Частина 9. Депортації та порозуміння

Присвячується 150-тій річниці з дня народження М. Грушевського

Нова радість стала, як УПА повстала,

Яка підлих комуністів знищила чимало,

АК помагає, бо вже добре знаю,

Як антихрист лютий Сталін народи карає

Народна пісня на основі колядки, Холмщина, 1945 р.

Попередню частину див. тут.

З волі Сталіна Західна Україна була приєднана до решти «щасливої і квітучої» Радянської України. При цьому Холмщину було віддано комуністичній Польській Народній Республіці. Що значив той клаптик Закерзоння для Польщі після втрати решти Західної України? Українці-холмщаки постійно зверталися до радянського керівництва з проханням переглянути таке рішення. Це страшенно лякало поляків. Тож вони таки домоглися свого. Шанс об’єднати етнічні українські землі було втрачено в другий раз. Після цього винищення українськості Холма та околиць розпочалося в ході компаній вивезення українців до УРСР. Водночас з території УРСР активно вивозили поляків. Зняття питання про приналежність Холмщини та усієї Західної України погасило конфлікт між українцями та поляками, який закінчився порозумінням між підпіллям обох сторін, які спільно вдарили на більшовиків. Остаточним вирішенням українського питання на Холмщині стала, за задумом польського комуністичного уряду, у 1947 р. акція “Вісла”. Вона охопила всіх українців, не виселених в рамках попередніх обмінів населенням з УРСР. В ці подорожі ми намагатимемося відшукати сліди епохи депортацій та порозуміння у Холмі та Холмщині.

Танки війська Польського на вулиці Холма, 1944 р.

***

Першим об’єктом нашої подорожі стане будинок недобудованої дирекції залізниці у Холмі. Він більше відомий як садиба ПКВН – Польського комітету визволення народового. Незважаючи на наявність легітимного польського еміграційного уряду в Лондоні, з приходом Червоної армії в липні 1944 р. Холм, як перше більше місто за Бугом було проголошено першою столицею нової “Народної Польщі”. Тож йому судилося стати місцем оприлюднення привезеного з Москви “Маніфесту Комітету національного визволення”, а отже і місцем народження Комуністичної Польщі.

Будинок ПКВН (будувався як будинок Дирекції залізниці у Холмі) – місце проголошення створення радянської Польської народної республіки

Будинок Дирекції, 2018 р.

Разом з німецькими військами Холмщину залишила більшість діячів українського національного руху та духовенства. В самому Холмі лишалися настоятель холмського собору Народження Богородиці І. Левчук та настоятель церкви Іоанна Богослова протоієрей Павло Коробчук.

За тиждень перед підписанням „Порозуміння між ПКВН та урядом СРСР про польсько-радянський державний кордон” 27 липня 1944 р. М. Хрущов написав до Сталіна прохання про приєднання Холмщини та Надсяння до УРСР. Так само до Сталіна скерували свої звернення численні українці з цих теренів. Атмосфера була напруженою. 8 серпня 1945 р. на мурах Холму були розміщені звернення підписані Холмським старостою, які заперечували чутки про запланований перехід Холма до УРСР та забороняли їх поширювати далі. Дійсно, кордон на Бузі вже був визначений на Ялтинській конференції. З-за цього клаптя української землі Сталін не збирався розводити клопоти з союзниками.

Спроби легального українського національного життя на Холмщині за нової влади також скінчилися невдачею. Уже наприкінці 1944 р. на підставі договору між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення почалося спочатку добровільне, а потім примусове виселення українців до радянської України. Дана угода про “евакуацію” від 9.09.1944 р. також відома як Люблинська Угода. Причина такої назви прозаїчна – її було підписано у місті Люблин на сході Польщі. Саме під такою назвою знаходимо повідомлення про це у тогочасній радянській пресі. Люблин став тимчасовою столицею комуністичної Польщі, після того як сюди в кінці липня 1944 р. увійшли радянські війська. Також сюди переїхав польський квазіуряд – Польський Комітет Національного Визволення, який підписував 9 вересня 1944 р. угоду про “евакуацію” від імені польської держави. До цього ПКНВ знаходився у Холмі і рухався у глиб Польщі по мірі просування радянської армії. Втім, проблеми депортації населення з території західних областей України до Польщі, та з Польщі в УРСР – тривалий час замовчували. У складі Польської держави опинилися етнічні українські землі – Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя, на яких залишилося понад 700 000 українців. Зауважимо, що українців депортували з їхніх етнічних земель, а поляків – із колонізованих у різний час теренів Галичини і Волині. Під час депортації як з радянської, так і з польської сторони, траплялися численні зловживання силових структур. Офіційно, жодних правових підстав для здійснення депортацій не було.

