Відкриття Антарктики

Іван Парнікоза

«Боротися й шукати, знайти та не здаватись!»

Лорд Теннісон, напис на могилі Р. Скотта і його товаришів.

Проходячи повз крижані поля, скелі та вкриті снігом острови на сучасному судні, мимоволі постає питання, як подібне робили наші предки на своїх вітрильниках? Загалом, освоєння Південного океану триває вже більше 200 років, а історія дослідження Антарктики – це окрема велика тема, внесок в яку зробили тисячі експедицій і дослідників. У цьому нарисі ми спробували охарактеризувати історію відкриття та дослідження Антарктики з особливою увагою до історії регіону півострова Київ-Аргентинських островів, де знаходиться Українська антарктична станція «Академік Вернадський». Нашою метою є описати історію української Антарктики – внеску українців у відкриття і дослідження регіону Аргентинських островів, а також історію становлення спочатку британської бази «Faraday», а сьогодні вже української станції «Академік Вернадський».

Коли вперше людина побачила ці величні скелі крижаного континенту? Антарктика досі приховує безліч таємниць. Це породжує низку чуток та фантастичних припущень.

Наприклад існують гіпотези, що до Антарктики заносило аборигенів прилеглих заселених земель. Це, зокрема, могли бути полінезійці – предки сучасних маорі Нової Зеландії. Головна легенда походить з усних переказів, які були записані в другій половині ХІХ ст. на острові Раратонга, що входить до архіпелагу островів Кука. Легенда розповідає про героя Ху-те-Рангіора, що здійснив плавання на далекий південь. Вона дає кількість поколінь, які минули від тої події, отже герой жив близько 650 р. н.е. Звідки походить герой не відомо. Але в 7 ст. на островах Кука чи Східній Полінезії людей ще не було. Імовірно він походив з Самоа, де на той час люди вже жили. Герой поплив на своєму човні, що нагадував катамаран, зробленому з людських кісток на південь. Він плив багато тижнів, аж в кінці побачив льодові скелі, вершини яких пронизували небеса. А також простори вкриті чимсь, що перекладають з полінезійської мови як сніг. Мандрівники бачили також незвичайні істоти та волоси жінки, що розвивалися в океані. Після цього вони повернулися на північ на свій острів. Дана історія приймається вченими дуже критично. Адже вказується що полінезійське слово, яке перекладають як сніг, скорше значило білу морську піну. Розповідь повна міфічних деталей, а антарктична гіпотеза у зв’язку з нею народилася з рук новозеландського етнолога Персі Сміта. А цей дослідник, нажаль був відомий вільною інтерпретацією та домислами в разі коли елементи легенд не пасували до його концепцій.

Існує також пізніша легенда, яка датується часом, коли полінезійці вже заселяли Нову Зеландію. Ця легенда розповідає, що чоловік Тамарареті, якого зачарувало південне сяйво, поплив зі своїм екіпажем далеко на південь від Нової Зеландії і в кінці кінців побачив високі гори з велетенськими льодовими кліфами. В дорозі назад човен розбився на скелях. Сам Тамарареті загинув, а два чоловіки, яким вдалося повернутися розказали про те що бачили на півдні. Цю легенду записав в ХІХ ст. той же Персі Сміт. Хоча в реальність цієї розповіді на відміну від попередньої, чомусь зовсім не вірив.

Натомість, у переказах аборигенів Вогняної Землі з племені ауш зберіглися повідомлення про існування країни льодів.

Загалом картографи минулого інтуїтивно відчували необхідність існування на Південному полюсі континенту, тож гіпотетичні його абриси можна знайти на низці інших стародавніх мап.

