Бастіони русько-польського прикордоння – Завихост і Сандомир

«Яко дьявол есть вовергл вражду сию межи нами, бе бо Володислав лестя межи има и зазор имея любви его».

Лешко Білий про похід Романа Мстиславича 1205 р.

Червень 1205 року видався палючим. Вже в травні дощі припинилися, а на початку червня ще молоді ніжно-зелені трави почали сохнути під безжальними сонячними променями. Старі люди побачили в цьому зле знамення. Втім, одного дня сторожа відчинили потужну браму Володимира, з якої вирушило в похід військо Романа Мстиславича. Так само воно рушало 1195 р. в битву під Мозгавою, де войовничий Роман підтримував малополян Лешка Білого в битві з великополянами. Цього разу як серед городян, так і в рядах руських воїв царила непевність. Чому Роман веде їх в Люблінську землю, а потім до Завихостського броду, який русини називали «Лядською Брамою»? Адже у князя зовсім невеликі сили і йде він проти вчорашнього союзника Лешка. Що трапилося між двома володарями і чому руські вої мають здобувати польські міста? Як сталося так, що рокові події під Завихостським бродом на десятиріччя посіяли смуту в Руських землях? В цій статті ми сягнемо сивої давнини, щоб познайомитися з містами Завихост та Сандомир в руслі непростої українсько-польської історії.

Надвіслянські гради

За перцовими горами сходить сонце. На широкій віслянській стариці у основи Сандомирських круч панує спокій. На водах погойдуються розетки реліктової рослини – водяного горіху плаваючого. Чи ця рослина пережила тут льодовиковий період? А там далі вигинається блакитною смугою королева польських річок – Вісла.

Водяний горіх на Віслі – релікт передльодвикового часу

Вісла – головна річка Польщі бере свій початок в Карпатах невеликим струмком, щоб потім пронести свої води до Балтійського моря. Вісла досі жива річка її не зарегульовано, лише заплаву обнесено проти-повненевими валами. Зважаючи на це тут ми можемо побачити як виглядала заплава живих великих європейських річок до зарегулювання – розлогі плеса та велика кількість піщаних островів, лише по найвищому краю вкритих вербовими заростями. Соковита заплава, якій Вісла давала воду та плодючий мул під час розливів. Наразі мало де така картина збереглася в не порушеному вигляді. Більшість заплавних лісів, зведено і на їх місці з давніх часів функціонують луки та поля.

Вид на Віслу у Сандомира, 1855 р.

Вісла є для Польщі тим, чим Дніпро для України, або Рейн для Німеччини. На початку VI ст. н.е. з’являються ознаки заселення Південної Польщі слов’янами, які в писемних джерелах називаються склавинами. Перші слов’янські поселенці прибувають сюди, як найчастіше вважається з первинних місць поселення на середньому Дністрі і верхнім Прутом. Вони уникали гір, а також малоплодючих ґрунтів.

Вважається, що в ІХ ст. в басейні верхньої Вісли начебто проживало слов’янське плем’я віслян. Прийнято вважати також що це вони заклали перше городище посеред заплави Вісли на вапняковому Вавельському пагорбі. Їм приписують і легендарні краківські кургани – Ванди та Крака (див. Краків для українця, Частина 1). Втім, хоча певне специфічне угруповання виявлено археологічно в Краківській землі, залишається не відомим чи дійсно існувало конкретно віслянське плем’я, жоден представник якого історично не відомий. Проте район Сандомира був відділений від Краківської землі пущами і являв собою територію іншого племінного об’єднання. Наприклад на відміну від Краківської землі Сандомирська земля виглядає як майже позбавлена городищ в IX-X ст. Поділ Малопольщі на Краківську та Сандомирську землі був виразним вже в Ранньому Середновіччі. Частина цих земель, разом з Сандомиром і територію гіпотетичних Червенських городів в часи до початку Х ст. опинилася під Великоморавським впливом, коли у Вісліці на Понидзі міг бути охрещений їх князь (Віслиця – місто давньої величі).

Реконструкція хати в ранньосередньовічному поселенні в Злотій

Незважаючи на практично повний брак якихось свідчень, спекулюють або про розміщення тут лендзян, або взагалі якогось третього слов`янського племені, яке займало проміжок між підпорядкованими Великій Мораві віснянами та підпорядкованими Русі лендзянами. Назва лендзяни і її похідні з`являються кілька разів в літературних джерелах, між іншим в історії імператора Візантії Костянтина Порфірогенета «Про управління імперією» з першої половини X ст., а також в хроніках вже згадуваного Баварського Географа. Останнє джерело вказує що це плем’я мало 98 городищ (civitates); чи це були городища чи будь-які поселення важко зрозуміти. Про прикордонне положення лендзян свідчила згадка Костянтина про їх положення біля Русі та сплату лендзянами Русі данини. та ритуальне узвишшя в Сандомирі. Реліктами племінних часів є розкопане городище в Злотій біля Сандомира, в Підгуржу в Завихості, а також ритуальні узвишшя Салве Регіна та Зімгруд в Сандомирі.

Племінне городище в Підгуржу в Завихості

Легендарне узвишшя Сандомира – «Салве Реґіна» – це природне узвишшя, а не курган, проте зі штучно спланованими схилами, яке вважається могилою легендарного Судомира – засновника Сандомирського граду (вул. Салве Регіна).

Змігруд – це узвишшя на Завихостському передмісті, в північно-східній частині Сандомира. Площа узвишшя 2,2 га. Максимальна висота узвишшя сягає 25 м. Узвишшя тягнеться до перетину вул. Завихостської (Zawichojska) та Жвирки та Вигури (Zwirki i Wigury).

Змігруд – узвишшя на Завихостському передмісті

На основі особливостей кераміки в д.п. Х ст. фіксується експансія полян з Великопольші в район Сандомира. Заглом в Польщі це час загибелі племінних городищ та винекнення пястовських міст. Протягом всього чверті століття це призвело істотних змін природного довкілля, зокрема безпрецедентного зменшення лісистості краю. Вже в 60-х рр. X ст. відбулася вирубка найбільш вартісних видів дерев, головним чином дубу, які використовувалися для побудови городищ. Відповідно до останніх досліджень то явище найвиразніше наступило в 960-1039 рр. в Великопольщі.

В сандомирській землі на цей час спалені племінні городища в Подгуржу в Завихості залишене поселення в Злотій біля Сандомиру. Подібно до Великопольщі, нові адміністративно-політичні центри встановлювалися після середини X ст. в інших, ніж до цього місцях. Замість племінного городища в Завихості–Підгуржу і укріпленого поселення в Злотій (Zlotej) – з’являється сандомирський центральний осередок. Не випадково саме тут на Сандомирській землі постав один з головних адміністративних центрів держави пястів, а також зручна база для експансії в південно-східному напрямку.

Становлення тут політичного центру дозволяло по притокам Сяну контролювати усю імовірну територію племені лендзян та навіть все польсько-руське приграниччя. Заснування Сандомира в д.п. Х ст. не відхиляється від часу повстання інших осередків держави Пястів. Сандомир імовірно, було використано як базу для опанування Кракова.

Схема територіальної експансії держави Пястів

В районі 950-рр. імовірні землі віслян потрапили під чеське панування. Кроваві конфлікти в ранній період чеської держави закінчилися становленням панування династії Пшемишлідів, представники якої ефективно елімінували з боротьби представників династії Славніковичів – своїх найбільших суперників (останнім з них був св. Войцех). В 1 половині X ст. Чехи опановують Моравію та Словаччину, а також володіють Сілезією і принаймні частиною Малопольщі. Таким чином, в середині держава Пшемишлідів в середині Х ст. стає одною з найпотужніших в тогочасному слов’янському світі.

Столицю віслян згадав, як вважають деякі дослідники в своєму повідомленні Ібрагім ібн Якуб, а фрагменти тої реляції використав в «Книзі доріг та країн» Абу Абдулах аль-Бакрі 1068 р. в Кордобі в Іспанії:

«Що стосується краю Болеслава, то його відстань від міста Фарага [Прага] до міста [trkw] (що читають як Краква чи Карако – тобто Краків, але певності немає) [вимагає] трьох тижнів подорожі. Місто Фарага [є] найбагатше в краю товарами. Прибувають до нього з міста trkw [Краків?] Руси та Слов’яни з товарами». Приналежність цих земель до Чехії в X ст. підтверджують численні джерела, такі як аль-Масуді, Ібрагім ібн Якуб чи празький документ z 1086 р., а також Dagome iudex.

Остаточно лише акція Болеслава Хороброго під самий кінець X ст. змінила існуючий стан речей, приєднуючи Краків та навколишні землі до польської держави.

Отже становлення Сандомира співпадає з часом прийняття Малопольщі від чехів та імовірним захопленням Червенських городів від Русі поміж 973 a 979 р.

На лінії кордону

Як потім оповідатимуть літописи, війська Романа подалися за Вепр, та захопили кілька міст в районі Любліна. Дорога туди проходила через міжріччя Бугу та Гучви, історичне місце, де був розташований потужний град Волинь – імовірно центр приєднаного до Русі племінного об’єднання волинян (сучасний Грудек під Грубешовом).

