2010 р. Історія збаразьких бернардинів

Володимир Мороз

Дата: 01.04.2010

Збаразький римо-католицький храм з монастирем поруч – найбільший після місцевого замку комплекс давніх споруд міста на Горині. Його два шпилі, на відміну від захованої деревами твердині, видно здалеку. Власне вони такі високі і круті, що майстри, ладнаючи на пам’ятці новий дах у 90-х роках уже минулого століття, навіть не ризикнули братися за вежі. Місцеві жителі розповідають, що ті бляхарі обіцяли зробити все, але згодом злякалися.

Тож дах храму залишився недоробленим і вежі впадають в око своїм коричнево-іржавим кольором. Та зір вони не ріжуть навіть якщо небо – синє-синє. Навпаки, вони тоді немов два старі старожили-сторожі. От тільки говорити не вміють.

Бернардини, а так у нас в давнину називали францисканців-обсервантів, які прагнули у своєму житті дослівно виконати Устав ордену авторства св. Франциска з Ассізі, оселилися у Збаражі, одному з найпівденніших міст Волинського воєводства, в 1625 р. – 825 років тому. До свого родинного містечка ченців жебраючого ордену запросив князь Юрій Збаразький, каштелян краківський.

Нащадок гілки турово-пінських Рюриковичів, але представник родини, яка відмовилася від такого родоводу і називала своїми предками литовських Гедиміновичів, католик і син першого у родині католика Януша Збаразького, князь Юрій використовував бернардинів як військових капеланів. Ймовірно, що францисканців каштелян обрав через свою неприязнь до єзуїтів, що, як писала ще у 1926-27 рр. історик Ванда Добровольська, шкодив йому та його братові Христофору.

Вельможа осадив монахів одразу біля Гнізни, на болотах у її долині. Перший бернардинський костел у Збаражі був дерев’яним і повстав у 1627 р. Тоді ж розпочали будівництво кам’яного храму. Але завершувати роботу Юрію Збаразькому не судилося – він помер з невідомих причин безпосередньо під час бенкету, що дав у Кракові з нагоди завершення будівництва Збаразького замку. Своїх дослідників ще чекає відповідь на питання, чи могла ця смерть бути пов’язана із переходом Збаразького в опозицію до короля.

Як би там не було, але 58-річний князь Юрій став останнім з роду. Бернардинами заопікувалися уже нові власники Збаража, князі Вишневецькі. Власне Януш Корибут Вишневецький та його дружина Євгенія і доклалися, що ченці отримали гідну резиденцію. Акт фундації монастиря княгиня Вишневецька підписала 7 травня 1637 р. Храм тоді освятили на честь святого Юрія, а весь комплекс оточував високий мур з бійницями.

Одначе не встигли францисканці обжитися, як їх застала війна 1648-54 рр. Під час нападів на місто, облог і розмаїтих сутичок загинули шестеро братів священиків та один брат лаїк. Недобудований ще монастир сильно поруйнували, тож Вишневецькі завершували його навіть у 1650-ті рр. Ще троє ченців загинули у 1675 р., коли Збараж здобули турки. Конвент і храм нападники поруйнували.

Він простояв понищеним аж до 1723 р., коли новий храм наказав звести Юзеф Потоцький, а допоміг у втіленні задуманого його син Станіслав, воєвода Київський. Власне тоді й отримав монастирський храм ім’я святого Антонія. У давній легенді йдеться, що перейменування слід завдячувати незвичайною пригодою.

Мовляв, їхав якось Потоцький бричкою через болотисту долину Гнізни неподалік монастиря. І раптом екіпаж почав тонути у трясовині. Переляканий вельможа звернувся з молитвою за допомогою до святого Антонія, пообіцявши збудувати новий храм. Прохання було почуте, коні висмикнули бричку з болота, а Потоцький взявся виконувати обіцяне.

Новий монастир, щоправда із дерева, будівничі завершили у 1729 р., а вже у 1731 р. розпочали реконструкцію храму. Роботи тривали неквапно і, вочевидь, не надто якісно, адже вже у 1745 р. недобудована споруда загрожувала впасти. Тож Станіслав Потоцький вирішив розпочати все від фундаментів. Відтак костел будували протягом 1746-55 рр. за проектом архітектора з Сілезії Йогана Ганца. Освячення храму провели 23 липня 1752 р. 2 серпня 1755 р. храм освятив луцький єпископ Антоній Еразм Воллович.

Здавалось би, нарешті настали спокійні часи: у 1768 р. при монастирі відкрили шпиталь, у 1777 р. – парафіяльну школу та латинську гімназію. У монастирі викладали філософію та проводили Провінціальні капітули, але нова, австрійська уже, влада наказала у 1785 р. кляштор закрити, залишивши, одначе гімназію.

Через три роки після скасування, у 1788 р., монастир згорів. Уціліла тільки дзвіниця у північній частині комплексу. Саме тому тільки вона й зберегла давні барокові форми. Погорілу ж частину відновлювали, стилізуючи під ренесанс.

Натомість більше автентичності збереглося усередині храму, де й досі можна побачити старовинні вівтарі роботи видатного українського скульптора та різьб’яра XVIII ст. Антона Осинського (він у 1756-59 рр. виконав на замовлення бернардинів зі Збаража 10 вівтарів), фрагменти розписів Ігнаци Барча, створених у 1790-95 рр. А от розписи ХІХ ст. уже перемалювали чи забілили. Забрали з храму і частину скульптур Осинського – їх демонструють у музеї, що в замку.

Збаразький монастир знову відроджують, тепер уже після радянського забуття. У 1945 р. комуністична влада примусово зібрала у збаразькому монастирі 20 францисканців – ченців і черниць. Наступного року їм, як полякам, наказали виїхати на “історичну батьківщину”. Будівлі ж використали для потреб радіозаводу “Квантор”.

Францисканці повернулися назад тільки у 1990 р. У монастирі вони не живуть, бо у колишніх келіях діють установи районної держадміністрації. Ченці замешкали в одному з приватних будинків неподалік костелу.