Однією з найбільш згадуваних в цьому контексті є так звана мапа Пірі Рейса, складена у XV ст. турецьким мореплавцем Хаджі Мухеддін Пірі ібн Хаджі Мехмедом. Вона не тільки з дивовижною точністю показує абриси континентів та морів, але й начебто наводить берегову лінію відкритої багато століть потому Антарктиди. При цьому вказується, що ділянка Антарктичного півострова показана без льодового покриву. Проте, якщо поглянути на даний фрагмент мапи, важко зрозуміти, чому фрагмент Антарктиди не відділений від Південної Америки протокою Дрейка? І взагалі, що за фрагмент Південної Америки тут показано?

Загалом картографи минулого інтуїтивно відчували необхідність існування на південному полюсі континенту, тож гіпотетичні його абриси можна знайти на низці інших стародавніх мап.

Після встановлення регулярного корабельного сполучення з Чилі через протоку Дрейка, кораблі, які потрапляли біля мису Горн в шторм, часто зносило на південь. Більшість з них розбивало об береги Південних Шетландських островів. Проте, інколи морякам вдавалося повернутися і розказати про відкриті антарктичні острови. Так, зокрема, голландця Дірка Герітца (Dirk Gherritz) 1599 р. занесло до 64о пд. ш., і він, імовірно, побачив якийсь острів з групи Південних Шетландських островів.

У квітні 1675 р., обігнувши мис Горн по дорозі з Чилі в Бразилію, судно лондонського купця Антоні де ла Роше потрапило в шторм біля південного входу в протоку Лемейр і було закинуто далеко на схід, де знайшло притулок в одній із заток острова Південна Джорджія на два тижні. Нововідкритий острів на картах почали позначати як острів Роше на честь відкривача. Вдруге острів побачили у 1756 році, коли іспанський корабель «Leon» занесло до Південної Джорджії, і він обплив її. Іспанці назвали сучасну Південну Джорджію острів Сан Педро.

У другій експедиції на суднах «Resolution» і «Adventure» відомий англійський мореплавець Джеймс Кук також спробував підтвердити або спростувати існування шостого континенту. Йому вдалося просунутися далі за інших, у 1773 р. перетнув Південне Полярне коло і досяг 71о пд. ш., але далі пакові льоди блокували його шлях. У 1775 р. Дж. Кук ще раз спробував пробитися на південь, але знову його зупинили пакові льоди і, повернувши на схід, він знову побачив Південну Джорджію і відкрив Південні Сандвичеві острови. Дж. Кук був розчарований цими відкриттями, порахувавши, що якщо південний континент й існує, то він холодний, неживий і не принесе користі людству.

Інформація про стада тюленів, одержана Дж. Куком, дуже зацікавила ділків. У 1778 р. перші англійські звіробійні судна припливли на Південну Джорджію, де розпочали жахливу бійню морських котиків та морських слонів. Перших тотально вибивали на шкіри, а з других витоплювали жир. При цьому знищувалися поголовно і самці, і самки, і малеча.

Тож немає нічого дивного, що пляжі Південної Джорджії, так як нещодавно до того пляжі Мальвінських островів, стали порожніми. Звіробої шукали нових жертв. Випадкове відкриття британським торгівельним капітаном Вільямом Смітом (William Smith) Південних Шетландських островів в лютому 1819 р. призвело до початку бійні тюленів на цих островах. Якщо керуватися географічним принципом про те що навколишні острови належать до найближчого континенту, саме Вільяма Сміта і слід вважати першовідкривачем Антарктиди.

30 січня 1820 року британська експедиція під керівництвом англійського морського офіцера Едварда Брансфілда (Edward Bransfield), яку вів той самий Вільям Сміт на судні «Williams» досягає спочатку Південних Шетландських островів, а потім оглядає берег півострова Трійці (Trinity Peninsula), який є частиною Антарктичного півострова. Ця експедиція була вислана британським королівським флотом для перевірки повідомлення В. Сміта про невідомі острови на південь від протоки Дрейка. Вона також мала обов’язок прийняти їх у володіння Британської імперії.