Депортація

У вересні 1944 р. УРСР фактично не була суб’єктом міжнародно-правових відносин і не мала повноважень підписувати міжнародно-правові угоди. Про-радянське керівництво Польської держави, як тимчасовий носій влади, теж не мало права і повноважень підписувати угоду 1944 р. Держава і адміністративний апарат ще не були сформовані. Легітимний уряд Польської держави перебував у Великобританії. Запланована радянською системою та польським режимом акція переселення мала на меті низку задач. Припинялося функціонування небажаного тоталітарному режиму осередку українського національного руху, осердям якого були структури ОУН-УПА Закерзоння. Прокомуністичні керівники тодішньої Польщі демонстрували покірність і згоду обрати соціалістичний шлях розвитку. Вони також загравали з шовіністичними елементами у своїй країні, які хотіли бачити повоєнну Польщу без будь-яких національних меншин, в тому числі без майже мільйонної української громади. З вересня 1945 р. на територію південно-східної Польщі спрямували три дивізії Війська Польського (ВП), основним завданням яких було виселення українців. Підтвердженням цього стало рішення Воєводського комітету безпеки у Ряшеві, який наказав виділити 2/3 особового складу полків для акції переселення. Для цього були задіяні всі силові структури комуністичної Польщі, які розпочали пропаганду проти українського підпілля.

24 липня 1945 р. відбулася нарада в Міністерстві внутрішніх справ і адміністрації в Варшаві, на яку покликали представників українців з трьох воєводств, і всі вони сказали, що населення хоче бути лояльним до Польщі і не хоче переселятися. Згідно стенограмі цього засідання керівник зборів – директор президії ради міністрів др. Ю. Жуняк (dr J. Zuniak) заявив, що новий польський уряд буде демократичним і постарається дослухатися до голосу українців. Однак, всупереч зробленим на цій конференції заявам, польський комуністичний уряд скерував на українські землі регулярні війська з метою примусового вивезення українців на територію УРСР. Запалали цілі села на Лемківщині, Надсянні та Холмщині. Делегатів Варшавської конференції заарештували, а українські комітети ліквідували. Управління громадської безпеки в Ряшеві рекомендувало навіть переселяти мішані родини, якщо батько не був поляком. З вересня 1945 р. до липня 1946 р. за участю військових підрозділів було виселено понад 260 тис. осіб, а всього у 1944–1946 рр. до УРСР – майже 500 тис. українців. Причому депортація не оминула навіть родини тих західних українців, які служили у Червоній армії. Акція переселення офіційно тривала з 15 жовтня 1944 р. до 15 червня 1946 р. Вона була надзвичайно брутальною та драматичною. І хоча сам процес був практично безперервним, у ньому можна виділити кілька етапів, які пов’язані зі ступенем “добровільності” переселення, кількістю задіяного у процесі адміністративного апарату, служб безпеки та війська, темпами переселення, що залежали від ряду суб’єктивних та об’єктивних причин.

Перший – відносно добровільний період тривав з 15 жовтня 1944 р. до липня 1945 р., коли виїзд українців відбувався під адміністративним тиском офіційної влади й терору націоналістичного підпілля Польщі. Сама “добровільність” переїзду була зумовлена швидше відчаєм людей, які рятували своє життя, а не результатом свідомого вибору. Як зазначає Р. Кабачий, виїзд холмщаків та лемків як перших добровільний можна прийняти за факт. Це зараз холмащаки, які виїхали добровільно, мають проблеми з поясненням своїх кроків і не хочуть видаватися менш патріотичними.

Зокрема, під час переселення, з метою зберегти більше майна, траплялися самостійні переходи через Буг. Так, під час такого переходу через Буг польська міліція застрелила Михайла Політея з с. Городило.

