Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

Захисник Пшебража: Генрик Цибульський людина АК и НКВС?

Чи цей текст посягає на святе? В історії лише правда є святою. Сьогодні кожен народ має стільки незалежності, скільки має імунітету до маніпуляції і дезінфоримації. Це стосується поляків, українців, будь- якого народу. Не буває антипольської чи антиукраїнської правди. Є лише правда. Боротьба з міфами — це боротьба за незалежність. Сьогодні жменька українців і поляків бореться “за нашу і вашу свободу”.

Генрик Цибульський — знаменитий командир найбільш відомої і найкраще описаної в польській історіографії “самооборони” на Волині..

Чи самооборони, описаної щиро і чесно?

Чи справді найбільш відомої?

Чи насправді ми знаємо всю правду про головного “героя”?

Чи модератори “історичної політики” подають нам всю правду і тільки правду?

Якщо придивитись ближче до постаті “героя”, стає зрозуміло, що, м’яко кажучи, щось тут погано пахне… Почнемо з польського політика та одночасно історика.

Що каже непересічний Ян Жарин?:

Приблизно в тому ж дусі пише польська Вікіпедія:

Генрик Цибульський (нар. 1 жовтня 1910 в колонії Дерманка поблизу Пшебража на Волині; пом. 12 березня 1971 в Любліні) — лісник, комендант самооборони Пшебража у 1943-1944, пручник Армії Крайової, псевдонім Гаррі (Харрі), Волиняк, Генрик Волинський […]

[…] Під час оборонної війни 1939 року він не був мобілізований, як і багато інших молодих чоловіків (ймовірно причиною була нестача 750 тис. карабінів, необхідних у випадку повної мобілізації. 10 лютого 1940 року під час першої депортації польського населення був висланий Совєтами на далеку північ СРСР. У липні 1940 втік із заслання і у вересні повернувся у Пшебраже, після чого переховуючись до 1942 року займався у різних населених пунктах на Волині фізичною працею, а після захоплення цих територій німцями, офіційно, як лісник […]

[…] В серпні 1942 року за намовою брата Юзефа вступив в АК. Також почав співпрацю з радянськими партизанами з відділу Юзефа Собєсяка «Макса».

Довідка у Вікіпедії:

І саме відповідь на останнє питання пояснює все, даючи відповіді на попередні питання. “Магомет” – це не псевдонім, а прізвище: Лев Йосипович Магомет. Тоді він виконував обов’язки командира розвідки і одночасно заступника Антона Бринського — командира всього партизанського з’єднання.

Можна продемонструвати ще кілька схожих текстів. Всюди повторюється така ж схема:

Висланий на Сибір в 1940, тікає і повертається на Волинь.

У 1942 році вступає в Армію Крайову.

У 1943 році організовує самооборону.

Після вторгнення совєтів “оборонці” були змушені переховуватись, значить нашому “герою” і його товаришам по зброї загрожували репресії…

Де-не-де, як наприклад у Вікіпедії, згадують про його співпрацю з радянськими “партизанами”…

мимохіть, вже будучи командиром самооборони, він здебільшого змушений до такої співпраці діями українських націоналістів.

Почнемо з другого пункту. Цю фальсифікацію спростувати найлегше…

“У 1942 році вступає в Армію Крайову…”

Для того, щоб пояснення не було задовгим, наводимо цитату зі спогадів Леопольда Сьвіклі, псевдо “Адам”, якого командування АК делегувало на Волинь в грудні 1942 року. Леопольд Сьвікла в Луцьку обійняв посаду окружного інспектора АК. У його спогадах названа майже точна дата складення присяги Генрика Цибульського:

… У Людвіка Маліновського прийняв присягу в середині травня 1943 р. один з командирів АК, а в Генрика Цибульського особисто я, на початку травня 1943 р.

джерело: Леопольд Сьвікла “Про Пшебраже і кілька інших питань”

Зрештою, те саме пише сам Цибульський у своїй книзі “Червоні ночі”, коли звітує Собєсяку (псевдо “Макс”) про виконання завдання і розповідає, що його вибрали командиром самооборони і що він вступив у польську підпільну військову організацію.

“Адам” (Леопольд Сьвікла) каже чітко, що познайомився з Цибульським після його призначення командиром самооборони, а ініціатором зустрічі був сам Цибульський. Отже, звідки взялась інформація про складання присяги Цибульським в 1942 році?

З повітря?

Панове історики, модератори Вікіпедії, історичні публіцисти і всі інші, хто впливає на історичну свідомість польського суспільства, було б чесно вже не повторювати цю “помилку”. Було б правильно питання спростувати.

Генрик Цибульський вступив в АК в травні 1943 року, а не в 1942!

Хтось може подумати, що це дрібна помилка, неточність, без особливого значення. Ні! Це не “дрібна неточність”. Це дуже суттєве питання. В історіографії хронологія і правдива черговість подій — це ключові питання — спочатку причини, а потім наслідки, а не навпаки. Так само тут питання вступу в АК — це питання надзвичайної ваги. Цибульський з’явився в Пшебражі не як АК-івець, а як людина, що вже співпрацювала з Собєсяком (який з’явився з диверсійними відділами НКВС). Цибульський співпрацював не лише з Собєсяком… Цибульський в своїх спогадах називає прізвище Собєсяка, як ініціатора перших їх зустрічей, і завжди говорить про співпрацю з “Максом”, тобто Собєсяком, що створює враження, ніби йдеться про співпрацю між поляками (навіть якщо це комуністи), але диявол ховається в деталях. Цитуємо Цибульського (опис першої зустрічі з Собєсяком):

“За мить в кімнату увійшли двоє чоловіків. Один високий, широкоплечий, зі щирим, відкритим поглядом, другий — вищий і худий, з легко скошеними очима, що зраджувало східне походження. Вони представились:

- Капітан “Макс”.

- Майор “Магомет”.

Прибульці відразу справили на мене якнайкраще враження. В їх одязі, рухах, поставі і погляді відчувалась велика свобода і впевненість у собі. Однак в поведінці я помітив ледь вловиму незручність людей, постійне місце перебування яких ліс”.

Собєсяк “Макс” – капітан, але разом з ним з’являється майор, який безсумнівно точно не підпорядкований Собєсяка! І цей же Магомет з’являється у книзі Цибульського завжди під час зустрічей з Собєсяком.

Тут виникають питання:

З ким тоді співпрацював Цибульський? З Магометом чи “Максом”? Чи “Макс” тільки виконував роль посередника? Ким був Магомет?

“Дядя Пєтя” – тобто Антон Петрович Бринський в своїх мемуарах “По ту сторону фронту” присвятив Магомету цілий підрозділ, назвавши його: “Капітан Магомет”. Капітан, бо саме з такими погонами наш герой прибув до Бринського.

З цього випливає, що саме Антон Бринський найімовірніше відправив Магомета до Цибульського. Навіть, якщо ми помиляємось, то він мусив знати про розбудову агентури Магометом. Собєсяк міг виконувати роль зв’язкового, перекладача, посередника, “дуеньї”, але він був лише елементом співпраці на лінії Бринський-Цибульський, і в жодному випадку не суб’єктом цієї співпраці!

З АК Цибульський почав співпрацювати пізніше. Іншими словами, це не українські націоналісти змусили його на “крайні кроки” – співпрацю з недавнім радянським окупантом. Це його свідомий вибір, здійснений задовго до появи на цій території першого бандерівського відділу! Чи Цибульський почав співпрацювати взимку — на зламі 1942/43, чи на два роки раніше, коли його арештував НКВС — цього однозначно стверджувати не можна, але його “втеча” з заслання робить гіпотезу про більш ранню співпрацю правдоподібною. Одне не підлягає сумнівам: Цибульський почав співпрацю з совєтами до того, як став командиром в Пшебражі.

Ідемо далі… Питання згаданої “втечі” з Сибіру.

Висланий на Сибір в 1940, “тікає” і повертається на Волинь

Тут передаємо слово нашому “герою”. Він свою втечу описує так:

“Дні йшли повільно. Настала рання, важка зима. Одного дня мене заарештували. Я був переконаний, що це якась помилка, яка швидко виясниться. Я спішно шукав у своєму житті проступків, які могли бути підставою для арешту. Нічого такого не знайшов. Це мене заспокоїло На жаль, на короткий час — невдовзі я ствердив, що моя доля спіткала й інших лісників. Ніхто з нас тоді ще не орієнтувався в суті беріївщини і її симптомах. Ми не знали, що її жертвами були й радянські чесні люди. Невдовзі я разом з іншими опинився на далекій півночі. Ми працювали на вирубці лісів. Очима лісника я дивився на неосяжні простори тайги, я захоплювався моторошні стіни шелестячих колосів, повні розспіваного птаства чи скутих болісною, моторошною тишею.

Здалека від своїх, від землі і рідних лісів, відірваний від далекого і так близького мені світу, тут я пізнав справжній тягар самотності. Мене мучило почуття скривдженості. Мені здавалось, що мене вона торкнулась особливо жорстоко. В молодому серці наростав бунт.

Я почав думати про втечу. Так минула зима. Весна вибухла раптово, по-сибірському, розлилась зеленню, як величезний потік і звитяжно нісся до літа.

Я був молодим, сильним, тренованим і загартованим, а тайга, життя якої я добре вивчив, аж кипіла за вікном мого бараку. Спокійного липневого вечора я попрощався з друзями. Обдарований ними кількома скибками хліба, озброєний ножем, я занурився в тайгу. Куди, у якому напрямку спрямувати свої кроки?

Тут за полярним колом, орієнтування за сонцем і зірками ставало неточним і непридатним. Вирішувала інтуїція. Те, що утримувало мене на прямій лінії, не даючи заблукати в безкрайності лісів, навіть важко назвати почуттям орієнтації. Це радше інстинкт, той самий, завдяки якому птахи навесні безпомилково дістаються до своїх гнізд. Так я йшов вісім тижнів, щоденно долаючи п’ятдесят до шістдесяти кілометрів.

