Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Лариса Гаврилюк, Марія Кадомська, Михайло Кальницький, Галина Мельник, Світлана Ноженко, Тетяна Трегубова, Лариса Федорова, Володимир Хромченков

563.20. Садиба 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст., в якій проживав Волошин М. О., містилися Київський комерційний інститут, Київський юридичний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський інженерно-будівельний інститут, Музично-театральна академія, в яких працювали і навчалися відомі діячі науки, освіти, культури, громадсько-політичного і державного життя, відбулися установчі збори Української партії соціалістів-революціонерів, містився Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців (архіт., іст.).

Бульв. Т. Шевченка, 22 – 24. Формує забудову кварталу вздовж бульв. Т. Шевченка, вулиць І. Франка та Пирогова.

Займає територію двох садиб 2-ї пол. 19 ст.: № 22 (до 1898 – № 20), що належала надвірному раднику Я. Язєву, та № 24 (№ 22), яка була власністю купця А. Снєжко і його спадкоємців. У 1-й пол. 1870-х рр. на наріжжях обох садиб зведено триповерхові цегляні будинки у формах київського ренесансу. До членованого розкріповками з вінцевими аттиками будинку № 22 з боку вул. Нестеровської (тепер – І. Франка) прилягало двоповерхове крило. Зрізане наріжжя будинку № 24 акцентували дві стяті шатрові башти з мансардними вікнами у ренесансному обрамленні.

1909 садибу № 24 придбав Київський комерційний інститут, створений 1908 на базі вищих комерційних курсів, у 1911 – садибу № 22. Їх забудову поступово реконструйовано за проектами архітекторів О. Кобелєва і В. Обремського. У 1910 – 11 наріжну частину будинку № 24 надбудовано четвертим поверхом з півциркульними вікнами та написом на прямому аттику «Киевский коммерческий институт». Тоді ж на вул. Нестеровській (тепер – І. Франка) замість двоповерхового крила будинку № 22 зведено у стилі модерн чотириповерховий корпус хімічної лабораторії інституту (арх. В. Обремський). 1914 – 15 у формах необароко повністю перебудовано наріжний будинок № 22 (арх. О. Кобелєв) із спорудженням у дворі нового флігеля. Згодом будинок № 24 розширено за рахунок подовження бічних крил та надбудови по усьому периметру четвертого й аттикового поверхів. У серед. 20 ст. на розі з вул. Пирогова влаштовано сферичний купол для астрономічних спостережень. Надалі здійснювалися поточні ремонтні роботи.

Комплекс будівель колишнього комерційного інституту п’яти-, чотириповерховий з підвалами, цегляний, тинькований, фарбований, у плані П-подібний із замкнутим внутрішнім двором у східній частині ділянки. Цоколь обкладено сучасною плиткою, що імітує кам’яні блоки з колотою поверхнею. Головний вхід з боку вул. Пирогова облицьовано полірованим гранітом (інші входи тепер обслуговують комерційні приміщення першого поверху). Перекриття переважно пласкі, дахи вальмові бляшані. Ускладненість внутрішнього розпланування коридорно-зального типу пов’язана з об’єднанням кількох будівельних об’ємів, кожен з яких має відмінне вирішення чолових фасадів.

Первісний характер архітектури 1870-х рр. в стилістиці київського ренесансу зберігся на фасадах будинку № 24, а саме – в ритмічно-ярусній побудові за допомогою рустованих лопаток і гуртів, оформленні прямокутних прорізів клинчастими замковими каменями, сандриками і скульптурними деталями – ліпленими жіночими масками в оточенні гірлянд у надвіконнях другого поверху. Вікна четвертого надбудованого поверху мають аркову форму. Зрізане наріжжя, оперезане балконами з гратами, завершено сферичною банею. Внутрішнє розпланування обобічне коридорне, опорядження інтер’єрів сучасне. На розі – приямок з входом у напівпідвальне приміщення.

Найпоказнішою частиною комплексу є будинок № 22, перероблений у 1910-х рр. в стилі необароко. Його чолові фасади з непарним числом віконних осей (тринадцять з боку бульвару, три – з боку вул. І. Франка) мають ярусну центрально-осьову композицію.

Оформлений дощаним рустом перший поверх з низько посадженими прямокутними вікнами трактовано як цокольний. Другий поверх з півциркульними та третій – з прямокутними прорізами об’єднано великим ордером у вигляді півколон і пілястр, навантажених фризом і розвинутим розкріпованим карнизом зі смужкою іоників.

Півколони з пишними коринфськими капітелями вписано в тривіконні ніші, розташовані в центрі довгого фасаду та на торці будинку. Четвертий поверх з лучковими вікнами нагадує аттик, розчленований пілястрами, що первісно увінчувалися декоративними вазами (не збереглися). Вісі довгого та торцевого фасадів акцентовано круглим вікном четвертого поверху та розірваним картушем з вінцевим сегментним сандриком (в картуші містилася монограма навчального закладу). Внутрішнє розпланування зального типу складається з великих приміщень, у т. ч. з наріжної актової зали на рівні другого – третього поверхів. Двосвітню залу перекрито коробовим склепінням на попружних арках, декорованих кесонами з розетками. По її периметру встановлено колони доричного ордера – здвоєні повні під торцевим балконом та тричвертєві у простінках бічних аркових вікон.

Третьою складовою комплексу є т. зв. хімічний корпус, прилеглий з боку вул. І. Франка. Найвищий за фізичними розмірами чотириповерховий будинок вирішено у стриманих формах модерну. Композиція шестивіконного чолового фасаду асиметрична: на лівому фланзі – прямокутний проїзд (тепер – вхід у ресторан), на правому – головний вхід, оформлений стилізованим площинним порталом. Перший і другий поверхи рустовано. Видовжені за пропорціями вікна переважно прямокутні, на другому поверсі – аркові.

Простінок четвертого поверху на рівні перемичок прикрашено декоративними квадрами. Вінцевий карниз має плаский звис, типовий для модерну.

Внутрішнє розпланування дворядне з орієнтацією великих аудиторій в бік вулиці. Дворові фасади мають спрощене архітектурне вирішення.