Вали городища Волинь над Бугом

В Х ст. Польща, підкоривши своїй владі землі суч. Малопольщі (тих самих гіпотетичних віслян), продовжувала просування на схід, де зустрілася з іншою амбітною державою – Руссю, яка підкоряла слов’янські племена рухаючись на захід. Зоною конфлікту стали власне найстаріші волинські землі – так звані Червенські гради.

Найбільше питань викликає таємниче повідомлення Нестора в Руському літописі під 981 р. «Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Польські дослідники на основі цього повідомлення обґрунтовують версію про захоплення Володимиром первинно польських земель. Проте не слід збувати що ці слова були написані Нестором більше століття після описуваних подій, тож посилання на ляхів може бути викликано сучасною йому ситуацією на польсько-руському кордоні. Окрім того деякі історики, наприклад М. Котляр, стверджують, що описаний похід міг відбутися зовсім не проти поляків, а проти пануючих тоді в Малопольщі чехів. Насправді наразі парктично нічого не відомо ані про Червенські гори, ані про похід Володимира, щодо яких у нас не має жодної додаткової інформації поза анахронічною і лаконічною літописною згадкою.

На заході руських земель, де імовірно розташовувалися Червенські городи, торговий шлях зі Сходу розділявся. Одна його гілка через Перемишль, Завихост і Віслицю вела до Кракова та Праги, а далі до Регенсбурга. Друга – вела з Володимира (Волинського), Бугом та Віслою до Трусо (з початку XII ст. до Гданська) і далі через Балтику, Фландрію та Рейн вглиб держави франків, аж до Могунції. Активна торгівля Русі з Священною Римською імперією в X/XI ст. супрововджувалася також посольствами, які скеровувалися руськими князями до імператорів. В німецьких хроніках збереглася інформація про посольства з 959, 973, 1040, 1042 i 1075 рр.

Проходячи Волинь, досвідчені воїни розповідали молодим про сумні події 22-23 липня 1018 р., коли недалеко від того міста польський князь Болеслав, якого назвуть Хоробрим, поконав руські дружини Ярослава, які намагалися закрити «ляхам» прохід в руські землі. Важкою була тоді поразка русів, не одна родина втратила чоловіка чи сина. Русь тоді втратила Червенські городи. А що гірше Болеслав посадив на Київському столі Святополка Окаянного. Проте Ярослав, якого згодом назвуть Мудрим, переміг Святополка і в 1030 р. повернув Белз. А в 1031 р. Ярослав і Мстислав «пішли на ляхів і зайняли вони городи Червенські знову». З того часу історія Червенських городів та усієї території між Сяном, Вепрем та Бугом аж до XIV ст. була пов’язана з давньоруською державністю.

Битва на Бузі 1018 р. закінчилася поразкою Ярослава

Кордони Галицько-Волинської Русі проходили від Дорогичина (див. також Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші) на півночі через прикордонні фортеці Воїнь, Андріїів, Верещин і далі на південь вздовж лінії р. Вепр з фотрецями Бусовно, Стовп’я (Волинська земля), Щекарів (суч. Краснийстав) та Сутейськ або Сутійськ (сучасна Сонсядка). Дві останні фортеці знаходилися безпосередньо на прикордонній річці Вепр та захищали найстаріші домени давньоруської Волині – Червенську та Белзьку землі. Далі на південь кордон проходив по лінії верхів’я річок Танів та Сян, а далі по річці Віслок, включаючи в склад Русі один з найстаріше викоремлених на західних землях Русі доменів Перемишльську землю (пізніше Засяння) з її центром Перемишлем. Прикордонними містами тут були Любачів, Перевореськ, Ярослав, Сянок, Телич. Сянок знаходився вже на кордоні з Угорщиною і був свого роду «Угорською брамою». Це тут за висловом автора «Слова о полку Ігоревім» Ярослав Осьмомисл «підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинив ворота Дунаєві».

Галицько-Волинська Русь в ХІІІ-XIV ст.

Проходження польсько-руського кордону збігалося з розташуванням малозаселених місцевостей вкритих малопорушеною природною рослинністю. В якійсь мірі це нагадує сучасну ситуацію з річкою Буг, яка внаслідок прикордонного положення є однією з найбільш диких річок Європи. В волинській (північній) частині кордон проходив від гирла Нура майже просто на південь через верхів’я Кросни уздовж Вепра до вододілу Вепра і Лади. На просторі між Вепром та Віслою простяглося величезне плоскогір’я, обмежене з півдня горішнім Віслоком. Цей безлюдний простір у давньоруські часи мало привертав увагу поселенців. В південній частині польсько-руський кордон проходив верхів’ями р. Танів та Сян, а далі по р. Віслок. Проте від Нижнього Сяну до Вісли тягнулася незаселена Сандомирська пуща, яка була нейтральною територією поміж обома державами. Зона приграниччя поміж обома державами досі чітко помітна, адже насичена мурованим романськими та готичними пам’ятками Малопольща фактично обривається на лінії Вісли. За Віслою про давне минуле свідчать лише сиві мури давньоруської вежі в Стовп’ї під Холмом. Ця вежа в сучасній Польщі є найдавнішою мурованою пам’яткою на схід від Вісли. Вік люблінської вежі – донжона каштелянського замку дискутується, проте оцінюється не раніше середини ХІІІ ст.

Зауважимо, що історики з обох боків намагаються інколи трактувати політичний кордон Польщі та Русі ХІІІ ст., як рубіж між західними і східними слов’янами, що нібито підтверджується результатами археологічних розкопок. Проте просте опитування фахівців свідчить, що поділ на західних і східних слов’ян базується виключно на мовній ознаці, про яку ми не маємо свідчень з описуваного періоду з зазначеної території (хоча імовірно певний мовний поділ на ІХ-Х ст. вже існував). Що ж до археології, то для неї важко встановити навіть сліди політичної належності, не те що такі тонкі речі як гетерогенність слов’янських племен приграниччя.

Зважаючи на закріплення Перемишльської землі та Червенських градів (які треба розуміти напевне як Червенську та Белзьку землю) з ХІ ст. за Руссю, на приграниччі вибудовується система оборонних градів держави Пястів. При цьому на північ через лінію Вісли переступив фактично лише Люблін (вперше згаданий в історичних джерелах в 1198 р.) на притоці Вепря – Бистриці, який був найбільш висунутим на схід польським містом на кордоні з Руссю. На берегах Вісли постали також фортифіковані міста Завихост та Сандомир. Найважливішим тоді був саме Завихост. Адже саме біля нього знаходився брід через Віслу, яким переправлялися в Польщу. Русини називали його «Лядські ворота». Фактично Завихост нагадував собою літописний Заруб, розташований біля зручного броду на Дніпрі (див. У Зарубського броду). Віслянський брід в Завихості вже в ХІІІ ст. стеріг дерев’яний замок збудований на острові нижче броду.

У 1135 р. коли князь Болеслав Кривоустий внаслідок тиску з боку німецького імператора, був змушений перестати підтримувати свого зятя руського князя Бориса (якому він тимчасово дав Віслицю) у боротьбі за угорський трон. Зважаючи на це Борис віддав Віслицю і околиці на знищення половцям та русинам, що викликало занепад міста. Звідки в’язалися нападники в центрі Малопольщі? Напевне прийшли тим самим бродом.

Давній Завихост та Сандомир

В сучасному невеликому містечку важко розпізнати сторожа давніх часів. Перша згадка про Завихост походить з булли папи Євгенія III з 1148 р. Імовірно саме в Завихості постав перший храм тої землі – храм святого Мауріція (Гереона). Історики датують появу храму ХІІ ст. – часом панування Болеслава Хороброго. Від споруди зберігалися лише фрагмент західної апсиди, частина фундаменту північної аспиди, західна стіна та фрагмент північної стіни, фрагменти стін, підлоги та підставка під колонну виконані з червоного піщаника. Споруда мала чотирикутну форму з чотирма апсидами, орієнтованими на сторони світу. На більш пізній стадії костел отримав ще західну емпору – ложу для володаря, яка спиралася на чотири колони.

Розкопки мурів ротонди св. Мауріція

Реконструкція зовнішнього вигляду костелу св. Мауріція в Завихості

На думку спеціалістів, такий архітектурний прийом не має аналогів в Польщі і рідко зустрічається в тогочасній європейській архітектурі. Датування споруди було виконано на основі погребіння дівчинки, яка мала два шнурки скляних бус, які походили з Русі та невеличкі скроневі кільця. Ці вироби походять з перелому ХІ-ХІІ ст. Більша частина споруди разом зі схилом обвалилася до Вісли. Наразі місце розкопок позначають три березові хрести.

Поховання дівчинки в Завихості з перелому ХІ-ХІІ ст.

Місце, де знаходилася ротонда св. Мауріція

Неподалік костелу св. Мауріція на місці сучасного костелу Успіня пресвятої Богородиці було також побудовано романську базиліку під посвятою Святої Марії, подібну до такої в Віслиці чи Кракові. Її заснував Болеслав Сміливий. Наразі її рештки – апсиду, кам’яні фрагменти та рештки поховань можна оглянути в підземеллях костелу Успіня пресвятої Богородиці (вул. 11 листопада). Вона мала план хреста з транспетом, який мав апсиду. В перший раз цей храм згадується в 1148 р.

