Українська фабрика взуття «Tridente»

Найкраще в Чилі взуття для антарктичних експедицій і армії чверть століття виготовлялося на заснованій українцем взуттєвій фабриці «Tridente» («Тризуб»). Розповідь Романа Ляховича про історію мандрів його батьків, яка завершилися в Чилі успішним відкриттям власної взуттєвої фабрики опублікувала фб-сторінка НАНЦ.

“Історія моєї родини досить непроста. Мої батьки жили у Львівській області, поблизу Карпатських гір. У своїй хаті батько майстрував черевики, в тому числі, взуття для гір. Коли почалася Друга світова війна і до села прийшли німці, батька з матір’ю вивезли на барикади (до бараків – І. Парнікоза), щоб шити взуття для солдатів.

У ті часи було поширене явище зґвалтувань солдатами. Матір хотіла убезпечити себе від наслідків таких ситуацій та вагітностей, вона наважилась на те, щоб зробити операцію й позбутися репродуктивних органів. Тому батьки не могли мати власних дітей.

Після завершення війни родина не могла і не хотіла повертатися до Радянського Союзу. Натомість вони переїхали до Австрії, де батько влаштувався працювати на взуттєвій фабриці, а мати була медсестрою у одному зі шпиталів у м.Відень.

Пізніше вони ухвалили рішення шукати щастя в Південній Америці. У 1948 році моя родина, разом з іншими мігрантами – українцями, росіянами, євреями, німцями, прибула до чилійського порту Вальпараїсо на теплоході «General Black».

На той час мої батьки мали усе, але не мали дітей. Я дізнався правду про те, що мене всиновили, коли мені виповнилося 30 років. Відтоді я завжди кажу, що я з’явився в Україні, але народився в Чилі. Моя біологічна родина не затрималась надовго в цій країні й виїхала до США. Пізніше я знайшов їх, довідався, що маю три сестри та одного брата. Тоді я мав продати усе, щоб змогти оплатити подорож, але я вирушив до Північної Америки і, повернувшись додому, зміг почати життя заново.

У зв’язку із прибуттям іммігрантів, у газеті «El Mercurio» було опубліковане оголошення про організацію ярмарку для пошуку роботи у столиці, м.Сантьяго, на Національному стадіоні (Estadio Nacional). Батьки попрямували туди, однак одразу не змогли влаштуватися.

Мій тато мав із собою французьке радіо, яке обміняв на невеличку ділянку землі у комуні Ла-Цистерна, де розпочав працювати у невеличкій майстерні. Він володів українською, польською, російською, французькою та німецькою мовами. Згодом він познайомився із іспанцем – власником спортивного взуттєвого магазину. У ті часи все взуття для гірськолижного спорту було імпортоване. Люди з грошима робили замовлення переважно у Європі чи США. Цей вид спорту був доступний тільки для дуже заможних людей.

Фабрика взуття "Tridente" розташовувалася у Сантьяго за адресою

Довідавшись, що мій батько має досвід виготовлення гірського взуття, іспанець запропонував співробітництво. Відповідно до домовленості підприємець мав купувати всі необхідні матеріали, а також забезпечувати родину продуктами харчування та одягом, за умови, що батько буде виготовляти чоботи та черевики для лижного спорту, мотокросу, а також гірське взуття, яке продаватиметься у його магазині.

Поступово виробництво розширювалося. Взуття було дійсно високої якості й користувалося попитом. Спочатку все робилося вручну, потім батько купив більше ділянок землі та відповідне устаткування з Данії та Франції для виробництва взуття. Фабрика здобула назву «Tridente» (з іспанської «Тризуб»), а на чоботях, серед іншого, вишивалася українська національна символіка.

Я змалечку долучався до роботи на батьківському підприємстві. Спочатку в школі, потім в університеті. За часів Піночета повноцінне навчання було неможливим через постійні бойкоти, протести, окрім того, була комендантська година. Більшість вільного часу я працював із родиною.

Історія з Антарктикою розпочалася зі співробітництва з Військово-морськими силами Чилі. Вони перші зробили замовлення у згаданому магазині. Військові шукали взуття для роботи в екстремальних умовах, але імпортні варіанти були дуже дорогими. Перша партія, виготовлена на верстатах «Tridente», обернулась справжнім успіхом. Я досі маю листа-подяку від тодішнього капітана Чилійської антарктичної бази «Артуро Прат». На той час на базі працювали 11 людей, група була дуже ізольована й працювала на базі цілий рік без зв’язку із зовнішнім світом.

Пізніше ми почали працювати також з Військово-повітряними силами та Армією. Окрім того, наше взуття почали замовляти для груп, які працювали на антарктичних базах «Лас Естрейас» та «Бернардо О’Гіґінс». У 1970-х з’явилась новина, що на Антарктичну базу мав їхати президент-диктатор А. Піночет. Звісно, черевики для нього також замовляли у нас.

Загалом, взуттєва фабрика мого батька «Tridente» виготовляла взуття для чилійських військових упродовж 25 років.

Пізніше, через кон’юнктурні зміни ринку, усе устаткування було розпродано. Остаточно фабрика закрилася у 2000-х. На згадку лишилися нашивки «Tridente», листи подяки та кілька пар чобіт, виготовлених для чилійських полярників”.

Записали цю розповідь працівники Посольства України в Чилі (Embajada de Ucrania en la República de Chile).

Як зазначає фб-сторінка НАНЦ, сьогодні взуття для українських полярників – це єдина деталь обмундирування, яку ми купуємо не українського виробництва, а іноземного. Тому шкода, що фабрика «Tridente» не дожила до нашого часу, адже тоді б і ми могли замовляти українсько-чилійські черевики для наших полярників.

Передрук за джерелами: