1996 р. Печерний комплекс Святогірського монастиря: історія та динаміка зникнення

Ю.Ліфшиц

Печерний комплекс Святогірського монастиря належить до ансамблю монастирських споруд і є найдавнішою його частиною. Монастир розташований у мальовничій місцевості на вузькій смузі землі вздовж берега Сіверського Дінця, між високими, порослими лісом пагорбами та річкою. Численні споруди монастиря з розміщеними на різних рівнях церквами, каплицями, вежами під шатровими дахами і 90-метровим бескидом, який височить над усім комплексом, становили мальовничу величну панораму, що відкривалася глядачеві при наближенні до ансамбля з боку річки.

Більшість монастирських будівель споруджено після 1844 р., коли Святогірський Успенський монастир відкрився знову. За цей період збудовані Успенський собор, Покровська церква, Кирило-Мефодіївські сходи, споруди келій, готелю, каплиці поблизу печери Антонія і Феодосія тощо. Святогірська Успенська гуртожитна пустинь (так був названий монастир після відновлення) в минулому вважалася одним із найкрасивіших монастирів в Україні.

Одразу по революції монастир було закрито, а на його території розміщено санаторний комплекс. Саме цей парадоксальний факт дозволив зберегти донині, хоча й значно спотвореними, більшість споруд монастиря, зокрема основні культові будівлі – Успенський собор та Покровську надбрамну церкву. У першому було розташовано кінозал та актовий зал санаторію, а другу – пристосовано під один із лікувальних корпусів. Проте багато споруд зруйновані і досі не збереглося. Зокрема, це комплекс Кирило-Мефодіївських сходів, вхідна брама печери Антонія і Феодосія, а також Преображенська церква на горі Фаворі, що доповнювала загальний вигляд ансамблю. Через безгосподарність і загальнодоступність значно постраждали і печерні споруди, найцікавіша, найдавніша і найунікальніша частина ансамбля.

З 60-х років XX ст. починається поступове відновлення цієї унікальної архітектурної пам’ятки. Реставрацією окремих частин комплексу займалися співробітники інституту „Укрпроектреставрація”, серед них найбільше зробили для збереження цього унікального архітектурного ансамбля архітектори М.Говденко, Г.Дядюшенко, А.Давиденко та інші.

Час виникнення Святогірських печер досі точно не встановлено, проте існують припущення на рівні гіпотез про їх заснування вже в ХІ-ХІІІ ст. [Шабельский Л. Историческое описание Северного Донца близ святых Гор // ЗООИД. – 1848. – Т. 1; Православные русские обители. – СПБ, 1880 – Кн.1; Кулжинский Г. Святогорская Успенская Общежительная пустынь в Харьковской епархии. – Харьков, 1880] Перші літописні згадки про Святі Гори належать до XVI ст. [Львовская летопись. – Гл. 4. – С. 144] Перші повідомлення про розташований у цьому місці Успенський монастир зустрічаються вперше в документах XVII ст. [Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 1857. – Т. 1. Монастыри] 1986 р. [? 1686 ?] було споруджено перший кам’яний храм Успіння Богоматері [Справочная книга для Харьковской епархии. – Харьков, 1904].

1788 р. монастир закрили, а храм перетворили у парафіяльну церкву. 1844 р. зусиллями і коштом власників землі, на якій розташовано монастир, Святогірська обитель була відновлена і їй надано статус Успенської гуртожитної пустині [РДІА. – Ф.797. – Оп.14. – Спр.34011]. Після відновлення монастиря починається інтенсивне будівництво і відродження зруйнованих споруд. Одною з перших відновлено Миколаївську церкву на крейдяній горі і зведено нову Покровську церкву на в’їзній брамі монастиря. Пізніше були збудовані корпуси келій, готелю тощо. Заново збудували вхід до печер та Кирило-Мефодіївські сходи для підйому на гору.

Після 1917 р. монастир закрито вдруге, а комплекс монастирських споруд передано для розташування в ньому санаторію. Під час нового функціонального використання багато споруд монастиря зазнали перебудов та перепланування, їх зовнішній вигляд значно змінили некваліфіковані ремонти. Найбільших втрат і руйнувань зазнали печерні споруди, занедбані і занехаяні відпочиваючими та місцевими жителями. На крейдяних стінах видряпано непристойні написи, печери спаплюжено і засмічено.

З 1970-х років Українське спеціальне науково-виробниче реставраційне управління розпочало роботи з відновлення комплексу Святогірського монастиря. Зараз їх продовжує інститут „Укрпроектреставрація”.

