Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2012 р. Жовква мріє про музей Віденської битви

Марта Гартен

25 Чер 2012

У Львові в контексті загальноєвропейського історичного порозуміння відбулася розмова про повернення великих батальних полотен XVII ст. “Битва під Віднем”, “Битва під Парканами”, “Битва під Хотином” та “Битва під Клушино” на місце їхнього створення – до Жовкви, яка своєю стратегією розвитку обрала ревіталізацію ренесансного “ідеального міста”.

Дискусія дилетантів

Анонс події, який надійшов до редакції електронною поштою і куди ZIK відрядив кореспондента, ошелешував. Запрошення до Королівської трапезної у Львівському історичному музеї містило інформацію про громадську дискусію «Проблема експонування баталій з костьолу св. Лазаря у м. Жовква та проблема ревіталізації міста Жовкви».

Навіть, якщо помилка щодо назви культової споруди у Жовкві, звідки у 1970-ті роки світлої пам’яті Герой України Борис Возницький урятував від загнивання 8-метрові батальні полотна Мартина Альтомонте «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами», в організаторів планованої громадської дискусії трапилася мимохіть, усе ж вона виявилася симптоматичною й багато про що натякнула.

Цього разу сказати своє слово про те, передавати чи не передавати баталії на зберігання римо-католицькій парафії жовквівського костелу св. Лаврентія вирішили представники інтелектуальних кіл, котрих у Львові прийнято вважати агентами впливу. І розпочали з такого прикрого ляпу.

Звісно, костел св. Лазаря у Жовкві є, але це невелика споруда, у якій ніколи не висіли баталії, до того ж там тепер діє автокефальний православний храм. Важко віриться в те, що організатори розмови про ревіталізацію Жовкви є щодо цього невігласами. Однак, факт помилки примусив засумніватися у тому, що фігурантами розмови будуть достатньо компетентні особи, а сама розмова не стане іще більш безвідповідальнішою (у сенсі необов’язковості прийняття рішень), аніж громадські слухання, ініційовані Львівською обласною радою 14 червня.

Шеф-редактор незалежного культурологічного часопису «Ї», член ІКОМОС Тарас Возняк, який модерував дискусію, пояснив, що прикра помилка не применшить суті розмови. Хоча й не приховував, що це – розмова дилетантів, адже мало хто із її учасників виявився фахівцем у галузі архітектури, реставрації чи музеології. Утім, серед згаданих були й такі, як от Кость Присяжний, Зиновій Мазурик, Михайло Кубай, Оксана Бойко, Андрій Салюк, Микола Обідняк, Юрій Волощак, Олесь Дзиндра, Тарас Рудько та інші.

Натомість здивувала відсутність на зібранні представників Львівської національної галереї мистецтв, якій належать полотна баталій, щодо місця експонування яких виник резонансний конфлікт. І це не оминув увагою голова ЛОО Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Андрій Салюк: «Якщо ми зібралися обговорити проблеми ревіталізації Жовкви, то де архітектори-містобудівельники? Якщо ж перенесення картин, то ми неетично себе поводимо, бо де є представники власників цих картин? Таке враження, що нам незручно говорити напряму про переміщення картин, тому ми це завиваємо в розмови про ревіталізацію».

«Якось з голови вилетіло запросити Володимира Пшика – основного із фігурантів, який би мав бути як виконувач обов’язків директора галереї, менше з тим, це тільки початок дискусії. Нехай це розмова дилетантів, але в такий спосіб ми впливаємо на формування громадської думки. А дискусія – це теж момент ревіталізації», – виправдовувався Тарас Возняк.

Дорога до Жовкви

«Ми, як громадська організація, хотіли б в черзі дискусій, що їх проводимо в різних містах із різних питань, запропонувати розмову про ревіталізацію, оживлення й наповнення змістом малих міст на прикладі Жовкви. Разом із тим розглянути напружену ситуацію із баталіями, що походять із Жовкви», – пояснив Тарас Возняк.

З недавніх випусків журналу «Ї», які вийшли після подібних дискусій, шеф-редактор нагадав присутнім числа, присвячені Чернівцям, Коломиї, Івано-Франківську, Тернополю, Бродам. На черзі – Стрий та Жовква. Ці проекти мобілізували середовища всередині тих міст, активізували громади. Праця ж над випуском про Жовкву розпочалася із Гданська, де в університеті прошов літературний фестиваль, на якому трапилася зустріч із шанувальниками Жовкви. Так народилася ідея зробити число, що стане одним із елементів набагато серйознішого проекту.

Почалося із дуже дивного імені – Зигмунд Гаупт. Цей чоловік німецького походження – один із найкращих стилістів польської мови XX ст., дуже тісно пов’язаний із Жовквою, котрий залишив найкраще із усього написаного про це місто. Помер він у Луїзіані (США). У Польщі його тільки починають для себе відкривати, як українці для себе 30 років тому відкривали Бруно Шульца. Отож «Ї» задумав відкрити це ім’я також, щоб наповнити якимись сенсами і маленьке містечко Жовкву.

«Наша розмова про це розпочалася не тепер, коли вибухнула дискусія щодо баталій, а з 2000 року, коли там розпочалося відновлення кам’яничок ринкової площі та замку. На це виділяли гроші, і в цьому брав активну участь Мирон Янків, а тодішній голова Ради нацбезпеки та оборони Володимир Горбулін сказав: «Гаразд, ми відновимо це каміння, помалюємо,. поштукатуримо, – а що далі, які сенси і змісти може мати ця прекрасно зроблена шкатулка, де нема музеїв, філармонії, ресторанів?».

Тоді, викручуючи із київського бюджету гроші, придумали дві ідеї. Одну з них подав Янків: перенести до Жовкви Українсько-польський університет, відкритий іще за Кучми в Любліні. Цей заклад на той час почав стагнувати, перетворившись на колегіум, бо його українська сторона не фінансувала. Студенти могли б наповнити Жовкву іншою енергією, але на жаль цей проект стагнує і далі.

Друга ідея полягала в тому, що оскільки одна із баталій Альтомонте в Олеську експонувалася підігнутою удвічі (культура наша!), вартувало запропонувати повернути її до Жовкви, можливо, навіть не до костелу, а до замку. Ми поставили про це питання, розмовляли із Возницьким. Він одразу поставився до цього негативно. Будучи великим жартівником і веселим чоловіком, запропонував поставити фотокопії. Але поступово він починав розуміти, що ситуація буде змінюватися. За той час і жовквівчани зробили багато, було що відновлювати, оскільки збереглася сама тканина міста. Уже років 14 а то й більше було розуміння ревіталізації», – розповів Тарас Возняк

Отож, процес ревіталізації Жовкви журнал «Ї» підтримав, підготувавши видання про місто, де, окрім історії, подає великий корпус перекладів Зигмунда Гаупта. Планує також випустити його твори про Жовкву ще й окремою книжкою. Для цього веде переговори із сином письменника та видавництвом «Suhrkamp», що викупило авторські права. Наступного року «Ї» сподівається влаштувати в Жовкві велику міжнародну літературну конференцію, присвячену творчості Гаупта.

Так середовище журналу «Ї» бачить свій внесок в наповнення Жовкви культурними змістами, як це було зроблено, до прикладу в Дрогобичі. Окрім того декілька років тому журнал «Ї» разом з Львівським історичним музеєм випустив диск «Українсько-польське братерство зброї», де в цікавому для дітей викладі, розповідає про перемоги в обороні Європи: загадано там і битви під Хотином та Віднем, оборону Варшави від більшовиків та спільний миротворчий батальйон, котрий діяв у Боснії і Герцеговині.

Погляд музеолога

На думку голови Асоціації галерей і музеїв, віце-президента національного бюро ІКОМ Зиновія Мазурика, який викладає курс музеології в університетах та академіях Львова. Ревіталізація історичних міст Галичини є дуже важливою у ситуації, коли втрачається історично-культурний контекст тих міст, що населені вже тепер іншими людьми.

«Коли я провадив своїх австрійських колег містами, про як вони мали уявлення із австрійської літератури – творів Йозефа Рота, Рози Ауслендер, Пауля Цегляна, Шперберга та інших, хто був пов’язаний із цими місцями не тільки тим, що тут народилися, а й писали про Галичину, – то зрозумів, що австрійці з тих творів більше знають про Галичину, аніж ті, хто тут мешкає.