Як свідчать документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів УРСР з Державного архіву Львівської області, в 1945 р. безпосередньо із Холма в Україну переселено близько 653 особи, зокрема – 289 (44%) чоловіків і 364 (56%) жінки. Загальна кількість родин, яких депортували, становила – 223. Переселено 18 багатодітних родин (Пукало, Борис, Козак, Чулюк, Костюк, Красун, Дирко, Юзюк, Князюк, Бабійчук, Пален, Гарашуко, Лірун, Колубський, Чепель, Сталняк, Щира, Рабовак), майже кожна десята сім’я переселенців мала троє або й більше дітей. Наразі можливо диференціювати громаду Холма за професійною ознакою: робітники – 23%, хлібороби – 5%, інтелігенція – 5%, а решта – учні, пенсіонери, домогосподарки тощо. Також можна встановити роль і місце українства в соціально-економічному та культурно-освітньому житті довоєнного і воєнного Холма. Робітничі професії (слюсар, механік, муляр, токар, кочегар, шофер) опанувало 17%, від загальної кількості населення, інженерно-технічні працівники (інженер, технік, контролер, друкар, технічний монтажер, оператор) – 1%, ремісники (швець, чоботяр, коваль, кравчиня, тесля, столяр) – 2%, лісники – 0,1%. У сфері обслуговування (фотограф, годинниковий майстер, буфетник, кондитер, кухар, офіціант, візник, пекар, перукар, костюмер) працював приблизно 1% згодом депортованих осіб. Працівники сільського господарства (хлібороб, комбайнер, тракторист, рільник, агроном, пасічник) становили 5%, залізничники (машиніст, помічник машиніста, стрілочник) – 0,6%, сфера торгівлі (торговець, касир, продавець, бухгалтер, купець) – 1%, кооперація – 0,1%, медики і обслуговуючий медичний персонал (лікар, медсестра, акушерка, фармацевт, аптекар, зубний технік, санітарка) – 0,35 %, освітяни і науковці (педагог, професор) – 3,6 %, священнослужителі – 0,25%, державні службовці – 0,8%, працівники культури і мистецтва (бібліотекар, художник, артист, музикант) – 0,4%, юристи – 0,1%, домогосподарки – 17,5%, інваліди –0,1%, пенсіонери – 1%, учні і студенти – 7% 73. На підставі офіційних документів дослідник депортацій українців Р. Кабачій простежив географію переселення українців із самого Холма – в основному це були південно-східні українські області: Одеська – 261 особа – близько 40 %, Миколаївська – 29%, Запорізька – 37%, Дніпропетровська – 67%, Херсонська – 22%. Як місце переселення фігурували також західні області: Волинська – 105%, Рівненська – 62 особи. На долю решти областей, а саме Київської, Кіровоградської, Харківської, Львівської, Житомирської та ін. припадає близько 10 % від загальної чисельності переселених.

Станція «Вербковичі» – один з збірних пунктів у ході виселення українців Холмщини

Як зазначає Р. Кабачий, переселення українців з Холмщини розпочалося 1 листопада 1944 р. в повітах Білгорай, Замость, Холм, Красностав, Радзинь та Любартів, звідки виїхали майже всі українці. В православних частинах Томашівського та Грубешівського повітів, згідно даним НКВС, біля 60% українців підписали внески на переселення. Така добровільність була викликана порівняно низькою українською самосвідомістю, переслідуваннями поляками (внесок терору польського підпілля в деукраїнізацію Закерзоння), обіцянками спокійного життя та частково сильними на Холмщині про-радянськими симпатіями. Як і у випадку м. Холм, українці з Холмщини переселялися переважно в південні області УРСР. До середини 1945 р. переселення з цих повітів закінчилося.

На відміну від Холмщини в чотирьох повітах Надсяння картина була зовсім іншою. Тут підписало заявки лише 5% українців. Тож тут польська влада мусила застосувати силу.

Другий етап виселень супроводжувався залученням міліції та війська. У середині 1945 р. заяв на добровільний виїзд вже майже не надходило. Причин зменшення кількості українців, що вирішили залишити батьківські землі, було кілька. Ті сім’ї, чиє господарство було знищене під час війни чи окупації, а також в результаті польського терору вже подали заяви на виїзд або виїхали. На той час у Польщу почали нелегально повертатися українці, що були депортовані в кінці 1944 – на початку 1945 рр. За їх описами в УРСР переселенців чекали зруйновані війною міста і села, голод, колгоспна система та вже звичні для громадян СРСР репресії. Цю інформацію також поширювала ОУН-івська пропаганда, що аж ніяк не заохочувало людей до переселення.

