2007 р. У найменшому місті України – Угневі – багато дерев

Галина Миць

Дата: 03.11.2007

Угнівчани розповідають, що там, де останніми десятиліттями повиростали парки і сквери, 100 років тому шуміли знамениті угнівські ярмарки, на які люд з’їздився з усіх-усюд, і навіть гаварецькі гончарі привозили свою унікальну чорну кераміку. Наприкінці жовтня ясени засипають угнівські вулички листям, і цей осінній шарм вкупі з давніми будинками створюють відчуття реального дотику до незвичайної історії.

В Угневі збереглося те, що не збереглося в жодному іншому куточку України, – давня архітектура одно-двоповерхових будинків (єдина тутешня “багатоповерхівка” – гуртожиток місцевого училища, який налічує п’ять поверхів). Збереглася та архітектура завдяки випадковому збігу обставин: у радянські часи в Угневі, який вважався прикордонною зоною, забороняли будувати і перебудовувати споруди.

З плином часу тут майже не залишилося корінних угнівчан. Впродовж останніх десятиліть життя порозкидало жителів самобутнього міста по різних кінцях світу. У 1946 році під час операції “Вісла” українське населення Угнева переселили до міста Бережани, що на Тернопільщині, частину – до Львова та в околиці. В опустілому містечку залишилося кільканадцять родин… Місцеві жителі показали мені будинок, на якому великим шрифтом написано “Слава великому Сталіну”. Дивний подих минулого.

Мандрівку містом починаю з мерії. Вона розміщена в одноповерховому будинку, який не вельми відрізняється від інших. – У давні часи, – розповідає заступник міського голови Ігор Мороз, – в Угневі жила інтелігенція – вчителі, лікарі, священики. Місцеві мешканці – як вони себе називали, міщуки – усі свої заощадження і заробітки вкладали в освіту дітей. Може, тому всі місцеві будиночки – нерозкішні, маленькі.

Роки не пошкодували угнівську архітектуру. Потребують порятунку будинки, окремі з яких, потріскані від часу, стоять пусткою. Приїздили архітектори з “Львівської політехніки”, оглядали один з таких будинків. “Який же він унікальний!”. А що з того, коли грошей на реставрацію нема. Потребує порятунку й пам’ятка архітектури державного значення – костел, у якому нині провадять протиаварійні роботи.

До проблем з реставрацією будинків додається соціальна біда – безробіття. Люди виживають хто як може. “А хіба не страшно отак жити – безробітними?” – запитую Галину Губені – викладача місцевого училища і творця угнівського музею (пані Галина люб’язно погодилася стати моїм гідом у старовинному місті). “Дуже страшно. Добре, якщо в домі є пенсіонери, які мають пенсію, та ще корову. А де візьмуть пенсію люди, які нині є молодими і не мають роботи?”.

Угнівчани у переважній більшості заробляють як Бог пошле. Їздять до Польщі – до неї звідсіля рукою подати. Один привезе продукти, котрі там дешевші. Інший вікно – для себе чи для сусіда…

Обшитий риштуванням височенний угнівський костел видно з усіх куточків міста. Ще на автобусній зупинці люди розповіли, що уночі біля споруди з’являється привид – це тінь ксьондза обходить старий костел. Хоча, може, легенда з’явилася тому, що в споруді є поховання – 11 могил… Разом з пані Галиною заходимо всередину. Війнуло настояним на товстих мурах холодом. Десь з-під купола здіймаються єдині жителі костелу – голуби. Стіни облуплені, але їх унікальність проглядається у залишках ліпнини, фрагментах виписаних холодними блакитними кольорами малюнків.

З будки, у якій саме обідають майстри, до нашої екскурсії приєднується виконроб – Василь Петрів, який керує протиаварійними роботами. Пан Василь розповідає, що стіни костелу – півтора метра завширшки. І доволі міцні. “Старі люди кажуть, що до розчину, яким його мурували, місцеві жінки били яйця. Коли витягують цеглу з фундаменту, вона, попри те, що пролежала чотири століття, виглядає мовби учора випалена”.