Лікар Адам Янг (Adam Young), який працював на судні Е. Брансфілда, у 1820 р. зібрав на острові Кінг-Джордж перші природничі зразки. Він занотував, що рослинність острова складається з невеликої кількості скошеного злаку, кількох мохів та деяких лишайників, що аж ніяк не виглядало привабливо.

З відкриттям Антарктики пов'язують також наступний інцидент. У вересні 1819 р. іспанський фрегат «San Telmo» з 644-ма людьми на борту потрапив у жахливий шторм поблизу мису Горн і був затягнутий ним далеко на південь. Загибель цього судна оповита загадкою. Проте поширеною є версія що судно віднесло до сучасного острова Лівінгстон, де він розбився на камінні та затонув. Ті, кому вдалося з нього врятуватися, начебто загинули на березі, змагаючись з антарктичним кліматом. Наразі на острові Лівінгстон навіть встановлено меморіальний знак екіпажу судна – людям, які першими померли в Антарктиці. Проте, як встановив польський дослідник В. Пестрак, цей переказ пов'язують з оповіданням з других рук, про те що під час висадки на Південних Шетландських островах в 1820 р. капітан В. Сміт начебто знайшов сліди розбитого судна – фрагменти якоря та такелажу, які начебто пов'язані з «San Telmo». Втім, сам Сміт про це нічого не згадував, а якщо якісь рештки розбитого судна були дійсно знайдені, то не обов'язково вони належали саме вищевказаному іспанському фрегату. Адже на новину про наявність тюленів в цьому регіоні з’явилися численні судна звіробоїв.

27 січня 1820 р. «Перша морська експедиція Російської Імперії до Південного Льодовитого Океану і Південного Полюса», спрямована на південь царем Олександром I на шлюпах «Востокъ» та «Мирный» під командуванням остзейського німця – вихідця з сучасної Естонії Фабіана Беллінґсгаузена, імовірно, оглядала край льодових полів поблизу узбережжя антарктичного континенту. Починаючи з старту радянської антарктичної програми саме ця дата вважалася на радянському простору офіційною датою відкриття Антарктики.

Офіційним завданням Ф. Беллінґсгаузена було дослідження південної приполярної області. Спочатку Ф. Беллінґсгаузен дослідив Південні Сандвичеві острови, довівши, що це не частина континенту. Він також відкрив нові острови цієї групи – острови Лєскова (Leskov), Завадовський (Zavodovski) та Високий (Visokoi). Під час висадки на острів Завадовський (названий на честь капітан-лейтенанта Івана Завадовського – другого за рангом офіцера на борту шлюпа «Востокь» – після командувача російської імперської експедиції Фабіана Готліба фон Беллінґсгаузена. Про нього ми ще розкажемо окремо) дослідники спостерігали десятки тисяч антарктичних пінгвінів (Pygoscelis antarctica).

Після цього експедиція вирушила на схід, де вищевказаного дня оглядала край льодових полів Антарктики. Подекуди вказується, що саме тут експедиція побачила континент, що насправді в цій точці було практично неможливо. Рік пізніше експедиція підійшла до Антарктичного півострова з півдня, відкрила острів Петра I, а також оглядала берег, який Ф. Беллінґсгаузен вважав частиною континенту. Його було названо берегом Олександра І (Берегъ Александра 1го), на честь царя, що відправив експедицію. Пізніше було встановлено, що це великий острів, з’єднаний з континентом шельфовим льодовиком.

На момент плавання на Південних Шетландських островах тривала вакханалія звіробоїв. Спостерігаючи за нею Ф. Беллінґсгаузен (у лютому 1821 р. кораблі поверталися повз Південні Шетланди) занотував, що ці острови, на жаль, скоро спіткає доля розграбованої Південної Джорджії. Експедиція зібрала геологічні зразки, зразки рослинності, а також спробувала довезти живих тюленів та пінгвінів (детально див. звіт Ф. Беллінґсгаузена надрукований 1831 р.). У біографічному послужному списку Ф. Беллінґсгаузена, виданому адміралтейством у 1879 р., ще за життя командора, зазначено: «совершил кругосветное плавание в южный океан, достигнул 70 (градуса – авт.) южной широты и открыл 29 островов».

