2010 р. ... І вишите моє життя на ньому

Микола Шот

Дата: 22.08.2010

Барвиста експозиція буття

Гусятинському районному комунальному краєзнавчому музею, що на Тернопіллі, понад 30 років. Не так давно він переїхав до нового приміщення. І чи не першою тут організували постійно діючу експозицію українських старовинних рушників – а їх у музейних фондах нараховують майже сто! Зібрали ці народні реліквії під час етнографічних експедицій у населених пунктах району.

Директор музею Ольга Гофман ці вишивки так і називає -рушники долі. Адже для наукових співробітників закладу важливо не лише знайти стародавній рушник, а й дізнатися, хто ж його гаптував, за яких обставин і задля яких обрядових чи звичаєвих потреб. У хрестики, ромбики, кружальця, в розмаїтий рослинний та зооморфний (стилізоване зображення тварин і птахів) орнамент народні майстри закодовували щастя-долю, викладали й власний сум чи біль.

Саме цією потаємністю людської душі й водночас майстерним вишиванням та розмаїттям барв так притягують вони до себе відвідувачів. Цікаво, що немає жодного однакового рушника, як немає й однакової людської долі.

Доля перша: радісна

Цей рушник, зізнаюся, одразу впадає в око. Його кольорова гама налаштовує на приємність, погідність, а сюжетне вирішення викликає зацікавленість. Сьогодні ми б сказали, що він нестандартний, ламає форму традиційних українських рушників – на його двох частинах-кінцях цілком різні орнаменти. “Одна передає лагідність, веселість, квітучість, – коментує Ольга Володимирівна, – а інша дивує чіткими лаконічними прямими лініями з меншою кількістю відтінків”.

Нині шедевр рук народної майстрині назвали “Двійнята”. Вишила ж його у середині ХІХ століття Стефанія Шастків з Яблунева. Надихнуло її на творчу працю народження двійняток – хлопчика та дівчинки. Тривалими зимовими вечорами гармонійно мостила молода мати візерунок до візерунка на домотканому льняному полотні та доброго, здорового, щасливого життя бажала своїм кровинкам. Доля буде прихильна до них: діти виростуть, створять свої сім’ї, а матір роками зберігатиме в скрині цей рушник як оберіг.

Доля друга: повчальна

Завжди любили в українських селах потеревенити, дати характеристику парубкам, а особливо дівчатам. Почасти людські заздрісні слова чи навіть наклепи гасили вогонь кохання двох молодих сердець. Так сталося на початку минулого століття і в селі Постолівка. Але бабуся порадила покинутій дівчині позмагатися за власне щастя. І зброєю вибрати не що інше, як рушник.

На ньому юнка, серед іншого, вишила червоними нитками: “Який же ти дурень”. Як гадаєте, “постріл” був влучним? Безперечно, до того ж у саме серце. Хлопець відкинув усі пересуди – і їхні долі згодом зійшлися вже на весільному рушникові. Відтак подружжя виховало аж четверо синів і дві доньки.

Доля третя: сумна

Коли підходиш до цього рушника, сам не відаєш, чому десь із глибини душі враз пробивається якась жура. Є на ньому квіти – але братчики, які навесні здебільшого висаджуємо на могили рідних і близьких. Геометричні фігури радше нагадують солдатів. На вибіленому полотні чорне переплітається з темно-червоним, а поміж ними – зелена барва сподівань. Без пояснень розумієш: рушник трагічної долі.

Двох рідних братів (символом їх стали квітучі братчики) призвали на Першу світову війну. Обидва юнаки навічно полягли на фронтових дорогах, мамі ж залишили невимовний смуток. Цей страшний біль втрати синів материнська голка й потягнула на рушник. Згодом ніколи не чіплятиме його згорьована жінка ні на образи, ні на стіни, а триматиме у скрині як пам’ять за своїми загиблими соколятами.

Не обірвати б нитки поколінь

Нині в цілому світі мода на етноречі. Новоявлені українські багачі активно скуповують старовинні витвори народних умільців чи то для власних зібрань, а чи для облаштування інтер’єрів кав’ярень, ресторанів або готелів. У краєзнавців від того радощів мало, якщо не сказати, що, навпаки, тривожно. І називають вони таке явище чорною етнографією.

– Так, у ресторані чи в готелі старовинні речі неодмінно викличуть жваву зацікавленість у туристів, але не варто забувати, що історія, людська енергетика, доля, що пов’язані з цим раритетом, будуть втрачені назавжди, -зауважує Ольга Гофман. – Через кілька років власник викине все це на сміття, бо ж настане інша мода оформлення його бізнесу.

У час, коли бал правлять гроші, майже немає місця прекрасним поривам душі. Ще донедавна в селах люди якщо не безкоштовно, то майже за безцінь віддавали-продавали домашні реліквії музеям. Робили це заради пам’яті, заради збереження. Нині державні музеї не мають коштів, аби наукові працівники могли поїхати в етнографічну експедицію й придбати реліквії давнього побуту, одягу, культури, історії українців.

“Хоча б на це кілька тисяч гривень виділили на рік”, – бідкається директор музею. І справді, це не такі вже й великі гроші, зате користі було б від них на цілі століття і не обірвалася б нитка поколінь.

Джерело: «Урядовий кур’єр»