Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Війна з пам’яттю

Павло Клененко

Дата: 19.01.2009

Зло не має партійної приналежності і зовнішньої окраси – у ставленні до Порфирія Мартиновича «синьо-білі» очільники Харківської міської ради і «помаранчеві» функціонери з Харківської обласної державної адміністрації виявили дивну солідарність, яка нечасто демонструється у сесійних залах. З одного боку топонімічна комісія Харківської міської ради вважає недоцільним вшановувати Порфирія Мартиновича у Харкові і фактично забороняє громадськості за зібрані нею кошти кошти встановити меморіальну дошку на будівлі колишньої Першої класичної гімназії (тепер Індустріально-педагогічний технікум, пр. Московський, 24), де у 1867-1870 рр. навчався митець.

З іншого боку, слідом за прийнятим Харківською міськрадою рішенням за нез’ясованих обставин невідомі вандали жорстоко нищать могилу Порфирія Мартиновича у м. Краснограді Харківської області. При цьому місцева райдержадміністрація вивляє повну байдужість до скоєного злочину і не робить жодних практичних кроків, щодо реконструкції могили Порфирія Денисовича навіть до роковин смерті визначного митця. Чи не дивний збіг обставин?

Підозри посилюються тим фактом, що заборона вшановувати пам’ять видатного діяча української культури у Харкові і руйнація його могили в Краснограді відбуваються на тлі війни з пам’ятками української історії й культури, яка у 2008 році набула в столиці Слобідщини небувалих розмірів. Виникають також паралелі самої методології руйнації могили Порфирія Мартиновича з нищеннями пам’ятника Воїнам УПА та меморіальної дошки Патріарху УГКЦ Йосипу Сліпому у Харкові.

Як і могила митця згадані пам’ятки історії були спаплюжені «за нез’ясованих обставин» «невідомими особами» одразу слідом за прийнятими декларативними рішеннями Харківської обласної та міської рад щодо негативного ставлення до пам’яток борцям за волю України. Отже, як бачимо, політичні рішення Харківських владних органів фактично стимулювали скоєння серії злочинів проти символів української державності й української культури.

Чи не стала горезвісна постанова Харківської міської ради щодо недоцільності вшанування пам’яті Порфирія Мартиновича своєрідним знаком до дії організованій групі вандалів, яка за срібляники вже тривалий час на Харківщині виконує завдання спецслужб північного сусіда?

Не дивно, що війна з пам’яттю про Порфирія Мартиновича, яка розпочалася на Харківщині одразу після її розв’язання, викликала здивування, осуд і протести вітчизняної і закордонної громадськості незалежно від партійної й національної приналежності. Адже подібна війна означає про замах на саме святе, що утримує гармонію людського суспільства – його духовну пам’ять і моральні устої.

На адресу Харківської міської ради і Харківської обласної державної адміністрації надійшли десятки листів від Центральних органів влади України, державних установ, громадських організацій, відомих діячів науки і культури, простих громадян, у яких гостро засуджується байдужість харківської влади до пам’яті про Порфирія Мартиновича. Проте, як виявилося, харківські владні очільники лишаються німими до громадської стурбованості.

За апробованою у радянський час бюрократичною схемою «пускати все на гальма» діяльність лише імітується, але не робиться жодних реальних кроків до вирішення питання по суті. І коли завдяки втручанню преси та обуренню світової громадськості Красноградська районна рада все ж таки була вимушена наприкінці жовтня 2008 року прийняти рішення про реконструкцію могили Порфирія Мартиновича, у практичній площині нічого не змінилося.

Досі могила видатного діяча української культури лишається розореною… Водночас продовжує бути глухим і показово байдужим до колективної думки харківської громади керівництво Харківської міської ради, яке вперто переконане, що вшанування пам’яті Порфирія Мартиновича у Харкові є «недоцільним» і крамольним.

Чим же завинив Порфирій Мартинович перед сучасними харків’янами за свою чисту любов до краю, до її мешканців, за відданість найвищому скарбу – духовній традиції, яка віками була оберегом Слобідщини перед соціальними і національними катаклізмами? У лабіринтах харківських владних установ питання лишається без відповіді… Поки що.

Джерело: Майдан-ІНФОРМ