцям) нарешті потрібно сказати й своє слово. Як і лауреатам Державних премій імені Тараса Шевченка в галузі літератури, мистецтва й архітектури, яких чекають тут не тільки в урочисті березневі Й травневі дні, а й у трудові реставраційні будні.

Передусім треба, образно кажучи, звільнити пам’ятні місця поета від монументально-пропагандистських кайданів, у які їх так щедро закували в часи культу і застою. Першою багатонадійною ознакою є встановлення хреста на могилі поетової матері, який нехай освячує майбутню діяльність у справі збереження й відтворення вірогідності пам’яток історії, культури та природи Шевченкового краю.

1992 р.

Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 128 – 129.