Виснажений і голодний, я часто піддавався ілюзіям: клаптик сосен, який здавалося можна подолати за кільканадцять хвилин, займав мені три чи чотири дні маршу. В такі хвилини мене охоплював страх: мені здавалось, що я втрачаю здоровий глузд, тоді мені хотілося відмовитись від подальшої боротьби за життя, сісти під карликовою сосною і не вставати з місця. Мене мучив голод. Невпевненість, чи я йду у правильному напрямку, позбавляла мене решти сил і волі. Я сумував за зустріччю з людьми і боявся їх. Одного дня я нарешті стояв над Волгою. Вона тут звивалась в численних меандрах. Я не хотів йти зайвий шлях, тому мусив її форсувати п’ять разів. Потім було все легше. На Волині я почував себе, як вдома. І от після восьми тижнів гігантського маршу, опівночі я стояв у родинному селі. Біг закінчився”.

Henryk Cybulski «Czerwone noce»

Забагато деталей в цій барвистій розповіді відсутні. Перерахуємо відомі і невідомі:

під час втечі він марширував зі швидкістю 50-60 кілометрів на день його похід тривав вісім тижнів — тобто близько 56 днів,

місце заслання назване дуже загально — тайга, десь на далекій півночі людей оминав здалеку, перепливав ріку Волга п’ять разів (!)

Проаналізуємо цю мізерну, але передовсім дуже дивну інформацію…

Швидкість маршу… Швидкий марш дорослого і фізично здорового чоловіка — це близько 6 км на годину. Але таку швидкість не можна підтримувати на трасі довжиною кілька десятків км. Прийнято вважати, що піший під час тривалої подорожі йде зі швидкістю близько 4 км на годину, і при цьому максимально 10 годин на день, що впродовж 56 днів дало б 2240 пройдених км.

Таку трасу міг би пройти сучасний піший, маючи при собі відповідне спорядження, провіант і гарантований відпочинок.

В’язень чи засланець, який тікав через радянську територію, мусив уникати людей — переховуватись. Він мусив також здобувати їжу, що дуже важко і потребує часу, якщо при цьому треба уникати людей. Він не міг користуватись з вигідних доріг, якими часто користуються. Він мусив переміщуватись переважно бездоріжжям, лісами, у крайніх випадках бічними дорогами. Смішно звучить розповідь про п’ятикратну переправу через Волгу для скорочення шляху. Переправа втікача через велику ріку не лише дуже складна, але й дуже небезпечна. Розповідь про п’ятикратне форсування Волги (з метою “зрізати” вигини) можна сміливо вважати образою розумових здібностей читача.

В таких умовах середня швидкість впродовж кількох десятків днів на рівні хоча б 20 км на день — була б надзвичайним досягненням навіть для людини, яка б мала чудову форму, величезні знання і велике щастя.

Дозволимо собі короткий відступ. В кривавій історії Волині можна знайти багато “дивовижних втеч”. Інший волинський фантаст — Владислав Кобилянський, достовірний наприклад для Гжегожа Мотики. Про свою дивовижну втечу з в’язниці НКВС він написав дуже коротко:

В жовтні мене заарештували. Перевірка, проведена в штабі НКВС у Степані, показала, що я переховував зброю. Мене здав товариш Бронек К. У тій в’язниці ми отримували по 200 г хліба на день і трохи води. На третій день нам видали по три солоних оселедці, не давши води. Кожних дві години мене викликали на перевірку. На столі енкаведиста стояв графін з водою, дивлячись на яку мені темніло в очах. Після повернення в камеру я вирішив втекти при першій нагоді, що мені на щастя вдалось. Я поїхав у Янову Долину, де почав працювати в каменоломні.

Владислав Кобилянський “В кігтях трьох ворогів”, с.18.

Цей герой ще більш скупий в словах, ніж Цибульський. До нього погано ставились у в’язниці НКВС, тому він втік (просто так) і пішов собі (без проблем) працювати в Яновій Долині, яка продовжувала бути під управлінням совєтів. Цій втечі він присвятив один рядок у своїй книзі, хоча такий подвиг, якщо це правда, заслуговував би на велику монографію. Волинь — країна чудес…

Однак повернемось до Генрика Цибульського. В радянських реєстрах справді є інформація про репресії Цибульського. Його вислали в околицю Архангельська і звідти він втік. Оприлюднено таку інформацію:

Ми не знайшли село Ледня на карті, але від центрального села Ленського району, тобто Лени — до Пшебража більше 2200 км пішої дороги:

Отже, ми знаємо місце заслання, встановили точну відстань між цим місцем і рідним селом Цибульського. Ми навіть знайшли запис в радянських архівах, де вказана дата і місце заслання, а також дата втечі.Питання закрите? Не так все просто…

Потрібен глибший аналіз.

На вищевказаному малюнку зазначена траса з Лени до Пшебража — тобто дорога, яку мав пройти Цибульський…

Згідно з даними навігатора Google для сучасного пішого мандрівника це 450 годин маршу (Google приймає, що піший мандрівник йде зі швидкістю 5 км на годину), однак треба прийняти до уваги, що:

Пропонуються переправи через ріки по мостах, а в одному випадку — паромна переправа.

Вибраний маршрут — це найкоротша і найкомфортніша траса, тобто через міста і села, дороги асфальтовані — федеральні дороги у хорошому стані (навіть в умовах Росії).

Не враховано, що піший мандрівник повинен йти переважно вночі через необхідність переховуватись від патрулів міліції і війська.

Не враховано, що піший мандрівник повинен оминати скупчення людей — тобто міста і навіть села.

Не враховано, що в пішого мандрівника нема відповідного взуття і додаткового спорядження, необхідної для такої довгої і виснажливої подорожі.

Не враховано, що піший мандрівник не має спорядження і провіанту, необхідного для регенерації сил під час багатотижневої втечі.

Лише для того, щоб оминути Москву широкою дугою потрібно пройти додатково більше 100 км!

Обрання маршруту через центральну Росію — це дорога між найбільшими і найчисельнішими скупченнями населення, і звичайно між найбільшою кількістю міліцейських, військових патрулів та інших структур силового апарату радянської Росії.

Тоді карти були дефіцитним товаром в совєтах. Можливість здобуття детальних карт межувало з чудом. Піша втеча без карт — це жах, безкінечне поневіряння з мінімальним шансом на успіх.

Отже, чи можна пройти майже 2,5 тисячі км за 8 тижнів в таких умовах?

Майже без відпочинку, без нормального харчування, без відповідного спорядження, без карт, без копійки в кишені, де третина дороги — дика тайга і бездоріжжя, а на інших відрізках кожен зустрічний міг втікача здати… Де “піший” – втікач з заслання, а територія, по якій він переміщується — тоталітарна держава, де втікач радше не може розраховувати на допомогу зустрічних людей, а міста і села мусить оминати…

Здобування їжі в тайзі вимагає величезних знань і потребує багато часу. Або полювання і збирання, або марш зі швидкістю кількадесят км за день. Одне й інше неможливо. Люди для втікача ще небезпечніші, ніж тайга. Красти їжу можливо, але не коли втікач женеться стрімголов, долаючи 50 км за день і не в ситуації, коли люди становлять загрозу.

Інше важливе питання — згадана Цибульским П’ЯТИКРАТНА (!) переправа через Волгу. Волга на маршруті втечі має близько кілометра ширини. Перепливання її нелегке завдання навіть для добре відживленого професійного плавця. Кожне “форсування” Волги — це величезний ризик бути спійманим чи потонути. П’ятикратне “форсування” Волги для “скорочення дороги” – це насміхання з читачів.

Скажемо чесно: втеча Цибульського (принаймні так, як описано) — це цілковита маячня!

Можливо для більшої драматургії автор книги, з якої походить цитата, занадто прикрасив цю історію. Може насправді йому вдалось застрибнути в якийсь товарний поїзд, а може йому хтось допоміг; все може бути. Можливо і навіть дуже ймовірно, що він взагалі не був втікачем… Ця ймовірність межує з впевненістю, якщо прослідкувати його подальшу кар’єру…

“Але ж є радянські документи, які підтверджують його втечу!”

Документи створюються людьми… Можна було написати, що втік, можна було, що вмер, можна було написати будь-що — залежно від потреби…

Завербованого агента можна було тримати разом з іншими засланцями (як звичайного донощика) взамін за краще відношення, але якщо агент був розумний, то гріх було тримати так цінну людину в глушині, десь в тайзі під Архангельськом.

Можна було написати в документах про спробу втечі і перевести його в інше місце позбавлення волі, де перебували важливіші поляки — навіть на Луб’янку, де б він приносив користь, взамін за щось…

Можна було його “умертвити” в документах і створити нову біографію для вживлення в якесь нове для нього коло висланих на Сибір поляків.

Можна було відпустити на волю і дозволити повернутись додому, ніби нічого не сталось… Такі дії — це ризик деконспірації на самому початку. Родина б зраділа, але для поляків, що діяли в підпіллі, він був би щонайменше підозрілим.

А можна було дозволити “втекти”… Це питання поки що залишаємо відкритим. Однак подальша доля Генрика Цибульського доводить, що його агентурна діяльність дуже правдоподібна… Насувається аналогія з іншим “героєм”. Стрибок через загорожу чи військовий катер? ( Лех Валенса).П’ятикратне форсування Волги чи щось більш ймовірне?

“Організатор самооборони 1943 році”

Можна під словом “організовував”, яке використав пан Жарин, розуміти “продовжував організовувати”. Проте Самооборону в Пшебражі організували інші — це очевидно. А Цибульський самооборону не організував і не організовував. Він її просто перейняв як намісник совєтів. Принаймні так випливає з того, що написано в книзі Собєсяка, в книзі Цибульського і інших джерелах. Не всюди це відбувалось так спокійно.

Комендант самооборони в Старій Гуті (Леон Осецький) опирався совєтам і загинув від їх рук на початку липня 1943 року, а трохи раніше Броніслав Ходоровський — організатор самооборони в Мочулянці (яка входила в склад комплексу самооборон Старої Гути), намагався домовитись з бульбівцями і його совєти також ліквідували. Але що в цьому дивного, якщо навіть під носом Цибульського поручник Ян Рерутко “Джазга”, делегований у Пшебраже Інспекторатом АК в Луцьку для допомоги місцевій самообороні, був вбитий совєтами в листопаді 1943 року після гучної пиятики, організованої в штабі партизанського відділу Прокопюка. Пікантності цій справі додає те, що в п’яній гулянці брали участь й командири місцевих самооборон, а нагода була не абияка — річниця Жовтневої революції! Не треба додавати, що співпраця з совєтами після цього вбивства не припинилась…

Але повернемось до питання “організатора” самооборони в Пшебражі.