Відмінні за архітектурою та часом спорудження частини чолового фасаду комплексу об’єднано ритмічно-ярусною композицією, мотивом аркових вікон, рустуванням та іншими деталями у формах історизму. Одна з найбільших навчальних споруд дореволюційного Києва є частиною історичного середовища біля Володимирського собору.

У будинку під сучасним № 24 народився і прожив перші місяці життя Волошин Максиміліан Олександрович (справж. – Кирієнко-Волошин; 1877 – 1932) – поет, художник, філософ, літературний і художній критик.

Його батьки – член Київської палати кримінального та цивільного суду Кирієнко-Волошин Олександр Максимович (1836 – 1881) та Кирієнко-Волошина Олена Отобальдівна (народжена Глазер; 1850 – 1923) наймали помешкання в будинку купця А. Снєжко приблизно з 1873 до 1878. Навесні 1878 родина виїхала з Києва до Таганрога.

1903 – 13 М. Волошин збудував у Коктебелі (тепер АР Крим) будинок за власним проектом, в якому жив до кінця життя. Він став широко відомим осередком культури поч. 20 ст. Похований митець у Коктебелі на горі КучукЄнішар.

М. Волошин залишив велику творчу спадщину – поезії, прозу, тисячі акварелей, щоденники, листи. За його життя світ побачили лише чотири збірки поезії, статті та переклади. З кін. 1920-х і до поч. 1960-х рр. ім’я митця було фактично вилучено з вітчизняної культури. Тільки останнім часом спадщина поета і художника повертається до широкого культурного обігу: його особняк тепер перетворено на меморіальний Будинок-музей М. Волошина, з 2003 у Москві почало виходити зібрання творів, в Україні друкуються поетичні збірки, влаштовуються виставки акварелей.

У триповерховому будинку Ю. Снєжко на розі бульв. Т. Шевченка та вул. І. Франка, включеному в сучасну будівлю, 1878 – 98 містилася Четверта чоловіча гімназія (переїхала звідси у власний будинок на сучасній вул. Червоноармійській, 96; див. ст. 561.58).

У цьому будинку в гімназії працювали відомі вчені та громадські діячі: історик Є. Ківлицький (учитель історії та географії з 1891), історик, археограф, письменник О. Левицький (викладав російську мову з 1880), історик М. Стороженко (директор гімназії з 1895).

У будинку № 22 діяли навчальні заклади: спершу – чоловіча прогімназія, потім (з 1878) – перша у Києві приватна жіноча гімназія, заснована дружиною професора Київського університету Ващенко-Захарченко Вірою Миколаївною(1840 – 95); підтримку у відкритті закладу надав економіст і державний діяч М. Бунге. З 1896 її утримувала О. Дучинська; в 1902 гімназія перейшла до новозбудованого власного приміщення на сучасній вул. М. Коцюбинського, 7. У наступні роки тут містився приватний жіночий навчальний заклад В. Перетяткович, де навчалися переважно польські дівчата (на поч. 1910-х рр. перейшов на вул. Володимирську, 47).

Поява вищого комерційного навчального закладу в Києві була обумовлена розвитком промисловості і сільського господарства, поширенням залізничної мережі, зростанням капіталістичних форм торгівлі. Київ як один з найбільших банківських центрів країни потребував підготовки фахівців насамперед у банківській сфері. 1903 професор Київського університету М. Довнар-Запольський виступив ініціатором заснування в місті вищих комерційних курсів і звернувся з цією пропозицією до уряду. Їх було відкрито 1906 як приватний навчальний заклад.

12 травня 1908 курси реорганізовано на приватний Київський комерційний інститут, плата за навчання в якому складала бл. 100 крб. на рік. Міська влада допомагала в матеріальному забезпеченні навчального закладу і формуванні його професорсько-викладацького складу, запросивши до викладання вчених з університету і політехнічного інституту. Інститут мав два відділення – комерційно-технічне й економічне, низку підвідділів (залізничний, страховий, банківський, педагогічний та земськоміський), лабораторії та музей товарознавства. Залізничний підвідділ готував фахівців для роботи в управлінні службою руху; страховий – для сфери державного, громадського і приватного страхування; банківський – для кредитних підприємств; педагогічний – для комерційних середніх навчальних закладів; земсько-міський підвідділ здійснював теоретичну підготовку фахівців для відповідних установ.

1912 інститут отримав права вищого навчального закладу в Україні, в якому одержували вищу освіту жінки. Інститут видавав з 1909 «Известия», які друкували результати науково-дослідної роботи, методику викладання дисциплін. 1915 – 16 перебував в евакуації в Саратові.

З 1917 вуз мав уже три факультети: економічний, комерційно-технічний і залізнично-експлуатаційний. При двох останніх були створені спеціальні курси для прискореного випуску інженерів для оборонних цілей і відбудови зруйнованого залізничного транспорту, поліпшення організації праці й ефективності виробництва на націоналізованих підприємствах. З ініціативи Київського комерційного інституту 13 жовтня 1918 було проведено Перший Всеукраїнський з’їзд економістів і статистиків, який вніс багато змін не лише у функціонування інституту та викладання дисциплін, а й у практику організації економічної і статистичної роботи в країні. 1920 інститут реформовано в Київський інститут соціально-економічних наук, у вересні 1920 перейменовано на Київський інститут народного господарства (КІНГ) у складі економічного, кооперативного, промислового, юридичного та експлуатації шляхів факультетів. У грудні 1920 до нього приєднано Український кооперативний інститут ім. М. Туган-Барановського (створений 1 січня 1920, містився на вул. Володимирській, 16) на правах продовольчо-кооперативного факультету.

1921 в інституті відкрито робітфак, який став основним каналом комплектування абітурієнтів з робітничо-селянської молоді та колишніх вояків, згодом перетворений на робітничий університет. КІНГ містився за цією адресою до 1930, пізніше зазнав кількох реорганізацій, тепер – Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана.

До березня 1917 директором і професором Комерційного інституту (до березня 1913 – виконувач обов’язків директора) був Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867 – 1934) – історик, фольклорист, етнограф. Ініціатор і керівник приватних комерційних курсів, на базі яких постав інститут.