Тому Жовква також потребує відновлення свого історично-культурного контексту. Це складна, але необхідна праця, бо бачимо, як у Львові ми втрачаємо місто через агресію бізнесу, коли в нас розвивається стихійний туризм. Маємо цікаві приклади для порівняння – «Альфа-джаз» та «Євро-2012» – як наповнювати містоутворюючими подіями ту субстанцію, яка дійшла до нас, але значення якої втрачається», – замислюється Зиновій Мазурик.

Зиновій Мазурик бував у Жовкві дуже часто, коли працював із Возницьким у галереї над створенням її філії у тому «ідеальному місті». А тому вважає, що тему баталій та їхнього культурного, соціального, історичного й навіть економічного значення у розмові про Жовкву обійти неможливо.

«Ян III Собєський, який замовив Альтомонте ці картини, найбільше розумів значення перемоги битви під Віднем та мадярським містечком Порколь, яке тепер у Словаччині (тобто битви під Парканами). Його задум – показати славу, для того щоб її продовжили нащадки. Після параду, влаштованого на честь перемоги, де Альтомонте замальовував трофеї, король обрав єдине на той час велике публічне місце для картин – костел, парафію. На той час ці картини в тому місці виконували свою функцію, реалізовуючи в достатній мірі задум замовника. Час знищив ці картини, їх реставрували ще за польських часів, по Другій світовій війні вони вже були зовсім зруйновані. Після теперішньої реставрації вони мають бути негайно експонованими, інакше змотані на валок, вони зруйнуються знову», – каже Зиновій Мазурик.

На запитання, чи слід демонструвати картини в костелі св. Лаврентія, авторитетний музеолог відповідає: «У жодному разі ні! Тому що там ці картини не будуть вже виконувати первісних функцій, бо костел не є публічним місцем. З огляду на музеологічний аспект, відповідно до сучасних тенденцій найкраще зберігати предмети «in sito», на місці їх створення, там, де є історичний контекст, який можна швидко відчитати.

Вважаю, що баталії треба експонувати в Жовкві, бо тільки в Жовкві можна було б відтворити музеальний контекст цих баталій і не тільки цих, бо баталії «Битва під Клушино» і «Битва під Хотином» теж пов’язані із Жовквою дуже тісно. Вони б мали відтворювати значення битв, у яких воювали наші люди, котрі врятували Європу від османської навали. Значення, яке має спільна битва українського й польського народів у сьогоднішній час для Європи є дуже важливим. Є багато об’єктів у фондах різних музеїв (скажімо, у Львівському історичному музеї є і зброя, і намет султана), які б у цьому контексті можна було виставити, щоб відтворити атмосферу тої битви.

Можна також використовувати сучасні медійні засоби для того, щоби створити 3D мультиплікацію тих битв, можна відзначати дати тих перемог, кожного року відтворюючи бої, для дітей також можна пропонувати різноманітні інтерактивні засоби показу. Тоді ті події можна було б вивести тільки з польського контексту, включивши спільну перемогу в ширший австрійсько-українсько-польсько-литовсько-білоруський, тобто міжнародний європейський контекст. Саме в цьому контексті важливо трактувати нашу історію і показувати значення Жовкви та людей, які там мешкали й творили її славу, будучи провідниками великих подій».

Зиновій Мазурик вважає, що для демонстрування усіх чотирьох жовквівських баталій слід збудувати спеціальний павільйон, де галерея мистецтв могла б передбачити усі сучасні музеїфікаційні можливості. Цю ідею публічно озвучує вже кілька років поспіль, сподіваючись, що саме такий спосіб експонування творів допоможе показати роль Жовкви у спільній європейській історії.

Натомість Андрій Салюк, підтримуючи ідею нового спеціального салону, де була б всі картини разом із усіма потрібними інфраструктурними елементами, усе ж вважає будівництво музею занадто великим бюджетним проектом не тільки для Жовкви. Тому пропонує придивитися до концепції демонстрації баталій, яку розпочав втілювати Возницький і за якою кожна із чотирьох картин мала б висіти в чотирьох різних замках (у т.ч. й Жовквівському), відвідувати котрі слід було б спеціальним туром. У цьому директор галереї бачив стратегію розвитку музейництва, бажаючи охопити замки одним кільцем в єдине ціле.