У Вікіпедії написано трохи більш розпливчасто:

…Під кінець квітня 1943 року його вибрали військовим комендантом самооборони Пшебража, яку організовано для захисту місцевого польського населення від відділів УПА. На цій посаді він замінив Зигмунта Несторовича. Цибульський приступив до своїх обов’язків 8 травня 1943 року.

Ключові слова: “На цій посаді він замінив Зигмунта Несторовича”. Краще нам це пояснить Владислав Філяр:

…Перед обличчям наступаючої загрози під кінець лютого 1943 року в Пшебражі відбулась організаційна нарада старшини, на якій прийнято рішення створити самооборону. В ній взяли участь: Мар’ян Сініцький, Францішек Людвіковський, Домінік Конефал, Альберт Васілевський, Станіслав Ольшевський, Станіслав Бохневич, Людвік Маліновський і Владислав Цибульський. Прийнято рішення організувати в Пшебражі збройний відділ для захисту мешканців від нападів банд. Це була ініціатива знизу, вимушена ситуацією, що склалась. На початку березня 1943 року призначено керівництво самооборони у складі: Альберт Васілевський, Владислав Цибульський, Станіслав Бохневич, Станіслав Ольшевський і Францішек Житкевич. Також організовано т. зв. головну силу — відділ 25-30 осіб, дислокованих в школі в центрі Пшебража — завданням якої була оборона села у випадку нападу банд. Незалежно від вищеназваних заходів, в навколишніх польських колоніях самовільно утворено оборонно-алярмові групи, варти і постерунки, які нараховували від кількох до кільканадцяти осіб.

Це все, що стосується створення самооборони в лютому 1943 року. Пізніше у квітні відбулась реорганізація. Продовжуємо цитувати Філяра:

Дотеперішня організація самооборони, що спиралась на ініціативу знизу, не гарантувала безпеку населення. Необхідно було уодноманітнити дії окремих осередків і координацію дій під час нападу, встановити принципи контактування осередків. З цією метою на зборах старшини комендантом самооборони обрано Зигмунта Нестеровича — старшого сержанта артилерії з 2 dak (2 Дивізіон Артилерії Конної) з Дубна. Також сформувалось перше командування самооборони: військовий комендант Зигмунт Нестерович, загальний комендант Людвік Маліновський, керівник зі здобуття зброї та її легалізації. Адже її наявність не вдалось би приховати від німців.

Після першого нападу на Пшебраже українські націоналісти не тягнули б з негайним їх повідомленням про те*[наше підкреслення], що поляки нелегально володіють зброєю. Для цього обрано делегацію з таких осіб: Людвіка Маліновського, солтиса Францішка Людвіковського і Вінцентини Яцевіч — вчительки з Загайника, яка вирушила до крайсландвірта Єске в Ківерцях з проханням про зброю для оборони від банд. Прохання мотивували зростанням загрози з боку банд, а мешканці Пшебража хочуть спокійно працювати, обробляти землю і виконувати зобов’язання з накладених німецькою владою контингентів.

*Зупинимось на мить на цьому підкресленні! Самооборона в Пшебражі діє з кінця лютого. В цьому місці йдеться про початок квітня — дату, коли відправлено делегацію до німців з метою отримати легальну зброю… За весь цей час, як випливає зі слів Філяра, не було жодного нападу на Пшебраже, тому що українці не повідомили німців про нелегальну зброю. Це не дуже логічно і зовсім наївно. Нащо нападати з метою повідомлення німців про нелегальну зброю, якщо українці знають, що поляки мають таку зброю? А в УПА знали про зброю. Без нападу повідомити німців не можна?

Але нападів справді не було до часу, коли в цьому районі почали хазяйнувати радянські партизани, які сюди прибували з Білорусі і Східної України…

Далі читаємо:

Людвік Маліновський так переконливо описав ситуацію, що Єске погодився видати зі складу сімнадцять старих радянських карабінів. Це було дуже важливо для захисників Пшебража, бо з цього часу можна було вже офіційно демонструвати зброю, а під цим прикриттям мати ще й іншу свою зброю. Дозвіл Єске призвів до того, що з укриття і різних сховищ почали діставати збережену зброю. Виявилось, що в лісах поблизу Пшебража знаходився прихований в болотах значний арсенал — залишок після боїв у німецько-радянській війні 1941 року.

Тепер цю зброю дістали і посилили нею самооборону, до якої зголошувалось все більше людей. Закуплено зброю і амуніцію в угорців, а також у німців за золото і харчові продукти. Командир гарнізону в Ківерцях гауптман Краутсманн за золото видав дозвіл на отримання амуніції з місцевих складів. Також підкуплено працівників на складах, які не звертали увагу на кількість взятої амуніції. Погрузили три підводи амуніції і один еркаем…

Władysław Tadeusz Filar – «Przebraże – bastion polskiej samoobrony na Wołyniu». Warszawa 2007

Отже, ми дізнаємось, що Цибульський не тільки не був ініціатором чи співзасновником самооборони, але навіть не займався створенням її структур і здобуванням зброї для Самооборони. Коли він з’явився в Пшебражі під кінець квітня 1943 року — про що пізніше також пише Філяр — самооборона існувала вже два місяці, її структури вже були реорганізовані, з’явилось нове командування і зброя, яку самооборона отримала від німців.

Цибульський прийшов у Пшебраже на все готове. Єдине, що він міг запропонувати – це контакти з совєтами і “співпрацю” з ними… Найімовірніше його пропозиція була настільки конкретною, що попереднє керівництво самооборони передало йому командування і почало тісну співпрацю з відділами Бринського і Медведєва, а потім з іншими радянськими відділами.

Якби модератори польської Вікіпедії були чесними, ми б мали зовсім іншу біографію у статті “Генрик Цибульський”. Ми б дізнались (з посиланням на Цибульського і Собєсяка — поляка в радянському партизанському русі), хто насправді керував самообороною в Пшебражі і на кого працював Цибульський. Вони б також послались на Філяра…

Але, на жаль, діє принцип: “Достовірним є будь-хто і будь-що, але тільки коли це вигідно. Про все, що невигідне, треба мовчати”.

Якби пан Жарин був чесним, то зробив би так само — не писав би дурниць і напівправд, і не годував польське суспільство вигідною для Москви “історичною політикою”.

Треба зазначити, що й автори статті в Вікіпедії є майстрами з маніпуляції джерелами — у вказаних в кінці джерелах і в самому тексті вони посилаються на всіх, згаданих нами авторів: Цибульського, собєсяка і Філяра, але роблять це дуже вибірково — те, що ВИГІДНЕ помічають, а НЕВИГІДНЕ оминають здалека…

Якби була чесна Вікіпедія, то ми б з неї дізнались, що коли створювалась самооборона в цьому селі, АК з нею не мала практично нічого спільного і що Цибульський вступив в АК в травні 1943, але з совєтами співпрацював вже як мінімум кілька місяців.

З Вікіпедії ми б дізнались, що з моменту появи Цибульського у селі почалась робота самооборони Пшебража (і менших навколишніх осередків) на полковника НКВС Медведєва, Прокопюка та Антона Бринського.

З чесної Вікіпедії ми б також дізнались про подальшу долю Цибульського. Але не забуваймо про те, що польська “історична політика”, особливо в польсько-українських питаннях має стільки спільного з правдою, як електричний стілець зі звичайним стільцем…

Питання вступу Цибульського в АК ми вже пояснили. Його ймовірну втечу з Сибіру і подолання пішки більше двох тисяч кілометрів — теж.

Отже, хто насправді взяв під контроль самооборону в Пшебражі?

Далі напишемо про подальшу долю Цибульського після проходження фронту. Інтерпретації, домисли, гіпотези і теорії тут не потрібні — достатньо взяти в руки кілька книжок…

“Червоні ночі” Генрика Цибульського і “Пшебраже” Юзефа Собєсяка — з цих книжок можна дізнатись про все, про що прямо не говорить Вікіпедія і що замовчує пан Жарин.

На ймовірні закиди, що Собєсяк — комуністичний діяч і офіцер високого рангу в часи ПНР, тому він недостовірний — відповідаємо:

Юзеф Собєсяк, «Макс»

По-перше, у статті “Генрик Цибульський” у Вікіпедії автори посилаються на Собєсяка і він для них достовірний. То чому вони замовчують подану Собєсяком інформацію, коли вона суперечить нинішній лінії “історичної політики”?

По-друге, всіх критиків відсилаємо до праць пана Мотики, для якого Собєсяк теж завжди достовірний, якщо його розповіді підтверджують теорії Гжегожа Мотики і йому вигідні.

По-третє, Владислав Філяр теж офіцер високого рангу в часи ПНР. Крім того, під час війни він кілька місяців служив у німецькому поліцейському батальйоні, а його навернення на патріотизм відбулось лише після падіння комунізму.

Собєсяк для нас не достовірний автор, його роботи переповнені комуністичною пропагандою, маніпуляціями, фальсифікаціями, фантазіями і вигадками, але якщо їх читати з загостреною критичністю, то як і робота Семашків, вони можуть бути дуже цінним джерелом інформації…

Кілька дуже важливих цитат зі спогадів обох авторів:

Генрик Цибульський “Червоні ночі”

Делегування у Пшебраже

…Зараз нам особливо потрібні контакти в околиці Луцька і Ківерець — зізнавався “Макс” під час одного зі своїх візитів.- Коли ми вперше говорили на цю тему, нам передовсім потрібні були провідники та інформація, необхідна для диверсійних акцій. Тепер ситуація інша. Поблизу Кіерець знаходиться велике село, де проживають поляки. Вони там організовують самооборону. Ми б хотіли їм допомогти, але люди недовірливі. Зрештою, нема чому дивуватись. Будь-кого, хто з’явиться поблизу села зі зброєю в руках, ліквідують без питань. Недавно така історія трапилась з нашими партизанами. Треба з цим покінчити. Ми мусимо налагодити з ними якийсь контакт. В нас спільна мета і ще бракувало, щоб ми почали стріляти одні в одних.

Може б ви поїхали туди розвідати? От, хоча б на пару тижнів… – Чекайте, чекайте… Передовсім, що це за село?

- Називається Пшебраже.

- Пшебраже?! Це ж моє рідне се – То чудово! – зраді “Макс”.

- Справді, я й забув, що ви мені колись про це згадували… То як?

- Та згідний! Звичайно, згідний… – сказав я з неприхованою радістю. […]

Зустріч після повернення Цибульського з Пшебража:

…Ввечері дійсно прийшов “Макс” і майор “Магомет”. – Як наші справи? – запитав “Макс” з порогу. – А непогано. Вирішив питання провідників у Пшебражі і Рафілівці. Не дуже хотіли вірити в ваше існування. Радили мені під час розмови з вами тримати пістолет напоготові. Тільки в мене нема пістолету. А може у вас із собою є зайвий наган? – Знайдеться, чому ні. Справді не вірять, що є партизани?

- Вони переконані, що ви перевдягнені бульбівці. Спочатку точно вам не будуть довіряти.

- Ото цирк! – засміявся “Магомет”. – Ми і бульбівці! Нічого собі? – Познайомляться з нами і повірять — сказав “Макс”. – Найважчі перші контакти, потім піде краще. Хто ті люди з Пшебража, з якими маємо зустрітись? – Інженер Тадеуш Риковський з Ківерець… – Риковський? Я ж його знаю! говорив з ним кілька разів. Дуже добре, що спочатку будемо мати знайому і надійну людину. І хто ще?

- Комендант самооборони в Рафалівці – Аполінарій Олива і Альберт Василевський — мій товариш зі шкільних років. Кмітливий і надійний хлопець. На нього можна розраховувати, і нарешті… Генрик Цибульський — комендант Пшебража… – Ого, така шишка? А скільки у вас там тих Цибульських, ще й Генриків? – здивувався “Макс”?

- Тільки один!

- Ну доре, що про нього відомо?

- Небагато — забавлявся я нездогадливістю “Макса”. Він середнього зросту, довгувате обличчя, блондин. Не знаю, як з ним домовитесь, бо не терпить самогону!

- Нічого страшного — муркнув “Макс”, реєструючи в пам’яті деталі. Самі вип’ємо, з цим нема проблем. Завтра до нього поїду.

- Зараз він не в Пшебражі.

- А де його можна знайти? – До сьогодні був лісником в Карасині, а через два дні повернеться, щоб прийняти командування… – Хай тебе чорт! – розсміявся втішений “Макс”…

Питання співпраці з радянськими відділами

…Через кілька днів разом з кількома найближчими товаришами я знову вирушив на зустріч з партизанами Медведєва. На відстані десяти кілометрів від Пшебража, в колишніх радзивилівських лісах нас чекала група радянських партизан. Після вітання ми сіли в тіні високих сосен. Задиміли солідні самокрутки, пішли розмови про зброю, лісове життя, попередні бої. Запанував чудовий настрій.

- Це ви зустрічались з партизанами в Карасині? – запитав один з офіцерів, який пильно до мене приглядався від початку зустрічі.

- Так, з “Максом” і “Магометом”. Звідки ви про це знаєте?

Замість відповіді він дав мені маленький листок. Тепер я знав, звідки йому відомо про мої контакти з партизанами. Виходячи з Карасина я домовився з “Максом” про спільний пароль. Саме на цьому листочку я написав його власною рукою. Він мав нам полегшити ймовірну зустріч. Пароль був: “Ксьондз Доктор”.

- Ви отримали цей листок від “Макса”?

- Ні, від полковника Бринського — відповів партизан.

Те, що пароль опинився в руках людей з відділу Медведєва, свідчило про тісну співпрацю окремих радянських відділів. Найімовірніше Медведєв, перейшовши на нашу територію, поцікавився в “Макса” людьми, з якими він може домовитись в околиці Пшебража.

- Полковник Бринський передав нам цей листок і прізвища кількох людей, з якими ми можемо тут не боячись налагодити контакт — сказав капітан Дубов, ніби вгадуючи мої думки. – Ваше прізвище опинилось на першому місці. Випадково ми зустрілись раніше. В мене до вас дві справи, а точніше просьби — продовжив він. – Нам дуже потрібно встановити контакт з радянськими полоненими з Луцька. Можете нам в цьому допомогти?

- Залюбки.

- Як це зробите? Сам чи через знайомих?

- В мене в Луцьку є брат. Працює в тартаку, а я знаю, що німці постійно беруть на роботу в тартак радянських полонених.

- Чудово. Якщо він працює разом з полоненими, то дійсно справа набагато простіша. Ми хочемо допомогти нашим солдатам організувати втечі. Йдеться про те, щоб якнайбільше їх підсилило партизанські відділи. Серед полонених є такі солдати і офіцери, бойовий досвід яких набагато цінніший, ніж досвід не одного партизана.

- Безсумнівно — підтвердив я.

- Хто буде їздити в Луцьк?

- Я сам можу їздити. – А могли б ви нам допомогти зустрітись безпосередньо з вашим братом?

- Буде зроблено. Найкраще буде, якщо він приїде в Пшебраже. Тут ви з ним спокійно про все поговорите. – Чудово. І ще одне: нам потрібен провідник. Такий, що добре знає місцевість і не боїться стрілянини. Це мусить бути надійна і смілива людина. – Про це ми вже домовлялись з “Максом” в Карасині. Вв мене вже давно є для вас кілька людей. Візьмете когось з Рафалівки. Звідти лише година до залізничних колій.

- А тепер питання контактів з вами, в Пшебражі… – Краще поза табором — відповів я. – Ми боїмось німців, а серед стількох тисяч людей може бути донощик. Домовимось так: мій заступник Василевський — я вказав на Альберта — буде до вас приходити, наприклад через кожних три дні. Повідомляйте йому про кожну зміну постою і тоді ми не втратимо зв’язку.

Диверсант Кузнєцов

…Одного дня до мене зайшов Тадеуш Коксанович. – Генєк, тебе чекають двоє партизан з відділу Медведєва. Хочуть поговорити з тобою наодинці. Щось важливе.

- Поклич їх сюди.

За мить він повернувся з партизанами. Їх смугляві, засмаглі обличчя свідчили про тривалі стосунки з лісом. Одного з них я бачив під час недавніх контактів з відділом Медведєва.

- Здравствуйте, товарищ командир — привітався зі мною партизан, одягнений в офіцерську сорочку. – Здравствуйте. […] – Товаришу коменданте, нам відомо, що ви знаєте тут всіх людей і що люди вас знають. Ви зв’язані з постійним місцем дислокації, тому у вас є можливість контролювати все, що відбувається в радіусі багатьох кілометрів. Отже, ймовірно незабаром до вас звернеться німецький офіцер високого рангу. Нічому не дивуйтесь. Повторюю: нічому! Навіть, як вам здасться, що це сам Гітлер, надайте йому притулок, якщо він цього вимагатиме, чи відведіть у наш відділ. До нас чи до Прокопюка. Як захоче… Це все […]

…Через більш, ніж два тижні, коли я якраз їв обід у свого брата Станіслава, влетів як бомба службовий підофіцер Діонізій Бергель.

- Німці по тебе приїхали! Питають, де живе комендант Пшебража.

- Сховайся! – Переляканий брат почав безпорадно розглядати кімнату.

- Скільки їх? – запитав я. – Двоє… і якась жінка (…)

…Обер-лейтенант, випереджаючи моє привітання, відізвався спокійним голосом:

- Сегодня занят Ленинград.

Серце мені підскочило від радості. Це він! Адже до цього моменту я не був впевнений, чи це не справжній німецький офіцер, що приїхав, наприклад, розплатитись з комендантом Пшебража за його достатньо важкі грішки перед німецькою владою. Ці три незначні слова зазвучали в моїх вухах так рідно, ніби прибулець сказав, як мінімум: “Привіт, старий бику, давно тебе не бачив!”Я відповів відразу:

- Я про это знаю.

- Кто тебе про это говорил?

- Йосиф.

Офіцер теж зітхнув з полегшенням. Подав мені руку і запросив у машину.

- Якою мовою будемо говорити? Польською чи російською? – запитав.

- Як вам зручніше.

Мені краще російською. Може тому, що ця мова тепер особливо небезпечна — сказав, сміючись. Я помітив, що після обміну паролями офіцер почувається в моїй присутності цілком вільно і розмовляє зі мною, як зі старим знайомим. Машина поїхала.

- Ви їдете до Медведєва?

-Так, до Медведєва. Поки що поїдемо прямо, вздовж Пшебража. Заодно побачите частину наших укріплень […]

З Германівки ми їхали через ліс в напрямку Вульки. Дорога стала гірша, треба було вийти з машини. Пройшовши кількасот метрів я засвистів у домовлений спосіб. З зарослів вийшли двоє озброєних партизан. Один з них — відомий мені капітан з відділу Медведєва. Отже ми добре попали. Два радянських партизани відвели мене назад у Германівку. Тут я вже не боявся бульбівців, всюди були наші вартові. Я попрощався з партизанами і залишився сам. Йдучи, я роздумував, хто той таємничий офіцер. Зрештою я вирішив, що це напевно якийсь радянський ас розвідки, скинутий в цю місцевість. Але що ж, до чорта, мав би робити радянський ас розвідки в цій поліській і волинській глушині? А може це якась видатна постать партизанського руху? Цей варіант здавався мені більш ймовірним. (…)

…Наступного дня до нас дійшла інформація, що за день до цього якийсь терорист, перевдягнений в німецького офіцера, застрелив у Рівному гітлерівського генерала і втік на його машині. Я почав співставляти ці два факти: вбивство генерала і візит обер-лейтенанта.

Потім мої припущення підтвердив “Макс”. Сміючись він мені сказав, що я мав честь їхати в одній машині зі знаменитим асом радянської розвідки — Кузнєцовим.

