Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

2007 р. Де та дорога, що веде до храму?

Дата: 08.09.2007

Вірити чи не вірити – особиста справа кожного. Віддавати шану історії та культурі своїх предків – неминучість для людини, яка хоче називатися цивілізованою. Однак далеко не в кожному селі біля унікальних церков скошено бур’ян та посаджено бодай якісь квіти. Ми побували лише у трьох селах Лебединського району, біля трьох храмів, які перетворюються на руїни.

Гріхи, які не прощаються

Церква височіє над селом, бо так уміли будувати наші прадіди – вже й місцем звеличуючи. Навіть руйнування, що помітне на її стінах і зяє дірками даху, не здатне принизити цю споруду. Вона – ніби людина, яка й у хворобі залишається мужньою.

Тут, у Малому Висторопі Лебединського району, церкву звели волею та коштом поміщика Романова. Мальовничий Вистороп з його ланцюгом ставків, розповідають, подобався йому. Спочатку Романов заклав невеликий цегляний завод, що використовував місцеву глину, а потім почалося будівництво церкви Архангела Михаїла.

«Церква була невелика, але тепла, – розповідає благочинний Лебединського району Української православної церкви Київського патріархату отець Юрій Ткачов. – У підвалі її розміщувалася піч, у колонах – витяжні труби. Підлога підігрівалася димом, що йшов до труб, і загалом уся споруда була ніби великою пічкою. Взимку тут холодно не було…» Як запевняють, палива для цієї «пічки» потрібно було зовсім небагато. Такіот таємниці енергозбереження знав зодчий цього храму, – ми ж не даємо собі клопоту знати про них.

Молодий отець Ілля служить у церкві тільки чотири місяці. Каже, що й сільський голова Іван Коваленко, і дирекція місцевого технікуму допомагають йому підтримувати храм. Але громада церкви така мала, що особливої допомоги від неї чекати поки не доводиться. Це помітно – на подвір’ї не скрізь і бур’яни скошені. А йдеться про покрівлю, про внутрішнє обладнання церкви. Бо стіни, на щастя, стоять міцно, – дається взнаки давня легендарна кладка.

Кажуть, до розчину додавали не лише яйця, а й тіла померлих тварин. Вони зотлівали у розчині, і білок робив його таким міцним. Зараз вівтарна частина відгороджена від загального приміщення церкви підвішеним килимовим покриттям, у якому вирізані «двері». Але отець Ілля вірить, що з часом тут усе стане таким, як належить…

Довгі роки церква стояла пусткою. А розтягнули з неї чимало самі ж мешканці, перейнявшись навіюваним духом невір’я. «…Це тяжкий гріх – брати з церкви, – каже отець Юрій. – Нічого з неї не можна взяти – ні сміттинки, бо це злочин проти Духу Святого і карається дуже тяжко…» Деякі місцеві родини відчули ту кару на собі, розповідає благочинний. Він знає сім’ї, чиї предки грабували церкву, в яких чоловіки не доживали до сорока років. Деякі виїхали з села, – подалі від гріха. Але від кари не втечеш. Є свідчення про загибель людей, які за більшовиків знімали з церков хрести…

Ми стоїмо біля церкви Архангела Михаїла і дивимося на порожню нішу на зовнішній стіні храму – там колись була ікона з його ликом. Може, справді, не варто дивуватися тим катаклізмам, що сиплються на нашу планету, – то просто покарання за гріхи людські?..

[…]

Джерело: “Україна молода”