Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Композиторська «хата»

Дата: 13.06.2008

Композиторська «хата». Згадаємо про життя і творчість Кирила Стеценка

«Ось хто замінить мене після моєї смерті», – писав про нього Микола Віталійович Лисенко. Великий маестро добре знав свого талановитого учня.

Діяльність його справді була напрочуд багатогранною: відомий композитор-класик, диригент, видатний педагог, плідний музичний критик, невтомний культурно-громадський і державний діяч, подвижник і один із засновників Української автокефальної православної церкви, її протоієрей…

Народився в селі Квітках (тепер Черкащина) в сім’ї художника-самоука. Навчався в Софійській духовній школі, Київській духовній семінарії, музичному училищі Російського музичного товариства та Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Мешкав і працював у Києві, Білій Церкві, Тульчині, Тиврові, Олександрівську-Грушевську, Голово-Русаві, Ямполі, Вінниці та Веприку.

24 травня 1920 р. до директора Київської консерваторії Р. Глієра надійшло звернення такого змісту: «Музично-хорова секція Культурно-просвітницького відділу Дніпросоюзу просить вас аранжувати «Ще не вмерла Україна»: 1) для великого симфонічного оркестру; 2) для хору в супроводі оркестру; 3) для невеликого оркестру (народного хору). Повідомте, на яких умовах ці ваші твори Дніпросоюз міг би придбати у власність для видання». І підпис – «Завідуючий Музично-хоровою секцією Кирило Стеценко». Ця невелика подія мала майже детективний розвиток. А їх тоді було таки чимало…

1917-1920 рр. – найпліднiший період життя Стеценка. А в грудні 20-го, повернувшись із своєю капелою з подорожі Україною (роль літописця в ній блискуче виконав Павло Тичина), композитор їде у село Веприк, що під Фастовом, і там, аби заробити бодай на хліб для сім’ї, на запрошення громади приймає парафію. Починається його внутрішня еміграція, в умовах голоду, бездоріжжя, епідемій та переслідувань – страдницьке й подвижницьке життя: поряд із роботою священика він створив хор із сільської молоді і в літній період разом із хористами багато подорожував навколишніми селами, також докладав чимало зусиль для діяльності драматичного гуртка. Веприк за часів перебування в ньому композитора став своєрідним музичним та релігійним центром.

– Щоб почути наш хор, – розповідав колишній хорист Сидір Семенович Скрипченко, – люди приходили з інших сіл. У неділю до Веприка приїжджала сила народу. Вранці слухали службу Божу в церкві святої Параскеви рідною мовою, яку відправляв отець Кирило, а в другій половині дня – виступ світського хору під орудою К.Стеценка або дивилися виставу драматичного гуртка…

Він не дожив до свого сорокаріччя 25 днів. Буяла весна, на Фастівщині лютував тиф. Кирило Григорович як священик сповідав одного хворого – й заразився сам. А невдовзі комслуж Київського губсоюзу повідомила про відхід у вічність «найвидатнішого українського композитора, найкращого друга, чистої серцем і світлої душею людини – Кирила Григоровича Стеценка». Павло Тичина, який їздив прощатися з другом, згодом занотував у своєму щоденнику, що похорон був дуже гучний, зібралося надзвичайно багато людей; плакали парафіяни і навіть діти… Поховали К.Г.Стеценка неподалік від церкви.

Репресії вже заливали Україну. Восени 1920 року більшовиками була ліквідована музично-хорова секція при Дніпросоюзі в Києві, де успішно і плідно працював Стеценко. І хто знає, що було б із геніальним митцем, якби не його смерть. До речі, Веприк із-поміж усіх навколишніх сіл району зазнав найбільше репресій – влада «підчищала територію» тут особливо ретельно…

Мине ще одне десятиліття, й ім’я людини світового значення, світоча нашої культури буде викреслене з народної пам’яті, з музичної історії. Чому? Причин кілька. Кирило Стеценко був українським патріотом, священиком, писав духовну музику, до того ж на слова Миколи Вороного, Спиридона Черкасенка, Олександра Олеся тощо – тобто тих авторів, які у «вільній країні робітників та селян» у той час були заборонені…

Лише після смерті Сталіна почалося відродження: 10 травня 1956 р. на могилі Стеценка встановили плиту і пройшло широке відзначення його спадщини. Перша експозиція, присвячена життю й творчості Кирила Стеценка розташовувалась у сільському медпункті(її зібрав Володимир Іванович Косовський, громадський діяч, поет-патріот і медик. Він повернувся із довголітнього заслання, як учасник ОУН). До речі, цей фельдшерсько-акушерський пункт був на ту пору визнаний кращим у колишньому СРСР, і саме це дозволило Косовському розмістити в ньому унікальні експонати.