Костел Успіня пресвятої Богородиці та релікти первинного романського храму в його підземеллях

В іншому районі Завихосту (вул. Трійця) знайдемо ще один первинно романський костел св. Трійці з ХІІІ ст. На східній стіні сучасної барокової споруди виразно видно релікти романської споруди, зокрема напівкруглу замуроване склепіння, натомість на північній стіні нави наявний замурований романський портал.

Романські релікти ХІІІ ст. в кладці костел св. Трійці у Завіхості

Проте Завихост був не єдиним укріпленим градом, поруч розташовувалося Сандомир, який русини називали Судомир. Найчастіше приймається, що початки Сандомира сягають часів Великої Моравії (2 половина ІХ ст., що могло сприяти ранньому поширенню християнства), укріплене городище виникло в часи чеського панування (1 половина Х ст.), а міський осередок розвинувся за часів Пястів (2 половина X ст.).

Походження назви Сандомира імовірно походить від імені «Судомира» (до-речі такою була давньоруська назва цього міста). В легендах Судомир був першим поселенцем цих земель, а потім мудрим суддею в випадках суперечок. Існує і інша версія походженян назви. Раніше біля Сандомирського старого міста Сян про який співається в українському гімні впадав до Вісли. Звідси польська назва міста, де Сан домежа до Вісли – Сандомеж.

У ХІ ст. Сандомир був містом – княжою резиденцією. Поруч виникло ще одне городище – там де зараз будинок Длугоша. Гал Анонім – автор найстарішої польської хроніки XII ст., згадує в Малопольщі два головні міста: Краків та Сандомир, при цьому розподіл на їх зони впливу міг наступити раніше.

Сандомир, ХІ ст.

Господарче значення Сандомира зросло в останній чверті XIII ст. було пов’язане з переорієнтацією торгівельних шляхів в Центрально-Східній Європі внаслідок прогресуючої експансії поселенців з заходу на схід. Зокрема варто наголосити на зміні перебігу первинного шляху, який поєднував Помор’я через Мазовію і надбужанський трактів напрямку прикордонного Дорогичина.

Схема торгівельних шляхів, які проходили через Польщу

На думку деяких авторів, частину транзитного руху в південному та південно-східному напрямку прийняв в останній чверті XIII ст. шлях, який знаходився під меншою загрозою нападів литвинів, який проходив вздовж Вісли, в напрямку переправи в Завіхості, а можливо і до Сандомира. Особливе значення мала торгівля сіллю, а пізніше великою рогатою худобою, яку переганяли на забій з Русі до Малопольщі.

Реконструкція загального вигляду Сандомира, ХІІ-ХІІІ ст.

Передлокаційний Сандомир в світлі останніх досліджень – то осередок, в якому культурні елементи сходу гармонійно зливалися з культурою заходу. Зважаючи на це окрім численних предметів щоденного вжитку і оздоб з Русі (скляні буси, браслети, пряслиця з волинського сланцю, фрагменти руських корчаг, глазурована і мальована кераміка), також знайдено північно-італійські мотиви в архітектурі костелу св. Якуба, а також оздоби, що мають аналогії в скандинавському мистецтві. В Сандомирі також виявлено одне з найяскравіших свдчень культурного обміну між Сходом і Заходом. В ХІ-ХІІ ст. варяги з Русі занесли в Європу з Персії і арабського світу нову гру – шахи. Першим місцем де вона була відмічена в Польщі є прикордонний Сандомир. Саме тут, окрім інших слідів присутності варягів: скляних бусин, браслетів з головами змій тощо, в 1962 р. знайдено 29 шахових фігур виконаних в арабській абстрактній формі з рога оленя.

Хата з коридорчиком, виявлена на передгородді – горі святого Якуба, ХІ ст.

Такий симбіоз різних культурних впливів виник з географічного положення Сандомиру на вищеописаних торгівельних шляхах.

Вже в ранньому середньовіччі в Польщі розвивається садівництво та виноробство. Особливо багато вінниць було в Сандомирі та Завіхості. Тутешній клімат в середньовіччі сприяв також закладанню садів фруктових дерев, які існують до нашого часу.

В червні 1205 р. в Завихості та Сандомирі було неспокійно. Очі усіх його мешканців були спрямовані на схід звідки наближалися до Вісли руси. На підході були дружини братів Лешка Білого та Конрада Мазовецького (того самого що запросив на свої землі хрестоносців). На самих молодих князів важко було розраховувати, проте люди переказували що військами керує досвідчений мазовецький воєвода Кристин, він то напевне не пропустить русь за Віслу.

З під Любліна до Завихосту

В літній куряві кінні загони Романа посувалися на Сутейськ. Піхота ж пилила по дорозі значно відстаючи від авангарду. Про обоз годі було й казати. Сутейськ – невеличкий укріплений град (один з Червенських?) охороняв єдиний сухий прохід – тіснину (звідси і його назва), за якою починалися польські землі і дорога до Любліна, який був метою походу. Ось вони величні вали і дерев’яні вежі Сутейська. Тут біля граду військо зупинилося. Вої отаборилися та розвели багаття, адже тутешні болота багаті на комарів, і добре всипатися навряд чи вдасться. Не спить у своєму шатрі і Роман. Він знає, що Люблін то не Сутейськ і з ходу взяти його не вдасться. Укріплене місто треба брати в довгу осаду, на що немає ні сил, ні часу. Простіше пошарпати прилеглі поселення, навівши страху на ляхів, щоб вони стали більш зговірливими…

Вищеописаний епізод є нашою фанатазією. Але можливо, що все було саме так? Поява Сутійська на політичній арені точно датується в «Повісті временних літ» кінцем ХІ ст. Літописна згадка про град походить з 1097 (за Л. Махновцем, 1099 р.) і розповідає про зайняття Сутейська володимирським князем Давидом Ігоревичем. «Ярослав (Святополчич – авт.) втік до Польщі й прибіг до Берестя, а Давид (Ігоревич – авт.), захопивши Сутейськ і Червен, з’явився несподівано й захопив володимирців». У наведеному тексті йдеться про події міжусобної війни поміж руськими князями, спричиненої підступним ув’язненням та осліпленням Давидом Василька Ростиславича. Сутейськ згадано також в повчанні Володимира Мономаха в описі подій близько 1069 р.: «Ходив у Переяславль до батька, а після великодня з Переяславля до Володимира (Волинського – авт.) – в Сутейську мир укласти з поляками». Обидва свідчення про Сутійськ, на думку М.Ф. Котляра, дають можливість вважати, що це місто було розташовано недалеко від Червеня та Володимира.

Городище виявлене біля с. Сонсядка Замойського повіту Польщі. Відкрито могильник Х-ХІ ст. Значну цікавість становлять знайдені на городищі свинцеві печатки Давида Ігоревича, згадуваного в повідомленні про Сутійськ 1097 р. Висловлювалося припущення, що місто засноване в 30-х рр. ХІ ст. Ярославом Мудрим, але воно базується більше на логіці ніж на матеріалі джерел. Сутійськ стояв на рубежі Волині з Польщею. Тож логічно, що Роман міг скористатися існуючим тут вузьким проходом через багнисту долину р. Пор.

Укріплення Сутейська вражають і сьогодні

Високобоєздатні війська Романа становили величезну загрозу для Польщі, окрім того похід князя, якого Лешко Білий вважав своїм союзником був повною несподіванкою. Сам Роман Мстиславич, який був сином великого київського князя Мстислава II та його дружини Аґнешки – дочки польського князя Болеслава III Кривоустого, в 1199 р. отримав від Лешка допомогу (за поміч останнього виявлену в 1195 р. в битві під Мозгавою, див. також Віслиця – місто давньої величі) в здобутті Галича. Згідно до розповіді Кадлубка, яка була основою і для історії Яна Длугоша, вокняжіння Романа в Галичі стало можливим начебто лише завдяки повній підтримці, а навіть ініціативі польського князя Лешка Білого. Польське військо на чолі з воєводою Миколаєм разом з Романом поспішило до Галича, випередивши угорські війська, які тільки-но підходили до Карпат. Таким чином, похід закінчився успіхом і завдяки допомозі поляків Роман вперше об’єднав землі Волині і Галичини під одним пануванням, утворивши Галицько-Волинське князівство. Польський хроніст запевняє, що Роман визнав себе васалом Польщі. Насправді використання польської сили було звичайним явищем в тогочасній Галицько-Волинській Русі, а після одержання столу в Галичі Роман проводив зовсім незалежну політику, яка згодом привела його під Завіхост.

Роман Мстиславич – гіпотетичний портрет

Приблизно узимку 1206 -1207 рр. під час зустрічі з вдовою Романа Анною князь Лешко Білий, як про це розповідає Галицько-Волинського літопис, заявив, що він не знає причин, що призвели до війни і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, які призвели до виникнення конфлікту з Романом: «Лестко не помяну вражды, но с великою честью прия ятровь свою и детяте, сожаливъси и рече: «Яко дьявол есть вовергл вражду сию межи нами, бе бо Володислав лестя межи има и зазор имея любви его».