Красностав – монастир єзуїтів, де містилася в’язниця УБ

Меморіальна дошка

Станом на 10 вересня 1945 р. майже завершено виселення в Замойському, Красноставському, Яслівському та Холмському повітах. Те, що українці не були відселені в УРСР стовідсотково, радянські джерела пояснювали тим, що частина родин була змішаними українсько-польськими, інші родини – відносно великі землевласники. Часто літні люди наполягали на тому, що хочуть вмерти на рідній землі та категорично відмовлялися виїжджати до Радянського Союзу. На 1 жовтня 1945 р. депортація практично завершилась, зокрема з Холмського повіту вивезені 8283 господарства або 31250 осіб, тобто 97,7%; залишилось вивезти 194 господарства або 828 осіб. На останньому етапі депортації, українці Холмщини зазнали найсильнішого удару. Але якщо спочатку українців тероризували польські підпільні формування і в їх злочинній діяльності можна звинувачувати окремих командирів підрозділів чи керівників підпілля, то тепер виконавчим органом були урядові збройні формування – регулярні частини ВП, підрозділи органів безпеки, охорони кордону та ін., які керувалися урядовими інструкціями. Цей етап депортації досить суттєво різнився від попередніх, характеризувався жорстокістю та брутальністю. Якщо попередньо роль військ була несуттєвою, то на третьому дивізіям були визначені плани щодо виселення українців, які ті беззастережно виконували. Якщо раніше українці остерігалися підрозділів АК, то згодом польські підпільники порозумілися із населенням та керівництвом УПА у боротьбі проти поширення впливу комуністів. Польське підпілля, деморалізоване масовими акціями та капітуляцією керівництва, зазнавши втрат у боях з урядовими підрозділами та частинами УПА, вже не мало колишньої сили. Чимало польських підпільників усвідомлювали: УПА є їхнім єдиним союзником у боротьбі проти комуністів за демократичну Польщу. Траплялись випадки, коли завдяки впливу організації –спадкоємиці АК – ВіН (Вольність і Незалежність) толерантніше поводилися в українських селах солдати ВП. Проте, легкоозброєні та нечисленні повстанські сотні на Закерзонні також вже не могли гідно протистояти добре озброєному та чисельнішому супротивнику, який проводив планомірне виселення українців. Зруйновані комунікації відбудовували, розбиті підрозділи замінювали іншими із центральних районів Польщі, тож депортація тривала. Під час її реалізації не були виконані умови договору від 9 вересня 1944 р., зокрема, майже повністю нівелювалися засади добровільності, покладені в основу угоди. Силове проведення депортації призвело до численних випадків грабежу та вбивств мирного населення. Переселені в УРСР не змогли перевезти все необхідне для життя. Соціально-економічна адаптація депортованих на територію УРСР людей стала набагато важчою, ніж могла вона бути за умови неухильного виконання угоди від 9 вересня 1944 р.

Відвідаємо знайому нам з попередніх мандрівок Холмом (з середини ХІХ ст.) родинну ділянку Васиньчуків на вул. Броварній, 2. На початку 1945 р. до Холма повернувся брат Антіна Васиньчука – Павло. Свого часу він теж був активним діячем українців Холмщини. А під час окупації представляв уряд УНР в еміграції перед підпільним урядом Польщі у Варшаві. Він оселився у своєї сестри Марії, яка в часі війни працювала в українському кооперативі. Разом з нею був вбитий 18 квітня 1945 р. польською боївкою. Саме на це вказує ряд фактів. Однак, є версія що це вбивство вчинили УБеки чи НКВС. Другий брат Антона – Миколай вмер ще 1938 р. Після його смерті господарство по вул. Броварній, 2 площею 2,21 га вела його удова Катерина. 15 липня 1947 р. вона разом з синами Славомиром та Андрієм була виселена до Орнети на Вармії в рамках «Вісли». Марія виїхала з Холма на так звані «Землі Одзискані» бо її чоловік АК-івець мав ховатися від більшовиків. Повернулися до Холма в 1956 р. Померла в 1993 р. та похована поруч зі своїм батьком на православному цвинтарі на вул. Львівській. Зараз на давній ділянці Васиньчуків ветеринарна клініка.

Будинок ветеринарної кліники на місці давньої ділянки Васиньчуків в Холмі, 2018 р.

Далі наша дорога веде до Грубешова. У зв’язку з акціями депортації українське та польське підпілля припиняють взаємну війну на Холмщині і після перемовин в Долинах та присілку Жар біля Руди-Рожанецької та заключають перемир’я. Найвищим результатом цього перемир’я стали спільні акції у Грубешівському повіті в 1946 р. Навесні цього року в намаганні зірвати депортацію українців до СРСР, УПА 6 квітня разом з ВІН атакує станцію в Вербковичах. А 27 травня ВІН та УПА разом атакують низку об’єктів апарату безпеки у Грубешові (Див. докладно Грубешівська атака 1946 р. чи руйнування двобічного стереотипу).

Будинок колишнього УБ в Грубешові, сучасний вигляд

Нажаль, сліди співпраці УПА та АК-ВІН на Холмщині: численні пам’ятки Грубешівської атаки, місце атаки на залізничну станцію в Вербковичах (див. детально в статті Грубешівська атака чи кінець чи двобічного стереотипу) жодним чином не увічнено. Та й про саму співпрацю підпільників польські та українські історики почали писати лише нещодавно. Такі спільні акції стали можливими після зняття питання про приналежність земель Західної України, яку довільно поділив Сталін. Саме ця обставина яскраво демонструє якою насправді була причина українсько-польського конфлікту під час другої-світової війни.

