2008 р. Миколаївщина запорізька

Дата: 27.06.2008

Широкому загалу мало відомо про унікальні природні ландшафти Миколаївської області. Поспішаючи на відпочинок до Криму, ми часто проходимо транзитом ділянку траси від Первомайська до Вознесенська, навіть не здогадуючись, що зовсім поруч розташована одна з найкращих природних «перлин» України – долина річки Південний Буг. Це справжня гірська країна серед степу, де, зупинившись на день-два, можна насолоджуватися гідромасажем від бурхливого водограю, або милуватися величчю Бузького каньйону.

Що вже казати про урочище Гард у межах сучасного Южноукраїнська, де кожна гранітна скеля або річковий поріг тісно пов’язані з козацтвом. Уже опинившись на морі десь у Коблево або на лиманах Очакова, ми й гадки не маємо про те, що поруч розкинулась унікальна Кінбурнська коса. В це важко повірити, але чимало миколаївців жодного разу тут не були. Та й загалом Миколаївську область багато хто сприймає як край, що має історію лише останніх двохсот років, з часів катерининської колонізації Дикого степу.

А були ж тут і елліни, і скіфи, й інші кочовики, але три сотні років, ще до Потьомкіна й Суворова, ці землі поливали власною кров’ю запорожці в протистоянні з Туреччиною. Побачити чудеса Миколаївщини у всій красі журналісту «УМ» пощастило минулих вихідних під час прес-туру в рамках Всеукраїнської акції «Сім природних чудес України». Після тривалого переїзду ми нарешті в Очакові, сідаємо на катер і вже за двадцять хвилин – на Кінбурнській косі в районі села Покровське.

Над морем бачимо чимало пеліканів, що полюють на рибу. Директор Регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» Зіновій Петрович пояснює, що рідкісні птахи з’явилися на півострові в останнє десятиліття через забруднення водойм та скорочення рибних запасів на Дунаї.

Стережіться комарів та чапель

По самій косі пересуватися можна лише на автомобілі підвищеної прохідності. Наш потужний «Урал» трясе на кожній вибоїні, поблизу озер дуже допікають комарі. Місцеві кажуть, що теж, буває, нарікають на косу за її норов, важкі вечори й зими. Але побувавши тут один раз, обов’язково повернешся знову. А унікальним чудом вона є ще й тому, що в часи урбанізації та наступу ринкових відносин збереглася в такому вигляді. І дійсно, Кінбурнська коса є ідеальним місцем для охочих відпочити від цивілізації та любителів екстремального відпочинку.

Цікавим, але водночас небезпечним для туристів місцем коси є Чаплинка біля Волижиного лісу. Тут масово влаштовують свої гнізда на соснах чаплі. Як результат – чаплі створили найбільшу на півдні України багатовидову колонію – до шести сотень пар. Від цього ліс пропадає, стає сірим від чаплиного посліду. Туристи мають бути тут обачними: якщо налякають чаплю, вона виплюне на їхні голови залишки своєї їжі – риби, жаб тощо. Тому працівники парку радять милуватися чаплями і слухати їхні крики здалеку.

Коса козака пам’ятає

«Ніхто з великих косу не обминув, – розповідає Зіновій Петрович. – За описами Геродота, у V ст. до н.е. тут була країна лісів – знаменита Гілея. На косі зимував і князь Святослав зі своїм полком у 971 році, запорізькі козаки саме через косу обминали турецькі фортеці Очаків і Кінбурн, згодом підкорені армією Суворова».

У Волижиному лісі нам показують сімсотрічний дуб. Кажуть, що він бачив і козацьких ватажків, і, ймовірно, Олександра Пушкіна, бо під час заслання на Одещину поет їздив до Криму, а найзручніший шлях тоді був по морю через Кінбурн. Бува, не цей дуб і є тим самим, що «у Лукомор’я» та зі «златою цепью»? Тим більше що саме сусідню Березань русичі називали островом Буян.