Роман Мстиславич відхиляє пропозицію папських послів прийняти католицизм

Що було справжньою причиною цього походу? В «Рочнику францисканському краківському», йдеться і проте що князь Роман Мстиславович відмовився платити дань нащадкам Казимира ІІ Справедливого. Деякі дослідники припускають, що імовірно Роман хотів позбавитися васальної залежності від Лешка. В докладній розповіді про конфлікт польського хроніста XV ст. Яна Длугоша також знаходимо думку, що причиною загострення стосунків Романа з Лешком стали претензії руського князя на Люблінську землю, яку перший хотів отримати як відшкодування за втрати, що він поніс під час походу на Мозгаву в 1195 р. За свідоцтвом Яна Длугоша, напередодні походу у Романа Мстиславича виник конфлікт з володимирським єпископом, у якого князь хотів отримати благословення на здійснення походу проти поляків. Ян Длугош пише про місячну облогу Романом міста Любліна, збирання війська краківськими князями Лешком і Конрадом біля Сандомиру проти руських полків і про розгром останніх під Завихостом. Мацей Стрийковський пише про це: «А князь Роман з тим військом великим на початку весни вторгся до Польщі та облягав Люблін, якому не пощастило, бо поляки свої замки дуже боронили. Після того вони пішли до Завихосту».

Те що причиною конфлікту стали саме прикордонні території доводить співставлення політики Романа з подальшими діями його нащадків – Данила Романовича та Лева Даниловича по відношенню до Сандомирської та Люблінської землі протягом майже 100 років.

Малопольський князь Лешко Білий

Загалом обставини визрівання конфлікту і мотивації Романа Мстиславича можна описати так. На початку 1205 р. сандомирський князь Лешко та його брат мазовецький князь Конрад розпочали війну проти Владислава Лясконогого (того самого Владислава, якого згадував Лешко вдові Романа), щоб завоювати краківський стіл. Ситуація для Владислава виявилася, вірогідно, складною, а тому той попросив допомоги у Романа. Галицько-волинський князь оперативно відкликнувся на заклик Владислава, тим більше, що, вірогідно, війна з Лешком та Конрадом була добрим приводом для реалізації намірів посилення позицій у Забужжі, при доброму розкладі давала шанс приєднати до своїх володінь Люблінщину. Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється також тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні як противаги Лешку і Конраду Владислава Лясконогого, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі. Припущення, що руський князь був ініціатором війни з Казимировичами, підтверджує факт відсутності дій у відповідь малопольських військ проти Південно-Західної Русі у перші місяці після смерті Романа Мстиславича.

Але якщо головною метою походу був Люблін, то чому руські війська опинилися у Завихостського броду? Російський історик XVIII ст. В.М. Татіщев пише про захоплення військом Романа Мстиславича польських міст біля Любліна (сам Люблін опанувати не вдалося), та перехід русичів до Сандомира, де почалися переговори з послами Лешка. Тобто Роман міг з’явитися тут не для війни, а для підкріпленої військовою силою вимоги в Лешка Білого віддати йому Люблін.

Брат Лешка Білого – Конрад Мазовецький

Запиленими дорогами війська Романа нарешті дотягнулися до Завихосту. Воїни з непокоєм оглядали дерев’яні башти над Віслою. Там на тому березі всі були готові до оборони… Те що сталося потім оповите таємницею. Головна пам’ятка про ті події – 1205 р. у «Рочник капітульний краківський», що належить перу Вінцентія Кадлубка повідомляє: «Романа, наймогутнішого князя Рутенів, який піднявся у своїй гордині і похвалявся безмежно великим за чисельністю військом, синами князя Казимира Лешком та Конрадом за допомогою Всевишнього, який своїми чеснотами підтримує тих, хто стоїть високо, могутніх трощить, а повалених піднімає, у битві біля Завихоста було вбито. Тоді ж за допомогою Всевишнього навіть у небагатьох, які залишились у війську означених князів, яке через величезну втому та рани поверталося додому, хоробрість настільки збільшилася, що, коли вони сміливо напали на незліченні фаланги Романа, який підступно вирішив погубити Польщу, то примусили на втечу двадцять одну тисячу воїнів. Після нечуваної різанини ріка Вісла переповнилася кров’ю і вийшла з берегів, вода в ній стала червоною і було в ній велика кількість трупів воїнів, які пали від руки переможців – поляків)».

Зображення Віцентія Калдубка в Сандомирі

Зовсім по іншому розповідає про обставини походу 1205 р. Суздальський літопис:«Иде Роман Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская и ставше же нему на Вислою рекою и отъеха сам в мале дружине от полку своего. Ляхове же наехавше убиша и, дружину около его избиша, приехавше Галичане, взяша князя своего мртва, несоша в Галичь».

Загибель Романа Мстиславича

Низка істориків, припускала, що Роман взагалі загинув не в бою, а під очікування на перемовини з Лешком Білим, необачно віддалившись на полювання, і потрапивши в засідку. На нашу думку, Роман послав розвідників відшукати брід, але поляки атакували та винищили їх. Йти вдруге охочих не знайшлося, тож Роман особисто повів більший загін в розвідку боєм. Поляки скористалися цим і атакували невеликий загін Романа значно більшими силами вже на лівому березі Вісли. Допомога не встигла і князь загинув в бою. Чи так все було? Чи може праві польські хроніки, які описують велику вальну битву, яку сучасні польські регіоналісти навіть намагаються порівняти з Грюнвальдом? Ніхто зараз не в стані відповісти на це питання.

Обставини зіткнення під Завихостом в 1205 р. залишаються остаточно не з’ясованими

Останній похід галицько-волинського князя викликав справжній шок у верствах польського суспільства. М.Грушевський з цього приводу відзначав: «Роман вибрався був на Польщу з дуже серйозними замірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху, відти таке сильне вражіннє від смерті сього руського в Польщі». Тут раптова кончина князя Романа сприймалася як справжнє чудо для поляків. Тому не випадково саме в Польщі ці події зразу ж стали обростати різного роду епічними розповідями, що ми перш за все спостерігаємо в текстах рочників та хронік (Дзежви і Великопольській). Під впливом фольклорних пам’яток з легендарними описами Романа все більше і більше подробиць про «славну битву» під Завихостом з’являлося в епістолярних творах середньовічних хроністів.

Ян Длугош записав у своєму творі, що тіло Романа було поховано в Сандомирі, тобто в столиці тодішніх володінь Лешка, під час зіткнення з воїнами якого руський князь загинув. Найімовірніше це було здійснено в романському костелі св. Якуба. Потім галичани за тисячу фунтів срібла викупили у поляків тіло свого володаря і перевезли його до Галича (за припущеннями деяких вчених він похований в храмі св. Пантелеймона). Такий перебіг подій є в чомусь більш реальним, ніж викладений в Суздальському літопису, оскільки перевезення тіла Романа Мстиславича після загибелі князя зразу ж у віддалений від Польщі Галич було зовсім не простою справою, тим більше в умовах літа.

Пам’ятник в Завихості присвячений подіям 1205 р.

Пройде 800 років і на ринку в Завихості поставлять пам’ятник, який згадає події 1205 р., як трагічне братовбивство, яке не має повторюватися. Варто зацитувати напис на ньому, незвичний для такого місця:

«Нехай Бог дасть силу своєму люду, нехай Бог благословить свій люд, обдарувавши його миром Пс.29, 11; Але зараз в Ісусі Христі ми ті що колись були далеко, стали близькими через кров Христа, адже він є нашим примиренням, він який обидві частини зробив єдиною, бо знищив мур, який їх ділив – ворожість. Єфесянам 2-13-14. В 800-річницю битви під Завихостом, 19.06.1205 р., мешканці, 2005 р.». Надихає оптимізмом, чи не так?

Непрості роки для Русі

Події під Завихостом мали трагічні наслідки для півдня Русі вона стала справжньою катастрофою, початком нового набору численних і тривалих суспільних катаклізмів та конфліктів, посилення кризи у державно-політичному житті східнослов’янських князівств. Скориставшись з політичної анархії, галицько-волинські землі намагалися загарбати угорці та поляки. Найбільш драматичним було те, що ця полоса негараздів у суспільному житті Русі продовжувалася декілька десятиліть, а головне мала місце напередодні події загальносвітового значення – масштабного вторгнення полчищ монгольських ханів у Східну та Центральну Європу.

Переможець – сандомирський, а потім краківський князь Лешко Білий став ключовою фігурою в боротьбі за землі Галича та Волині після смерті Романа Мстиславича. Смерть Романа втягнула Лешка та Конрада в боротьбу навколо земель Галича та Волині, що додатково ускладнив вхід до конфлікту угорського короля Андрія II, який підтримав вдову Романа з дітьми Данилом та Васильком. Руські князі, які хотіли усунути з Володимира та Галича нащадків Романа щоб запобігти війни з Угорщиною, пішли на перемовини. В 1206 р. Лешко зустрівся на Волині з Андрієм II. Дійшло до поділу сфер впливу: звідси в сфері інтересів Арпадів мав виявитися Галич, тоді як Володимир в сфері впливу поляків. З огляду на свої заміри на руські землі, Лешко оженився з невідомою на ім’я дочкою луцького князя Інгвара, а після її смерті з дочкою Ярослава Осьмомисла Греміславою, тоді як його брат Конрад Мазовецький з Агафією, дочкою перемишського князя Святослава.

В 1210 р. Андрій II вирішив замінити пануючого в Галичі Володимира своїм підопічним – старшим сином Романа Данилом. Лешко Білий, прагнучи не втратити контролю над ситуацією, виступив проти, плануючи вислати на Галич свої сили. До польсько-угорської конфронтації однак не дійшло, так як Лешко вимушений був відкликати свої сили у зв’язку з боротьбою за Краків. Після утвердження в Кракові Лешко повернувся до своїх справ в Західній Русі в 1212 р. внаслідок збройної інтервенції зайняв прикордонні міста: Столп’є, Комів, Угровськ та Верещин.