«У цьому, принаймні, є якась експозиційна логіка та сенс. Така концепція теж має право на життя, оскільки ці баталії були важливими не тільки для Жовкви, а й для цілої Європи. І Собеський також однаково важливий і для Олеська, і для Золочева, і для Жовкви… Зараз же ми мусимо негайно заекспонувати картини, щоб вони не були згорнені, чекаючи того часу, поки знайдуться гроші й виконавці будівництва, і поки ми освятимо ті приміщення, куди їх повісимо. За ці роки стан картин значно погіршиться. Зараз варто говорити про те, що вони мають бути вивішеними вже. А чи тимчасово в костелі, чи в тих музейних приміщеннях, які є, – то щодо технічних можливостей, треба перевірити, де це можна зробити найкраще для пам’яток», – висловлюється Андрій Салюк

Зусилля жовквічан

Заступник директора з науково-реставраційної роботи Жовквівського державного історико-архітектурного заповідника Михайло Кубай та голова ГО «Світло культури» переконані, що в радянський час мешканці міста не знали по чім вони топчуться, і буквально недавно, з початком Незалежності, у місті став пробуджуватися духовний інтерес до минулого.

Міський голова Жовкви Петро Вихопень каже, що у розмові з попереднім настоятелем римо-католицького костелу почув дуже образливу для нього річ про те, що місто Жовква вмирає, а громада і міський голова нічого з того не робить.

«На щастя, ситуація в місті виправляється. Може, не так, як нам би хотілося, бо гроші й бізнес сильніші від нас. Але намагаємося регулювати стан речей. Представляючи думку громади, мушу сказати, що громада зацікавлена в тому, щоб жовквівські баталії були в місті. Утім було б варто вивести це питання з політичного аспекту. Як на мене, на першому місці мало б стояти збереження картин. А про це вже мають висловлюватися фахівці, які розуміються на тому, де експонувати картини.

З почутого, я зрозумів, що ані в Жовкві, ані у Львові, ані в найближчих замках нема умов для виставлення цих творів. Значить, слід намагатися створити ці умови. Якщо фахівці будуть задоволені тими умовами, що ми їх створимо, то тоді можна буде перейти до обговорення переміщення картин до Жовкви. Якщо ж ні, то виходитимемо з того, що картини – найбільша цінність, і ми не маємо права їм зашкодити чи їх втратити.

Я схиляю голову перед тими людьми, які у радянський час забрали баталії із жовквівського костелу, коли там був тарний склад, де літали голуби й ворони. Думка цих людей мала б бути визначальною й тепер. А те що громада хоче повернення до Жовкви, це ще не головний аргумент. Головний – збереження, щоб наші нащадки змогли побачити славу пращурів, які воювали за свою державу», – переконаний Петро Вихопень.

Головний спеціаліст відділу культури і туризму Жовквівської райадмістрації Галина Фесюк запевняє, що у своєму інтерв’ю 1999 року, розміщеному тепер на сайті «Моя Жовквівщина» Борис Возницький стверджував, що коли картини будуть повністю готові до експонування, то вони повинні повернутися до свого історичного міста.

«На нараді працівників культури нашого району ми поставили питання: куди ці картини віддати (до Жовкви, в костел, замок чи залишити галереї)? Якщо працівники галереї вважають, що від нас з костелу ці картини можуть забрати поляки(хоч не відомо, чому вони так думають), то й ми можемо думати, що картини і з галереї можуть кудись поїхати. Нехай працівники галереї не ображаються, але більша частина жовквівчан та інтелігенція вважає, ми мусимо зробити все, щоб ці твори повернути до Жовкви. Приміщення в нас є, директор Жовквівського заповідника Володимир Герич вважає, що це може бути одна із веж замку, де є достатнє поле огляду картин. Але поки в нас нема підготовленого місця. Хоча ми вже доклали чимало зусиль у царині реставрації замку, щоб екскурсанти, приїхавши до Жовкви, оцінили, наскільки це гарне місто Європи», – каже Галина Фесюк.

