2010 р. На даху Донбасу
Михайло Бублик
Дата: 27.08.2010
Неподалік міста Петровське є цікаве місце, яке здавна називається Могилою Мечетною. Вона є найвищою точкою Лівобережної України. І вивищується над рівнем моря на 367,1 метра. За важкодоступністю Могилу Мечетну цілком можна порівняти з найвищою горою Правобережжя – Говерлою. Щоправда, не в сенсі складнощів сходження.
Просто якщо на вершину улюбленої гори Віктора Ющенка туристи давно протоптали битий шлях, а вказівники щодо напрямку до неї починаються мало не від кордонів Івано-Франківської області, то знаходження «даху Донбасу» вам не кожен місцевий мешканець підкаже. А самотужки відшукати його посеред розораних полів та городів і поготів малореально.
Місце ж бо це, хоч і найвище і навіть часто називається горою, насправді являє собою плато, де рельєф змінюється надто вже плавно. На відміну від Карпат.
За «Еротейдовкою» – праворуч
До знакового місця слід їхати електропоїздом зі станції «Штерівка» до зупинки «Еротейдовка». А потім іти по ходу потягу доти, поки праворуч від залізниці вашому погляду не відкриється група величних курганів… Правда, можна доїхати сюди й автомобілем, але хіба можна пропустити таку розкішну назву – «Еротейдовка»?!
На жаль, опитування знайомих краєзнавців не прояснило появи незвичайного найменування пересічного полустанку. Та й сьогодні на павільйончику зупинкового пункту цієї романтичної назви вже немає – вона залишилася тільки на мапах. Замість неї прикріплена табличка з похмурою абревіатурою «О.П. 47-й км». Через цю залізничну підступність бажана зупинка пролетіла повз вікна електрички непоміченою. Вийшов на наступній, що збагнув лише згодом.
Ця помилка ледь не завела кореспондента «УМ» геть від головної мети. Вирішивши, що попереду місцевість трохи більше вивищується, я бадьоро рвонув уперед по наїждженій ґрунтовці. Устиг уже порядно відмахати, як раптом невидима, але владна сила примусила зупинитися й озирнутися…
У цьому було щось містичне: тільки з цієї точки в неширокий просвіт у посадці можна було помітити частину якогось пагорба. Не дійшовши до нього кілька кроків або зробивши кілька зайвих – і нічого б уже помітити не вдалося. А отже, й зустріч iз курганами могла не відбутися. Та хтось зупинив мене саме тут.
Скрізь сухо, а тут усе зеленіє
На цьому чиста магія закінчилася, але місцевість тут і справді аномальна. Цілий місяць до того область пряжила рекордна для нашого краю спека без натяків на дощ – а на плато росте зелена трава по пояс (в інших місцях пагорби давно вже набули жовто-брунатного кольору). На підході до курганів натрапив на невеличку оазу: в кущах ховається струмочок; трохи нижче вже не кущі – цілий байрачний лісок.
Зрозуміло, підземне джерело. Але чим тут, на самісінькій верхотурі Донецького кряжу, утримується волога?! І чим живляться підземні водойми? Одних дощів у посушливо-спекотному краї для цього явно недостатньо. А от науковці стверджують, що саме в цій частині Донецького кряжу чомусь випадає найбільша в Луганській області середньорічна кількість опадів – 550 мм. Тут часто бувають короткочасні зливи, а снігу завжди більше і лежить він довше, ніж в інших районах.
Кажуть, раніше поля навколо курганної групи завжди були розораними. Сьогодні слідів плуга поблизу не видно. Зате найближчий до захисної залізничної посадки курган підрізаний ковшем екскаватора – так, щоб повз нього зручно було проїздити вантажівкам. Нефахівцеві важко визначити, скільки тут курганів. Навіть науковці напевно стверджувати це не беруться, але припускають, що не менше шести.
На серединному, найбільшому, кургані – напевно, на тому самому місці, де колись стояла кам’яна баба – кострубата конструкція з каменя-дикуна. На найбільшій брилі – табличка з нержавіючої сталі з написом українською: «Могила Мечетна. Висота 367 м». Унизу дата: «21.06.2009 р.». Кажуть, знак на кургані торік установили активісти місцевої районної організації однієї з партій, яку ми тут, напередодні виборів, рекламувати не будемо.
