Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.

^Суми м

1993 р. Терещенки

Михайло Кальницький, Михайло Факторович

Над головним входом до будинку театрального інституту, що на Ярославовому Валу, вмонтовано металеву плиту, оздоблену орнаментом. Майже ніхто з майбутніх акторів та режисерів не звертає увагу на літери „НТ”, які складаються в монограму просто в центрі орнаменту. Ще важче угледіти ті ж самі літери на керамічному оздобленні фриза будівлі. І зовсім складно знайти студента, який відав би, що ця монограма не що інше, як ініціали (російська форма їх) уславленого цукрозаводчика й мецената Миколи Терещенка, чиїм коштом і споруджено інститутський корпус.

А на стіні старовинного палацу на бульварі Тараса Шевченка, де тепер музей Кобзаря, вміщено загадковий геральдичний символ, основу якого становить зображення цукрового буряка. І це теж пов’язано із „старим Миколою”, як називав колись М.Терещенка весь Київ, бо той палац понад чверть сторіччя був його резиденцією.

Як бачимо, паплюжачи протягом сімдесяти років імена й діла колишніх „буржуїнів”, червоні ідеологи не спромоглися зовсім викреслити з буття ані слідів цих імен, ані результатів цих діл. Лишається тільки нагадувати, підказувати, наводити призабуті подробиці, – а існуючі пам’ятки вже промовлятимуть самі за себе.

…Був колись у Лохвицькій сотні козацький старшина на ймення Терешко. Це його нащадкам судилося стати чи не найбагатшими з українців. Згодом козаки Терещенки влаштувалися в Глухові – гетьманській столиці єлизаветинських часів. А по скасуванні гетьманства заможна козацька родина знайшла себе в комерції.

Основи фінансової могутності Терещенків закладеш були в середині XIX століття. Саме тоді новою для України цукровою справою зацікавився глухівський купець Артемій Терещенко. За переказами, капіталом він розжився під час Кримської війни, постачаючи армії дерево та провіант. А після реформи 1861 року нова ситуація в аграрній сфері дала змогу підприємцеві заволодіти чималими ділянками землі під бурякові поля та цукроварні.

У фондах Київського музею російського мистецтва зберігся портрет А.Терещенка – сивочолого, бундючного, із Станіславом 2 ступеня на шиї. Ордени багатіям давали не за їхні статки. Відзначали тих, хто мав найбільші заслуги в доброчинстві. Їм належали й чини, як на державній службі, а зрештою – право на узаконене шляхетство. Царський указ від 12 березня 1870 року дарував купцеві Терещенку потомствене дворянство. А відтак і трьом його синам: Миколі, Федору, Семену.

Микола Терещенко, один з найбагатших людей свого часу, закінчив тільки повітове училище в рідному Глухові. Це не завадило йому стати відомим і шанованим діячем, обійнявши 1851 року, на тридцять третьому році життя, посаду глухівського бурмистра. Дев’ять років сумлінно виконував ці обов’язки, а потім ще п’ятнадцять був міським головою. Та його служіння місту не обмежувалося офіційними посадами. Разом з батьком, братами й дружиною жертвував на потреби Глухова величезні кошти. Його особистий внесок у цю справу становив близько трьох мільйонів карбованців – тогочасних, повновагих, золотих. За практикою тих років філантропічні заклади діставали назви на честь засновників. Так з’явилися в Глухові хлоп’яча й дівоча гімназії, притулки, лікарня – усі імені Терещенків. „Примха зарозумілого багатія” – так вчили нас ті, що десятки років викорінювали будь-які вияви доброчинності, жебраків розганяли за допомогою міліції, а вулиці й міста називали на честь партійців і чекістів. Насправді ж – це величезна самоповага енергійної людини, яка сягнула такого стану, коли вже не вона всім зобов’язана державі, а держава дечим зобов’язана їй.