Перше перемир’я, яке поширилося на південь Холмщини було укладене 21 травня 1945 р. на Розточчі в присілку Жар біля с. Руда Ружанецька. Наслідком цього порозуміння стали спільні дії в Грубешівському повіті.

На Холмський повіт та Підляшшя поширилося інше порозуміння поміж УПА і ВІН, яке було укладено в колонії Тучна на Підляшші 27 жовтня 1945 р. Ініціатором цього порозуміння був Ян Шатовський «Коваль» або «Загончик». Місце цієї такої важливої події також жодним чином не відмічено. На щастя, станом на 2019 р. ще збереглася хата за номером Тучна 260, в якій розташовувався штаб Шатовського і де власне було укладено порозуміння. Розташування цієї хати ідеальне, вона схована у лісі. За свідченням місцевих мешканців в хаті навіть був підземний хід до обори. Проте, наразі це унікальне для двох народів місце виставлено на продаж.

Дерев’яний будинок в Тучній, 260, в якому було досягнуто порозуміння між АК та УПА, яке поширилося на Холмський повіт, фото 2009 р.

Цей же будинок знайдений автором в 2019 р. Локалізацію див. тут.

Окрім грубешівських подій, були й інші спільні акції. Ще раніше, 27 травня 1945 р. УПА з польською допомогою здійснила напад на Варяж. В ході атаки українські повстанці розбили будинки обивательської міліції (МО). В цей час з костелу в селищі почали стріляти: одного повстанця було вбито, одного поранено. Не дивлячись на це, через наявність цивільних осіб у костелі, УПА не обстрілювала його (це вже була на Волинь 1943 р.).

Костел св. Марка у с. Варяж, у якому сховалися цивільні мешканці під час нападу УПА на більшовиків

Угнів, костел. Фільварок Олика – Улика поблизу Угнова був місцем однієї з зустрічей УПА-ВІН 06.12.1945 р. (за Літопис УПА, 39 том)

Імовірно, за участі вояків СБ УПА була проведена і атака ВІН на будівлю УБ у Володаві 22 жовтня 1946 р. Як це було?

Будинок, в якому розміщувалося УБ у Володаві, вул. Пілсудського (Pilsudskiego), 51

У вівторок ввечері, 22 жовтня 1946 р. попередньо викрадені машини в’їхали до Володави. Тут перед ринком зробили коротку зупинку Албін Бойчук „Лев”, Здислав Погоновський „Шакал” і два інших партизани зникли в мороку. Їх завданням будо зайняття та знищення телефонічної централі. Машини рушили далі. Вже на ринку, «Яструб», який їхав в першій машині побачив УБека, який йшов назустріч. Ним виявився Леон Зуб’як, один з тих, хто брав участь в облаві і його арештованою в Липняку. УБ-ека застрілили в машині. Після цього колонна поїхала в напрямку повітової комендатури MO (вул. Пілсудського, 14), яку було здобуто без бою. Цьому сприяла повна несподіванка. Три машини, які під’їхали так офіціально під будинок в уяві міліціонерів могли бути лише колонною війська. ВІНівці швидко їх роззброїли і передали під охорону семи партизанів, а машини переїхали далі під будинок УБ.

Будинок, в якому розміщувалася повітова комендатура MO у Володаві, вул. Пілсудського, 14

Партизани увійшли до їдальні, де обідали УБеки. «Яструб» наказав підняти руки. Один УБек втік, інших почали стріляти. Партизани увірвалися до головного приміщення, де знаходилися в’язні (переважно українці) та випустили їх. З другого поверху будівлі до партизанів полетіли гранати. В цей час польське військо прийшло на допомогу УБ-екам, тож партизани залишили Володаву.

Як зізнавався потім член українського підпілля Іван Беланчук, арештований УБ, в цій акції разом з польським відділом Леона Тарашкевича «Яструба» прийняли участь чотири українських партизани, приділених референтом СБ 1–го району Степаном Шевчуком «Максимом». Навіщо полякам була потрібна допомога українців? Володавське УБ було єдиним на той час у Люблінському воєводстві відділом де майже 30% особового складу становили українці, імовірно деякі з них співпрацювали з ОУН. На зламі 1945/46 рр. українське підпілля мало детальні дані щодо працівників Володавського УБ, що свідчить про наявність агентури всередині цієї організації. Відповідно українці мали запобігти розстрілу своїх агентів, а також виявити та ліквідувати працюючого тут дезертира з лав ОУН В. Федченка. Дійсно, під час цього нападу Федченка було ліквідовано.

Символічну могилу страченому комуністами і похованому в невідомому місці Леону Терашкевичу влаштовано у Володаві на місцевому віійськовому цвинтарі.