На центральній стіні костелу проглядається тріщина. Це, кажуть, сталося після того, як розширили вхідні двері – аби до храму могла заїздити вантажівка. “А для чого ж вантажівка?” – запитую пана Василя. “У радянські часи, – пояснює, – у костелі містилися склади, у тім числі мінеральних добрив”. Пан Василь переживає, аби погода дозволила завершити найголовніші роботи.

Галина Губені – автор книжки про Угнів – багато років по крихті збирала історію міста. “Ось тут, – показує, поки йдемо вулицею, – ще за часів Київської Русі стояла капличка святого Івана. Якось мені наснився сон, що маю її відбудувати – була тоді на третьому курсі інституту”. Пані Галина розшукала фотографію каплички, а добра людина подарувала їй дерев’яну фігурку святого Івана. Фігурка без голови – адже Івану Хрестителю відтяли голову. Йдемо до музею, аби її оглянути.

Угнівський музей, який пані Галина створила два роки тому, розташувався у казковому будиночку. Поява музею – своєрідне диво. Місцева мешканка, підприємиця, яка мала тут магазин, подарувала будиночок спеціально під музей – повірила Галині Губені з першого погляду. Місця, щоправда, небагато – дві крихітні кімнати. Але у них вже оселився особливий дух минулого.

Шукаю очима знамениті угнівські чоботи, по які у 1900 році до Угнева приїздив Іван Франко. “Я маю фрагмент цих чобіт, – зітхає Галина Губені. – Знамениті угнівські чоботи, які не збереглися, шили на одну ногу. Вони мали особливий покрій – суцільно вирізався передок, – тому всередину не потрапляло повітря, і це були найтепліші відомі чоботи”. От тільки люди на старих фотографіях виглядають так, мовби за помилкою вдягнули на ноги однакові чоботи…

На старому дерев’яному бамбетлі – угнівські вишиванки. Окремі мають щонайменше 100 років – поїджені мишами, які, певне, навідувалися у скрині угнівчанок. “Оце, – показує пані Галина багате вишиття, – сорочки Красної Олени. Жила в Угневі така самотня жіночка, яка до глибокої старості була неймовірно вродлива. Олена пережила важке життя. У часи війни усю її родину скинули в студню, тож в Олени від горя помутився розум”.

Особлива тема – угнівський одяг. До церкви міщани ходили у білих блузках, сукняних чорних або темно-синіх плащах, які взимку прикрашали сивим каракулем. Жінки на головах мали особливий убір – великі (два на два метри) кольорові хустки, які вив’язували особливим способом – з чубами. У пані Галини у музеї є кілька світлин тих часів. Угнівчанки, які, до речі, були переважно освіченими жінками, на тих світлинах виглядають як справжні царівни.

Вони, кажуть, відповідно й трималися – рівно, гонорово. У такий спосіб підкреслювали свою інтелігентність, жіночність і вроду… “А як же вишиванки?” – “А вишиванки одягали тоді, коли виступали в клубі”.

Пані Галина показує чорну блузку 30-х років минулого століття. І тканина, і крій настільки цікаві, що, здається, – тільки вчора з магазину. Так само добре збереглися чорний сукняний плащ, жакет та хустка, котрі є у музеї. На моє прохання пані Галина одягає цей давній міщанський одяг, вив’язує на голові знаменитий угнівський “чуб”. Я допомагаю притримувати велику хустку, яку вив’язати непросто. У давнину таку місію виконували угнівські чоловіки.

Останній пункт угнівської мандрівки – тутешня церква, яка за свій унікальний розпис у візантійському стилі тривалий час вважалася однією з найгарніших церков Галичини. Отець Богдан Паращак оповідає історію храму. Його почало будувати угнівське подружжя Пелагеї та Степана Жуковських. Пелагея не мала дітей, тож священик порадив їй дати гроші на церкву. ”Зробіть це, і вас будуть згадувати люди”. Подружжя офірувало гроші на храм і справді залишилося у пам’яті людей.

Угнів не хочеться покидати. Це самобутнє місто водночас і величне, і занепале. Острівець незвичайної культури потребує серйозної державної підтримки. Це все-таки найменше місто України, і саме воно ради зі своїми унікальними пам’ятками не дасть.

Джерело: “Високий Замок”