Доклав зусиль до перебудови вищої економічної освіти, головною ідеєю якої було з’єднання фундаментальності економічної освіти з практичною спрямованістю навчання. З цією метою у навчальні програми інституту було включено не лише фахові дисципліни, але й курси історії, права, народного господарства, іноземних мов, у т. ч. східних. До викладання в інституті залучав провідних учених. Ректор був під наглядом поліції за те, що читав критичні лекції з новітньої російської історії. Викладав також на економічному відділенні історію російського державного права, економічну історію Росії.

Водночас змушений був проводити жорсткий офіційний курс щодо революційно налаштованого студентства.

Одночасно професор Київського університету (з 1902, працював у ньому з 1901). Член Ніжинського історикофілологічного товариства (з 1896), Таврійської ученої архівної комісії (з 1896), Педагогічного товариства при Московському університеті (з 1898), Київської археографічної комісії (з 1908), чл.-кор. Імператорського Московського археологічного товариства (з 1896).

1915 разом з інститутом евакуювався у Саратов. У березні 1918 білорус за походженням М. Довнар-Запольський вітав утворення Білоруської Народної Республіки, був управителем білоруської торговельної палати в Києві, не залишаючи викладацьку роботу. 1920 переїхав у Харків, працював в Інституті народного господарства, ВУКООПСпілці, був головою технічно-економічної ради Народного комісаріату Робітничоселянської інспекції України. Через два роки переїхав у Баку, де обійняв посаду проректора Азербайджанського університету, був професором політехнічного інституту, начальником Управління торгівлі і промисловості Наркомторгу АзСРР, організатором і директором Сільськогосподарського і торговельно-промислового музею. З 1925 проживав у Мінську, працював у Білоруському державному університеті, Держплані БСРР. З 1926 до кінця життя жив і працював у Москві.

Автор праць з історії Великого князівства Литовського, України, Білорусі, Росії 14 – поч. 19 ст., економіки, етнографії, декабристського руху, історіографії.

1917 – 19 ректором інституту був Воблий Костянтин Григорович (1876 – 1947) – економіст, статистик, економгеограф, акад. УАН (з 1919), віце-президент ВУАН (1928 – 30), завідувач відділу (1939 – 42) та директор Інституту економіки АН УРСР (1942 – 47), заслужений діяч науки УРСР (з 1944).

В інституті викладав з 1906, в 1910 – 12 – декан економічного факультету, з 1911 завідував земсько-міським кабінетом. Читав на економічному відділенні курси теорії політичної економії, історії економічних учень, економії страхування. Одночасно працював у Київському університеті, його професор (з 1911). В 1919 керував кафедрою економії торгу і промисловості Соціально-економічного відділу УАН, член правління Академії наук.

Досліджував продуктивні сили України, зокрема цукрову промисловість, проблеми Дніпра, економічної географії України, географічного районування. У роки праці в інституті розробив програму курсу теорії політичної економії (1911), загальний план лекцій з економії страхування.

У цьому будинку в Комерційному інституті працювали відомі вчені, педагоги, громадські і державні діячі.

1910 – 22 – Ананьїн Стефан Андрійович (1875 – 1942) – психолог і педагог, директор Київського комерційного училища М. Хорошилової (з 1907).

В Комерційному інституті обіймав посади приват-доцента і професора, читав лекції з історії і теорії педагогіки, з серпня 1921 завідував педагогічними курсами при Київському інституті народного господарства, член Бюро КІНГа. Одночасно викладав філософську пропедевтику, законознавство і педагогіку на Вечірніх вищих жіночих курсах А. Жекуліної, у Фребелівському і політехнічному інститутах, на Вищих жіночих курсах.

1918 – 19 – Андерсон Оскар Миколайович (1887 – 1960) – економіст, статистик, випускник Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (1912), хранитель статистично-економічного і географічного кабінетів у ньому (1909 – 15), економіст Головного управління землеробства і землеупорядкування (1915 – 16), заступник голови Української державної торговельної палати (з травня 1918), віце-директор департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгу і промисловості урядів Української Держави й УНР (з червня 1918); на еміграції (з 1926) – професор університетів у Болгарії та Німеччині.

Читав у Комерційному інституті курс математичної статистики. В жовтні 1919 виїхав у Ростов.

1912 – 14 – Анциферов Олексій Миколайович (1867 – 1943) – економіст, статистик, теоретик кооперативного руху, професор Харківського університету (з 1909), гласний Харківської міської думи (з 1910), професор кількох європейських вузів (1920 – 30-і рр.).

Під час приїздів у Київ читав тимчасові курси з кооперації. 1913 брав участь у з’їзді російських кооператорів у Києві.

1907 – 16 – Бажаєв Володимир Гаврилович (1865 – 1916) – вчений у галузі сільськогосподарської економіки і статистики, професор Київського політехнічного інституту (1903 – 16), декан сільськогосподарського відділення у ньому (1906 – 08).

У Комерційному інституті – викладач, з 1911 – позаштатний ординарний професор кафедри статистики й економічної географії, член Опікунської ради. Викладав на економічному відділенні курси економічної географії та сільськогосподарської економії, на комерційно-технічному відділенні – економічну географію. Завідував кабінетом економічної географії. Член ради Київського товариства грамотності і правління Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості. Викладав на курсах цього товариства.

1908 – 19 – Бубнов Микола Михайлович (1858 – 1943) – історик-медієвіст, професор кафедри всесвітньої історії (з 1891), декан історико-філологічного факультету Київського університету (1903 – 19), професор Вищих жіночих курсів у Києві, професор Люблянського університету (з 1920-х рр.).

В Комерційному інституті – позаштатний ординарний професор, викладав на економічному відділенні курси всесвітньої історії, зокрема історії середніх віків. 1913 брав участь у Лондонському конгресі істориків.

1908 – 20 – Гіляров Олексій Микитович (1885 – 1938) – філософ, історик філософії, акад. ВУАН (з 1922), професор Київського університету (з 1891).

Викладав на економічному відділенні Комерційного інституту педагогіку і вступ до філософії. Досліджував теорію пізнання та історію філософії.

1910 – 20 – Граве Дмитро Олександрович (1863 – 1939) – математик, акад. УАН (з 1920), чл.-кор. РАН (з 1924), акад. АН СРСР (з 1929), засновник алгебраїчної школи в Києві, директор Інституту математики АН УРСР (1934 – 39).