Давньоруська вежа в Столп’ї під Холмом

В 1213 р. не зміг запобігти опануванню Галича присланим з Угорщини боярином Владиславом. Розбивши над річкою Бобркою його відділи, однак відступив, з огляду на угорську небезпеку. В цьому самому році, прагнучі розв’язати конфлікт з угорцями, під натиском частини краківських бояр, згуртованих навколо краківського боярина Пакослава, вирішив укласти компромісну умову з угорцями – так званий Спішський трактат, згідно якому владу над Галичем мав прийняти угорський королевич Коломан (син Андрея ІІ), який мав взяти за дружину дочку Лешка – Соломею. Даний трактат віддавав Лешкові право зайняти Перемишльську та Любачівську землі. Той корисний для обох загарбників трактат не витримав проби часом, так як ще тому самому році Лешко вирішив впровадити до Володимира непотрібного вже угорцям Данила і стало ясно, що він не прийме влади Коломана в Галичі. Двозначна політика краківського князя обернулася проти нього, коли в 1215 р., угорці не дочекавшись допомоги поляків в поході на Галич, вирушили проти Лешку, внаслідок чого були втрачені тільки що зайняті Перемишль та Любачів. З поразкою своєї політики в Русі Лешко не погодився, пробуючи укласти союз з Мстиславом Удатним. Це в свою чергу спровокувало Данила Романовича на виступ проти Лешка. Заволодівши Володимиром, Данило та його брат Василько почали вести самостійну політику. Головну роль відігравав Данило як старший, Василько став його помічником і союзником. Внаслідок цього брати Романовичи зайняли територію між Нарвою та Бугом в 1218 р. Ці події схилили Лешка до відновлення порозуміння з угорським королем Андрієм II. Старі союзники повернулися до ідеї спільного походу на Галич та утвердження там Коломана та Соломеї. Лешко же мав отримати компенсацію за рахунок земель Володимирської землі коштом Данила Романовича. 1219 р. похід на Галич закінчився утвердженням Коломана та Соломеї. Проте похід Лешка на Володимир провалилася. Так само другий похід в 1221 р. при допомозі угорців закінчився провалом, що схилило Данила, який погодився в той час з Мстиславом до спільної акції проти Галича, яка закінчилася ув’язненням Коломана та Соломеї. Галич перейшов до Мстислава. Договір поміж Мстиславом та Андрієм ІІ за печами Лешка та Данила про те, що після смерті Мстислава Галич мав зайняти королевич Андрій, викликало новий союз Лешка та Данила та похід 1223 р. проти Мстислава. Мстислав же в1225 р. рушив на Лешка, використавши половців хана Котяна. Ця боротьба не принесла жодній стороні рішучої перемоги. Лешко знову переметнувся до угорців в 1227 р. виступивши проти Данила. Проте це вже був останній акорд його втручання в справи Русі. Після смерті Лешка Білого, галичани запросили Данила замість угорців до Галича. Данило здобув Галич, проте своєю столицею зробив новозаснований на повернутих Русі землях Забужжя Холм. Закінченням утвердження влади Данила Романовича над землями Галичини та Волині стала битва під Ярославом в 1245 р., коли було розбито війська претендента на галицький стіл Ростислава Михайловича, нового краківського князя Болеслава Сором’язливого та угорського короля Бели IV.

В битві під Ярославом іноземне просування на Галицько-Волинські землі було зупинене

Насиченою була і подальша історія Завихостського броду. Під 1245 р. у Галицько-Волинському літопису повідомляється, що під час походу до Польщі князь Василько Романович в районі Завихоста прагнув форсувати Віслу, проте через повінь не зумів реалізувати свій намір: «Не могоша бо переехати си реки, понеже наводнилася бяше, возвратистася вземше полону много».

В ХІІІ ст. через Завихост вторгалися татари. В 1259 р. під Завихостом опинилося військо могутнього монгольського темника Бурундая, який «изнайдоша собе брод у Висле, и поидоша на ону страну реки». Атака Сандомира татарами була завершенням компанії Бурундая на вимогу хана Береке усмирити Днаила Романовича та його союзників перед вторгненням монголів в Айзербайджан.

Сандомир було спалено, а всіх його мешканців, які вийшли з міста було винищено. Разом з татарами йшли війська їх підвладних – Романовичів під керівництвом Василька Романовича.

Ось як описує ці події давньоруський літопис: “І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську.

Кін. листопада 1259

Потім же прийшли вони до [города] Судомира, і обступили його з усіх сторін, і обгородили його довкола своїм укріпленням, і пороки поставили. І пороки ото били неослабно день і ніч, а стріли не давали [городянам] виникнути із-за заборол. І чотири дні билися вони, а на четвертий день збили заборола з городської стійи, і почали татари приставляти драбини до городської стіни, і тоді полізли на стіну.

29.XI 1259

Наперед же вилізли на городську стіну два татарини з хоругвою і пішли по стіні, рубаючи і колячи,— один ото з них пішов по одній стороні стіни, а другий — по другій стороні. Але якийсь із ляхів, не боярин, ні знатного роду, а простий собі чоловік, не в збруї, а в одній накидці, із сулицею, захистившись одвагою, немов надійним щитом, учинив діло, пам’яті достойне. Він побіг супроти татарина і як зітнувся з ним, так і вбив татарина, поки другий татарин [не] прибіг іззаду і [не] рубонув ляха. Тут і вбитий був лях.

Люди ж, побачивши татар на стіні города, кинулись утекти до дитинця, але не могли вміститися у ворота, тому що міст був вузький біля воріт. І подавилися вони самі, а інші падали з містка в рів, як ті снопи. Рови ж, якщо глянути, були вельми глибокі, і наповнилися вони мертвими, і можна було ходити по трупах, наче по мосту.

Житла ж у городі були соломою покриті, і загорілися вони самі од іскор, а потім і стіни города почали горіти. Церква також була в городі тім кам’яна, велика і предивна, що сіяла красою, бо була вона зроблена з білого каменю тесаного, і та була повна людей. Але верх у ній, деревом покритий, загорівся, і вона згоріла, і в ній — незчисленне множество людей. Ледве ратники вибігли з города.

30.XI 1259

А назавтра ігумени з попами і з дияконами, підготувавши крилос і одспівавши обідню, стали причащатися — спершу самі, а потім бояри з жонами і з дітьми, а тоді всі, од малого і до великого. І стали вони сповідатися — ті ігуменам, а інші — попам і дияконам, тому що людей було безліч у городі.

А потім пішли вони з хрестами із города, і з свічами, і з кадилами. І пішли ж і бояри, і боярині, нарядившись у весільне вбрання і одяг, а слуги боярські несли перед ними дітей їхніх. І був плач великий і ридання. Мужі оплакували жон своїх, а матері оплакували дітей своїх, [а] брат брата, і не було того, хто б помилував їх, бо гнів божий звершився на них.

І коли вигнали їх із города, то посадили їх татари на оболоні коло Вісли, і сиділи вони два дні на оболоні. А тоді стали вони побивати їх усіх — чоловічу стать і жіночу. І не зосталося з них ані одного.

Потім же пішли вони до Лисця-торода. І коли ото прийшли вони до нього, то обступили [його]. Город же був у лісі на горі, і церква була в нім кам’яна святої Трійці, але стіни города некріпкі були. І взяли вони і його, і вирубали в нім усіх од малого і до великого.

Січень 1260

А потім вернувся Бурондай назад у свої вежі, і так закінчилось взяття Судомира (Літопис Руський).

За одними польськими джерелами, татаро-монголи взяли Сандомир напередодні свята Андрія Первозваного (тобто 29 листопада 1259 р.), що цілком вірогідно, бо тоді вони переходили Віслу, значить, була ще осінь. За іншими даними, також польськими, Судомир було взято аж 2 лютого 1260 р., — така довга облога малоймовірна.

Після цього ординське військо спішно покинуло польські землі і, ніде не затримуючись, рушило на Нижню Волгу. Хан Берке вже прийняв рішення про вторгнення в Азербайджан. Нажаль війна з Золотою Ордою у 1258–1260 рр. завершилася поразкою короля Данила Романовича.

Татари ще повернуться під Сандомир, який приймав на себе їх головні удари.

Взимку 1280 р. Завіхостським бродом під Сандомир проходив і старший Романович – князь Лев. Волинський літопис розповідає: «Після смерті великого князя Болеслава було нікому князювати в полсьткій землі (Малопольщі –авт.), тому що в нього не було сина. Захотів Лев узяти собі цю землю, але бояри були сильними і не віддали йому землю». Поляки обрали князем Лешка Чорного. Ображений Лев вирішив приєднати хоча б Люблінську землю. «Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до [хана татарського] Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана. І коли приспіла зима, вони тоді й рушили: Лев радо пішов із татарами і з сином своїм Юрієм, а Мстислав [Данилович], і Володимир [Васильковим], і син Мстиславів Данило пішли через неволю татарську. І так рушили вони всі до [города] Судомира. І, прийшовши до Судомира, пішли вони на ту сторону ріки Вісли і тут же перейшли ріку по льоду під самим городом: спершу перейшов Лев зі своїм полком і [з] сином своїм Юрієм, а після нього — Мстислав і син його Данило, а вже після них — татари. І тоді, перейшовши, стали вони довкола города. Але, стоявши трохи часу, вони не билися».

