Петро Грушевський з нащадками
Вперше довідуємося про Петра (як і Василя) Грушу з худоліївського сповідного розпису 1787 року. Через недбалість його автора Василь з дружиною Меланією значаться там дітьми Петра [140]. Цю помилку виправляє розпис 1788 року, де подаються „Петр Груша […и…] брат его Василий” з родинами [141]. Їхні імена в цих розписах знаходимо серед звичайних селян. Ймовірно, вони мешкали в батьківській хаті. Те, що Петро й Василь справді були Даниловими синами, підтверджує сповідний розпис 1794-го й кількох наступних років, у яких після імені кожного з них додавалось: „Данилов Груша, сын священнический” [142]. У них братів зазначено вже в складі кліру: Петра Грушу як дячка, а Василя – паламаря. Клірова відомість 1801 року додає, що Петро „в 1798 году месяца апреля 22 дня преосвященным митрополитом Иерофеем посвящен к сей церкви [св. Параскеви] в стихарь дячком” [143], тобто одержав привілей носити стихар під час церковного служіння. Цей документ також містить характеристику, дану Петру новим худоліївським священиком Мойсеем Борисовим, що той був „[поведения] хорошего и не штрафован” і, хоч і не навчався в семінарії, але в читанні „искусен и нотное пение знает” [144]. Востаннє архівні джерела згадують Петра Даниловича та його дружину Любов Якимівну серед живих у 1809 р. [145], у наступних документах (1813 – 1814 рр.) відомостей про них уже немає. Подружжя мало щонайменше десятеро дітей: Дениса (бл. 1779 – між 1823-1833), Прокопа (бл. 1780 – 1798), Йосипа (бл. 1783 – не ран. 1806), Павла (бл. 1785 – бл. 1829), Івана (бл. 1787 – 1857), Євдокію (1793 – не ран. 1844), Мотрону (бл. 1792 – до 1800), Стефана (бл. 1800 – між 1845-1850), Марію (1798 – не ран. 1821) і Февронію (1804 – не ран. 1824).
Частково вдалося простежити їхні життєві шляхи. Денис дякував у селах Ясківцях, Погорільцях і Мордві [146]. Поки що знаємо його нащадків тільки по лінії найменшого сина – Аврамія, який з 1838 року служив паламарем у Крилові при церкві св. Миколая [147]. Не кожному нині відомо, що Крилів – то було старовинне містечко на Чигиринщині, розташоване там, де Тясмин впадає до Дніпра. Вихідці з Крилова навіть заснували на Січі окремий козацький курінь – один з 38-ми, що були на Запоріжжі. Коли ж Катерина II переселила 1792 року запорожців на Кубань, то там з’явилася станиця Крилівська. Мабуть, тепер та станиця лишається єдиною згадкою про сам Крилів на Чигиринщині, який був затоплений водами Кременчуцького водосховища, а його мешканці – виселені, переважно до нового міста Світловодська на Кіровоградщині.
У Крилові служив священиком син Аврамія Іван (1866 – 1918), який доводився троюрідним братом Маркові й чотириюрідним – Михайлові Грушевським. Один з Аврамієвих онуків, Олександр Іванович, з 1908 року навчався в Київській духовній семінарії, а в 1915 – 1919 роках студіював на юридичному факультеті Університету Св. Володимира [148]. До нашого часу дійшли кілька листів семінариста Олександра до свого славетного родича Михайла Грушевського. У них хлопець просив поклопотатись, щоб стипендію ім. Сергія Грушевського (батька М.С.Грушевського) було залишено за ним, а також розповідав про заснований при семінарії „український гурточок” та бібліотеку з 150 українських книжок і просив надсилати книжки й „Літературно-науковий вістник” на свою адресу в Києві (вул. Львівська (Артема), № 46) [149]. Як бачимо, патріотичну позицію займали представники й цієї гілки роду Грушевських. Думається, що саме за українські патріотичні переконання й громадську діяльність у 1918 році розстріляли більшовики Олександрового батька – Івана Аврамійовича. Через багато років по тім його правнук Сашко, молодий учений-етнополітолог, син радянського генерала Юрія Олександровича Грушевського, народившись і виросши в Москві, самотужки вивчатиме українську мову, братиме участь у створенні товариства „Славутич”, а в дні серпневого путчу 1991 року вийде на московські барикади з синьо-жовтим прапором. Інший правнук – Микола Миколайович Грушевський, народившись у Києві, теж працював у Москві – був археологом, професором Московського державного університету, загинув під час оборони Москви 1941 року.