Читав на економічному відділенні Комерційного інституту курси енциклопедії права, енциклопедії математики, страхової математики, на комерційно-технічному відділенні – вищої математики. Завідував кабінетом страхування.

Одночасно викладав в університеті (з 1899), був головою кафедри чистої математики Фізично-математичного відділу УАН, членом комітету Всенародної бібліотеки в Києві (1920 – 21), багатьох наукових товариств. 1920 – 25 викладав у Київському інституті народного господарства, де, як і раніше, завідував страховим кабінетом музею.

Наукові праці в галузі алгебри, теорії чисел, математичної фізики, теоретичної і прикладної механіки.

1908 – 20 – Делоне Микола Борисович (1856 – 1931) – учений в галузі механіки, один із піонерів вітчизняного планеризму, професор Київського політехнічного інституту (1906 – 28), організатор і керівник гуртка повітроплавання у ньому (з 1908) та утвореного на його основі Київського товариства повітроплавання (з 1909), завідувач кафедри теоретичної механіки КПІ.

В Комерційному інституті викладав, завідував фізичним кабінетом, керував фізичним семінаром.

1910 – 11 – Дементьєв Костянтин Григорович (1864 – 1916) – хімік-технолог, директор Київського політехнічного інституту (1908 – 11), засновник і головний редактор часопису «Вестник технологии химических и строительных материалов» (1910).

В Комерційному інституті обіймав посаду викладача технології мінеральних речовин, входив до складу Учбового комітету інституту. У листопаді 1911 виїхав з Києва, працював професором Донського політехнічного інституту.

1913 – 14 – Дорошенко Дмитро Іванович (1882 – 1951) – історик, публіцист, член Української Центральної Ради (1917 – 18), міністр закордонних справ Української Держави (1918), президент Української вільної академії наук (1945 – 51).

Викладач Комерційного інституту.

1908 – 13 – Ейхельман Оттон Оттонович (1854 – 1943) – правознавець, громадсько-політичний діяч; завідувач кафедри міжнародного права Київського університету (1884 – 1918), товариш міністра закордонних справ УНР (1918 – 20), професор і декан УВУ і професор Високого педагогічного інституту в Празі, професор Української господарської академії в Подебрадах (у 1920 – 30-х рр.).

У Комерційному інституті був заступником директора, професором.

1918 – 20 – Карпека (Карпеко) Володимир Васильович (1880 – 1941) – правознавець, професор Київського інституту народного господарства (1924 – 30), професор і декан Київського торговельно-промислового технікуму (1926 – 30), приват-доцент (з 1912), професор (1916 – 20) Київського університету.

Професор Комерційного інституту і створеного на його основі Київського інституту народного господарства (1924 – 28, читав курси – історія інститутів приватного права, основи господарського права, фінансова наука).

1913 – 20 – Кезма Тауфік Гаврилович (1882 – 1958) – сходознавець, професор Київського університету (з 1948), завідувач сектора арабо-іранської філології АН УРСР, автор підручника з граматики арабської мови, який одержав міжнародне визнання.

У Комерційному інституті викладав арабську й турецьку мови, обіймаючи посаду позаштатного викладача, 1920 – штатний викладач на консульському відділенні економічного факультету. Влітку 1914 інститут надав йому відрядження у Персію.

1918 – 19 – Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович (1868 – 1920) – філософ, соціолог, правознавець, акад.

УАН (з 1919), професор Київського університету (з 1917) й Українського державного університету (1918 – 19), один з організаторів УАН (1918) і голова постійних комісій для виучування соціального питання та для виучування звичаєвого права України (з 1919), сенатор і член Адміністративного генерального суду Української Держави (1918).

У Комерційному інституті обіймав посаду позаштатного ординарного професора кафедри адміністративного права.

Наукові праці в галузі філософії, соціології, теорії держави і права.

1915 – 20 – Коваль Володимир Дмитрович (1885 – 1927) – інженер-агроном, кооперативний діяч, один із засновників Української Центральної Ради (1917), її скарбник.

Професор Комерційного інституту.

Один із фундаторів і професор Київського кооперативного інституту (1920 – 21).

1909 – 18 – Косинський Володимир Андрійович (1864 – 1923) – політеконом, статистик, акад. УАН (з 1918), член Української Центральної Ради (1917 – 18), міністр праці Української Держави (1918).

Професор Комерційного інституту, читав курс політекономії. Одночасно – професор Київського політехнічного інституту.

1910 – 16 – Красуський Костянтин Адамович (1867 – 1937) – хімік-органік, чл.-кор. ВУАН (з 1926), чл.-кор. АН СРСР (з 1933), професор (1907 – 16), завідувач кафедри органічної хімії Київського політехнічного інституту (1907 – 12), професор Київського університету на кафедрі органічної хімії (1912 – 16).

У Комерційному інституті – позаштатний ординарний професор органічної хімії, в. о. декана комерційно-технічного відділення (1915), читав на цьому відділенні курс органічної хімії. 1916 переведений у Харківський університет. Наукові праці в галузі альфаокисів і аміноспиритів.

1918 – Мартос Борис Миколайович (1879 – 1977) – економіст, громадсько-політичний, державний діяч, член Української Центральної Ради, ЦК Селянської спілки, голова управи Українського кооперативного комітету, член ради директорів Дніпросоюзу (1917 – 18), міністр продовольчих справ УНР (1918), голова Ради Народних Міністрів УНР (1919), засновник і ректор Української вищої школи економіки (1945 – 49), президент Інституту вивчення СРСР у Мюнхені (1954 – 56).

У Комерційному інституті викладав діловодство і рахівництво споживчих товариств. Досліджував теорію кооперативного руху.

1917 – 20 – Мітіліно Михайло Іванович (1875 – 1930) – правознавець, професор Київського університету.

Професор, товариш директора Комерційного інституту. Професор (з 1920), декан соціально-економічного (1920 – 24) і фінансово-господарського (1928 – 30) факультетів, ректор (1921 – 22), проректор (1927 – 30) Київського інституту народного господарства.