Лев з татарами без успіху облягав прикордонний Сандомир, а потім пішов на Краків. Здобувати місто він не наважився і розпустив військо по його околицям. Тоді Лешко Чорний несподівано напав на нього. Лев зазнав поразки і втік до Львова.

Більш успішним був Мстислав Данилович – четвертий син Данила Романовича почав княжити в Володимирі Волинському, мазовецький князь Конрад ІІ звернувся до нього по допомогу, щоб захопити Сандомирське князівство, яке він безуспішно намагався добути протягом кількох останніх років. Мстислав послав на Сандомир свою рать під проводом воєводи Чудина. «І так був посаджений Мстиславом у Сандомирі князь Конрад». Сандомирське князівство опинилося в васальній залежності від Мстислава.

Взимку 1287 р. тут переправу через льодостав не зміг здійснити хан Телебуга: «И тако придоша ко Завихосту и придоша к реце ко Висле, река же стала бяшеть и не могоша ее перейти, и поидоша во верх еи к Судомиру (Сандомиру. – авт.), и переидоша Сан реку по леду». В польській хрониці Янка з Чарнкова згадується також про перехід Вісли біля Завихоста литовськими князями Кейстутом і Любартом восени 1376 р.

Постійна загроза, змушувала вдосконалювати оборону броду. Біля середини XIV ст. з волі Казимира Великого тут постав повністю мурований замок. Його зображень чи описів з того часу не збереглося. Завихост був тоді містом каштеляна, при якому функціонувало торгівельне поселення. З кінця XII ст. Завихост був більшим ніж Сандомир. Замок на острові був вже мурований з цегли в плані квадрата, дві сторони якого утворювали будинки, а інші дві мури. В XV ст. в замку знаходилася каплиця.

З документу 1513 р. виникає, що замок функціонував і був добре озброєний. Проте на практиці той хто йшов з великими силами, не дивлячись на замок, переправлявся тут. Зокрема, у вересні 1499 р. таку операцію здійснив зі своєю ордою перекопський хан Ахмат-Гірей, а квітні 1657 р. під час відомого рейду до Центральної Європи тут переправився козацький корпус київського полковника Антона Ждановича.

Український козацький корпус військо полковника Антона Ждановича форсує Віслу в районі Завихосту 11 (21) квітня 1657 р. Малюнок Еріка Йонсона Дальберга. 1657 р., червень

Однак вже з 1564 р. відома інформація про те, що замок хоча і був далі заселений проте був поважно ушкоджений. В 1657 замок був спалений шведами. В 1678 р. частково відбудований по шведському потопі замок розібрано. Його матеріали були частково використані для побудови реформатського костелу в Сандомирі.

В 1813 р. залишки замку буди знищені Віслою, яка змінила свою течію та залила руїни. На початку ХХ ст. при низькому стані води можна було ще побачити його руїни (місце де був замок N 50.80623056°, E 21.86444722°).

Локалізація замку в Завіхості

Реконструкція зовнішінього вигляду замку в Завіхості в XIV-XV ст.

Міщани Сандомира були частими гостями на дворі останнього галицько-волинського князя Пяста – Юрія (Болеслава) II Тройденовича отруєного в 1340 р. Він перейшов на православ’я і сприяв оселенню на руських землях поляків та німців, а також притягав західноєвропейських купців і ремісників. 1377 р., польсько-угорське військо польського короля Людвіга Угорського пішло на Волинь. Сам король пішов на Белз, а на Холм пішло лицарство Кракова та Сандомира під керівництвом Седзівоя з Шубіна. Після восьми денної облоги було захоплено замок в Холмі і навколишні міста.

Костел Гремислави та Соломеї

Як ми вже вказували жінкою Лешка Білого та матір’ю малопольського князя Болеслава Сором’язливого була руська княжна Гремислава – дочка Ярослава Осьмомисла. В попередніх наших мандрівках Польщею ми вже згадували її як співлокаторку Кракова (див. Краків для українця, Частина 1). Після смерті її чоловіка Лешка Білого, ця русинка приймала активну участь в політичних подіях того часу, намагаючись привести сина Лешка – Болеслава до влади. При цьому її садибою був не Краків, звідки її вигнали князі, що боролися за владу, а Сандомир – центр тодішнього Сандомирського князівства. Внаслідок міжусобних воєн Краків спочатку зайняв вроцлавський князь Генріх І Бородатий, якого 1229 р. викрав і полонив Конрад І Мазовецький, прогнавши Гремиславу з Сандомира. Через два роки Конрад І звільнив Генріха Бородатого, який, отримавши прощення папи за порушення присяги, до 1232 р. закріпився на княжому престолі у Кракові. Він витіснив у Мазовію військо Конрада Мазовецького, котрий для повернення Кракова наступного року підступно полонив вже Гремиславу з сином, ув’язнивши їх у замку, а потім у кляшторі.

Гремислава в полоні у Конрада Мазовецького

Однак їм вдалось втекти до Генріха І Бородатого, але ціною захисту стало зречення від прав на Краків на його користь. Після смерті Генріха Бородатого (1238) опікуном Болеслава став його син Генріх ІІ Побожний. В 1243 р. Болеслав стає малопольським князем і отримує Краків. Після того як на польсько-угорському з’їзді 1239 року відбулись заручини 13-річного Болеслава з 15-річною Кунегундою, донькою угорського короля Бели IV її відіслали до досягнення повноліття до двору Гремислави у Сандомирі. За часу панування Болеслава його мати Гремислава залишалася активною діючою особою, яка підтримуючи політичну лінію проти Романа Мстиславича і його нащадків багато в чому вплинула на організацію походу польсько-угорських військ проти Данила, який закінчився з погромом під Ярославом. Ось як про це повідомляв літописець:

«Потім же Ростислав [Михайлович] благав тестя свого, короля [Белу], щоб той послав йому воїв на Данила. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав [удову] Лестькову [Гремиславу], і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі [її], маючи намір іти до Данила. Але, довідавшись про виступ [у похід] Ростислава, захотіли вони дістати милість у Лестьковича [Болеслава] і в матері його [Гремислави]. Пішли вони йому, [Ростиславу], на підмогу, а через деякий час старший їх Творіян [Войтихович] схоплений був Данилом».

В самому Сандомирі нажаль не залишилося місця пов’язаного з Гремиславою. Натомість пам’ять про неї відшукаємо на крутому Завихостському пагорбі. Тут височіє цегляна брила давнього костелу Іоанна Хрестителя. Цей храм – початково св. Ельжбети – збудований в 1244-1245 рр. і належить до ранньої готики. Це яскраво демонструють його архітектурні форми. Від внутрішнього убранства костелу практично нічого не збереглося. Чим же костел пов’язаний з руською княжною, і яка його історія?

Костел Іоанна Хрестителя в Завихості

Саме тут w 1258 р. поховали руську княжну. Гремислава та її син Болеслав V підтримували жіночий монарший орден кларисок. Зважаючи на це для своєї сестри польської княжни Соломеї – доньки Гремислави (1211 чи 1212 – 17 11. 1268) її брат Болеслав заснував в Завихості цей костел для монастиря кларисок. Це був перший монастир кларисок в Польщі. Другим став монастир при костелі св. Андрія в Кракові. Монастирю було надано і саме місто і навколишні землі з селами, а також право і право брати податок з міді та свинцю, які перевозили по Віслі. В 1260 р. монастир був перенесений з Завихосту до Городзіска в гміні Скеля, після чого тут лишилися лише францисканці.

Як ми пам’ятаємо, біля 1223 р. Соломея стала жінкою Коломана – сина угорського короля Андрія ІІ, який став князем Галицької Русі. Даний шлюб мав затвердити польсько-угорський поділ галицьких земель. В 1219 р., після угорсько-польського збройного походу на Галич, Коломан та Соломея посіли галицький трон. Проте ненадовго…

Скульптурне зображення благословенної Соломеї біля костелу Успіня пресвятої Богородиці

Навесні 1221 р. новгородський князь Мстислав Мстиславович Удатний за допомогою половців та допоміжних дружин руських князів з Придніпров’я оволодів Галичем. Полонених Коломана та Соломею ув’язнили в укріпленому містечку Торчеську на Київщині. Щоб визволити полонених угорський король змушений був зректися претензій на галицьке князювання. Після цього в’язні були звільнені. В квітні 1241 р. Коломан брав участь в битві на річці Шайо з монголами, отримав важкі поранення та помер в Загребі в травні-червні 1241 р. Після смерті чоловіка Соломея повернулася до Польщі до двору свого молодшого брата, краківського князя Болеслава Сором’язливого. В 1245 р. вона вступила до ордену св. Клари, похована княжна, як і Болеслав Сором’язливий, в краківському костелі францисканців (де збереглися їх нагробки – див. Краків для українця, Частина 1).