Серед найдавніших зображень монастиря відмітимо документ, датований 1679 р. Він містить схематичне зображення комплексу монастирських споруд з планом довкілля і виконаний, судячи з текстової його частини, ченцями цього монастиря. Окрім того, на кресленику е рисунок крейдяного кряжа з показом входу до печерних споруд сходів, які ведуть до входу, а також кількох рядів світлових прорізів [РДАДА. – Ф. 210. – Белгородский стол. – С.886. – 1679].

Не зупиняючись детально на характеристиці та аналізі власне кресленика (про це нижче), зазначимо, що, судячи з наведеного малюнка, комплекс печерних споруд Успенського монастиря і весь масив крейдяного кряжа наприкінці 70-х років XVII ст. за своїм обсягом і зовнішнім виглядом значно відрізнялися від сучасних, були набагато просторішою і складнішою системою різноманітних за площею приміщень і галерей, розташованих у кількох рівнях, які мали вхід, розміщений на значній висоті щодо підніжжя скелі.

Нині внаслідок зникнення верхньої частини крейдяного кряжа неможливо повністю визначити характер просторово-планувальних взаємозв’язків приміщень печерної частини монастиря, бо одночасно з руйнуванням скелі зникла й частина розташованого у ній печерного комплексу. В описах, рисунках та фотографіях пізнішого часу ми виявляємо ряд фрагментів крейдяного кряжа, які до нас не дійшли, що дозволяє припустити руйнування частин печерного комплексу і в подальші періоди його існування.

Печерні споруди входили до загального комплексу монастирських споруд весь час існування монастиря. Навіть у період його розширення і перенесення головного господарського і адміністративно-функціональ-ного акценту до наземної частини вони використовувались для різноманітних внутрішніх потреб, пов’язаних в основному з есхатологічними ритуалами. Про це свідчить виявлення численних аркасолів і згадки очевидців про розкидані в горах „кістки людські”.

1788 р., після закриття монастиря, переведення ченців до інших обителів і перетворення монастирських церков у парафіяльні, комплекс печерних споруд поступово занепадає. Припиняється догляд за ними, а вільний неконтрольований доступ завдає значних пошкоджень внутрішнім приміщенням і часто провокує серйозні руйнування.

На жаль, історичні матеріали, які дозволили б уявити вигляд печерних споруд, дуже незначні. З існуючих свідчень назвемо два описи монастиря, складені очевидцями на початку XIX ст. Ці описи містять характеристику низки приміщень печерного комплексу на період його відвідання авторами. Описи печер зроблено з інтервалом два роки (перший – в 1811 – 1812 роках, а другий у 1814 р.), тому можна їх порівняти для визначення дійсного стану печер на той період.

Ось деякі дані, що зустрічаються у першому з двох свідчень: „…отправились в монастырь через каменную пещеру, которая во внутренности горы ведет нас на самый верх ея и которая длиною около ста саженей; узка так, что двое не могут идти рядом; вышиною в обыкновенный рост человеческий и холодна до крайности, но не сыра ни мало, ибо она меловая…”

Далі в описі говориться: „… с приближением к монастырю (мається на увазі комплекс житлових та ритуальних приміщень. – Ю.Л.) показывается от места до места дневной свет через маленькие окны пустых келий, в самой пещере выделанных и довольно просторных. Стены их исписаны именами посетителей…”

„…Наконец вошли в церковь – это была церковь монастыря, высеченного удивительным образом в самой скале, и не имеющею никакой пристройки. Церковь очень невелика и небогата. Из нее пошли мы по открытым с обеих сторон переходам выше и выше под самые кресты”. Наприкінці розповіді про просування по печерних спорудах сказано: „…мы вскарабкались на острую верхушку подоблачного холма, который выше самих крестов” [О любопытном монастыре в Харьковской губернии // Аглая. – 1812. – Февраль. – С.52 – 54].

Другий опис зроблено з інтервалом два роки, 1814 р. В основному він підтверджує відомості, які містяться у матеріалах 1812 р., але у ряді деталей наводить додаткову інформацію, а іноді й свідчення, що заперечують перший опис. Наведемо деякі висловлювання очевидців, що стосуються безпосередньо печерних споруд.

„…возвышается куча превеликих белых столбов из известкового, вроде огромных острых пирамид (тут і далі виділення мої. – Ю.Л.), в коих изредка, без всякого порядка и размера проделаны окна, или лучше отдушины, подобно как в старинных городских стенах, вершина самого высокого из сих утесов выдолблена человеческими руками и в сей-то пустоте устроена небольшая церковь во имя Николая Чудотворца и при ней маленькая деревянная колокольня. Со скалы на скалу поделаны деревянные переходы с перилами, окрашены красною краскою и висящие над отверстыми пропастями…”

Далі говориться:

„… Гора сверх церковного креста идет вверх еще, кажется, саженей на 40. Крутизна так велика, что на самую вершину не иначе можно слезть, как ползком, хватаясь за кусты, корни, камень и тому подобное”.