Михайло Кубай пояснює: «Коли ми думали про спорудження нового приміщення для огляду й зберіганні баталій, то мали на увазі місце в замковому парку, там є достатньо простору. Крім того в Жовкві є дві великі історичні будівлі: кінні манежі розміром 30×60 м в плані».

Цікаво, що зі слів Галини Фесюк та Михайла Кубая, випливло, що Жовква довгі роки нічого навіть не знала про реставрацію баталій, власником яких офіційно виступає Львівська національна галерея мистецтв, директор котрої підписав угоду із Міністерством культури Польщі. Не відомо було жовквічанам про умови цього договору, який виявився доволі хитрим документом.

Таємниці переміщення

Про ці хитрощі та різні нюанси угоди, за якою реставрація тривала повні чотири роки, розповів заступник директора Львівського історичного музею Тарас Рудько, котрий вважає законодавчу базу, за якою вивозять пам’ятки за кордон, не просто недостатньою й застарілою, а навіть злочинною.

«Ми, на жаль, досі не змінили порядок вивезення, хоча мали на це надії. Служби, які контролюють вивезення експонатів, і митний контроль одразу нараховують 20 відсотків від ціни вартості реставрації, яку вважають за комерцію. Асоціація директорів музеїв України та різні ІКОМівські організації намагалися змінити цю недовіру на всіх рівнях, але не змогли. Власне, це й привело до даного випадку. Якби міністерство культури чи той, хто платив за цей проект кошти, чітко визначили в договорі: що, коли, куди, для чого вивозять і коли й куди повертають, то зараз би питання стояло зовсім по-іншому.

Ми всі хитруємо і не правильно робимо. Галерея, як кожен патріот, не хоче віддати свого. Тому вивозить не на реставрацію, а на виставку. І ці картини поїхали за договором на демонстрування у Королівський замок у Варшаві. Там їх не демонстрували. «Битва під Віднем» була на реставрації у місці, яке під Варшавою спеціально для цього проекту знайшли польські реставратори. Вони за великі гроші винайняли будинок, який мав певні розміри, де було спеціально зроблено опалення й охорону. Це був дуже затратний проект.

Різні львівські журналісти дозволяють собі дивовижні речі, описуючи його зі слів наукових працівників, тих хто вболіває за ці картини з державного музейного фонду нашої держави. Я хотів би, щоб у пресі після нашої зустрічі не з’являлися заголовки на кшталт «Після того, як картини повернулися з реставрації, поляки згадали, що колись баталії належали їм». Це провокаційні речі. Дуже поважні люди заявляють пресі, що ця реставрація коштувала 5 млн євро. Не коштувала вона стільки! На час представлення її у Варшаві, куди я торік був запрошений як гість, називали 4 млн.

Також пишуть неправду, що Борис Григорович побачив ці картини відреставрованими вже після їхнього повернення в Україну. Це не відповідає дійсності, бо він був на тому зібранні у Варшаві, де сотні представників Польщі та інших країн зійшлися на презентацію баталій у величезних залах Театрального музею. Власне, там вони постали у всій своїй монументальній величі, яка до того не сприймалася в Олеському замку, де було розгорнуто тільки частину «Битви під Віднем». Також уперше можна було подивитися «Битву під Парканами», що була в гіршому стані, бо 40 років була змотана на валку в фондовому приміщенні галереї в костелі капуцинів.

Мені також не зрозуміло, чому в пресі заявляють, що реставрація проведена на не зовсім високому рівні. Тоді в мене виникає питання до 12 працівників реставраційної майстерні, яку очолює Лариса Возницька, котрі упродовж 4 років працювали разом із видатними польськими реставраторами, заробивши чималі гроші, бо цю працю дуже достойно оплачувала польська сторона. Це спільна робота реставраторів двох країн над спільною історичною спадщиною.

Я не проти Жовкви, це місто треба розвивати в історичному плані. У мене є сумнів щодо костелу, він не готовий прийняти раритети. Тому слушною є думка про будівництво спеціального залу, який би охоронявся і мав усе потрібне, щоб демонструвати ці цінні для нас і поляків твори», – сказав Тарас Рудько який поділився власним досвідом великого проекту демонстрації відреставрованого полотна «Грюнвальдська битва», успішно реалізованого під патронатом президентів Польщі та Литви.