1911 – 16 – Пурієвич Костянтин Адріанович (1866 – 1916) – ботанік-фізіолог, професор кафедри ботаніки (з 1900), завідувач ботанічного кабінету (з 1903), секретар (1905 – 07), декан (1909 – 12) фізико-математичного факультету Київського університету.

У Комерційному інституті – професор кафедри загальної біології, завідувач лабораторії мікробіології, 1914 – 16 – декан комерційно-технічного відділення. Читав курс мікробіології, завідував кабінетом загальної біології. Одночасно викладав у Другому комерційному училищі, на Вищих жіночих курсах. Голова секції рослин Київського товариства любителів природи (з 1909). Досліджував процеси перетворення в рослинах органічних кислот, проростання насіння, проблеми фотосинтезу.

1908 – 15 – Русов Олександр Олександрович (1847 – 1915) – статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч.

Викладав на кафедрі статистики економічного відділення курси статистики, оцінкової і страхової статистики, на комерційно-технічному відділенні – загальний курс статистики, земське господарство, загальний курс міського господарства, завідував статистичним кабінетом музею, був секретарем Ради й Учбового комітету інституту, з 1909 – редактором «Известий» інституту.

Брав участь в українському русі: член Київської Старої Громади, співробітничав з редакцією газети «Рада», член Українського наукового товариства в Києві, один із засновників Товариства українських поступовців (1908). 1915 разом з інститутом переїхав у Саратов, де й помер. Коштом інституту покійного перевезли в Київ, поховали на Байковому цвинтарі. Автор понад 40 наукових праць, присвячених питанням економічної статистики і краєзнавства України тощо.

1911 – 18 – Синайський Василь Іванович (1876 – 1949) – правознавець, професор Київського університету (1914 – 20), співзасновник і директор Київського юридичного інституту (1918 – 20), керівник комісії для виучування звичаєвого права ВУАН (1921 – 22), професор Ризького університету (1924 – 44).

Професор Комерційного інституту.

Завідувач кабінету права економічного факультету (з 1920), професор і товариш голови соціально-правового факультету (1921 – 24) Київського інституту народного господарства.

1908 – 20 – Сльозкін Петро Родіонович (1862 – 1927) – агроном, організатор Київської контрольно-насіннєвої станції (1897). Один із засновників і декан сільськогосподарського відділення (1908 – 15), завідувач кафедри часткового землеробства Київського політехнічного інституту (1902 – 19).

Викладав на економічному відділенні Комерційного інституту карне право, російський цивільний і торговельний процес, з 1913 – декан відділення; на комерційно-технічному відділенні читав курс сільськогосподарського товарознавства. Завідував музеєм товарознавства та лабораторією сільськогосподарського товарознавства, з 1920 працював у створених на його базі нових навчальних закладах. Досліджував органічні речовини в грунті, роль бактерій і добрив у підвищенні родючості грунтів, агротехніку зернових і бобових культур тощо. Автор популярного в багатьох країнах «Сільськогосподарського календаря» (1912 – 14).

1919 – Сперанський Олександр Васильович (1865 – 1919) – фізико-хімік, професор Київського університету (з 1907), засновник кафедри фізичної хімії в ньому. В Комерційному інституті обіймав посаду викладача.

Досліджував тверді розчини, термодинаміку концентрованих і насичених розчинів.

1914 – 19 – Сташевський Євген Дмитрович (1884 – 1938) – історик, економіст, професор Київського університету (1914 – 17) і Кам’янець-Подільського ІНО (1920 – 24), завідувач Київського крайового музею сільськогосподарської продукції Цукротресту (1924 – 34).

Професор (1914 – 19), декан (з 1918) і ректор (1919) Комерційного інституту.

1910 – 18 – Фармаковський Володимир Володимирович (1880 – 1954) – інженер, механік, викладач (з 1909), професор кафедри механіки (з 1912) Київського політехнічного інституту; професор Белградського університету (Сербія), засновник Інституту машинобудування в Белграді, якому присвоєно ім’я вченого.

В Комерційному інституті викладав на залізничному підвідділі комерційно-технічного відділення курси експлуатації рухомого складу машинознавства, позаштатний екстраординарний професор (з 1912). Не виїхав з інститутом в евакуацію в Саратов, залишився в Києві, працював у Київському обласному військово-промисловому комітеті, відповідаючи за артилерійське постачання армії, був членом заводської наради при уповноваженому голови Особливої наради з оборони держави.

1908 – 12 – Цитович Микола Мартиніанович (1861 – 1919) – правознавець, статистик, політеконом, професор кафедри поліцейського права (1893 – 1919), ректор Київського університету (1905 – 17).

Професор Комерційного інституту.

1913 – 20 – Шапошников Володимир Георгійович (1870 – 1952) – хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922), завідувач кафедр (1899 – 1919, 1947 – 49), декан хімічного відділення Київського політехнічного інституту (1906 – 09, 1911 – 15); засновник і перший директор Інституту хімічної технології ВУАН (1934 – 38; тепер Інститут органічної хімії НАН України).

Викладав на комерційно-технічному відділенні Комерційного інституту хімічне товарознавство і методи випробування товарів, завідував технологічною лабораторією, кафедрою товарознавства. 1920 – 34 – професор, завідувач тої самої кафедри Київського інституту народного господарства, читав курси – неорганічне товарознавство, основи фабрично-заводської промисловості, організація промислових підприємств.

В інституті працювали також ботанік, цитолог і селекціонер Л. Делоне (1918 – 19, вів практичні заняття із загальної біології), правознавець С. Єгіазаров (Єгіазарянц; до 1914, читав курс державного права), правознавець М. Катков (1910-і рр., читав курс торговельного права), гігієніст і епідеміолог О. Корчак-Чепурківський (приват-доцент у 1910-х рр.), начальник Управління Південно-Західної залізниці К. Немешаєв (читав факультативний цикл лекцій з питань залізничної політики), фотомайстер М. Петров (1908 – 09, вів практичні заняття з фотографування), педагог, громадська діячка С. Русова (1909 – 10, викладала французьку мову) та ін.