Виявилось, що того ж дня, коли його чорний Мерседес під’їхав під мій дім, за кілька годин до того він в білий день застрелив німецького генерала. Пшебраже було передостаннім етапом його втечі після замаху по дорозі до відділу Медведєва. Акція була спланована дуже ретельно. Радянські партизани знали про неї за два тижні до того і приготували Кузнєцову зворотну дорогу…

Юзеф Союєсяк “Пшебраже”

Делегування Цибульського в Пшебраже:

- Трохи шкода мені цього лісництва — сказав Цибульський, дивлячись у бік лісу. – Я тут просидів кілька років і встиг призвичаїтись майже до кожного дерева… В цьому не було нічого дивного, тут був дійсно гарний ліс. Проте останнім часом він ставав все більш неспокійним, все більше втягувався у справи, які не мали нічого спільного з красою.

- Ти не мусиш звідси йти — відповів я. – Щоправда я вже все узгодив з командиром з’єднання — полковником Бринським, але кінцеве рішення залежить від тебе. Ти подав цю пропозицію, ти й можеш її відкликати. Тим більше, що перебуваючи тут, ти нам робиш немалу послугу. Може ти навіть сам недооцінюєш вагу інформації, яку ти нам стільки разів доставляв. А крім того діра…

- Ні, Макс — перебив мене — це не те. Дякую за повагу, але думаю, що я можу більше. Адже я пройшов підофіцерський військовий вишкіл. Хіба не варто його використати?[…]

…організую кількадесят хлопців з Пшебража, відкопаємо те, що ми там сховали ще в тридцять дев’ятому році (автоматичної зброї нема, самі кабеки, але і це щось), і зголошусь у Червоному Борі.

- Так точно — сказав я — там вас вишколять, отримаєте мінерів, забезпечимо вас вибуховими матеріалами і підете назад в район Цуманських лісів. Твій відділ увійде в склад нашої бригади. Я вже навіть приготував для вас спеціальний район дій, а саме залізничні колії навколо Ківерець, тобто Ківерці — Ковель і Ківерці — Рівне. Думаю, що ти не будеш проти таких планів, так?

- Навпаки, мені це дуже підходить — відповів Цибульський. – Це нарешті буде те, що називається робота, тим більше, що хлопці знають Ківерцівський район, як свої п’ять пальців…

- Добре. Узгодьмо тепер спільні паролі, щоб у вас потім не було проблем, коли треба буде налагодити безпосередній контакт. Ми узгодили паролі, домовились про інші деталі стосовно найзручніших маршрутів на лінії Червоний Бір — Цуманські ліси, після чого дружньо потиснули руки на прощання і Цибульський пішов у темряву, в напрямку Пшебража. Я довго і нетерпляче чекав новин від нього. Адже я дуже розраховував на цей новий відділ…

Питання співпраці з радянськими відділами:

…Домовленість між керівництвом самооборони і командуванням Бригади ім. Фрунзе полягала насамперед у взаємному обміні розвідувальною інформацією про переміщення відділів УПА в найближчому районі. Крім того, таємно від інспекторату АК ми мали в селі двох своїх людей, які допомагали нашим диверсійним групам. Користуючись повноваженнями заступника з польських питань командира з’єднання радянських партизан на Волині, я видав наказ, щоб відділи, які діють в районі, ніколи не квартирувались в Пшебражі і в найближчих селах. Йшлося про те, щоб не “спалити” самооборону в очах німців.

Я поінформував радянських командирів про особливості самооборони і попросив, щоб — як тільки зможуть — допомогли їй у випадку нападу банд УПА. Це останнє питання не було, на жаль, простим, бо відділи були в постійному русі і їх допомога в значній мірі залежала від випадку. Однак, коли в Цуманських лісах довший час стояв відділ полковника Медведєва, з ним було налагоджено тісний зв’язок і співпрацю. Альберт Васілевський, який одного дня з’явився в таборі Медведєва, з приємністю сказав, що росіяни дуже прихильно прийняли запропоновану ним платформу домовленностей. Медведєв згодився допомогти пшебражанам очищити найближчі території від бульбівських банд, за що отримав двох чудових провідників, якими були Оліва і Горголь. Вони чудово знали місцевість і дуже допомогли партизанам. Обмін паролями полегшив подальші дружні контакти, які увінчались домовленістю про перекидання в партизанські відділи радянських полонених, які тікали з німецького полону. Генрик Цибульський, який в середині червня зустрівся біля села Дерманка з начальником розвідки партизанського з’єднання Ковпака — Петром Вершигорою, обговорив з ним це питання, доручивши його виконання своєму братові Юзефу (Юзеф Цибульський чудово справлявся, десятки радянських солдатів, які тікали з тадобу для полонених в Луцьку, завдячують життя йому і його людям). Начальник розвідки Ковпака дуже цікавився Пшебражем, просив пояснити, чому така велика група озброєних людей не бере участі в боротьбі з німцями.

Хіба наведені вище цитати не свідчать однозначно про тісну співпрацю Цибульського з радянськими партизанами на Волині, ВЖЕ НА ЗЛАМІ 1942-1943? Хіба з них не випливає, що Цибульський, як “довірена” особа Собєсяка був відправлений у Пшебраже саме для того, щоб взяти під контроль створювану там самооборону?

Хтось може далі сумніватись… Хтось може далі вважати, що це була співпраця, вимушена трагічною ситуацією — ця версія зараз обов’язкова у Польщі і вона настільки вкорінена у свідомості суспільства, що розвіяти цей міф надзвичайно важко. Отже, перейдемо до подальшої долі Цибульського — спочатку міфологія, а потім факти…

“Репресований Цибульський”

І знову повертаємось до спогадів Цибульського і Собєсяка. Цибульський:

- Вы красноармейцы? – Звернувся я до командира.

- Да. Это Красная Армия. А ты кто?

- Польский партизан.

- Хорошо. Переводчиков на Киверцы имеешь?

Разом з відділом я вирушив у Рафалівку, де, домовившись з Олівою, надав радянському відділу трьох провідників. Вони відразу вирушили далі. Як я потім дізнався, це був перший відділ, який напав на Ківерці. Вони обійшли місто лісами і вийшли на дорогу, яка вела в Луцьк. Тут вони зробили засідку на відступаючий німецький гарнізон, який був розбитий вщент. Того ж дня був здобутий Луцьк і околиця аж по річку Стир. Впродовж кількох десятків годин Пшебраже і найближчі райони Луцького повіту опинились на визволеній території. В табір увірвались радянські відділи. Перед представниками влади і армії ми здавали і реєстрували зброю…

…В будинку школи біля парку Любомирського відбулась наша перша зустріч з “Максом” на вільній землі. З ним був майор Боркович.

- Ви з’явились дуже вчасно — зрадів “Макс”. – Якраз прийнято рішення про створення партизанської бригади “Грюнвальд”. Ви будете мені тут дуже потрібні, бо я на тиждень їду у Київ.

Нас відразу втягнули у вир роботи з організації нового відділу. Риковський поїхав у Ківерці вербувати нових людей, “Макс” полетів літаком у Київ, щоб узгодити з Польським Партизанським Штабом деталі стосовно нового відділу.

Отже, ми разом з поручником Вальчаком проводили набір кандидатів у новий відділ. Добровольців було дуже багато. У Бригаду “Грюнвальд” перейшли кількасот партизан Пшебража, які в Рівному чекали на розподіл в підрозділи Війська Польського. Коли “Макс” повернувся з Києва, вже було з чого обирати — в нас було близько п’ятисот людей. Після отримання зброї і обмундирування ми вирушили у Пшебраже, щоб там доповнити особовий склад і почати підготовку до завдань, які нас чекали…

Генрик Цибульський у своїх спогадах нічого не пише про репресії щодо нього… Він лише згадує про вступ в організовану Собєсяком Бригаду “Грюнвальд” і роботу в ній під час набору добровольців.

Останнє, що написав Цибульський на цю тему — це те, що Бригада вирушила з Луцька у Пшебраже для доповнення особового складу. Про свою подальшу долю Цибульський нічого не пише. Більше нам розповідає Собєсяк, але вже в іншій книзі “Бригада Грюнвальд”:

Нас вже було близько дев’ятсот осіб. Схему командування ми узгодили так:

командир бригади — майор Юзеф Собєсяк – “Макс”

заступник командира бригади — поручник Тадеуш Риковський

начальник штабу — поручник Вальчакосвітній

офіцер — підпоручник Яніна Журек

кватермістр — поручник Вацлав Добровольський.

Крім того у склад штабу входили: Францішек Чижевський, Єжи Яцняцький і Мирослав Петеліцький. Командирами наших трьох батальйонів ми призначили: поручника Фульгента Вонсовича, Генрика Цибульського і Яна Лесінського.[…]

- Ясно! – гукнув я, х розумів все менше. – А про що йдеться? Можете пояснити??ачитись з Генриком Цибульським.-

Слухайте — сказав я. – Ви зі мною не грайтесь, як з панчнкою. Кажіть прямо: хочете його затримати? – Зрозумійте, товаришу майор, обов’язок…

- Дай спокій — сказав я, розглядаючи пригнічені обличчя сидяч их людей. – Дурні жарти. Ми трохи поговорили, після чого я попросив Цибульського відвести мене у мою квартиру.

- В тебе таке кисле обличчя — сказав він — ніби хтось має намір мене арештувати. Зізнайся, по мене приїхали?

- Дай спокій — сказав я, розглядаючи пригнічені обличчя сидячих людей. – Дурні жарти. Ми трохи поговорили, після чого я попросив Цибульського відвести мене у мою квартиру.

- Темно на вулиці хоч в морду дай — пояснив я. – Як тільки ми вийшли, я сказав: – Ти вгадав, Генрик. – Що? – він не відразу зрозумів.

- Тікай, хлопе, нема іншого виходу. Хтось тебе втягнув в паскудну кабалу.

- Нехай його дундер свисне — закляв. Потиснув мені руку і зник у нічній темряві.

Повернувшись додому я заявив майору, що Цибульського нема. Був і пропав. Як камінь в воду. – Чи часом ви йому в цьом у не допомогли,товаришу майор?

- Ви часом не забули, з ким розмовляєте, товаришу майор? – відповів я. Він скривився, але відчепився від мене…

Саме тут з’являється міф про “репресованого” комуністами Цибульського…

Чому міф?

