Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Історична слава Берестечка звертається до нашої совісті

Катерина Зубчук

Дата: 23.01.2008

Берестечко з давніх-давен було містом, де розвивались різні ремесла. За радянської влади, коли індивідуальна діяльність «не віталась», то згорнули свою діяльність і ковалі, і шевці, і кушніри. З’явилась переробна промисловість. Були у містечку консервний завод, сирзавод, продукція з яких відправлялась навіть в Японію, на Кубу.

Коли люди мають роботу, стабільні заробітки, то й демографічна ситуація відповідна – народжуються діти, молодь не шукає кращого життя десь-інде. Зараз у Берестечку живе 1800 чоловік. Нагадаємо, до Другої світової війни, враховуючи передмістя, тут було понад п’ять тисяч жителів. А в середині дев’яностих років минулого століття – до двох тисяч. Та навіть і з тих, хто офіційно рахується жителем міста, багато хто їздить на заробітки і в близьке, і в далеке зарубіжжя.

Як відомо, для того, щоб населений пункт був віднесений до категорії міста, в ньому має бути десять тисяч мешканців. Берестечка ж ця норма не торкнулась. Статус міста йому зберегла дивовижна історія. Але цей статус і зобов’язує бути, так би мовити, на висоті. І в якійсь західноєвропейській розвинутій країні місто з такою історичною спадщиною було б давно перлиною туризму. Формально наша держава нібито й дбає про малі міста. Якоюсь мірою їх мала б підтримати «Програма розвитку малих міст».

– Ця програма, – розповідає міський голова Микола Шотік,- визначає основні напрями соціально-економічного розвитку малих міст України до 2010 року. Вона в принципі мала б дати змогу органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади самостійно складати і реалізовувати плани відродження та розвитку малих міст із використанням для цього відповідної державної підтримки.

Адже у Законі України щодо цієї програми, затвердженому 2 березня 2004 року, було сказано, що Кабінет Міністрів при підготовці проектів Законів України про державний бюджет передбачає видатки на адресне фінансування заходів, які визначені програмою і мають загальнодержавне значення. А скінчилось, по суті, тим, що «ви там, на місцях, думайте, як вишукати резерви» для виконання програми.

Ніяких реальних адресних видатків з часу прийняття закону ніхто не бачив. Малі міста кинуті на самовиживання. Ось тільки паперової роботи додалось – в кінці року тепер міська влада мусить подавати в Київ звіт про те, що зроблено на виконання цієї програми. Скільки мови ведеться останнім часом про енергозбереження?! Хоч би тут державна програма передбачила фінансування. Адже навіть у приміщенні міської ради не можуть дозволити собі таку розкіш, як заміну вікон на склопакети. Що вже говорити про школу, інші установи?

За логікою, місто мало б жити за кошти міського бюджету. У 1750 році, як доводилось читати, торгові м’ясні ряди у Берестечку дали прибутку власнику міста 4100 злотих. Спеціальним податком обкладалась торгівля сіллю, і в 1756 році у Берестечку платили «від воза по одному злотому мита, а від десяти возів – одну бочку солі». Не вдаючись в деталі з приводу того, за рахунок чого формується сьогодні міський бюджет Берестечка, скажу, що він становить близько 500 тисяч гривень на рік.

Що можна за них зробити? Цих грошей, як сказав міський голова, вистачає (звичайно, з дотацією – а це ще 134 тисячі гривень) на утримання дитячого садка, Будинку школяра. Добре, що хоч школа на районному бюджеті. А ще ж комунальна служба потребує витрат. Останнім часом у Берестечку освітлення зроблено. Розвісили тридцять ліхтарів на вулицях. Як кажуть, не густо, а все ж не у повній темряві живуть.

– Таке наше законодавство,- говорить Микола Олексійович. – Підприємства, які знаходяться на території міста, платять державі солідні податки. Фірма «Апетит», яка виготовляє ковбасу, наскільки знаю, перераховує в бюджет щороку до півмільйона гривень. Ще одне переробне підприємство, яке спеціалізується на джемах, – десь сто тисяч. Є ж ще податок на нерухомість. Веду до того, що нібито грошей у бюджет відраховується багато. Але всі ці гроші йдуть наверх. Потім нам кидають, вибачте, обгризену кістку. Та ще й дорікають, що ми на дотації.

До речі, Микола Шотік особливо наголосив на тому, що керівник згаданої фірми «Апетит» Володимир Копаниця взяв шефство над місцевою футбольною командою і фінансує її. Значною мірою завдяки цьому команда була торік у числі тих, де є хороша спортивна база. Більше б, мовляв, таких спонсорів.

– Як господареві, що б вам хотілось зробити у Берестечку, коли б були ці спонсори, тобто кошти?

З цього приводу Микола Шотік сказав: – Я мимоволі пригадую місто Янов Любельські, що в Польщі, яке є побратимом Берестечка. Воно на очах міняється. І все це завдяки Євросоюзу. Там проблема не в грошах, а в тому, як освоїти кошти на реставрацію, розбудову, облаштування міста.