Почесними членами інституту були керуючий Київською конторою Державного банку Г. Афанасьєв, голова Імператорського Російського технічного товариства В. Ковалевський, член Державної думи граф А. Бобринський, начальник Управління Південно-Західної залізниці К. Немешаєв, військовий міністр, генерал від кавалерії В. Сухомлинов.

При інституті діяв Учбовий комітет, головними завданнями якого було визначено організацію навчального процесу в інституті на основі його статуту, затвердженого 3 червня 1912. З цього часу почала діяти й Опікунська рада, яка замінила Товариство поширення комерційних знань, що до 1912 відало справами навчального закладу. У 1912 Товариство передало Раді майно, яким воно володіло: дві суміжні садиби на сучасному бульв. Т. Шевченка, 22 і 24, де містився інститут. Рада збільшила площу ділянки за рахунок придбання сусідньої садиби.

Членами Опікунської ради інституту були: політеконом і статистик, професор Київського університету О. Билимович (1917 – 18), професор Київського університету і політехнічного інституту Г. Де-Метц (1916 – 19, з 1917 – голова Ради), київський міський голова І. Дьяков (1912 – 16), купці і меценати Д. Марголін (1913 – 17) і М. Могилевцев (1913 – 17), гласний Київської думи, міністр фінансів Української Держави А. Ржепецький (1916 – 18), голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко (1916 – 17), юрист, професор і ректор Київського університету М. Цитович (1912 – 15), управитель маєтків Ф. Терещенка М. Шестаков (1913 – 16), громадсько-політичний діяч, барон Ф. Штейнгель (1913 – 16).

Програми навчання в інституті охоплювали широкий цикл суспільно-економічних, юридичних, комерційно-технічних наук. Він готував фахівців для обслуговування всіх галузей народного господарства.

При навчальному закладі діяв музей товарознавства, відкритий 1911. Ідея створення музею виникла одночасно з початком діяльності інституту в 1906.

Засновники вважали музей науковим закладом, що має на меті ознайомлення студентів із сучасним станом торгівлі й промисловості Росії, зокрема України, та інших держав. Першими музейними колекціями стали збірка хлібних злаків, подарована відомим підприємцем і меценатом М. Терещенком; матеріали, зібрані під час експедиції в мануфактурні райони; передані Полтавським земством колекції ткацьких, гончарських, кошикових і дерев’яних виробів. У кін. 1909 зібрання музею налічувало 4 тис., у 1910 – 7 тис. предметів з різних галузей промисловості. Вони комплектувалися таким чином, щоб представити весь процес виробництва кожного продукту: від сирого матеріалу до готового зразка.

Збиралися також історичні відомості про фабрики, заводи і машини або їх моделі, фотографії, прилади для аналізу товарів, пакувальні матеріали, прейскуранти, плакати тощо.

Музей складався з восьми експозиційних зал та восьми кабінетів – торгівлезнавства, геологічного, залізничного, фізичного, біологічного, страхового, статистичного, земсько-міського та кількох лабораторій – текстильної, сільськогосподарської, аналітичної хімії, технічної хімії; діяв семінарій економічних і фінансових наук. Колекції музею було розміщено за систематичним (предметним) принципом із зазначенням імені дарувальника. В експозиції мали право представляти свою продукцію власники фабрик і заводів, інші підприємства – за умови передання її музею. Музей слугував потребам навчального процесу, організовував студентів на збиральницькі експедиції в губернії та за кордон, надавав консультації й довідки з питань внутрішньої і зовнішньої торгівлі. З 1920 музей перебував у складі Київського інституту народного господарства.

З 1906 формувалась і бібліотека інституту, яка комплектувалася переважно за рахунок пожертвувань викладачів і студентів. Якщо 1906 вона налічувала понад 7900 томів, то 1912 – понад 22680.

1908 професорсько-викладацький склад заснував в інституті Наукове товариство економістів і любителів соціальних знань. Воно ставило за мету розробляти загальні питання економічної науки, насамперед дослідження господарства півдня Росії. На засіданнях товариства обговорювалися доповіді й реферати його членів, питання проведення перепису населення.

В інституті діяла низка студентських гуртків і товариств, як легальних, так і нелегальних. З 1909 діяла каса взаємодопомоги, перетворена 1910 на Товариство взаємодопомоги студентам, яке складалося 1913 з 600 членів. Воно отримало від ректора інституту виняткове право на друкування програм курсів лекцій, підручників, розкладів лекцій та інших матеріалів. Товариство видавало бюлетень, курси лекцій і монографії професорів та викладачів. Прибуток давав можливість допомагати нужденним студентам оплачувати навчання і надавати слухачам позички.

При товаристві діяли різні земляцтва (уральське, донське, прибалтійське, одеське, кавказьке, катеринославське, бессарабське, сибірське, варшавське, кременчуцьке, ковенське, кримське, костромське, чернігівське, північно-західне), гуртки киян, грузинів та каси.

Студенти організовували доповіді, лекції, реферати, диспути, вечори, концерти, створювали земляцькі бібліотеки, наукові секції. Формувалися і національні групи й земляцтва. Серед них – Українська громада, Товариство польської молоді.

У Комерційному інституті навчалися відомі діячі науки, освіти і культури, громадського, політичного і державного життя України. Серед них: поет О. Безименський (1916 – 17), письменники І. Бабель (1913 – 15), В. Блакитний (1914 – 15) і П. Тичина (1913 – 17, під прізвищем «Тичинін»), економіст, голова Української національної ради в Києві (1941) М. Величківський (закінчив 1914), кінорежисери О. Довженко (1917 – 19) і В. Браун (1915 – 19), економіст, син М. Драгоманова С.-О. Драгоманов (1909 – 14), радянський партійний діяч Л. Картвелішвілі (1910 – 16), кооператор, генеральний секретар (міністр) продовольчих справ УНР М. Ковалевський (1912 – 14), член УЦР Л. Ковалів (1913 – 15), актор і режисер С. Міхоелс (1911 – 14), письменник, учений, секретар пошт і телеграфу УНР М. Шаповал (1917) та ін.