Боротьбою з підпіллям обох народів займалися Управління Безпеки (УБ) та військо. Відвідаємо також похмуру будівлю у Холмі по вул. Реформацькій, 27. Тут розміщувалася Холмська безпека. До цього будинку привозили катувати та допитувати, як польських, так і українських патріотів. Нажаль, українські експерти не відстежують польські розкопки в місцях поховань жертв радянського режиму з метою пошуку їх українських жертв.

Садиба УБ по вул. Реформацькій, 27 в Холмі

Місцем пам’яті для українців є також садиба колишнього УБ у Замості. Зокрема відомо, що саме тут в 1947 р. стратили ОУН-івців Івана Брокового та Івана Ковалика «Чорноту».

Колишній кляштор кларисок по вул. Костюшки, 5 – садиба УБ в Замості

Влітку 1947 р. Холмщина стає одним з місць розгортання злочинної спеціальної акції «Вісла». Цю акцію сучасний польський історіограф Я. Пісулінський називає найбільшою польською військовою операцією після закінчення другої світової війни. Що ж розберемося що то була за військова операція та пройдемося її слідами на Холмщині. Перша та друга фаза акції “Вісла” відбувалися з квітня 1947 р. південніше.

Загальна локалізація польських сил в ході проведення акції «Вісла», за (Пісулінський, 2017)

Проте, в ході її третього етапу дії було перекинуто на терени Холмщини та Підляшшя (схід Люблінського воєводства). Тут було створено операційну групу «Люблін» та перекинуто чисельні загони війська, які в середині липня налічували 7 тис. людей. Головною задачею цих вояк було за два тижні (так планувалося) виселити тих українців, які тут ще лишалися. На їх місце поляки намагалися переселити нових колоністів. Польські війська були добре озброєні. Залізничні лінії, якими вивозили депортованих (зокрема, лінію Холм – Люблін – Володава) охороняли два броньованих потяги. На терені Холмщини і Підляшшя організовано станції загрузки: Белжець та Сушець (Томашівський повіт), Буг Влодавський (Володавський повіт), Холм (Холмський повіт), Хотилів (Белський повіт) а також Вербковичі (Грубешівський повіт).

Холмщина та Підляшшя як складова ВО УПА-Захід, за (Пісулінський, 2017)

Таким силам комуністичних поляків не могли активно протистояти скоромні сили УПА в цьому регіоні: сотня «Яра» – 38 людей – в південно-східній частині Грубешівського повіту, сотня «Чауса» – 40 людей на захід від попередньої у Будзиміна і Пшеводова, сотня «Дуди» 28 людей у районі Мирче, Потуржин, Василів, Верещин та сотня «Давида» – 40 людей. П’ять районних боївок СБ ОУН мали нараховувати додатково 72 людей. Окрім того, одразу після початку депортації багато партизанів виїхало зі своїми депортованими родинами.

Польська інформація про локалізацію відділів УПА на терені Холмщини та Підляшшя, за (Пісулінський, 2017)

Виселення українців розпочали 10 червня з зони їх найбільшої концентрації в гмінах Тарношин, Ухнів, Любча Королівська, Пасіки та Потуржин. Українців виселяли також з самого Томашова. Солдати давали тільки 25 хвилин на збори, виганяли людей силою та били. Розповсюдилися грабунки та акти галтування жінок. До кінця місяця виселено 5 тис. українців з 23 громад. Польський офіцер інформації діючого тут полку писав, що солдати ненавидять українців і трактують їх на рівні з звіром. З переселенням упоралися. Одночасно польські вояки тропили як звірів тих повстанців, які намагалися укритися в лісах чи криївках.

Поляки з пійманим повстанцем, за (Пісулінський, 2017)

Після Томашівського, військо зазналося Грубешівським повітом. Як пункт завантаження використовували вже відому нам з 1946 р. станцію у Вербковичах. На цей разу поляки приготувалися добре. Тут був плац оточений колючим дротом з вежею висотою 5-7 м. Посередині викопано яму для справляння нужди. 17 червня розпочалася депортація.

В ніч з 12 на 13 червня в угринівському лісі Томашівського повіту сконцентрувалися усі сили УПА тактичного відтинку «Данилів» та боївок СБ ІІІ округу – біля 200 людей. Боївки були поділені на 3-5 особові групи та тримали наказ відійти на польські території в Білгорайські ліси. Лише найнадійніші люди залишалися в терені. 29 червня УПА здійснила напад на потяг в Звежинці.

На початку червня розпочато депортацію у Володавському повті. До 26 червня 14 транспортами вивезено 3784 осіб з 33 населених пунктів. Під кінець 5 липня з самої Володави вивезено 28 родин.

23 червня сили війська розташувалися в Більському повіті. Тут українське населення домінувало в прибужанській частині. 26 червня розпочато депортації. Станцією вивозки був Хотилов – територія тартаку, де переселенці чекали часом до 16 днів.

29 червня шеф акції генерал Моссор оголосив дводенний відпочинок своїм воякам. Приводом було вбивство чи полон понад 100 повстанців та депортація 100 тис. українців, а насправді вичерпання його героїв.

Генерал Моссор – керівник акції «Вісла»

В Холмським повіті разом з Холмом мали виселити 14 гмін. 7 липня, незважаючи на численні протести тутешніх українців-комуністів (Бо в більшості тільки вони тут в цей час лишалися), їх також вивезли на Землі Одзискані. Напевне, ця депортація також була викликана необхідністю боротьби з УПА? До 16 липня виселено 461 родину. У Холмі було організовано тимчасовий табір для виловлених депортованих (де він знаходився?). Його територію охороняли УБеки. Тут панували дуже погані санітарні умови. З браку води вимирала худоба та коні…Людей відправляли з залізничної станції Холм. Станіслав Ковальский виселений з с. Бжезно біля Холма згадував: “Залишилися на цьому плацику і як стемніло рушили в колонні до Холма. Там на залізничній станції чекали ще три дні поки військо назбирало людей на транспорт. І рушили на Ольштин».

Було приготовано також списки на депортацію для Красноставського – 426 родин (1001 осіб) та Замойського – 318 родин (655 осіб) повітів. Виселення планувалося також в Білгорайському повіті. Остаточно, не маючи інформації про активність УПА в цих повітах, а також в пересторозі перед руйнуванням господарчого потенціалу, військове керівництво переконувало Моссора залишити тутешніх українців. Втім, голова «операції» погодився лише відкласти їх виселення, реалізуючи первинний замисел повного очищення регіону від українців.

Спеціальні групи прочісували населені пункти і виловлювали тих, хто залишився. А людей які самовільно поверталися (головним чином для жнив) направляли в так званий Центральний табір Праці в Явожно. Туди ж направляли усіх підозрюваних в співпраці з підпіллям. Цей табір став найганебнішим символом польської комуністичної влади. Він розташувався в одному з підтаборів сумнозвісного німецького табору смерті Аушвіц-Біркенау (див. Краків для українця від занепаду до відродження). Без звинувачень і судових рішень за колючий дріт було кинуто 3873 українців, які протягом майже двох років зазнавали там нелюдських страждань. Близько 200 в’язнів концтабору померло від тортур, голоду та виснажливої праці. В таборі, зокрема, опинився Любачівський староста Андрій Беднарж.

Станом на кінець липня з Люблінщини було вивезено 35571 осіб. З них з Більского повіту 30 транспортами 2258 родин (9321 особу), Володавського повіту (станція Буг Володавський) – 23 транспортами -1855 родин (6541 особу) з Грубешівського (станція Вербковичі) – 24 транспорти з 2126 родинами (8450 осіб), з Холмського повіту (зі станції Холм) – 10 транспортів з 654 родинами (3163 особи).

Маючи перевагу в чисельності та засобах, поляки систематично винищували усіх партизан, яких могли відшукати. Для підозрюваних та спійманих повстанців теж була не завидною. Військовий суд операційної групи «Вісла» приговорив до смерті 177 людей, 58 на прижиттєве ув’язнення та 40 осіб на 15 років ув’язнення. Вироки виконувались через 3 дні після затвердження Моссором чи його заступником. В інших 6 районних судах на смерть приговорили 199 осіб, з них в Люблінському – 55, в Ряшівському -59.

З табору в Явожні до Краківського суду направлено справи 305 осіб, з них 76 осіб приговорили до смерті. Проте 19 людей помилували. На підставі вироків військового районного суду в Любліні до кінця 1947 року страчено 41 особу. Влітку 1948 р. в Варшаві страчено 9 повстанців, яких судили по справі Сверчевського. Приречених українців Берут милував дуже рідко. З 63 осіб це вдалося лише 10. В наступні два роки тривали старти 22 повстанців взятих у полон під час проб пробитися на територію Баварії через Чехословаччину. В 1947 р. вирок смерті отримували люди, які помагали підпіллю,збирали їжу чи ліки. В наступних роках вироки стали більш м’якими. Досі лишається не відомим де поховані страчені польськими комуністами українські повстанці. Адже на розкопках комуністичних ям смерті, українські експерти не працюють.

Відомі станції призначення 10 транспортів з 3133 особами вивезеними з Холма – Кошалін, Грифіці, Слупськ, Пасленк, Кетшин, Бранево, Дравсько та Щетинек (Dzieje Poleskich rusinow zakonczone akcija Wisla // Ekologiczny klub UNESCO).