Потім автор описує печерні споруди. Він пише:

„Вход в чудесную сию церковь (мається на увазі Миколаївська церква. – Ю.Л) начинается в самом монастыре (автор опису відносить до монастиря лише споруди, розташовані при підніжжі бескиду. – Ю.Л.) по длинной пещере высеченной в горе из такого же камня. Вышиною и шириною она в большой рост и толщину человека. При самом входе она безмерно сыра и так темна, что без фонаря ступить невозможно. Далее в гору становится виднее от проходящего уповательно сквозь отдушины света, как он ни слаб или может быть от белизны каменных стен. Иногда она полога, иногда крута и скользка, по обе стороны ея есть ряд комнат, думать надобно, келий, в коих ужасно видеть разбросаные кости человеческие. Некоторые из сих келий уже завалились, та же участь ожидает и остальные ибо в некоторых местах на своде стали показываться расселины” [ЦДІАУкраїни. – Ф.2017. – Оп.1. – Спр.1069].

У цьому описі привертають увагу кілька повідомлень. Перше з них стосується сполучення з Миколаївською церквою безпосередньо через печерний вхід (нині ніяких внутрішньоскельних ходів немає). Інше свідчення пов’язане з підйомом „под самые кресты”, що також нині неможливо. Проте існуючі зображення Святогірського монастиря різного часу, які належать до другої половини XIX ст., показують, що в минулому таке було можливо.

На сьогодні є багато зображень усього Святогірського монастиря і окремих частин печерного комплексу, які зараз уже зникли. Зображення датовано в основному другою половиною XIX – початком XX ст., коли завдяки зусиллям О.Потьомкіна та його дружини обитель було відновлено. Побіжний огляд існуючих різночасових зображень свідчить, що вони показують монастир не тільки з різним складом і зовнішнім виглядом споруд, характерних для певного проміжку часу, а й з різноманітним виглядом крейдяного кряжа за зовнішнім контуром і за набором штучно організованих об’ємів.

Зібравши разом більшість існуючих зображень і привівши їх до єдиного масштабу, ми спробували провести логіко-структурний аналіз з метою виявлення динаміки руйнування крейдяного кряжа і розташованих в ньому печерних споруд. У зв’язку з цим виправданим було б детальніше зупинитися на найбільш ранніх з відомих зображень Святогірського монастиря, одним з яких є малюнок 1679 року.

Цей малюнок, що неодноразово публікувався дослідниками, справді ніким детально не аналізувався через загальноприйняту думку про його схематичність і, як вважалося, малоінформативність [Багалей Д. История Слободской Украины. – Харьков, 1918; Дедов В.Н. Святые горы: от забвения к возрождению. – К., 1995]. З нашої точки зору такий підхід досить поверховий, бо будь-яка візуальна та текстова інформація, коли вона відображає реальну ситуацію, повинна нести в собі зашифровані відомості щодо об’єкта або події, що відповідають реаліям, які дійсно мали місце на період появи даного документа. Обов’язком дослідника є виявлення і розшифрування таких відомостей.

Згаданий вище малюнок – це ілюміноване зображення Святогірського Успенського монастиря і довкілля з показом Сіверського Дінця, міста Цареборисова з численними пояснюючими написами. У центральній частині малюнка показано крейдяний бескид з плямами віконних прорізів і високо розташованим вхідним отвором, до якого ведуть довгі сходи. У нижній частині сходів, по обидва боки показано сліди зруйнованої частини скелі. І крейдяний бескид, і осип ілюміновано сірим кольором. Біля підніжжя бескиду зображено церкву. Судячи з жовтого кольору, яким ілюміновано церкву, вона була дерев’яною. Таким самим жовтим кольором ілюміновано споруди Цареборисова, розташовані у лівому верхньому куті кресленика. Рослинність і річку ілюміновано – відповідно зеленим і блакитним кольорами, а дороги мають темно-сірий колір. Отже, кожному предмету, зображеному на кресленику, відповідає його природний колір. Оскільки сходи, які ведуть до входу у печерний комплекс, пофарбовані у два кольори, що чергуються, – жовтий і сірий, то, враховуючи відповідність кольорів на кресленику природним кольорам объекта, можна припустити, що сходи були^вирубані в крейдяному масиві і мали проступи з дошок.