Руські фрески в готичному храмі

Кафедральна гора в Сандомирі панує над долиною Вісли. Над самою горою панує потужна будівля кафедрального костелу. Тут відшукаємо чергові сліди взаємодії західної та східної культур. Саме під склепіннями цього костелу в XV ст. кипіла робота. Група руських монахів під керівництвом досвідченого майстра творила на начисто вибілених стінах наочну ілюстрацію Євангелії відповідно до сурового канону візантійсько-руської школи. Змовником цієї кропіткої роботи був ніхто інший як вчорашній «дикий литвин» Владислав Ягайло. Саме згідно до його наказу в презбітеріум готичного храму XII ст. постали ці надзвичайно цінні розписи.

Кафедральний костел в Сандомирі

Ніхто з сандомирян не міг подумати, що справа закінчиться так. Адже ще в XIV ст. литвини з’являлися в околицях Сандомира виключно як спустошуюча сила. Так, в 1353 р. Великий князь Литовський Любарт Гедемінович, пограбувавши Завихост, спалив кляштор францисканців. Згодом, подвиг Любарта повторив Ягайло… Аж ось тепер він і його сини оточували Завихостські святині підвищеною увагою. Він же наказав розмалювати звичними для нього східними фресками стіни похмурого готичного собору в Сандомирі.

План кафедрального костелу в Сандомирі

Прийнято вважати, що сучасний Сандомирський собор був зведений в 1360-1380 рр. Храм збудовано на реліктах романського костелу, який був знищений під час нападу татар в 1241 р. та литовських військ в 1349 р. В подальшому костел розбудовано в середині XV ст.

Русько-візантійські фрески прикрашають пресбітерії костелу в Сандомирі

Але повернемося до русько-візантійських фресок в пресбітерії, які замовив виконати в 1360-1382 рр. король та великий князь Литовський Владислав Ягайло. Я. Длугош, який ставився до православних як до варварської секти, зауважував, що король Владислав Ягайло, однак, віддавав перевагу православному мистецтву над латинським. Це пояснюється вихованням Ягайла в колі православної культури Полоцької Русі, впливом його матері Іуліанії – дочки тверського князя Олександра Михайловича. Мало відомо, що до переходу на католицтво Ягайло був православним. На собор в Констанції (на якому спалили Яна Гуса) Вітовт і Ягайло писали про необхідність визнання православного хрещення та проти необхідності повторного хрещення вірних, які переходять в католицьку церкву. Проте з часом Ягайло прийняв цілком про-католицьку поставу і наприклад дозволив львівському католицькому єпископу карати православних за опір католицизму. Беручи шлюб зі своєю останньою дружиною – Софією Гольшанською, Ягайло зовсім не був проти її повторному хрещенню.

Час виникнення фресок у Сандомирі співпадає з періодом шлюбу короля з Анною Цельскою (1402 р.), яка походила з роду Пястів. Тут зокрема зображено її герб. Цим мала бути закріплена легальність продовження монархії Пястів під скіпетром Ягайла.

Зображення Владислава Ягайла та Анни Цельської

Розписи сандомирського пресбітерыю виконані в дусі Городельської унії 1413 р., яка підтвердила чинність інкорпораційних умов Кревської унії 1385 року, задекларувавши повторне об’єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського в одну державу. Сандомирські ж фрески є своєрідним символом об’єднання двох християнських культур в одному державному організмі, як поєднання готичної латинської архітектури та руських православних розписів. Їх місце розташування було демонстраційним і доступним для огляду всім гостям королівства. В цьому ключі оосбливо цікавим є пас гербів в пресбітерії, де наявні герби Польщі, Великого князівства Литовського, Ягелонів, руської та інших земель, а також герб графів Ціллі, до роду яких належала друга дружина Ягайла – Анна. Цікаво, що Анна допомагала чоловікові в дипломатичних справах та була його супутником в подорожах, зокрема в Червону Русь. Пас гербів, розтягається на рівні очей найзначнішого духовенства та гостей короля, і декларує перед ними владу нового короля – наступника Пястів, над об’єданими землями корони та Литви.

Фрагменти русько-візантійських фресок в кафедральному костелу Сандомира

Підпису автора фресок, подібно до виявленого в колегіаті в Віслиці підпису попа Хаіля, не виявлено. Проте за технікою та стилем виконання вони, напевне були виконані тою самою групою майстрів, що і розписи каплиці в Любліні, колегіати в Віслиці, а також Маріацької каплиці на Вавелі. В композиції фресок домінують сюжети з життя Христа та Діви Марії.

Вирізняється також зображення Христа Пантократора на склепінні, з якою пов’язана недавно відкрита композиція «Процессія янголів». Наявне також зображення пантократора на троні. Дана композиція ідентична до такої в замковій каплиці в Любліні. Вона поєднується з написом грецькою та церковнослов’янською: «Я є світлом світла».

Зображення Христа Пантократора на склепінні пресбітерію

«Процесія янголів»

Одною з викоремлених сцен, яка займає значну частину стіни пресбітерію є сцена Успіня Богородиці представлена в формах характерних для візантійського мистецтва XIII-XV ст. Тіло богородиці лежить на ложі, а її душу христос тримає на руках. У гроба зібралися апостоли. На першому плані перед труною показана традиційна сцена: єрусалимський першосвященик Афоніуш хоче перекинути труну, де лежить Богородиця руками, але архангел Михаїл без вагань відрубує їх мечем. Таким буквальним способом легенда виражає сувору настанову: забороняється наближатися до тайн потойбічного життя з тою ж цікавістю і з тими ж методами пізнання, які застосовуються до світових явищ.

«Успіння Богородиці»

На фресках наявні також найважливіші в православ’ї святі: святі Миколай і Василь Великий, а також латинські святі-покровителі Польщі: св. Войцех, Станіслав та Флоріан. В цьому деякі дослідники бачать додаткове підтвердження втілення в сандомирських фресках початкових ідей об’єднання двох напрямків християнства в організмі однієї держави.

Нажаль, остання реставрація проведена в Сандомирському соборі супроводжувалася тим, що реставратори просто домалювали фрески так, як вважали за достовірне, що призвело до втрати орієнтації, де старі фрагменти, а де нові промальовки.

По Сандомирському кафедральному собору варто прогулятися і також роздивитися його оздоблення. В нижньому ярусі пресбітерію залишилися рештки первинних готичних фресок синхронних з зведенням собору. Як і нас стінах Сукениць чи Гербовій брамі на Вавелі в Кракові, на стінах костелу ми також відшукаємо герби земель, які входили до складу польського королівства. Це, скажімо, архангел Михаїл, що символізує Київське воєводство, а також герби Львівщини, Брацлавщини, Холмщини, Волині та ін. земель.

Герби руських міст на стінах кафедрального костелу Сандомира

Стіни бічних нав прикрашені картинами 1708–1737 рр., намальованими К. де Превотом. На одній з яких ми можемо побачити жорстокий напад татар на Сандомир. Як ми вже вказували, місту не щастило, адже татари навідувалися сюди не один раз. Не рятувала і покірність перед завойовником. Так, в 1260 р. по рекомендації Василька Романовича місто здалося татарам Бурундая (тим що безуспішно штурмували Кременець). Проте завойовники вчинили різанину. Збереглася навіть легенда про дочку оборонця міста в 1260 р. Петра Кремпи Галину Кремпянку, яка, обіцяючи татарам провести їх підземеллями до міста, пронісши в жертву своє життя, завела їх в ті лабіринти, де вони і загубилися.

Сандомир-Львів-Київ та Яцек Одровонж

Був рок 1223. Кияни вже не звертали уваги на незвично вдягнених духовних що, як переказували, походили з лядської землі. Загалом не пізніше другої половини XII ст. у Києві у зв’язку з активізацією торгових зв’язків міста з Віднем та Регенсбургом формується постійна колонія купців-католиків зі своїми храмами на торгівельних подвір’ях. Ці храми спочатку знаходилися під опікою бенедиктинців з шотландського абатства у Відні, а потім поляків-домініканців. Один з латинських монахів – поважніший і старший вирізнявся надзвичайно розумними і проникливими очами. Інші латиники називали його Яцком. Саме він польський місіонер з Кракова Яцек Одровонж 1222/23 р. разом з братами Годином, Флоріаном та Бенедиктом заснував при київському домонгольському храмі Пресвятої Діви Марії домініканський конвент (монастир). Залишки цього костелу асоційовані з фундаментами єдиної у Києві споруди кінця XII — початку XIII ст., де застосоване тесане каміння, яка була знайдена у 1955 р. біля будинку №11 по вул. Борисоглібській (Храми Києва, 2001, Храми Подоли).

Яцек Одровонж – скульптура костелу св. Якуба в Сандомирі

Монастир закладено з дозволу київського князя Володимира Рюриковича, який був прихильний до проповідника. Той начебто вилікував доньку князя. Цей київський монастир був другим на Руських землях, після галицького. Після 4 років служіння Яцек пішов з Києва, залишивши Година на чолі київської громади. Після нього останній пріор Мартин з Сандомира керував кляштором до 1233 р., коли київський князь Володимир Рюрикович наказав домініканцям залишити місто. Проте, католицька громада Києва не припинила свого існування у 1233 р., а трохи згодом повернулися до міста і домініканці. Але при чому тут польсько-руське прикордоння та Сандомир? Відповідь знайдемо в найстаршому збереженому сандомірському костелі домініканців св. Якуба. Цей романський храм є другим костелом домініканців в Польщі після краківського (див. Краків для українця, Частина 1). Саме звідси польські домініканці, зокрема Яцек Одровонж дісталися до Львова та Києва. Цікаво, що за припущеннями вчених саме в цьому костелі в 1205 р. тимчасово похвали тіло Романа Мстиславича. Цікавою є також інформація про надання Ягайла та Ядвіги на користь костелу Св. Якуба, якому загрожувала руїна, на прохання керівника домініканців Польщі Андрія Русина 21 травня 1399 р.