Якби Цибульський тікав від арешту, то напевно би вирушив за лінію фронту і потім тікав на захід, можливо спробував би потрапити в польську армію Берлінга під вигаданим прізвищем, можливо переховувався би десь в знайомих чи в людей з АК-івського підпілля і намагався б перечекати небезпеку. Міг би спробувати змінити свій вигляд одночасно зі зміною місця проживання так, щоб мінімізувати ризик впізнання.

Напевно можна вигадати ще якісь інші варіанти дій, які міг би тоді спробувати Цибульський, щоб уникнути арешту. Який варіант обрав Цибульський, якщо звичайно припустити, що Собєсяк не збрехав?

Вікіпедія, посилаючись на Філяра, пише:

…За версією Владислава Філяра (2007) члени самооборони, в т.ч. Цибульський, воювали над Віслою, на Поморському Валі, форсували Нису Лужицьку і Одру, а також брали участь в боях під Колобжегом, Дрезденом і Берліном.

Владислав Філяр у своїй книзі про самооборону в Пшебражі саме так написав, згадуючи також про репресії НКВС щодо АК-івського підпілля, які почались відразу після вторгнення совєтів:

…В Пшебражі почалось полювання на лідерів. Відбулись арешти серед керівників самооборони і місцевих підпільних діячів АК. Генрик Цибульський “Гаррі” та інші діячі деякий час переховувались. Кожен намагався якось пережити цей важкий період. Врешті-решт, не бачачи іншого виходу, вони вирішили вступити в Армію генерала Берлінга. В рядах 1 і 2 Армії ВП вони воювали над Віслою, на Поморському Валі, форсували Нису і Одру, брали участь в боях під Колобжегом, Дрезденом і Берліном.

Здавалось би, що питання закрите: є репресії, є втеча, є вступ в армію Берлінга — Собєсяк казав пра вду, Філяр теж (?).

Не все так просто. Кілька років тому з офіційної версії, а радше з версії, яка вважається найбільш зручною для “історичної політики” вибився (швидше за все несвідомо) внук нашого героя — пан Марек Цибульський.

У виданні “Wschodni Rocznik Humanistyczny”, опублікованому в 2012 році (VII том), з’явилась стаття, автором якої був саме пан Марек Цибульський. Текст має надзвичайно цінний для нас заголовок: “Комендант. Поручник Генрик Цибульський (1910-1971) на фоні волинських подій 1940-1944 і в повоєнний період”, а ще цінніший його зміст:

Перейдемо відразу до цієї дуже цікавої цитати:

…Досі не описана повоєнна доля Генрика Цибульського, тому тут варто спробувати хоча б частково заповнити цю прогалину. Після завершення ІІ світової війни і захоплення Люблінщини відділами Червоної Армії та Війска Польського, підрозділ Генрика Цибульського зупинився в селі Ястків біля Любліна. Восени 1944 року батальйон Цибульського перетворився в Центр Вишколу Піхоти Корпусу Внутрішньої Безпеки, в якому він спочатку виконував функції командира плутону, а потім заступника командира компанії з лінійних справ. В січні наступного року Цибульському довірили місію створення школи кадетів, яку він потім очолив…

Що це за відділ перетворився в Центр Вишколу Піхоти КВБ? Використаємо дві цитати:

…Рішення про створення на базі PSBS Бригади Внутрішніх Військ було прийнято в першій половині листопада 1944 р., проте підрозділ перейшов на новий штат лише 1 грудня. Цю дату потрібно прийняти, як дату створення Внутрішніх Військ, проте ще впродовж тривалого часу в документах з’являлась назва Самостійний Спеціальний Батальйон. Спочатку в склад бригади входили такі підрозділи: командування, Центр Вишколу, Батальйон Охорони PKWN, Вартовий батальйон і два Операційних Батальйони […] . . . В рамках бригади з “синів полку”, яких на збиралось багато в PSBS, також створено батальйон неповнолітніх, який навесні 1945 р. перетворили в школу кадетів ім. генерала К. Сверчевського. Джерело:

“…З метою вишколу відповідних кадрів для згаданої Бригади Внутрішніх Військ наказом від 14 листопада 1944 р. в Ясткові під Любліном створено Центр Вишколу Внутрішніх Військ. Цей наказ підписали двоє росіян: командир Центру майор Вартон Богдасевич і начальник відділу вишколу капітан Евзебій Дворкін…”

Джерело: Казимира Яворська “Державна Гімназія і Ліцей для дорослих при Корпусі Внутрішньої Безпеки в Легніці”

Найважливіше питання!

З вище наведених цитат ми дізнаємось, що Генрик Цибульський (хоч ця назва безпосередньо з його прізвищем не фігурує) вступив у Польський Самостійний Спеціальний Батальйон (PSBS) — елітарний відділ, який підпорядковувався таємним структурам польських комуністів. Центральне Бюро Комуністів Польщі (так називалась ця структура) створили на зламі січня і лютого 1944 на підставі рішення Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу з метою захоплення влади в Польщі.

PSBS безпосередньо підпорядковувався саме цій організації (польській лише за назвою). Нагадаємо прізвища керівництва цього “комітету”:

Александер Завадський — секретар, потім його називали головою комітету

Станіслав Радкевич — заступник секретаря комітету

Кароль Сверчевський — член комітету

Ванда Васілевська – член комітету

Якуб Берман — член комітету

Хіларій Мінц — повноважний представник

Стефан Вербловський — повноважний представник

Додамо, що:

Вишколом солдатів в цих відділах від самого початку займалися офіцери НКВС

Ці відділи були створені для ліквідації польського підпілля і захоплення влади в Польщі

Саме солдати, вишколені в PSBS, а потім використані у боротьбі з підпіллям, були кадровою базою майбутнього апарату безпеки в Польщі

Навесні 1944 року PSBS стояв поблизу Рівного на Волині – тобто там, де утворився Польський Партизанський Штаб (PSzP).

PSzP створили в квітні 1944 року в селі Шпанів (біля Рівного) за ініціативи таємного Центрального Бюро Комуністів Польщі при Центральному Комітеті ВКП(б). Він почав діяти 5 травня 1944 року. В середині травня саме ця структура почала формально керувати Спеціальним Батальйоном Цибульського, а влітку 1944 року ним почав керувати безпосередньо Станіслав Радкевич.

Найімовірніше саме навесні у PSBS вступив Цибульський. Можливо його, як і більшість прийнятих тоді солдатів, відправили на організований НКВС тримісячний вишкіл у Куйбишів. Про школу в Куйбишеві написано навіть у Вікіпедії:

“…18 жовтня 1943 за ініціативою Станіслава Радкевича (пізніше начальник МБП) було створено Самостійний Штурмовий Батальйон (SBS), невдовзі перетворений в Польський Самостійний Спеціальний Батальйон (PSBS); ним керували офіцери НКВС і НКДБ; в ньому готували для майбутніх завдань в апараті безпеки старанно відібраних солдатів; з них і інших відібраних (згідно з дуже суворими критеріями, серед яких лояльність до СРСР) осіб з різних підрозділів 1 Дивізії Піхоти ім. Тадеуша Костюшка і Червоної Армії вибирали кандидатів для наступного етапу вишколу, який почався 12-15 квітня 1944 в Куйбишеві в Окружному Управлінні НКВС в спеціальному центрі, який формально називався: Офіцерська Школа №366.

Вже в перші дні перебування зібраним там кандидатам провели подальшу дуже ретельну контррозвідувальну і політичну перевірку з боку НКВС; з початкової групи 270 осіб вибрано 217 курсантів; комендантом школи і “польського” курсу був полковник Драгунов (слідчий офіцер НКВС), його заступником з питань вишколу — полковник Сомов; курс поділили на 2 компанії (5 плутонів) і офіцерський плутон; єдиним викладачем, який знав польську мову, був підпоручник Айзен Лайб Вольф (або Леон Айзен, потім Анджеєвський — директор департаменту МБП), – заступник коменданта школи з політично-виховних питань.

Метою курсу була підготовка кандидатів для майбутнього комуністичного апарату терору зі слідчої та оперативної роботи; програма навчання складалась з “загальних предметів” (серед них Історія ВКП(б), історія польського робітничого руху і “радянська” література), “військової тематики” (муштра, наука про зброю, топографія) і “професійної тематики” (форми і методи роботи розвідки і контррозвідки, операційні і слідчі техніки, основи криміналістики).

31 липня 1944 випускники курсу отримали посвідчення (“характеристики”) про придатність до певного виду “роботи”: оперативної (розвідувальна і контррозвідувальна), агентурна чи слідча; потім їх відправили в Люблін у розпорядження полковника Станіслава Радкевича — на той час керівника відомства публічної безпеки PKWN…”

Цього ми не знаємо, може його вважали настільки досвідченим і вишколеним, що не було такої потреби…

Але точно можемо стверджувати, що не могло бути й мови про спроби арешту Цибульського представниками НКВС, якщо він після ймовірної втечі, не приховуючи своїх особистих даних (що відомо з інших джерел) вступив у збройні відділи, які нашпиговані НКВС, вишколені НКВС і якими керували НКВС. Крім того він мав би тікати від НКВС вглиб територій, які контролювали совєти. Рівне — це приблизно 100 км на схід від Пшебражаю… Отже, він “тікав” від НКВС не на захід, а на схід, і не туди, куди очі і руки НКВС не сягають, а туди, де НКВС контролює все!

“Втік” прямо у формування, яке де-факто було польським крилом НКВС.

Однак теоретично можна припустити, що Собєсяк не брехав і що репресії тоді справді були — могли стосуватись також довірених осіб — таких, як Цибульський — внаслідок помилки і безладу на свіжо захоплених територіях. Але на довшу перспективу, хто як не Цибульський міг отримати кращі рекомендації від дуже важливих і впливових радянських офіцерів на чолі з Медведєвим, Бринським, Вершигорою чи навіть Магометом?

Щось могло бути, але факти, які ми знаємо, однозначно свідчать, що навіть, якщо так було, то це могло бути незначне і швидко вирішене непорозуміння.

Підсумовуючи питання “репресій” і “втечі” – саме тому ми називаємо міфом версію Собєсяка про спробу арешту Цибульського і про його ймовірну втечу.