За словами Андрія Салюка, реставрація жовквівських баталій більшою мірою фінансувалася Міністерством культури та культурної спадщини Польщі. «Це була їхня участь у європейському гранті, кошти якого були не тільки польські, але Польща виступила стороною, котра як ініціатор проекту гарантувала свій внесок. Більше того, Польща залучила до проекту своїх найкращих профільних реставраторів. Неймовірно гарно з її боку було те, що польські реставратори працювали в паритеті із нашими. Це було корисно для нас і для них, тому що відбувся обмін досвідом.

Щодо застосування нових технологій, то там були зроблені т.зв. динамічні підрамники, які реагують на натяг полотна в залежності від температурно-вологісного режиму: якщо є дуже волого і картина провисає, то підрамник автоматично натягує полотно. З польського боку все було зроблено максимально добре і якісно на нинішній рівень музейництва», – вніс ясність Андій Салюк, котрий, однак, вважає, що повернення картин до костелу є ускладнене проблемами технологічними. Адже в храмі відбуваються літургії, горять свічки, на месу приходять люди в мокрих плащах з негоди, – а це все призводить до різкого коливання температури й вологості.

Місце порозуміння

Директор галереї «Гердан» Юрко Бойко бачить корінь дискусій у тому, про що не хочуть говорити відкрито: «Поки ми не говоритимемо відкрито, то не зможемо ні про що домовитися, а тільки впадатимемо у словоблудство. Проблема в тому, що з’явилися розмови про те, що коли картини передадуть до Жовкви, то їх вивезуть до Польщі. З іншого боку, ми бачимо, як за вказівкою міністерства культури картини так само можуть бути забрані й передані якійсь іншій країні, особливо в період нинішнього «бєзпрєдєлу».

Треба з’ясувати, чи є якісь реальні юридичні підстави, щоб картини могли забрати з якоїсь установи, і виходити з того, де вони можуть бути надійно збережені, і тоді нехай та установа чи сторона пробує собі шукати місце. Хоч стосовно Жовкви, я не маю нічого проти. Це чудове місто, воно б могло їх мати».

Як зазначила Віра Отчич із головного управління з питань внутрішньої політики національностей та релігій ЛОДА, проблема виникла не на порожньому місці, адже існує лист єпископа Мокшикцького, в якому йдеться про повернення картин до костелу св. Лаврентія як власності римо-католицької парафії. Існування такого листа підтвердила й Галина Фесюк: «Лист від єпископа Мокшицького надійшов також голові райадміністрації, там є фраза, що коли картини повернуть у жовквівський костел, то він докладе максимум зусиль, аби ті картини мали можливість там експонуватися».

Михайло Кубай вважає, що в культурному середовищу давно потрібно відходити від протиставлення себе полякам, бо історія цих земель є спільною, а не чужою: «Це є наша історія, з допомогою якої сформувався наш менталітет та культурна спадщина. Протиставлення – учорашній день. Я бачив людей, котрі вкривалися червоними плямами при згадці про передання жовквівських картини й у них не вистачало аргументів для подальшої дискусії. Не можна піддаватися деструктивним емоціями у розмові про ці пам’ятки.

Коли торік картини повернулися в Україну, директор Державного історико-архітектурного заповідника Володимир Герич казав, що міністерство готує нараду, на якій вирішуватимуть, де експонувати картини. Але те, що тепер піднялося, мало політичні причини. Скоріш за все, це було політичне рішення уряду й міністерства, і то досить не вчасне. Навіть представники польської сторони зізнавалися, що це виявилося для них несподіванкою, бо вони набагато раніше зверталися з цим питанням, але останнім часом його не піднімали. Ймовірно, це було пов’язане із візитом президента Януковича до Польщі, і причому наробило замішання тоді, коли в такій справі слід було робити якісь обговорення й дискусії без політичних домішок.