Та повернімось до синів Петра Даниловича Грушевського. Йосип Петрович став у 1806 році паламарем у Худоліївці [150], посівши місце свого покійного дядька Василя Грушевського, але того ж року звільнив його на користь свого брата Івана й назавжди покинув село. Більше ніяких згадок про нього не виявлено.
Павло, єдиний з нащадків Петра Грушевського, хто навчався в Київській академії. У 1811 році він повернувся до рідної Худоліївки, де невдовзі став указним дячком, а в 1814 році одружився з донькою місцевого священика Ганною Борисовою. Та не судилося йому щасливої долі. Поховавши обох синів, Антона й Микиту (1818 р.), а потім і дружину (1821 р.), Павло Грушевський, очевидно, почав деградувати (про це говорить клірова відомість 1828 р.: „Нерадив в должности…поведения худого” [151]), а ще через рік помер. Дві осиротілі дочки, Марфа (1814 – 1855) й Стефанида (1819 – не ран. 1850), залишились при родичах, а коли підросли, були „во служениях” [152], не маючи власних родин.
Стефан Петрович Грушевський, здобувши домашню освіту, служив паламарем і дячком у Боровиці (1819 – 1829 рр.), дияконом у чигиринському Хрестовоздвиженському соборі (1829 – 1837 рр.), священиком у селах Голикове (1837 – 1843 рр.) і Бондурове (з 1843 р.) [153]. Його єдиний син Григорій з 1845-го і аж до 1880-х років служив у церкві Різдва села Красноселиці паламарем, потім дячком, а далі дияконом [154].
Життя ж Івана Петровича Грушевського (бл. 1787 – 1857) виявилось назавжди пов’язаним з рідним селом, хоч і починалась його духовна кар’єра непросто. Давні клірові відомості подають, що
„за праздное при отцу прибывание […] был исключен (з духовного стану. -М.К.) для обращения военной службе, но по освидетельствованию в Губернском правлении чрез имение у себя чехотки оказался неспособен и представлен на рассмотрение духовной власти, а потому же по резолюции высокопреосвященнейшего Серапиона, митрополита Киевского определен в сию должность (паламарем. – М.К.)” [155].
Так і пропаламарював він з 1807 до 1854 року в місцевій церкві св. Параскеви [156].
Клірові документи свідчать, що 10 лютого 1812 року Іван Грушевський обвінчався з худоліївською селянкою Агрипиною Чухало [157]. У сім’ї було щонайменше дванадцятеро дітей: Текля (1812 – не ран. 1833), Григорій (1814 – 1815), Яків (1817 – 1818), Григорій (1818 – не ран. 1882; паламар і дячок у селах Худоліївці, Голиковому, Головківці), Кирило (1819 – бл. 1865; паламар чигиринського Хрестовоздвиженського собору), Прокіп (бл. 1821 – 1822), Євфимія (бл. 1821 – не ран. 1840), Марфа (1822 – до 1834), Уляна (бл. 1824 – не ран. 1845), Федір (бл. 1827 – 1879), Юстина (бл. 1829 – не ран. 1845) та Федора (бл. 1833 – не ран. 1863). Цікаво, що через багато років його онук Марко Федорович Грушевський у листі до Михайла Грушевського на основі вивчення старих худоліївських клірових документів (написаних, певно, самим Іваном Петровичем) так прокоментував життя свого предка: „…Мій рідний, а твій двоюродний дід сочинив такий химерний роман із себе, що і напечатать можна б” [158].
Відомості про нащадків Івана й Агрипини Грушевських сягають, у кращому разі, третього коліна, не виходячи поза межі XIX століття. Винятком став лише Федір Іванович Грушевський. Чимало з його далеких нащадків живуть серед нас, отже розповідь про цю гілочку роду Грушевських можна продовжити.
Федір Грушевський, здобувши, як і його брати, домашню освіту, 1846 року служив паламарем в Успенській церкві в Чигирині (1846 – 1848 рр.) і в церкві Різдва Богородиці села Краснопілля (1848 – 1854), а потім – дячком у селах Худоліївці (1854 – 1857 рр.), Івківці (1857 – 1860 рр.), містечку Медведівці (1860 – 1863 рр.) і, нарешті, 1863 року назавжди повернувся до Худоліївки [159]. За ці роки він овдовів: його перша дружина Параскева Опанасівна (бл. 1835 – 1857) [160] залишила йому сина Опанаса (бл. 1853 – не ран. 1876). Під час свого нетривалого перебування в Медведівці Федір Іванович одружився з місцевою селянкою Мар’яною Йосипівною (бл. 1841 – не ран. 1917) і вже після повернення до Худоліївки мав з нею восьмеро дітей: Григорія (1863 – не ран. 1918), Марка (1865 – 1938), Євдокію (1867 – 1964), Марію (бл. 1868 – до 1876), Івана (бл. 1870 – не ран. 1821), Макара (бл. 1872 – бл. 1875), Дарію (бл. 1876 – не ран. 1905) та Федора (1880 – не ран. 1918)161. У Худоліївці мав власний дім на громадській землі. Точну дату смерті Федора Івановича дізнаємося з пізнішого записника його сина Марка: „14 Ноября 1879 г. папаша вмер” [162].