Від начальника служби держохорони «Кінбурнської коси» Василя Чауса дізнаюся, що нещодавно, завдяки старим картам, на косі віднайшли урочище Сагайдачного. «Гетьман був тут однозначно, в описах його походів є згадки про проходження Кінбурнської коси, він перемагав флотилію турків біля Очакова, – каже пан Чаус. – А фортецю Кінбурн турки побудували як наслідок звитяжних походів Конашевича-Сагайдачного, щоб блокувати вихід флотилії чайок у море з двох боків. Та все одно козаки волоком перетягували чайки через косу – від озера до озера».

Працівники парку встановили в урочищі Сагайдачного спеціальний аншлаг, де розписали морські подвиги гетьмана. У планах – встановлення бюсту Сагайдачного, поки що ж таким чином на косі вшановано лише іншого непереможного – Суворова.

Нині на косі існує три села, в яких живе близько восьмисот мешканців. Назви двох із них засвідчують колишню присутність козацтва – Покровське та Покровка (саме святу Покрову вважали заступницею на Січі). Пан Петрович розповідає, що останнім часом ділянки біля води в селян скуповують «тугі гаманці»: якщо три роки тому сотка тут коштувала сотню доларів, то тепер – від п’яти до десяти тисяч «зелених». Водночас нинішня інфраструктура коси ще не готова приймати туристів. Адже тут немає жодного узаконеного звалища, немає куди подіти рідкі відходи. Невеликі туристичні бази хоронять відходи «під себе». І цю проблему потрібно терміново вирішувати.

У тому, що коса не повинна перетворюватися на місце масового відпочинку, переконаний також ініціатор акції «Сім природних чудес» Микола Томенко. На його думку, сюди як і раніше, мають приїздити на екскурсії школярі, а студенти-біологи – на практику. Для демонстрації та правильного використання всіх принад Кінбурнської коси необхідно створити туристичну інфраструктуру – відпрацювати маршрути, створити сервісну службу, але головне – чітко відмежувати природоохоронні території, адже необхідно зберегти це природне чудо в усій його унікальності й неповторності.

[Далі про гранітно-степове Побужжя]

Довідка «УМ»

Кінбурнська коса – унікальний півострів-заповідник з піщаними пляжами, зеленими лісами та первозданною природою, розташований на межі Дністрово-Бузького лиману та Чорного моря. Довжина коси – біля 70 км. В найширшому місці вона має 24 км, а далі звужується буквально до метра. Звідси і назва коси, яка в перекладі з тюркської означає «волосоподібний мис». Цією «волосиною», довжиною біля 10 км, коса й завершується.

У 1992 році на косі створено регіональний ландшафтний парк площею майже 18 тисяч га, в наступному році державою передбачено створення на його основі Національного природного парку. Недоторканість та захищеність території зумовили збереження надзвичайно багатої фауни: тут нараховується близько 300 видів птахів, 45 видів ссавців, дев’ять видів рептилій, п’ять видів амфібій, 40 видів риб, тисячі видів комах.

На півострові є солевидобувні озера (чумаки здавна їздили сюди по сіль), а також прісні озера, межа між якими представлена лише невеликими відрізками суходолу. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.

До речі

Четвертим природним чудом Миколаївщини є невеликий острів Березань, що в Чорному морі при вході у Дніпровсько-Бузький лиман, за 13 км від Очакова. Довжина острова 850 метрів, ширина від 200 метрів на півдні і до 850 метрів на півночі. Острів у давні часи мав сполучення із сушею і був півостровом. Він має чимало найменувань, зокрема, за античних часів відомий як Борисфеніда, за давньоруських – як острів Буян, а нині, по-народному, – як острів Шмідта.

Березань – це перлина в акваторії Чорного моря, до якої варто доторкнутися поглядом з берега, а ще краще – припливти і ступити власними ногами у тих місцях, де колись вирувало життя древніх греків. На Березані знайдено поки що єдиний на території України надгробок із рунічним написом ХІ-ХІІ століття. Запорожці використовували Березань як опорний пункт у морських походах проти Туреччини. Це місце страти у 1906 році лейтенанта Петра Шмідта, який очолив повстання на крейсері «Очаків».

Джерело: “Україна молода”