Питання умов зберігання є такими, що надаються до вирішення. Якщо було б рішення про передачу картин, і треба було б забезпечити всі повністю заходи, які б гарантували музейну функцію приміщення, то на місці потрібні як мінімум два наукові працівники, відповідні прилади для підтримання клімату, міліцейська охорона тощо. Без цього нема мови про експонування картин», – переконує Михайло Кубай, який спростовує інформацію про те, що у випадку повернення до костелу, картини опинилися б на його зовнішніх стінах, адже за ними зведено дві двоповерхові захристії.

На думку Михайла Кубая, дискусії щодо місця експонування картин іще триватимуть, – зараз же треба забезпечити тимчасове місце, може навіть і не в зовсім відповідних умовах, то нехай би це було вже в тих місцях, які поготував Возницький. «Однак мала б запрацювати якась серйозна технічна комісія, яку пообіцяв міністр культури. Вона б мала представляти кілька сторін: від галереї, міністерства, Жовкви, Польщі, мистецької громадськості. Повинна бути об’єктивна спокійна оцінка всіх можливих варіантів експонування і зберігання. І лише після роботи комісії можна було б виходити на якусь концепцію чи рішення про те, що надалі з картинами робити постійно. Зараз, вже як склалося, так нехай вони якимось способом експонуються», – вважає Михайло Кубай.

Зиновій Мазурик, підтримуючи продовження дискусії про місце експонування жовквівських баталій, наголошує на відсутності концепції використання власної спадщини. «Мусимо думати, як її використати, щоб вона працювала у головах наших людей. Тепер баталії мусять працювати у вторинному контексті, оскільки в костелі такого контексту вже нема, там вони не спрацюють. Є варіанти вирішення проблеми. Їх треба проаналізувати за сильними й слабкими сторонами. Зробити спотаналіз і потім на основі аналітичної бази приймати рішення, який варіант відповідно до історичного, культурного, музеологічного і економічного чинників, слід втілювати.

З музеологічної точки зору експонувати варто там, де буде можливість створити інтерактивні методи комунікації для молоді, щоб вона перейнялася значенням тих історичної подій і зрозуміла їх. Можна організувати розглядання тих картин через збільшувальне скло, а можна стояти за метр від них і дивитися в ширококутний об’єктив, – всяке можливо зробити. Але ми насамперед повинні думати про те, як ці картини комунікуватимуть із сучасним суспільством. А де розгортати картини зараз – це питання і завдання Львівської галереї мистецтв, вона повинна це виконати зараз, бо інакше твори пропадуть», – наполягає Зиновій Мазурик.

«Коли хтось каже, що ми будемо щось віддавати полякам, це звучить смішно. Бо так можуть думати тільки люди темні, неграмотні й примітивні. Ми бездумно розкидаємося своїми здобутками й перемогами, віддаючи їх невідомо кому. У битві під Віднем, змальованій Альтомонте, брали участь полки Сенявського з Тернопільщини, Потоцького із сучасної Івано-Франківщини, Яблуновського із Львівщини, а також козацькі полки та литовські частини, які не встигли вчасно прибути, зате показали себе під Парканами. Преса, котра пише про вшанування польського короля Яна III Собєського, і той, хто малограмотний, нехай поїдуть до Жовкви, підуть до костелу й прочитають латиною ім’я похованого там Собешина!

До речі, мати Яна, що походила з Даниловичів, також була українкою. Тобто він був одним із найвидатніших королів Речі Посполитої українського походження. Тому Жовква може стати не місцем розбрату (мовляв, не віддамо полякам – не віддамо українцям), а місцем поєднання порозуміння», – резюмував Тарас Возняк, який закликав присутніх не забувати про те, що жовквівські баталії мають чотирьох авторів, а не тільки одного Мартина Альтомонте, та й той сам не є рівня Рембрандта. До речі, Тарас Возняк також має особисту думку щодо того, що жовквівські баталії тимчасово цілком могли бути поміщені до «Мистецького арсеналу» в Києві, бо там для того є достатньо площі.

Однак дискутанти зійшлися на тому, що поки Жовква, виходячи із стратегії розвитку міста та свого Державного історико-архітектурного заповідника, запропонує міжнародний проект будівництва спеціального музейного павільйону для баталій, відреставровані картини можна розгорнути в Олеському та Золочівському замках, – що, зрештою, зараз і робить галерея мистецтв.

«Західна інформаційна корпорація»