Так само, попри уявний схематизм і умовність зображення самого крейдяного бескиду і прорубаних у ньому світлових прорізів, одна деталь привертає увагу – наявність у нижній частині скелі двох світлових прорізів, розташованих один над одним; це, як бачимо на сучасній’фотографії, відповідає розташуванню світлових прорізів у натурі. До деякої міри близькі за співвідношенням і сліди промивів і розломів у нижній частиш кряжа, присутні на малюнку XVII ст. і на сучасних фотографіях.

Все це дозволяє розглядати вказане зображення як іконографічний матеріал, котрий містить інформацію про вигляд печерних споруд у XVII ст. Зокрема, з даного зображення можна зробити висновок, що крейдяний бескид був набагато об’ємнішим і складався, щонайменше, з чотирьох ярусів печер. Крім того, вміщене над центральним піком зображення хреста свідчить про те, що у двох верхніх ярусах центральної частини, можливо, знаходилася печерна церква.

Ми не будемо детально зупинятися на питанні датування споруд Святогірського Успенського монастиря; скажемо лише, що спочатку головна монастирська церква Успіння Богородиці знаходилася не при підніжжі крейдяного бескиду, а в середині його і була печерним храмом. Це випливає з того, що за документами перша наземна Успенська церква була зведена 1722 р. [ДАХО. – Ф.40. – Оп. 107. – Спр.296], проте назва монастиря – „Успенський” -зустрічається значно раніше [Филарет (Гумилевский). Вказ.праця. – Отд. 3]. Церква, зображена на кресленику 1679 р., як свідчить напис на документі, дерев’яна і була зведена в ім’я святих Петра і Павла.

Оскільки монастир, за каноном, не міг мати двох соборних храмів з однаковою назвою, наземний храм Успіння Богородиці зведено 1722 р., а наскельна церква (Миколаївська) є частково скельною церк вою (зокрема, вівтар і центральна камера вирубані в крейдяному моноліті; крім того, її місцезнаходження відповідає місцю, де на рисунку XVII ст. зображено хрест), можна припустити, що одне з перших руйнувань скелі сталося на початку 20-х років XVIII ст. і було причиною зведення наземної соборної Успенської церкви та перейменування колишньої печерної Успенської церкви в Миколаївську.

Пізніше скеля руйнувалася досить часто, що помітно при порівнянні зображень скельної частини монастиря, виконаних у різний час. Ми спробували проаналізувати ці зображення: їх звели до єдиного масштабу, а потім абриси скелі наклали один на одного. В результаті одержали графічне зображення динаміки руйнувань печерної частини Святогірського монастиря, яке дозволяє наочно уявити характер руйнувань та їх закономірність.

Схема наочно демонструє динаміку руйнувань крейдяної скелі, у товщі якої донині збереглися численні ходи сполучення, келії та церковні приміщення одного з найдавніших в Україні печерного монастирського комплексу. З наведеної схеми видно, що руйнування поширювалися зверху вниз. Найбільше з руйнувань трапилося, як ми зазначали, у 10-20-і роки XVIII ст. Інші значні руйнації сталися наприкінці 50-х – на початку 60-х років XIX ст. та після 1914 р. Західна ділянка другого ярусу печер розвалилася наприкінці XIX ст. Нині це місце укріплено цегляним муруванням. Відбувались і незначні руйнації, зокрема в 1844 – 1850 роках.

Можна припустити, що руйнації пов’язані з геологічною будовою крейдяного бескиду і ступенем послаблення внутрішньої структури моноліту, спричиненої порожнинами, які утворилися в процесі розширення печерних ходів і будівництва житлових камер. Оскільки крейда, з якої складається моноліт скелі, сама по собі має вкрай низький коефіцієнт внутрішнього зчеплення, уся скеля зберігає цілісність лише за рахунок кремнієвих прошарків, що не дозволяють крейдяному заповненню розсипатися. При проритті печерних ходів ці прошарки руйнувалися, що призводило до ослаблення всього обсягу. Чим більше утворювалось внутрішньоскельних порожнин, тим слабішими ставали сили внутрішнього зчеплення, що сприяло руйнації моноліту.

Атмосферні опади і несприятливі погодні умови посилювали напругу в середині скелі, що зрештою призводило до розвалу тих частин крейдяного бескиду, які людина найінтенсивніше освоювала.

Нинішні спостереження за станом моноліту свідчать, що процеси, дестабілізуючі рівновагу в середині скельного моноліту, тривають. Численні розколини, які пронизують крейдяний обсяг, і розриви кремнієвих прошарків свідчать про наростання процесів, котрі ведуть до його руйнації, і, якщо не буде вжито радикальних заходів щодо збереження цієї унікальної пам’ятки, вона зрештою може зруйнуватися остаточно.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 82 – 88.