Цибульський не був в PSBS рядовим солдатом. Функції, які він виконував, не міг виконувати “ідеологічно несвідомий” солдатик, а тим більше людина, у лояльності якої комуністи не були впевнені. Посаду організатора і першого командира першої в комуністичній Польщі школи кадетів, яка потім стала Компанією Внутрішньої Безпеки, треба було заслужити, а передовсім довести свою лояльність.

Де і як Цибульський довів свою лояльність? В Пшебражі чи воюючи з іншим ворогом з осені 1944 року під Любліном?

На фото зображені зіскановані перша, друга і восьма сторінки книги “Кадети — Нічого для мене, все для батьківщини” – Вроцлав 1984, Лешек Каліновський, Вітольд Каліновський.

Саме з цього джерела дізнаємось, що Генрик Цибульський був солдатом PSBS, а потім командиром школи кадетів, зовсім не приховуючи свої особисті дані. Малоймовірно, і практично неможливо, щоб Собєсяк, пишучи свої книги (точніше книги Собєсяка писав Єгоров, а Собєсяк лише підписувався під його творчістю) не знав, де пізніше служив Цибульський. Особливо зважаючи на те, що Бригада “Грюнвальд” і PSBS від травня 1943 року підпорядковувались PSzP. А Собєсяк сам згадує про постійні контакти з цим відділом:

Я продовжував шукати контакти з новими людьми з Першої Армії, особливо зі штурмового батальйону, який дислокувався в Житині. Я завів знайомства, симпатії, дружбу, а через них розширив поле свого бачення. Знайомство з такими людьми в штурмовому батальйоні, як майор Торуньчик (командир батальйону), майор Євгеній Шир, капітан Рубінштайн, капітан Шлеєн, поручник Краузе і подібні не могло не вплинути на мою психіку[…]…Під час повторної підготовки до майбутніх дій ми мали співпрацювати саме зі штурмовим батальйоном, тому я домовився з майором Торуньчиком, що він на деякий час візьме до себе зо двадцять моїх хлопців, хоча не можу не визнати, що факт, що хлопці заодно врешті трохи відгодуються, теж мав значення.

Отже, як міг Собєсяк чи хтось з його людей (в т.ч. брат Цибульського — Владислав) не помітити свого недавнього товариша по зброї в штурмовому батальйоні? Хіба що Цибульський був тоді на підготовці в Куйбишеві…

Додамо, що це були два майже однакові відділи, які працювали паралельно. Різниця між ними була насамперед така, що головним завданням бригади “Грюнвальд” були диверсії в тилу німців, а PSBS передовсім займався ліквідацією ворогів народної влади на вже “визволеній” території.

На цьому можна було б закінчити наш текст про Генрика Цибульського, але від його внука ми дізнаємось про дезертирство і подальші репресії за самостійницьку діяльність…

Тому треба присвятити трохи місця й цьому питанню…

Марек Цибульський про свого дідуся пише:

У квітні 1947 року школу перенесли з Ясткова в село Анджеїв поблизу Лодзі, а в середині травня Генрик Цибульський, небезпідставно побоюючись арешту, покинув роботу, ставши дезертиром. Він повернувся у Люблін і під кінець місяця налагодив контакт зі лісовим збройним відділом Армії Крайової та його керівником — майором Юзефом Войтунем (псевдо “Завєя”, “Сенк”), і став його заступником (тоді він прийняв псевдо “Волиняк”). В середині червня 1947 року, з огляду на вислані за ним Управлінням Безпеки гончі листи і через загрозу ув’язнення, він виробив собі документи на ім’ “Генрик Волинський” і виїхав в Ольштин, де почав працювати в лісництві.

Перше, що кидається в очі — це подвійна помилка автора — напевно йдеться про 1945 рік, а не 1947, бо за версією цитованого далі Кані, Цибульський саме в травні залишив свою посаду і приєднався до відновленого відділу Войтуня (чи справді дезертирував — незрозуміло).

…Однак майже через рік його впізнали, арештували і засудили на 2 роки ув’язнення (офіційною причиною було нелегальне володіння зброєю і використання нелегальних документів. Але йшлося, звичайно, про приналежність до групи, яка продовжувала традиції вже неіснуючої формально АК). Покарання він відбував в Гданську і Штумі. Під час другої після війни амністії у травні 1947 рку Цибульського звільнили і він виїхав на захід, отримавши посаду лісника в Оборніках Сльонзьких…

Цей фрагмент викликає серйозні сумніви. По-перше, ми не знайшли у польських архівах жодних слідів вироку суду чи актів справи, які б підтверджували тезу пана Марка Цибульського (архівні матеріали про вирок, який був пізніше, існують). По-друге, людей Войтуня повільно знищували з осені 1943 року, а внаслідок провалів (квітень 1945 — невдалий напад на банк в Любліні) і діяльності агентури всередині відділу (кінець травня 1945 — засідка, внаслідок якої загинули мінімум 27 солдатів Войтуня) відділ був майже повністю знищений.

Приклад статтей тогочасного кримінального кодексу, які б кожен комуністичний прокурор приписав у випадку арешту Цибульському — якщо він дійсно був в відділі Войтуня і справді був його заступником.

Ті, кого спіймали, на підставі кримінального кодексу Війська Польського від 1944 року, отримали дуже високі вироки — за цим кодексом смертна кара передбачалась по мінімум 12 статтях, під які можна було підтягнути ймовірні дії Цибульського.

Вироки смерті, а в кращому випадку багаторічне ув’язнення отримали інші солдати відділу Войтуня. Тому засудження на два роки (чи навіть три або чотири) дуже дивує. Особливо для тих, хто дезертирував у “банди”, “народна влада” не шкодувала.

Ми знайшли деяку інформацію про другий (за версією пана Марка Цибульського) вирок Генрика Цибульського. Про цей вирок пан Марек розповідає нам так:

У 1949 році Генрик і Зофія Цибульські одружились в Органах цивільного стану в Гродкові, однак вони не довго тішились родинним щастям, тому що вже в т равні наступного року Цибульського знову арештували. Вирок чотири роки, зрештою зменшений на половину (3 травня 1950 — 20 березня 1952), він відсидів у в’язниці Міністерства Публічної Безпеки в Люблінському Замку…

В архівах ІНП ми знайшли три документи (на жаль, без можливості прочитання), в яких йдеться про цей вирок. Тому друга справа точно була і точно був вирок:

Джерело:

З цих же документів дізнаємось, що Цибульський і Войтунь були засуджені за ст. 1 декрету PKWN від жовтня 1944 року. В нас нема доступу до документів, вказаних в реєстрі ІНП, нам невідомі деталі справи, але в той час 4 роки ув’язнення Цибульському по цій статті — це дуже підозріло.

За цією статтею покарання зазвичай було набагато більше, ніж чотири роки, ще й зменшені на половину.

Відомі випадки, коли солдатів колишньої АК чи WiN в приблизно той самий час і за цією ж статтею декрету PKWN засуджували до смертної кари, хоча згідно з діючим законодавством ця стаття не повинна була їх стосуватись, бо вони позитивно пройшли верифікаційні комісії після розкриття під час амністії в 1947 році.

На завершення хронологія дій та подій в останні тижні існування відділу Юзефа Войтуня — все це дуже промовисте:

29 березня 1945 р., – вдалий напад на Банк Крайового Господарства, Відділ в Любліні. Юзеф Войтунь зі своїми людьми виніс з банку 500 тисяч злотих.

7 квітня 1945 р. – невдалий напад на Державну Скарбницю в Любліні, який закінчився серією арештів (близько ста осіб) і повним знищенням підпільних структур в Любліні ( 41 людину засудили по одній судовій справі).

12 квітня 1945 р. співробітникам WUBP (Воєводське Управління Публічної Безпеки) в Любліні вдалось затримати Юзефа Войтуня “Сенка”, “Завєю”. Але через кілька дній йому вдалось втекти з управління WUBP…

24 травня 1945 р. Сьостшитовський Ліс, гміна Мілеюв — відділ АК WiN під командуванням майора Юзефа Войтуня, псевдо “Завєя”, “Сенк” зіткнувся в бою з відділами НКВС і УБ. В бою загинули 27 солдатів АК і власник будинку.

І тут треба поставити кілька важливих питань:

У травні 1945 (якщо прийняти, що інформація в тексті Лешка Кані правдива) Генрик Цибульський потрапляє в відновлений відділ Войтуня. Звідки потрапляє? Прямо з Берліну, як випливало б з того, що написав Владислав Філяр? Радше з того, в що був перетворений PSBS.

Вступає у відділ Юзефа Войтуня і відразу стає його заступником? Так випливає зі сів Марка Цибульського( не збігається дата, напевно це помилка — повинен бути 1945, а не 1947. Якщо замість 1947 вставимо 1945 — все збігається). Пізніше Цибульський з Войтунем дуже дружили. За словами Лешка Кані вони разом вели господарство, їх разом судили і обоє засуджені до надзвичайно лагідного покарання:

З огляду на значну перевагу військ НКВС і та допоміжних відділів НВП та УБ відділ майора Войтуня у липні 1945 р. був розформований за наказом коменданта Округу. Кожен партизан отримав легалізуючі документи і вийшов з лісу. Через багато років партизани з його відділу згадували, що атмосфера серед солдатів АК була майже родинна, а командир піклувався про підвладних, як батько. Дехто негайно здався в Управліннях Безпеки під несправжнім прізвищем, інші залишились в лісі і боролись до кінця. Майор Войтунь під новим прізвищем — Тадеуш Малавський оселився в Киселицях, повіт Суш, Ольштинське воєводство. Там він отримав посаду гайового і разом з братом та Генриком Цибульським намагався вести фермерське господарство і розводити коней.

Причинно-наслідковий зв’язок як мінімум підозрілий:

Войтунь тікає з в’язниці НКВС (чи арешту PUBP в Любліні, як називають інші). Цибульський тікає з KBW або з рядів “звичайного” LWP (прямо з Берліну?) в “банду”? Вони якось зустрічаються і відновлюють щойно знищений антикомуністичний відділ. Блискавично відбувається зрада і майже повне знищення цього відділу 24 травня в засідці НКВС…

Ліквідувати підпілля зі зброєю в руках міг будь-який шмаркач, якому НКВС сказало “фас”, але ліквідувати підпілля зсередини шляхом агентурної діяльності, могли тільки найкращі. Люди, які служили в PSBS (тобто й Генрик Цибульський), були підготовлені саме для такої роботи. Таких людей радше не тримали даремно в Берліні.