17 листопада 1820 р. до Антарктичного півострова підійшло американське звіробійне судно «Hero» Натаніеля Палмера (Nathaniel Brown Palmer). Н. Палмер був байдужий до географічних відкриттів. Його цікавив лише пошук нових місць мешкання тюленів. Це відображає занотований Ф. Беллінґсгаузеном зміст розмови двох капітанів під час короткої зустрічі біля Південних Шетландських островів у лютому 1821 р. Згодом Н. Палмер разом з англійським звіробоєм Джорджем Повелом (George Powell) у грудні 1821 р. відкрив Південні Оркнейські острови. Дж. Повел поспішив оголосити нові острови володіннями британської корони, в той час як Н. Палмер був байдужий до тієї знахідки, адже не побачив на берегах єдиного що його цікавило – тюленів. Н. Палмер вважається першим американцем, який досліджував Антарктику. Саме на його честь названі американська станція на півострові і південна частина самого Антарктичного півострова (Palmer Land).

Але як сучасна Антарктида була названа власне Антарктидою? Пошуки невідомого південного континента «Terra Incognita Australis» європейськими мореплавцями А. Тасманом та Дж. Куком привели до переконання, що єдине що існує це відритий на південь від Нової Гвінеї порівняно-невеликий континент, який було названо Новою Голландією. Один з британських дослідників М. Фліндерс (Matthew Flinders) на початку ХІХ ст. запропонував в такому випадку перенести назву зарезервовану для неіснуючого на його думку південного континенту власне на Нову Голландію. При цьому він запропонував скоротити довгу назву «Terra Australis» так щоб вона була співзвучна з іншими назвами континентів. Так 1824 р. з легкої руки британського адміралтейства Нова Голландія стала Австралією. Коли ж експедиції початку ХІХ ст. переконалися що в приполярній області лежить ще один-крижаний континент, назва «Terra Australis» була вже використана. Тому до 1890-х рр. новий континент, який активно досліджувався не мав назви. Тоді його пробували назвати Південно-полярний континент, Ультіма, чи Антіподея, але ці назви не прижилися. Аж шотландський картограф Д. Джордж-Бартоломі (John George Bartholomew) знайшов старе грецьке слово «антарктикос», що означало навпроти Арктики. Після цього в наступні десятиліття останній відкритий континент світу набув офіційної назви Антарктида. Зауважимо, що в українській мові, як і скажімо в Польській, континент називали саме так Антарктида або Antarktyda. Саме так названий континент в першій україномовній праці про нього С. Рудницького 1904 р. При тому що в англо-саксонській традиції континент носить назву Antarctica. Трохи по іншому звучить і іспанська назва континенту – Antártida.

Висловлюю подяку В. Придатко-Доліну, Б. Олексюку, В. Загоруйку та О. Пньовській за цінну критику та інформацію, яка допомогла підготувати цю статтю, Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї, 20, 21, 22, 23, 24 та 25-ї українських антарктичних експедицій.

Джерела:

Трешников А.Ф. История открытия и исследования Антарктиды. – М.: Государственное издательство географической литературы. – 1963 г. – 418 с.

Booth J. N. The Storied Ice. Exploration, Discovery, and Adventure in Antarctica’s Peninsula region. – Regent press, Berkeley, California. – 2011. – 373 p.

Quevedo Pavia A.E. Historia de la Antártida. – 1° ed. – Buenos-Aires: Argentinidad, 2012. -544 p.

Tammiksaar E. The Russian Antarctic Expedition under the command of Fabian Gottlieb von Bellingshausen and its reception in Russia and the word. Polar Record, 2016 – V.52. -№5. – P.578-600.