У Київському інституті народного господарства, що містився у цьому будинку 1920 – 30, крім кількох викладачів колишнього комерційного інституту, працювали також правознавці С. Борисенок (1928 – 30, доцент, курс карного судівництва), В. Бошко (1920 – 30, доцент, курс історії юридичної думки), М. Паше-Озерський (1921 – 30, професор, курс карного права) і Л. Яснопольський (професор, курси фінансових наук, гроші, кредит і банки), історик, картограф В. Кордт (викладач німецької мови), історик О. Оглоблин (професор, курс історії господарства України), економіст М. Птуха (1919 – 30, професор, курси статистики, методів економічної статистики) та ін.

За Української революції приміщення інституту стало одним із центрів активного громадсько-політичного життя Києва.

4 – 5 квітня 1917 в актовій залі інституту відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Утворилася внаслідок об’єднання окремих груп і гуртків есерів, які існували в Україні з 1905. На з’їзді було прочитано доповіді про федералізм і автономію, ставлення до Тимчасового уряду, УЦР, аграрне питання, кооперативний і робітничий рухи, національний устрій, обговорено статут партії, обрано ЦК УПСР. До керівництва партії увійшла переважно студентська молодь, зокрема вихованці Комерційного інституту М. Ковалевський, Л. Ковалів, М. Шаповал, а також В. Севрюк, П. Христюк та ін. Есери були однією з найвпливовіших українських політичних партій, з якою співпрацював М. Грушевський, вони входили до складу всіх національних урядів доби Української революції.

У крилі будинку з боку вул. Пирогова в листопаді 1917 – січні 1918 формувався перший підрозділ Січових стрільців у складі армії Української народної республіки під назвою «Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців», тут містилися його штаб і казарми.

Створення куреня започатковано 12 листопада 1917 рішенням віча українців Західної України у Києві, організованого «Галицько-Буковинським комітетом допомоги жертвам війни» і «Тимчасовою головною радою галицьких, буковинських і закарпатських українців». Питання організації куреня було погоджено з Українською Центральною Радою, 12 листопада було отримано письмову згоду від генерального секретарства військових справ (очолював С. Петлюра), Генерального секретаріату (голова В. Винниченко).

13 листопада Тимчасова головна рада оприлюднила відозву щодо формування куреня. Перші 22 добровольця-галичанина з військовополонених Дарницького табору, відібрані Р. Дашкевичем, прибули до будинку Комерційного інституту 19 листопада 1917. Впродовж наступних місяців сюди прибували українці – полонені, втікачі з різних таборів, колишні вояки Українських січових стрільців австрійського війська. На кінець 1917 особовий склад куреня налічував 500 вояків. Первісно куренем керувала обрана Січова рада. 19 січня 1918 нарада старшин і січове віче куреня оголосили свою повну підтримку діяльності УЦР, прийняли за основу своєї організації структуру Легіону УСС. Галицько-Буковинський курінь було перейменовано на Курінь січових стрільців. Це була одна з найбоєздатніших військових частин Армії УНР.

Збільшення особового складу та потреба у зміцненні дисципліни зумовили передислокування військової частини в інше, придатніше для розташування військового формування приміщення. 19 січня 1918 курінь перемістився у будинок Духовної семінарії (тепер Національна академія мистецтва і архітектури; вул. Смирнова-Ласточкіна, 20).

Частини січових стрільців відзначилися у кін. січня – на поч. лютого 1918 під час придушення більшовицького повстання в Києві та в боях проти більшовицьких частин під містом. Вояки куреня виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду УНР, на поч. березня 1918 брали участь у звільненні Києва від більшовиків.

З поразкою УНР уряд Української Держави на вимогу німецького командування 1 травня 1918 роззброїв і розформував стрілецькі частини.

Курінь очолював Коновалець Євген Михайлович (1891 – 1938) – військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, фундатор (1920) і командант УВО (з 1921), голова Проводу українських націоналістів (з 1927) і ОУН (з 1929).

Під час 1-ї світової війни був мобілізований в австрійську армію, 1915 потрапив у російський полон, перебував у таборах для військовополонених в Росії. У вересні 1917 втік з табору, дістався до Києва, входив до керівництва Галицько-Буковинського комітету, виступив одним із організаторів куреня, після його реорганізації в січні 1918 обраний командиром куреня Січових стрільців. Після ліквідації куреня, за гетьмана П. Скоропадського, здійснював організаційні заходи з метою відновлення січового війська. В кін. серпня 1918 отримав дозвіл на створення Окремого загону Січових стрільців з центром у Білій Церкві, який підтримав Директорію УНР під час протигетьманського повстання, брав участь у бойових операціях проти більшовицьких і денікінських військ. На еміграції жив у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії. Загинув у Роттердамі від вибухівки, переданої агентом радянських спецслужб.

Одним із організаторів військового формування Січових стрільців, начальником штабу куреня (з січня 1918) був Мельник Андрій Анастасійович (1890 – 1964) – військовий і політичний діяч, полковник, отаман Армії УНР (з грудня 1918), співзасновник УВО, її крайовий командант, один із провідних діячів ОУН, після загибелі Є. Коновальця – голова Проводу ОУН, після розколу організації в 1940 – керівник однієї з фракцій, з 1947 – довічний голова ПУН. У 1914 – 16 командував сотнею Легіону УСС, потрапив у російський полон, з якого втік і дістався до Києва.

З березня 1918 очолював штаб полку Січових стрільців. Надалі, очолюючи штаби українських військових формувань, брав участь у багатьох воєнних операціях проти більшовицьких частин.

1917 – 20 на четвертому поверсі будинку містився Київський юридичний інститут – приватний навчальний заклад, утворений влітку 1917 за розпорядженням попечителя Київського навчального округу. Спочатку функціонував як навчальні курси. 18 вересня 1917 відкрився як інститут. Засновниками інституту були правознавці, професори Київського університету й Київського комерційного інституту В. Синайський (директор у 1918 – 20) і М. Мітіліно (товариш директора у 1917 – 20). Мав два відділення для осіб з прогімназійною освітою: судово-нотаріальне і торговельно-промислове (економічне), на яких здобували середню професійну освіту. Суспільно-юридичний факультет давав можливість випускникам відділень інституту й іншим особам з повною середньою освітою набути грунтовних знань у сфері економіки та права, отримати фахову вищу освіту, щоб займати посади у судових відомствах і державній адміністрації. У навчальному закладі діяли наукові секції для допомоги особам з вищою освітою. Навчання було платним, розраховане на чотири роки. Щороку у вузі вчилося бл. 600 студентів.