Войтунь справді міг якимсь дивом втекти з в’язниці НКВС. Часом дива трапляються… Але щоб відразу налагодити співпрацю з “дезертиром”, який пройшов підготовку і служив в PSBS? З кількаразовим “втікачем”, якому незважаючи на дві “втечі” комуністи дуже довіряли? Відновлення з цим “дезертиром” антикомуністичного відділу, який негайно знищує НКВС?

Цього навіть дивом не назвеш. Це радше дуже смердюча справа. Висновки кожен може зробити сам. Від себе додамо, що створення в той час “відділів підпілля” і створення нових “самостійницьких організацій” (аж до 50-х років і навіть пізніше) — в комуністів називалось “липучкою для мух”. Люди, які хотіли боротись з комуністами, входили в такі відділи і гинули, а творці липучки для мух “дивом” вціліли.

Залишки відділу розформовують через кілька місяців, а Цибульський з Войтунем живуть разом, як сіамські близнюки. Чи це далі та сама людина — довоєнний офіцер? Може й так, але… Ми знову повертаємось до польських джерел. Для початку Лешек Каня, який у 2008 році писав:

Після остаточного знищення Люблінської окружної комендатури поручник Войтунь рятувався від арешту втечею в ліс, де прийняв командування Любартовським партизанським відділом. Але навіть цей досвідчений офіцер АК-івської контррозвідки не уникнув помилки, якщо Люблінський СМЕРШ зміг завести в його відділ свого агента з псевдо “Стефан”. Оточений під час облави 198 полком НКВС поручник Юзеф Войтунь загинув після цілого дня бою в районі Любартова разом зі всім особовим складом свого партизанського відділу 24 травня 1945 року.

Лешек Каня “Правосуддя антикомуністичного збройного підпілля в Інспектораті АК-WiN Люблін 1945-1947”

То Войтунь загинув у 1945 році чи ні? Два роки тому це пояснив сам Лешек Каня:

Серед книг, що описують героїв постАК-івського збройного підпілля рідко зустрічається майор Юзеф Войтунь — офіцер Комендатури Округу АК Люблін. Більшість дослідників взагалі не знає цю постать або її оминає, а інші помилково умертвили майора Войтуня в травні 1945 р., повіривши рапортам НКВС. Отже, ким був майор Юзеф Войтунь і чому про нього варто пам’ятати?

Забутий герой Майор Юзеф Войтунь “Сенк”, “Завєя” (1904-1966) — Лешек Каня Квартальник “Прокляті” №1(5)/2017 .

Зі слів: “інші помилково умертвили майора Войтуня в травні 1945 р.” та з вказаної в заголовку дати смерті Юзефа Войтуня (1966) випливає, що “інші”, які умертвили Войтуня в 1945 році, помилились. Припустимо, що ЦЬОГО РАЗУ пан Каня не помилився, хоча раніше він сам зараховувався до “інших”, бо сам писав про смерть Войтуна в 1945 році.

Читаємо далі:

Капітан Юзеф Войтунь пробув в підпіллі до весни 1945 р. Після арешту НКВС у квітні 1945 р. він через кілька днів втік з катівні на вул. Шопена, 18, що вдалось небагатьом.

[…] До середини травня 1945 р. майор Войтунь після зміни псевдо на “Завєя” організував партизанський відділ, що складався з дезертирів з комуністичного ВП холмської гімназійної молоді і скаутів. Він підбирав всіх, ким цікавилось НКВС. Серед нових партизан опинився, між іншим, поручник Генрик Цибульський “Волиняк”.

[…] Під ранок 24 травня 1945 р. відділ був оточений каральною експедицією з 198. Полку НКВС, підсиленою бронемашинами і групою працівників УБ. У нерівному бою, за різними даними, загинуло від 27 до 36 партизан, переважно необстріляних гімназистів і скаутів. Енкаведисти діяли з властивою їм жорстокістю. Спалили всі будинки, в яких ночували партизани, вбили господарів, які дали аківцям прихисток і добили поранених. В бою майор “Завєя” з кільканадцятьма солдатами вирвався з оточення і втік від переслідування, йдучи через болота.

Жертвами “липучки для мух” переважно були саме молоді люди — ідейні, але дуже наївні. Досвідченому солдату підпілля такий відділ відразу був підозрілий. Впродовж п’яти тижнів два наших “герої” встигли (кожен окремо?) “втекти” від комуністів, створити антикомуністичний відділ і втратити людей в засідці НКВС. Якщо ми правильно зрозуміли автора, загинули переважно скаути і гімназисти, а “дезертири з LWP” під керівництвом Войтуня і Цибульського врятувались?

Додамо до цього ще одну інформацію зі спогадів одного з солдатів “Сенка”, який брав участь в бою у Сьостшитовському Лісі. Станіслав Купчинський (про якого йдеться) перед тим, як потрапити у відділ Войтуня, воював на Волині. Він був ще молодим (гімназистом), але точно досвідченим солдатом. З його спогадів цитуємо тільки найважливіші фрагменти:

Солдати відділу “Сенка”, “Завєї” 1945 рік, в центрі автор спогадів Станіслав Купчинський “Ніскі”.

Відділ був знищений через несподіванку. До нього прийняли людину, яка мала направлення , видане комендантом округу Люблін. Після зміни місця постою і розквартируванні в Майдані Сьостшитовському вночі з 23 на 24 травня 1945 року цю людину поставили на нічну варту, з якої він втік. Його змінник повідомив про відсутність попередника, але “Завєя” вирішив змінити місце дислокації лише після сніданку. Він вважав, що поки втікач донесе в УБ про місце розквартирування відділу, відділ встигне залишити небезпечне місце. Але напад відбувся вранці 24 травня, між 6 і 7 годиною і був для нас цілковитою несподіванкою. Джерело: Регіональне наукове періодичне видання “Студії Лечицькі” том І. “У партизанських відділах “Корда”, “Зремба”, “Сенка” і “Завєї” в 1943-1945 роках, Фрагмент розмови зі Станіславом Купчинським

ПІДКРЕСЛЮЄМО: “Завєя” вирішив змінити місце дислокації лише після сніданку!

Він же не знав, які засоби зв’язку має в розпорядженні зрадник. Ймовірний зрадник міг передати інформацію раніше. Він зовсім не мусив тікати, щоб передати інформацію. Якийсь зв’язковий міг передати інформацію від зрадника. Можна було використати якийсь раніше узгоджений сигнал чи канал зв’язку. Зрадник міг втекти просто, щоб не стати жертвою засади. Міг втекти, щоб вивести з-під підозри інших зрадників. Причини дезертирства могли бути й інші — не обов’язково зрада, під якою розуміють особистий донос в НКВС чи УБ. Дезертир міг просто втратити віру в сенс подальшої боротьби. Але й так само міг знати, що станеться за мить. Якщо комуністи справді застосували бронемашини, значить акцію ймовірно підготували раніше і це була радше засідка, а не погоня.

Навіть не особливо розумний капрал, що командує відділом, наказав би негайно відійти.

БУДЬ-ЯКИЙ НОРМАЛЬНИЙ КОМАНДИР НЕ ЧЕКАВ БИ АНІ СЕКУНДИ НА ЕВАКУАЦЮ!

Але ні, спочатку сніданок, кава… Версаль, хай йому грець! Або…

…свідоме і умисне чекання очікуваних гостей. Може командир думав зовсім не про ранкову каву?

Схожі за кількістю антикомуністичні відділи під хорошим командуванням впродовж років проривались з засідок і втікали від погоні. А тут? Командир достатньо кмітливий, щоб втекти з рук УБ чи НКВС, заступник командира настільки кмітливий, щоб з голими руками, пішки втекти з Сибіру — втратили відділ через кілька днів після його створення. А потім, після розформування залишків відділу, жили собі разом поки їх нарешті не “зловили” і отримали чисто символічні терміни ув’язнення за те, за що не одного засудили на смертну кару. Пригадуються розповіді з 80-х років, коли деякі “опозиціонери” повертались з в’язниці не лише добре відгодовані, але й з хорошою засмагою…

На жаль, ми далі не знаємо, як було, але знаємо, як не було…

Цибульський не був АК-івцем, який організував самооборону в Пшебражі.

Цибульський не тікав від репресій з боку НКВС навесні 1944 року, а навпаки — служив у відділі PSBS, який де-факто був польським аналогом НКВС, який створило НКВС, вишколило і яким керувало.

Цибульського після війни не репресували так, як репресували десятки тисяч людей з підпілля. Якщо порівняти репресії проти нього і проти Юзефа Войтуня з репресіями проти інших людей, засуджених за набагато дрібніші вчинки, то вони були хіба що для прикриття (тоді у в’язницях було безліч “співчуваючих товаришів по нещастю”, які витягали інформацію з інших в’язнів).

Войтунь і Цибульський були засуджені, як Войтунь і Цибульський, отже комуністи чудово знали їх минуле.

Тоді не було поблажок для дезертирів з таких формувань, в яких служив Цибульський. Колишній солдат PSBS дезертирував у “банду”? Найімовірніше отримав би смертну кару, а 15 років лише якби Бєрут мав хороший настій.

Біографічна записка і фотографія Генрика Цибульського у книзі “Кадети”, опублікованій у Вроцлаві в 1984 році.

Генрик Цибульський постійно тікав від совєтів, дезертирував, а в перервах між втечами вірно їм служив у відділах, які боролись з “реакцією”, а комуністи продовжували йому довіряти? Раптом дезертирував у “банду” і відразу став заступником командира, але потім комуністи дозволили йому писати книжки, дали Virtuti Militari, поховали з почестями і прославляли в інших книжках, як свого героя? “Банда”, в яку він дезертирував, була відразу знищена на 70% (яке невезіння!), а він собі потім жив з командиром “банди”, як Болек і Льолек?

Двоє героїв, які безперервно переживали “чудові порятунки”…

Щось тут погано пахне…

Правда, пане Жарин?

Команда “Добродій”

Опубліковано:

Підготував Іван Парнікоза