Костел св. Якуба в Сандомирі

Романський портал костелу св. Якуба

Костел святого Якуба заслуговує на увагу, як приклад романської архітектури. Зокрема, привертає увагу тутешній романський портал з характерною орнаментацією.

Наразі храм оточують старезні липи, одна з яких настільки розгуджена та корява з багатьма стовбурами – це так звана липа св. Яцка. За легендою, коли Яцек ішов на Русь то посадив її догори корінням. А ще св. Яцка в Польщі називають патроном вареників і пов’язують з ним появу в Польщі грецьких горіхів, які в Сандомирі називають яцками.

Липа св. Яцка в Сандомирі

Існує і київська легенда про святого Яцка. Вона повідомляє, що в той час як на Київ напали татари, Яцек змушений був тікати з монастиря. Проте почув за спиною голос фігурки Матері Божої, яка просила забрати її з собою. Для того щоб Яцек зміг її взяти вона чудовою силою стала майже невагомою. Наразі вчені не можуть точно встановити, яка саме фігурка Яцкової Мадонни справжня (див. Забута Київська легенда). Після Батиєвого погрому доля домініканського храму невідома.

Зауважимо, що костел св. Якуба не є найстаршим храмом Сандомира. В Галицько-волинському літописі, в числі інших мурованих споруд згадується найстаріша мурована церква/костел Сандомира. Цей храм був мурований з білого каменю.

Під час російського панування в Сандомирі костел св. Якуба було перероблено на церкву архістратига Михаїла.

Костел св. Якуба перероблений на церкву архістратига Михаїла, фото 1915 р.

Порятунок старого Сандомира

Наступна мета нашої подорожі – військовий цвинтар на околиці Сандомира – на вул. Міцкевича. Вхід на нього стережуть два танки Т-34-85, а на самому цвинтарі разом з радянськими солдатами похований Василь Скопенко – українець, який врятував старий Сандомир від знищення.

Два танки Т-34-85 стережуть вхід на військовий цвинтар у Сандомирі

Друга світова війна стерла з лиця землі не одне старовинне місто. Знищено історичну забудову Хрещатика в Києві, в море руїн перетворено Варшаву, з нуля довелося відбудовувати центр Гданська. Сандомиру пощастило, і його щастя пов’язане з українцем – офіцером радянської армії В. Скопенко. наш герой народився 1 січня 1912 року в селі Стругівка, тодішньої Чернігівської губернії (наразі Брянська область). Після закінчення середньої школи, навчався в гірничопромисловому училищі, згодом працював гірничим майстром на шахті імені Карла Лібкнехта в місті Кривий Ріг. Навчався на фізико-математичному факультеті Одеського державного університету. У 1935 році закінчив Криворізький педагогічний інститут. З 1937 по 1939 рр. працював директором середньої школи в селі Верблюжка, Новгородківського району, на Кіровоградщині. У РСЧА з 1939 року. Брав участь в радянсько-фінській війні. У 1943 році закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе. В липні 1944 р. 350 дивізія 1-го Українського фронту, в склад якої входив 1180 полк, яким командував В. Ф. Скопенко, вийшла до Вісли. Підполковник Скопенко В. Ф. відзначився 29 липня 1944 року, при форсуванні річки. Під його умілим керівництвом полк на підручних засобах переправився через Віслу в районі населеного пункту Лонжек. Йшла підготовка до визволення Сандомира. В. Скопенко багаторазово оглядав гарну панораму міста. Він переконався, що все старе місто опановане німцями, і бої з-на нього призведуть до руйнування його пам’яток. Зважаючи на це вирішив здійснити обхідний маневр і вимусти гітлерівців залишити місто без бою. Перед наступом він так писав до жінки: „Підійшли ми під одне з дуже гарних міст. Воно розташоване на крутому березі великої річки. Люди там Аню, я вірю, добрі. Чого вони не натерпілися в цій неволі. Фашисти так легко звідси не підуть. А так би хотілося щоб це місто не було місцем боїв. Взагалі хотілося б щоб наша Земля була не вогні, а в квітах…” Підполковник Скопенко наказав атакувати не з фронту, але зайти і атакувати з флангу. При цьому обстріл міста проведено з розумом, так щоб накрити німців, а не знищити місто. Бої були запеклими, проте місто вціліло. В серпні 1944 р. мешканці Сандомиру з великою радістю вітали солдат В. Скопенка, вдячні за його збереження.

Місце, де знаходився пам’ятник В. Скопенко в Сандомирі

За звільнення міста В. Скопенко получив звання Героя Радянського Союзу, а його 1180 полк отримав назву „Сандомирського”. 24 січня 1945 р В. Скопенко получив звання полковника. А 27 січня 1945 наш герой загинув у бою під містом Вроцлав. В шпиталі помираючи попросив: «Поховайте мене на березі Вісли в Сандомирі. Те місто і люди є для мене найближчою родиною». Згідно з його бажанням в лютому 1945 р, тіло Скопенка перевезено до Сандомира та поховано на Ринку. Міська влада увічнила його пам’ять на спеціальній сесії. В 50-х рр. XX ст. Опатовську вулицю перейменовано на вул. Скопенка (наразі повернено сучасну назву). Біля Опатовської брами також було встановлено погруддя Скопенка, яке в 1990-р. перенесено на військовий цвинтар радянських солдатів, який знаходиться на вул. Міцкевича (ulicy Mickiewicza). Сюди також перенесено поховання В. Скопенка.

Могила та пам’ятник В. Скопенка в Сандомирі

Його пам’яті присвячені міжнародні велоперегони, які проводяться з 1957 р., його ім’ям названо також школу, в якій він був директором, відкрито меморіальну дошку. Залишив сина та доньку. Син був ректором Київського університету. Шкода що такого батька був такий син, який продав під комерційну забудову територію містечка університету та ледь не зніс його пам’яткову астрономічну обсерваторію.

***

Давно заросли дороги, якими ходили в похід войовничі князі Русі та Польщі, але міста зведені ними, вали, а подекуди і муровані стіни пам’ятають про часи важкого протистояння між двома близькими народами. Важким випробуванням стала і друга світова війна, яка унесла життя мільйонів поляків і українців. Вона ж і розрішила давній конфлікт за прикордоння. Його частина відійшла до Польщі, частина – до України. Тож відвідуючи польські міста прикордонної смуги, варто знайти час і відшукати об’єкти, які пов’язані з нашою історією. Духом часу просякнуті стародавні прикордонні гради Завихост та Снадомир. Вони вціліли до нашого часу, завдяки зусиллям таких людей як В. Скопенко. І хоч могилу і пам’ятник герою перенесено з центру міста на кладовище на околиці, відвідаємо її і запалимо на могилі нашого співвітчизника лампадку в пам’ять про його світлу душу, а разом також душі усіх тих, хто впав у боях з німцями визволяючи (як вони вірили) Польщу. Разом з тим не злим тихим словом пом’янемо згадаємо про Романа Мстиславича, Данила та Василька Романовичів, Гремиславу, Лешка Білого та Соломею та ін., які також невід’ємно пов’язані з історією Сандомира-Завихосту.

Автор висловлює подяку К. та С. Войцехівським та К. Полянській за допомогу у підготовці даної статті.

Використані та рекомендовані джерела:

Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. Серія Україна крізь віки. Т.5. Видавничий дім «Альтернативи». – Київ – 1998. – 335 с.

Smorag-Rozycka M. Bizantyskie freski w sandomierskiej katedrze: krolewski dar na chwale Boze czy odblask idei unii horodelskiej? // Zeszyty naukowe uniwesitetu jagillonskiego. – Prace historzyczne. Z.2. – 2014. – S. 235-255.

Dabrowski D. Dwa ruskie malzestwa Leszka Bialego. Karta z dziejow Rusi halicko-wolynskiej i stosunkow polsko-ruskich w pocztkach XIII wieku. (Roczniki Historyczne 72 (2006) s. 67-93.

Kardys P. Wislica w sredniowieczu i okrese wczesnonowozytnym. Studia z dzieow miasta. – Kielce: Kieleckie Towarzystwo Naukowe – 2006. – 395 p.

Buko A. Poczatki Sandomierza – Warzawa. – 1998. – 144 s.

Buko A. “Tribal” societies and the rise of early medieval trade: archaeological evidence from Polish territories (eighth-tenth centuries) // Post-Roman Towns, Trade and Settlement in Europe and Byzantium – Vol. 1 The Heirs of the Roman West. S. Walter de Gruyter Berlin New York 2007 – 431-450.

Od cerkwi katedralnej Krola Daniela Romanowicza do bazyliki pw. Narodzenia NMP w Chelme. Wyniki badan interdyscyplinarnych sezonu 2013-2014. Chelm: Museum Ziemi Chelmskej im. Wiktora Ambroziewicza w chelme- 2016. – 324 s.

Науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»

Парнікоза І. Ю.

Бжезіна під Ельблонгом, 02.07.2015

Вперше опубліковано: