1996 р. Успенський собор у Харкові (дослідження та реставрація)

В.Корнєєва

1968 р. Харківський обласний відділ у справах архітектури та будівництва замовив тодішньому ще Українському спеціальному науково-реставраційному виробничому управлінню проект реставрації Успенського собору з дзвіницею у Харкові. Роботу було доручено архітектору В. Корнєєвій та мистецтвознавцю М. Дегтярьову.

Перше знайомство з пам’яткою та піднятими, тоді ще нечисленними, документами та архівними матеріалами викликало подив: невже за зразок для будівництва пам’ятки, як повідомляли архівні джерела, взято церкву Св. Климента на П’ятницькій вулиці Москви?

Схожість композиційних задумів безперечна, але вирішення фасадів та деталі дуже різнилися. Собор – це прямокутний у плані двоповерховий об’єм, оформлений декором еклектичних форм зі „сліпими” вікнами, віконні рами яких встановлено врівень з площиною фасадних стін, слабкорельєфні лопатки, дрібні сухі членування наличників тощо .Зруйновані бані – три з них цоколями дещо підіймаються над покрівлею. В інтер’єрі будівля двоповерхова з пласкими у першому поверсі та центральній частині другого перекриттями.

Щоправда, у бічних частинах другого поверху збереглися склепіння. Поверхи внутрішніми стінами та перегородками розбиті на безліч хаотично розташованих приміщень. Стіни та склепіння інтер’єру, як і пласкі перекриття, позбавлені будь-якого декору, вибілені або пофарбовані. З західного боку, через невеликий двоповерховий перехід, собор з’єднаний з величавою п’ятиярусною дзвіницею, вирішеною у формах класицизму, але з невідповідним для цього стилю цибулястим завершенням. Оздоблення фасадів дзвіниці, з корінськими колонами, фронтонами, класичними наличниками прорізів аж ніяк не пасувало роздрібненому оздобленню фасадів собору.

Виконані протягом 1969 – 1970 рр. обміри, натурні та історико-архівні дослідження прояснили картину. Обміри довели, що в основу проекту Успенського собору дійсно покладено композиційну схему церкви Св. Климента. Обидва храми квадратні у плані, тринефні, з двохярусним основним об’ємом, п’ятибанні. їх розміри відповідно:

Храм Св. Климента Успенський собор

Розміри плану

по внутршіньому

об’єму 22,80: 22,74 м 22,04: 22,43 м

висота основного

об’єму 16,60 м 13,00м

Архівні документи розкрили історію створення пам’ятки та її подальшу трансформацію.

У 50-і роки XVII ст. частина українців переселилася з земель Правобережної України, тікаючи від гноблення польської шляхти та власної козацької старшини. На землях Слобідської України, на мисі вододілу між повноводними тоді річками Харків та Лопань поблизу невеликого поселення вони заснували фортецю. На перетині двох головних фортечних вулиць, що йшли з заходу на схід та з півночі на південь, 1658 р. вони будують дерев’яну тридільну однопрестольну церкву на честь Успіння божої матері.

Навколо фортеці, що посідала одне з провідних місць у південній оборонній лінії Московської держави, швидко розвивається місто. У 1685 – 1688 рр. замість постарілого дерев’яного фортечного храму будується новий мурований, що став соборною церквою міста.

8 липня 1733 р. нищівна пожежа спустошила більшу частину дерев’яного Харкова і від нового мурованого храму, критого ґонтом, залишились самі стіни. 1734 р. храм відновлюється, але тріщини, що з’явились у стінах під час пожежі, поглиблювалися, і до 70-х років вирішили храм розібрати, а на його місці збудувати новий.

Розташування Харкова на великому торговельному шляху з Москви до Криму відіграло вирішальну роль у виборі образу нового храму. Місцева знать тяглася до столичних зразків. Саме у цей час у Москві закінчувалось спорудження церкви Св.Климента на П’ятницькій вулиці Замоскворіччя. Проект її, в ошатних святкових формах бароко, з численними колоннами корінфського ордера, соковитим ліпним оздобленням, декоративними фронтончиками, картушами, золоченими цибулястими завершеннями декоративних баньок верхів, був розроблений архітектором П.Трезіні [За дослідженнями Н.Молєвої (Знание – сила. – 1969. – Август)].

Враження харківських гостей від новоспорудженого храму було таке значне, що для нового соборного храму Харкова „ни плана ни фасада не было составлено, храмоздатели взяли за образец московский храм Св.Климента и по его плану начали строить свой новый собор – четырехугольный, о пяти главах и стольких же престолах” [Буткевич Т. Историко-статистическое описание Харьковского Кафедрального Успенского собора. – Харьков, 1894. – С. 4].

Для підмурків храму викопали глибокі рови, на кутах яких поклали „огромные камни, привезенные из Бахмута в Харьков на 24 быках”. Спочатку у мурування стін клали стару цеглу від розібраних стін попереднього храму, всього 276 тис.шт., а потім нову, яку купували на місцевому харківському заводі. Вапно привозили з Білгорода. Цегляними роботами керував „подрядчик по каменной кладке” з Тули – Федір Медведев. Теслярські та столярні роботи виконував „харьковский обыватель Иван Голенко с товарищами”, ковальські та слюсарні робота робив тульський майстер Баринов. До 1777 р. мурування було закінчено. Однак оздоблювальні роботи на фасадах і в інтер’єрі тривали ще кілька років.

Хоч за основу Успенського храму взято подобу церкви Св.Климента, харківські городяни, коштом яких будувався храм, не могли змагатися з тоді вже „провінційною” Москвою. Крім того, у цей час намічається новий період у розвитку архітектури – поступовий перехід від бароко до класицизму.

Вплив нового стилю та обмаль коштів на будівництво зумовили принцип та схему оздоблення фасадів Успенського собору. Автор їх, ім’я якого, на жаль, встановити не вдалось, зберігши об’ємно-просторову композицію та схему розташування, декору церкви Св.Климента, спростив її та переробив. В Успенському соборі колони, поодинокі на основному об’ємі й спарені на банях на церкві Св.Климента було замінено лопатками, наличники прорізів, зберігши загальну схему зразка, набули в Успенському соборі класичного трактування, зникли фронтончики над карнизом основного об’єму, перший поверх його одержав горизонтальну рустовку, верхи бань стали суворішими тощо. Інтер’єр храму, за браком коштів, взагалі залишився без декору. Стіни його були просто отиньковано та вибілено. Територію собору обнесли простою дерев’яною огорожею. З західного боку залишалась уціліла після пожежі 1733 р. стара дерев’яна дзвіниця.

Будівництво соборного храму стало справою честі кожного громадянина міста, кожного жителя губернії. Заможні парафіяни вступали у „соборне братство”, роблячи значні пожертви, по Білгородській єпархії ходили збирачі пожертв – „прохатирі”, які збирали кошти на будівництво. Один з них, Давид Шаповал, зібрав за десять років будівництва 18 тис. карбованців – гроші на той час величезні.

У 1821 – 1844 рр. при західному фасаді собору замість розібраної старої дерев’яної будують п’ятиярусну дзвіницю, яка мала бути своєрідною пам’яткою на честь перемоги над наполеонівським військом у 1812 – 1814 рр., про що згодом повідомляв напис на західньому фасаді другого ярусу. Проект дзвіниці розроблено архітектором Є.Васильєвим. Витримана вона у формах класицизму. Але оскільки у вирішенні фасадів собору також переважав вплив класицизму, загальний вигляд дзвіниці й собору, поєднаних поміж собою невеликим переходом, повинен був сприйматись цілісним та органічним.

Будівництво тривало до 1844 р., що пов’язано зі смертю автора проекту Є.Васильєва. Закінчити будівництво було доручено професорові харківського університету А.Тону, котрий, довівши його до завершення, частково змінив первісний задум автора, надавши завершенню дзвіниці 1 невластиві стилю класицизму еклектичні форми.

З’єднання новозбудованої споруди з собором переходом вимагало трансформації західного фасаду собору, який зник у інтер’єрі переходу. Розширення входу в собор та влаштування у другому поверсі теплої церкви спричинило знищення декору західного фасаду, закладання первісних і утворення нових прорізів.

Після реконструкції собору стала помітна невідповідність фасадів спрощеному, позбавленому декору інтер’єру будівлі. На замовлення єпископа Амвросія інженер-архітектор М. Ловцов виконав реконструкцію інтер’єру та дзвіниці. В архітектурі на той час панувала еклектика, тому інтер’єр будови набув багатого ошатного оздоблення, фрагменти якого ми виявили при натурних дослідженнях. Під час робіт по оздобленню інтер’єру було також реконструйовано і фасади собору за допомогою великого нашарування вапняно-алебастрового тиньку на кованих цвяхах. Деталям фасадів було також надано „модних” форм, що відповідало еклектичним смакам цього періоду.

У 30-ті роки XX ст., в епоху „боротьби з релігійним дурманом”, було розібрано усі п’ять бань собору та знищено (частково збито, частково затиньковано) все оформлення інтер’єру собору та дзвіниці, а пам’ятку пристосовано під фарбувальний цех місцевої фабрики галантерейних виробів. Основний об’єм перетинають залізобетонним перекриттям, обладнують внутрішніми стінами, перегородками, новими сходами, прибудовами.

Цокольні частини розібраних малих декоративних бань собору збереглися у його горищному просторі. Цокольна частина центральної бані, яка також збереглася на горищі, була відокремлена від основного об’єму пласким дерев’яним перекриттям, завдяки чому у ній залишився майже цілком ліпний орнаментальний декор та складний карниз. Міжповерхове масивне (завтовшки 80 см) перекриття по залізобетонних балках сховало у своїй товщі частину декору інтер’єру – оздоблення входів, цокольну частину трифорію другого поверху, через який собор з’єднувався з теплою церквою у другому поверсі дзвіниці, декоративні ніші з альфрейними розписами. Під товстим, місцями до 14 см, шаром вапняно-алебастрового тиньку та в місцях примикання внутрішніх стін виявлено фрагменти карнизів, тяг, кутових декоративних колонок, фрагментів штучного мармуру стін та барвистих альфрейних розписів.

На фасадах, під невиразними плескатими тягами та наличниками з тиньку, виявлено первісний рельєфний декор. Сучасні віконні блоки, вмонтовані в одній площині з фасадними площинами, ховали залишки спочатку заглиблених щодо фасаду первісних віконних заповнень з зовнішніми ґратами.

У безбарвному інтер’єрі дзвіниці, під шаром тиньку та фарбування ховались фрагменти суцільних настінних орнаментальних та тематичних розписів та сліди первісних сходів у північному та первісного перекриття у південному крилах першого ярусу дзвіниці, фасади яких скрадалися двоповерховими прибудовами. У такому спотвореному вигляді Успенський собор з дзвіницею зберігся до 1968 р.

При розробці проекту реставрації пам’ятки за матеріалами виконаних досліджень, автор прагнув відновити фасади пам’ятки у їх первісному вигляді, інтер’єр в ошатних формах 1887 р. що відповідало новому призначенню будівлі, яку пристосовували під концертний та органний зал. При цьому відновлювалися й альфрейні розписи пам’ятки, але лише орнаментальні, бо залишки тематичних розписів, крім зображень чотирьох євангелістів на парусах першого ярусу дзвінниці, писані олійними фарбами, були настільки зруйновані, що не підлягали реставрації. Нині відновлена пам’ятка знову є окрасою центральної частини Харкова.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 111 – 115.