Кургани заросли високою травою, і тут вона вже не така зелена. Хоча острівці зелені трапляються й тут. Східний (приблизно) схил головного з них прорізаний вибалком, густо порослим темно-зеленими кущами терену і шипшини. Поруч, як рана на тілі, – яма діаметром iз метр, щільно забита камінням. Це чорні археологи «попрацювали». Ну а ті партійці, треба думати, як зуміли, захистили спокій мешканців стародавнього поховання. А заразом і їхнє майно.
Біля підніжжя третього кургану – щось на кшталт міні-майданчика для відпочинку: пристойних розмірів дерево, повалений стовбур іншого замість лави, залишки чиєїсь недавньої трапези. Поруч валявся чорний медальйон із вензелем «Хортиці». Така ось своєрідна зустріч кочових поколінь.
Що там усередині – ніхто не знає
Приємно відчувати себе першовідкривачем, але насправді, звичайно, Могилу Мечетну добре знають у науковому світі. Тому за коментарями звернувся до відомого в області археолога, голови ради громадської організації «Луганська археологічна спілка» Олексія Бритюка. Мабуть, це найактивніший на Луганщині захисник курганів, яких в області налічується близько 14 тисяч.
– Олексію, як правильно вимовляється: Могила МечЕтна чи МечЬОтна?
– Дехто вимовляє «МечетнА». З наголосом на останньому складі. Це пам’ятка національного значення. І географічна, й історична. Тут від шести до дев’яти курганних насипів. Могильники належать до епохи бронзи. Те, що потім їх використовували для підпоховання кочовиками, – досить імовірно. Ті три кургани, що йдуть підряд – 8-9 метрів заввишки. Їх явно намагалися грабувати, і по цих грабіжницьких ходах чітко видно, що там є кам’яні панцирі.
Під шаром землі – чи то кола, чи ще якісь кам’яні конструкції. Що там усередині – на жаль, сказати не можу. Копачі, швидше за все, ні до чого не дісталися – занадто дрібний розкоп. Потрібні більш масштабні роботи професіоналів. Залізниця крає цю групу; по той бік полотна – ще два або три кургани. У часи кочівників на курганах, очевидно, стояли кам’яні баби. Але всіх баб позвозили до Свердловського музею і до Луганська. Назад їх уже не поставиш. Такі кургани слугували орієнтирами, тому що з кожного з них видно ще одну групу.
– А в більш близькі нам часи козацтва?
– У козацькі часи, до приходу сербів (1753 р. – Ред.), такі кургани були сторожовими. Не знаю, що в цьому кургані, а в інших ми знаходимо й бордюги, тобто козацькі житла за типом землянки, і залишки сигнальних вишок, на яких підпалювали тривожні багаття; цей поки не чіпали. Копати цю групу, звичайно, ніхто не збирається. Дуже вже кургани грандіозні – нехай ще стільки ж простоять.
Зараз місцеві козаки намагаються зробити поруч із групою Український історико-культурний центр. Тому що територія ця входила до складу Кальміуської паланки Війська Запорозького. Згідно з мапою 1750 року, в цих місцях, починаючи зі станиці Луганської, тільки по лівому берегу Дінця стояли запорозькі пости.
– Офіційна влада знає, яка цінність у неї під боком?
– Є рішення про створення робочої групи з охорони Могили Мечетної, прийняте торік у серпні, але вперше ми зібралися тільки на початку цього літа. З’їздили на Могилу, подивилися. Вирішується питання на рівні обласної та районної адміністрацій, щоб ця земля отримала статус історико-культурного призначення. І коли це буде закінчено, ми зробимо з історико-культурного об’єкта об’єкт туристичний. Обов’язково інформаційні таблички повісять – що це таке, звідки взялося… Усе це – плани буквально на найближчий час.
– Особисто мені ця місцевість здалася магічною. Що ви про це знаєте?
– Туди навіть чаклуни приїжджають. Особисто бачив. Приїздять дорослі, серйозні мужики. Роздягаються до пояса – і до сонця звертаються, чогось просять. Місце дуже оригінальне. Вододіл; погода може мінятися миттєво. Рух повітряних потоків на вододілі непередбачуваний. Якось приїхали сюди з телевізійною групою – все нормально. Тільки-но злізли на курган, поставили камеру – дощ як уперіщить! Тільки з кургану зійшли, бах! – знову сонце.
…Днями в Олексія Бритюка намічена зустріч із заступником голови обласної держадміністрації, який відає гуманітарними питаннями. Тема – саме Могила Мечетна. Раптом до чогось домовляться? Адже такому унікальному місцю державний захист дуже потрібний.
Джерело: “Україна молода”