У 1969 р. для експозиції виділили окрему кімнату в сільському Будинку культури. Її, серед інших, відвідував Іван Макарович Гончар, і, створюючи музей у Києві, багато в чому допоміг і В. Косовському в збиранні документів, особистих речей та фотографій, пов’язаних із біографією Кирила Григоровича (бюст композитора роботи І. Гончара (1966 р.) знаходиться тепер у меморіальній кімнаті музею).

У травні 1982 року, до 100 річчя від дня народженнякомпозитора, був відкритий Меморіальний музей-садиба К.Стеценка: з ініціативи В. Косовського, що займав посаду старшого наукового співробітника до останнього дня життя, замість старої дерев’яної хати спорудили нову будівлю (щодо дотримання її первісного вигляду консультував син композитора Вадим Кирилович).

Спочатку музей працював на громадських засадах, а з січня 1990 р. почав діяти як державна установа на правах відділу Білоцерківського краєзнавчого музею. В 97-му перейшов у комунальну власність Фастівського району, а минулого року отримав статус обласного. На сьогодні Веприцький меморіал включає в себе хату- музей та могили Кирила Стеценка і його дружини Євгенії Антонівни (1885-1958 рр.).

В 1970-му на могилі композитора встановлено гранітний пам’ятник роботи відомого скульптора Галина Кальченко, а на могилі його дружини – надгробну плиту. Фасад самого музею прикрашає бронзовий горельєф композитора, виконаний шанувальником його таланту скульптором Анатолієм Древецьким, лауреатом літературно-мистецької премії ім. В. Косовського.

В шести кімнатах музею представлено багато цінних експонатів за тематикою: диригентсько-хорова, концертна, педагогічна та композиторська діяльність К. Стеценка. Зберігаються й деякі особисті речі, зокрема, на кухні стоїть великий стіл, що його виготовив сам Кирило Григорович. За столом сиділи діти, яких він навчав у себе вдома нотної грамоти. Є й стареньке ліжко, що чуло останнє передсмертне зітхання великого життєлюба, а також підсвічник, ікони, портрет Т. Шевченка…

Численні нотні видання відкривають нам невтомного трудівника на ниві рідної культури. Серед них найповніше – п’ятитомник К. Стеценка, виданий у 1964-1966 рр. у Києві. Два його томи прикрашають дарчі написи дочки Анастасії та сина Вадима.

На сьогодні вже є добра школа стеценкознавців і чимала література про Кирила Григоровича. Подив і захоплення цією неординарною людиною доносять до нас слова сучасника й вірного друга Стеценка, відомого всьому світові диригента і композитора Олександра Кошиця: «Творчість того генія (К. Стеценка) я люблю до безтям’я. Найбільшим твором його вважаю «Панахиду», яку не тільки бачив, але й чув під управою самого автора в Києві. Вона повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря… Ту «Панахиду» хочеться співати, як пісню, стільки там рідного, людяного, звично- незвичного… Чудово!»

Фундатор музею Володимир Косовський, прах якого покоїться поруч із могилою Кирила Стеценка, мудро й далекоглядно виховав собі зміну (після нього музейне господарство веде його учениця Валентина Антонівна Умрик). Вона докладає максимум зусиль для увіковічення пам’яті видатного композитора та пропагування його музичних і хорових творів. У Фастівському районі до дня народження К. Стеценка започатковане свято «Пісенні дзвони», що вже стало традиційним.

До 126-ї річниці з дня народження композитора музей провів науково-практичну конференцію «Забуті сторінки біографії К. Г. Стеценка». Доповідачі, це були не лише досвідчені музейники з Києва та області, краєзнавці, а й брати по духу Кирила Григоровича: диригент Іван Гамкало, композитор Віталій Кирейко та інші додали до портрету Стеценка різні барви й тони. Нині чудова музика маестро звучить не лише в Україні, а й за її межами; проте, на жаль, ще чимало блискучих творів митця ще не відомі широкому загалові слухачів…

Наталка Поклад

Довідка «Дня»

Кирило Стеценко (1882 – 1922 рр.). Видатний український композитор, музично-громадський діяч. Автор опер «Полонянка», «Кармелюк», «Іфігенія в Тавріді» та чотирьох дитячих опер, кантат, музики до вистав «Сватання на Гончарівці», «Гайдамаки», «Про що тирса шелестіла», солоспівів. Кращі хорові твори – «Сон», «Веснонько- весно», кантати «Шевченкові», «Єднаймося» – увійшли до скарбниці української класичної музики.

Джерело: “День”