Біла заздрість бере, як бачиш це. І незручно за нашу бідність. За ті дороги, про які складають анекдоти (це не дороги, а вказівники напрямів). Їхали ми у Польщі, і я не втримався й пожартував: «Ну хоч би одну нашу рідну вибоїну побачити!». А саме місто Янов Любельські бруківочкою викладене. Його мер каже: «Треба встигнути освоїти кошти, які Євросоюз виділив, щоб далі рухатись…».

А стосовно того, що б мені хотілось у Берестечку зробити, то список може бути чималий. Ясно, що треба добудувати Свято-Троїцький собор. А для Берестечка з його річним бюджетом в півмільйона – це не під силу. Та коли почато це будівництво, затрачено великі кошти, то треба довести справу до кінця.

… Йдеться про Свято-Троїцький собор, який знаходиться по сусідству з приміщенням міської ради. Саме перед ним стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому. Ідея будівництва цього храму виникла в 1902 році з метою увічнення пам’яті козаків, полеглих у битві під Берестечком. Будівельна комісія під керівництвом настоятеля храму отця Іона Нікольського зупинилась тоді на будівлі Володимирського собору в Києві як на взірці споруди майбутньої святині.

17 липня 1910 року архієпископ Антоній освятив місце під будівництво храму. До чотирнадцятого року стіни собору були виведені майже до висоти склепінь. Але у зв’язку з Першою світовою війною будівництво було припинене. Австро-німецькі війська реквізували будівельні матеріали, призначені для споруди храму.

Стараннями настоятеля церкви у 1927 році вдалося завершити частину будівельних робіт і освятити печерний храм (підвальний) під склепінням головної церкви на честь святителів Петра, Олексія, Іони та Филипа. За розповідями міщан, у 1932 році відбулось возведення хреста на Свято-Троїцьку церкву. Ще через два роки комітет по спорудженню храму звернувся до митрополита Варшавського Діонісія та до польського уряду з проханням про надання коштів на завершальний етап робіт.

Та у таємній доповідній воєводських чиновників до Варшави рекомендувалось не надавати цих коштів, оскільки нова церква затьмарить своїми розмірами сусідній римо-католицький костел і буде зайвий раз нагадувати про героїчне минуле України (Свято-Троїцький костел збудований на честь перемоги польського війська у тій же Берестецькій битві). І храм вирішили перекрити куполом на рівні виведених на той час стін.

Через усе пройшов храм – був у ньому після Другої світової війни склад, як і в багатьох культових спорудах у період атеїзму. Уже в кінці дев’яностих років з ініціативи благочинного Свято-Троїцького собору отця Дмитра було розпочато відтворення і добудову куполів храму за початковим проектом. Для цього коштів громади, звичайно, не вистачило б.

Потрібні були спонсори. І такий спонсор знайшовся завдяки тому, що у 2001 році Берестечко відвідав Президент України Леонід Кучма. Він звернув увагу на храм і доручив тодішньому київському меру Олександру Омельченку виділити кошти. Після приїзду Президента на спорудженні храму працювали корпорація «Укрреставрація» і закрите акціонерне товариство «Львівреставрація».

Коли ж у Києві був обраний інший мер, фінансування припинилось. У даний час роботи «заморожені». Залишилось, власне, внутрішнє оздоблення, але це ж розпис – творча робота, на яку треба чи не стільки ж коштів, як на саму споруду.

У Берестечку довелось почути, що, може, наступні президентські вибори допоможуть – хтось таки профінансує добудову храму. А хтось подбає і про те, щоб реставрувати інші історичні пам’ятки, зокрема капличку «Свята Текля». Бо надто обдерта стоїть та героїчна Текля на семи вітрах.

До речі, у місті є парк – пам’ятка ХІХ століття садово-паркового мистецтва «Берестечківський». На площі понад чотири з половиною гектари зростає шістдесят порід різних дерев та чагарників. Це теж одна із сторінок древнього Берестечка, яка заслуговує на збереження.

У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття Берестечко належало графам Плятерам. У 1801 році вони запросили до себе ірландського вченого-садівника, відомого в той час паркобудівничого Діонісія Міклера, який вчителював у Кременецькій гімназії. Цей вчений і заснував розкішний парк поблизу замку. Але сьогодні це вже швидше не парк, а лісопарк.

Дерева, як і люди, мають свій вік – вони відмирають (до наших днів дійшли одиничні екземпляри дубів, яким по кілька століть). По можливості сухостій зрізують і насаджують нові дерева. Та все це – від випадку до випадку.

Знову ж таки у міському бюджеті нема таких коштів, щоб замовити проект, а згодом, реалізувавши його, парк кваліфіковано впорядкувати. Тож поки що можна лише подумки уявити, яким був парк «Берестечківський» у ХІХ столітті, коли тут клумби квітували, коли затишними алеями походжали панянки.

Джерело: “Волинь”