Авторові статті ще пощастило застати двох онуків Федора й Мар’яни – Олександра Гуковича (1900 – 1996) та Всеволода Грушевського (1909 – 1999), які добре пам’ятали Мар’яну Йосипівну. Розповідають, що вона була в Худоліївці проскурницею, лікувала людей травами. З нею залишились двоє синів – Іван та Федір зі своїми родинами.
Григорій Грушевський навчався в Черкаському духовному училищі, яке мусив покинути після смерті батька, щоб заробляти на виховання молодших сиріт. Він учителював у Медведівці (1881 р.), Трилісах (1885 – 1893 рр.) і Росошинцях (1896 – 1899 рр.), був дячком (псаломником) у Трилісах (1881 – 1893 рр.). Мордві (1893-1899 рр.), Медвині (1899- 1900 рр.). Мельниках (1900 – 1902 рр.), Суботові (1902 – 1903 рр.). Водяному (1903 – 1909 рр.), Сагунівці (1909 – 1912 рр.), Бузуках (1912 р.), а з 1912 року – у Краснопіллі [163]. Його небіж Олександр Гукович розповідав у 1992 році, що Григорій Федорович збудував кілька церков, зокрема в селі Хацьках (уже під час Першої світової війни), яка „поміж вікнами була прикрашена дзеркалами”. Мав Григорій Грушевський трьох дочок і сина Олексія (його листи до Михайла Грушевського зберігаються у фондах ІДДІА України в м. Києві) [164]. Про Дарію відомо лише, що її чоловік, „дуже обрусілий”, за спогадами її небоги, Тамари Марківни Грушевської, заборонив мати зв’язок з родичами-„українофілами”.
Прямих нащадків цих щойно названих людей ми, на жаль, поки що не знаємо, але нам пощастило доторкнутись до живої історії, познайомившись з дітьми чи внуками трьох інших – Євдокії, Макара й Марка.
Євдокія одружилася з псаломником Сергієм Гуковичем [165], рід якого походив із села Матвіївки на Чигиринщині. Проте близько 1912 року її чоловік помер, а Євдокія Федорівна, щоб виростити двох синів – Володимира та Олександра, служила проскурницею в селі Трушівцях [166], а пізніше виїхала до Черкас. Прожила вона майже сто років, її добре пам’ятають рідні, зокрема онука – Валерія Олександрівна Гукович, талановитий лікар, один із фундаторів слуховідновлювальної хірургії в Україні.
Молодший брат Євдокії, Макар Грушевський. після навчання в Черкаському духовному училищі та Новобузькій учительській семінарії був псаломником у селах Чернявці (1891 – 1893 рр.) і Старосільцях (1900 – 1903 рр.) Черкаського повіту, псаломником і вчителем у Суботові (1898 – 1900 рр.), псаломником у Яровому (1904 – 1906 рр.), де й одружився. Та не судилося йому залишитись на рідній Чигиринщині, бо 1906 року влада змусила молоду родину переїхати до Липовецького повіту [167]. Це була кара за „українофільство”. Можливо. Макар Федорович (на відміну од Марка) і не був особисто знайомий зі своїм чотириюрідним братом Михайлом Грушевським, але вони належали до однодумців. Від сина, Всеволода Макаровича (1909 -1999), знаємо, що його
„батько безмежно любив Україну: мову, людей, природу, українські пісні, історію, фольклор та ін. Вважав селян носіями української культури, переказів і традицій, він ставився до селян з великою любов’ю та повагою. Вони йому платили тим же. Вів просвітницьку роботу, переконав їх, що вони розмовляють українською мовою, а не „по-мужицьки” і вони не „бидло”, а українці. Давав їм читати книжки й журнали. Трьох молодих людей батько підготував так, що вони склали екзамени екстерном і одержали дипломи вчителів. Вчителювали у школах і зберегли вдячність батькові на все життя” [168].
Безперечно, що тут виявився великий вплив і старшого брата – Марка Грушевського (йому присвячуємо окрему статтю).
Наші відомості про Грушевських на Чигиринщині обриваються 1917 роком, яким датуються останні клірові документи з церков краю в архівному фонді Київської духовної консисторії. Наступний етап роботи – збір і вивчення матеріалів у тих місцевостях краю, з якими був пов’язаний цей славний рід [169].