Професорами навчального закладу були відомі вчені та педагоги: М. Василенко, К. Воблий, Б. Кістяківський, П. Кованько, Ф. Міщенко, В. Науменко, Р. Орженцький, Є. Спекторський; доцентами, приват-доцентами – М. Паше-Озерський, П. Смирнов та ін.

У грудні 1919 навчальний заклад перетворено на Міжнародний інститут соціології і права, у червні 1920 ліквідовано.

1930 – 41 у будинку містився Київський інженерно-будівельний інститут.

1932 – 41 в інституті працював Горбунов Борис Миколайович (1901 – 44) – учений в галузі будівельної механіки, чл.-кор. АН УРСР (з 1939).

Обіймав посаду професора кафедри металевих і дерев’яних конструкцій, читав курс лекцій про мости, керував дипломним проектуванням, підготовкою аспірантів. Одночасно працював в Електрозварювальному комітеті ВУАН (з 1934 – Інститут електрозварювання ВУАН), Інституті будівельної механіки АН УРСР (з 1941).

Досліджував проблеми міцності мостів і зварних конструкцій, розвитку спеціального аналітичного методу розрахунку просторових систем, теорії розрахунку рам із тонкостінних стрижнів.

1931 – 41 тут працював Корноухов Микола Васильович (1903 – 58) – учений в галузі теорії споруд, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1954), лауреат Державної премії СРСР (1959).

Доцент, професор, завідувач кафедри будівельної механіки, викладав курс опору металів, статики споруд, теорії пружності (до 1958). Одночасно очолював Інститут будівельної механіки АН УРСР (1940 – 44).

Наукові праці присвячено проблемам міцності і стійкості будівельних конструкцій. Розвинув точний метод розрахунку стійкості рам (метод деформацій), створив теорію об’єднаного розрахунку на міцність і стійкість стрижневих систем.

1941 – 43, під час окупації Києва, в будинку містилася Музично-театральна академія, в якій навчалися викладачі і студенти консерваторії та інституту театрального мистецтва, які не змогли евакуюватися з міста. Академію очолював Лисенко Остап Миколайович (1885 – 1968) – музикознавець, син композитора М. Лисенка. На поч. 1943 німецька влада, яка розгорнула репресивні заходи щодо окремих українських політичних і культурних діячів, закрила вищий мистецький навчальний заклад.

1962 на фасаді будинку з боку вул. Пирогова встановлено меморіальну мармурову дошку Б. Горбунову, 1967 – меморіальну мармурову дошку М. Корноухову (обидві – арх. Т. Трегубова); 2001 – бронзову меморіальну дошку Галицько-Буковинському куреню Січових стрільців (ск. В. Луцак), 2007 на будинку № 24 – бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом М. Волошина (ск. М. Рапай). 2002 ліворуч від головного входу до будинку відкрито пам’ятник М. Драгоманову (див. ст. 367).

Тепер – один із корпусів Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, який міститься тут з 1944.

Окремі реконструйовані приміщення нижніх поверхів тепер використовуються комерційними установами: розміщеним у центрі будинку № 22 «Приватбанком», рестораном «Старе місто» в колишньому хімічному корпусі, салоном мобільного зв’язку у напівпідвальному приміщенні на розі бульвару і вул. Пирогова.

Література:

ДАК,ф. 153, оп. 8, спр. 287, 437, 614, 1087; ф. 153, оп. 1, спр. 4, 6, 7, 13, 52, 57, 70, 73, 75, 76, 112, 117, 118, 126, 147, 155, 177, 253, 257, 304, 309, 339, 364, 372, 377, 386; оп. 2, спр. 74; оп. 5, спр. 8080; ф. 163, оп. 41, спр. 24, 158, 2790; ДАКО, ф. 1542, оп. 1, спр. 60-а; ЦДІАУК, ф. 295, 1, 202; ф. 486, оп. 1, спр. 18092; Адрес-календарь Киевской губернии на 1888 год. – К., 1888; Alma Mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917 – 1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упоряд.: В. А. Короткий, В. І. Ульяновський. – К., 2001. – Кн. 2: Університет св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського; Варвак П. М. Микола Васильович Корноухів. – К., 1959; Герчанівський Д. В російському полоні // Непогасний вогонь віри: Зб. на пошану полковника Андрія Мельника, Голови Проводу українських націоналістів. – Париж, 1974; Двадцатипятилетие Первой Киевской частной женской А. Т. Дучинской гимназии, основанной В. Н. Ващенко-захарченко. – К., 1903; Добровольский В. А. Дмитрий Александрович Граве (1863 – 1939). – М., 1968; Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. – Ужгород, 1930. – Т. 1; Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974; Киевлянин. – 1917. – 2 апр.; 4 июня; 1919. – 18 окт.; Киевский юридический институт. Потребность в нем, его задачи, организация и обозрение преподавания. – К., 1918; Київ: Провідник. – К., 1930; История АН УССР. – К., 1982; Історія Академії наук України. 1918 – 1923: Документи і матеріали. – К., 1993; Киевлянин. – 1878. – 11 марта; Костянтин Григорович Воблий / Бібліографія складена О. С. Ровнер. – К., 1968; Лисоченко І. Д. Костянтин Григорович Воблий // Фонди Відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. – К., 1982; Матчак М. Початки січових стрільців // Календар «Червоної калини» на 1937 рік. – Львів, 1937; Михальченко С. Из истории Киевского коммерческого института // Археографический ежегодник. – 2003. – Т. 4; Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). – М.; Брянск, 1997; Музей товароведения при Киевском коммерческом институте. – 3-е изд. – К., 1911; Путята Т. В., Фрадкін Б. Н. Діяльність видатних механіків на Україні. – К., 1952; Русова С. Життя українського ідеаліста кінця ХІХ в. Ол. Ол. Русова. – Львів, 1938; Степанович Є. Студентські товариства при Київському комерційному інституті // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2001. – Вип. ІІІ; Стрельбицька О. І. Борис Миколайович Горбунов. – К., 1959.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1991 – 1997.