Після завершення акції «Вісла» – брутального пацифікаційно-депортаційного злочину, усі старости висловили задоволення з покращення стану безпеки. Згідно до джерел, які збереглися, подібні настрої мала і публічна думка.

Хрест в пам’ять про акцію «Вісла» на подвір’ї церкви Іоанна Богослова у Холмі

Незважаючи на закінчення акції «Вісла», виселення українців продовжувалися і в 1948 р. При цьому виселяли навіть партійних українців. Реалізація акції не призвела до припинення діяльності УПА. Так восени 1947 р. в Грабовецькому лісі була сформована боївка Івана Невідомського «Юрка». Ця остання група в Грубешівському повіті діяла до зими 1948-49 рр. На цілій Холмшині за дозволом влади залишилося всього чотири православні парафії, серед яких і холмська парафія св. Івана Богослова. Але з-поміж його недавніх парафіян залишилися лише одиниці. Архипресвітер Іван Левчук відійшов у вічність 10 жовтня 1947 р. і був похований на цвинтарі в Холмі (Там також спочила його дружина Надія, яка померла 1966 р. (Найімовірніше, їх поховано на православному цвинтарі на вул. Львівській, проте могилу треба відшукати). Ще в 1950-ті роки багато місцевостей силою відібраних у українців поляки так і не заселили.

***

Описуваний період історії Холма та Холмщини пройшов під знаком великих депортацій, трагічні наслідки цих подій даються в знаки і зараз. Холм в цей час остаточно втратив нащадків свого фундатора Данила та перетворився на центр прикордонної контрабанди з України до Польщі. Чи має справжній український вимір Холма шанси повернутися в свідомість українців та наших сусідів поляків? Польська влада грубо порушивши норми міжнародного права, своїми діями вчинила прямий акт геноциду українців за етнічною та релігійною ознаками, практично зліквідувала українське населення, яке споконвічно проживало на цих територіях, зруйнувала його духовну і матеріальну культуру, привласнила матеріальні та культурні цінності. Після проведення її в 1947 р. залишилось – випадком чи з недогляду влади – вже направду тільки поодинокі українці. Розпорошені по всій території краю, вони, звісно, мусили глибоко критися від оточення зі своїми національними потребами. Заходами церковної ієрархії під приводом задоволення релігійних потреб „польського православного населення” вдалося зберегти на Холмщині лише кілька православних парафій, як то Холм, Бонча, Грубешів, Замость, Томашів, Тарногруд, Володава та Угруськ.

Про сучасні українські сліди та пам’ять у Холмі Див. наступну – заключну частину нашого циклу.

Дивіться також:

Цикл Польські сліди в Києві

Цикл Гданськ для українця

Цикл Краків для українця

Дорогичин – Данилова твердиня на Підляшші

Цикл Холм та Холмщина – подорож для українця

Цикл Познань для українця

Літопис українського Підляшшя в пам’ятках одного села

Замойські прикордонні зустрічі – українські акценти Замостя

Український Сімферополь – наше місце в місті над Салгиром

Використані джерела:

Садиба УБ у Володаві

УБ в Замості

Дебати о акції «Вісла»

Замойське повстання

Кондрач Я. Холм: етнокультурна специфіка міста новітньої доби, вплив на неї депортацій 40-х років XX століття // Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість

Порозуміння УПА-АК

Як тінь Грубешова і досі лякає польських запроданців Кремля

V зустріч істориків Польщі та України в справі Холмщини 1942-44 рр. в Черкасах

Проби українсько-польського порозуміння

В пам’ять о. Архіпресвітера Івана Левчука (1864 – 1947)

Атака на УБ у Володаві

Кабачий Р. Вигнані в степи. Переселення українців з Польщі на південь України в 1944-1947 рр. Варшава: ЗУП – 2011 р.

Szumilo Miroslaw Antoni Wasynczuk 1885—1935. Ukrainski dzialacz narodowy i polityk. – Lublin UMCS, 2006 – 147 s.

Pisulinski Jan Akcija Specjalna “Wisla” Rzeszow: Libra.- 2017.- 457 s.

Kukawski J. Dziewczyny i partyzanci. O wspolpracy oddzialow AK-WIN i UPA w wojewdztwie lubelskim. Bunt. Lipiec – sierpien 2012. – s. 20-22.

Porozumienia. Film IPN 2008 r.

Zajaczkowski M. Pod znakiem krola Daniela. OUN-B i UPA na Lubelszczynie 1944-1950.- 2016 – Lublin-Warszawa: IPN. – 670 s.

Ziemec K. Wysedleni Akcija Wisla Zysk i S-ka Poznan. 2017 – 279 s.

с. н.с. Національного історико-архітектурного музею “Київська Фортеця”

Іван Парнікоза

Київ,

28.04.2018 р.