Забіжімо трохи вперед. У 1909 році глухівчани встановили пам’ятник своєму добродійникові На кубічному п’єдесталі, у фотелі сидів Микола Терещенко – ще не старий, такий, яким його пам’ятав Глухів. Автором скульптури був Микола Андреєв. Як водиться, монумент встановлювали на віки. Та сталося інакше. Якраз у ті роки, коли скульптор Андреєв створив свою відому .Ленініану”, його давніший твір зник з п’єдесталу. Глухівчани кажуть, що свого часу на ньому постояв вусатий вождь [тобто Й.В.Сталін]. В усякому разі, тепер тут загадкова композиція з двох фігур – хлопчика і жінки. Перед пам’ятником палав Вічний вогонь, позаду – танк з написом „За нашу Советскую Родину!”

Та все ж таки імена Терещенків повертаються до рідного міста. Поруч із спаплюженим монументом височить Анастасіївський храм – перлина філантропічної діяльності Терещенків у Глухові. Церкву зведено в 1884-1893 роках за проектом академіка Андрія Гуна, що скористався зразком Володимирського собору в Києві. І розмалювали храм учасники опорядження київського собору брати Сведомські й М.Пимоненко. Кілька років тому на стіні Анастасіївського храму з’явилася пам’ятна дошка: “Построен 1884-1893 гг. на средства братьев Н.А., Ф.А., С.А.Терещенко”.

У міру того, як розгорталася підприємницька діяльність Терещенків, масштаби повітового міста ставали для них дедалі тіснішими. Постала потреба переїхати до великого центру. У 1870-х роках Микола Терещенко зробив цілком реальну спробу закріпитися в Москві. Придбав там кам’яний будинок і навіть був три роки старостою церкви св.Тетяни при Московському університеті. Відвідувачі будинку культури гуманітарних факультетів МДУ, який міститься нині в церковному приміщенні, навіть не припускають, що колись цей храм був зобов’язаний своїм поновленням цукрозаводчикові з України.

Проте зрештою вибір Терещенка зупинився на Києві. Багато чинників могли сприяти цьому: близькість до рідних краш, дивовижна краса міста на Дніпрі, його уславлені святині і водночас дедалі зростаюча економічна вага міста, що з прокладанням сюди залізниці, відкриттям біржі, оселенням тут родин Терещенків та Бродських став справжньою „цукровою столицею”.

У лютому 1875 року Микола Терещенко придбав розкішний будинок на розі Бібіковського бульвару та Олексіївської вулиці (нині – музей Тараса Шевченка на бульварі Шевченка, 12). Попереднім власником садиби був перший міський голова Киева князь П Демидов-Сан-Донато. Після невеликої перебудови двоповерховий палац прийняв нового господаря. Розпочався київський період історії роду Терещенків.

За ті роки, що судилося йому ще прожити, Микола Терещенко встиг продемонструвати киянам свою щедру вдачу. Загалом на потреби міста він офірував приблизно два мільйони. Назвемо лише ті споруди, на які меценат витратив не менш як сто тисяч карбованців:

велика лікарня для чорноробів з амбулаторією (нині дитяча лікарня на вул.Косіора, 28);

дівоча торговельна школа (тепер освітні установи на вул.Воровського, 18);

нічліжний притулок (тепер будівельні трести на вул. Басейній, 16);

участь у фінансуванні будівництва політехнічного інституту, міського музею, лікарні Червоного Хреста, 5-і (Печерської) гімназії

Чимало зробив і для київських храмів: зокрема, під час спорудження Володимирського собору його коштом виконано срібний престіл та позолоту бань.

В усіх добродійних починах брала участь дружина Пелагея Терещенко. Ніхто з тих, кому довелося спілкуватися з нею, не міг не відчути симпатії до цієї скромної, лагідної жінки. З шанованого подружжя неодноразово писали портрети, зокрема Микола Ге та Микола Кузнецов. До речі, Терещенки, які зовсім не мали панської пихи, залюбки спілкувалися з мистцями. Про знайомство зі „старим Миколою” М.Нестеров залишив цікавий спогад. Художник писав про мільйонера:

„Микола Артемович був людина виняткового розуму та вдачі Вийшовши з народу, він розвинув цукрову справу в Київській губернії до величезних розмірів. Майно його обраховували десятками мільйонів. Працював він з раннього ранку, о 5-6 годині до нього приходили з доповіддю. На вигляд Микола Артемович був типовий хохол, невеликий на зріст, із жвавими, глибоко посадженими очима. Коли по Києві, бувало, ще його старезна карета, запряжена великими вороними кіньми, обивателі казали: „Ось старий Микола поїхав” […]. Я був запрошений оглянути чудову його галерею і з того часу почав бувати в цього розумного старого. Судження про мистецтво були сповнені такту, розуму” [Нестеров M. Воспоминания.- М..1989. – С.216].

Шану до мистецтва, колекціонерську пристрасть успадкували обидва його сини. Доля кожного з них заслуговує на окрему розповідь.

Старший, Іван, народився в 1854 році. Закінчивши Київський університет, протягом року служив у кінній гвардії, звідки пішов у відставку як корнет Гродненського гусарського полку. Одружившись з дочкою генерала Саратова, він придбав показний готичний особняк у Києві (нині бульвар Тараса Шевченка, 34). Невдовзі, в ті самі сліди вступаючи, пішов і другий син, на два роки менший, – Олександр. Теж навчання в Київському університеті, теж короткочасне перебування в армії й відставка в чині гродненського корнета, далі одруження (1892 року) з дочкою дійсного статського радника і, зрештою, придбання в Києві власної садиби. Осідком О.Терещенка став зведений на його замовлення за проектом П.Бойцова особняк у стилі „ренесанс” (вул. Л.Толстого, 7, ріг вул. Горького, де тепер медична бібліотека). Між іншим, деякі джерела називають архітектом споруди П.Голландського, проте достеменно відомо, що він тоді ше не працював у місті.

1883 року, коли практично всі Терещенки перебралися до Києва, було засновано Товариство братів Терещенків – одну з найбільших тогочасних промислових фірм. Загальний потенціал родини складався з власності цієї фірми та особистого майна кожного з Терещенків. Загалом вони контролювали кільканадцять цукроварень, ґуралень, млинів у Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській, Курській губерніях, Боровську лісопильню на Могильовщині та соляне родовище в Катеринославській губернії, ще й до того півтораста тисяч десятин землі. Підприємства фірми були обладнані за останнім словом техніки.

Крім того, уміючи рахувати кожну копійчину, Терещенки водночас не скупилися щодо своїх робітників. Скажімо, з розкішно виданого тому про Михайлівський рафінадовий завод Товариства братів Терещенків можна довідатися, що біля заводських корпусів хазяї збудували кам’яні казарми для робітників-строкарів, лазню, лікарню (нею користувалися за рахунок обов’язкового страхування безкоштовно), початкове училище, народну чайну з концертною залою та крамницю товариства споживачів [Михайловский рафинадный завод Товарищества братьев Терещенко: Описание завода и работы. – Варшава, 1913]. І так було на всіх значних підприємствах Терешенків. Ось сповнені каяття спогади колишнього партактивіста про цукроварню біля села Тьоткіно на Курщині, що ії розорила нова влада:

„На території заводу – близько одного квадратного кілометра – були побудовані: лазня, лікарня, театр, клуб, крамниця, спортмайданчик для гри в гилку і крокет; розплановано великий фруктовий сад з тепличним виноградником та сад для прогулянок. Додам іще, що працівникам заводу безкоштовно надавали житло, паливо, воду, електрику та коні для поїздок і сільгоспробіт. Ось таке зразкове господарство експлуататор Терещенко „передав” більшовикам” [Союз. – 1991. – № 1. – С. 13].

Звичайно, своїм багатством Терещенки завдячували праці робітників, але й власній енергії, діловитості, підприємлі;вості, завдяки чому зуміли забезпечити і свої прибутки, і безліч робочих місць, і добродійну допомогу найзнедоленішим.

Коли в 1900 році фірма Терещенків була представлена в експозиції російського відділу Всесвітньої виставки в Парижі, підрахували, що їхні підприємства виробляють на рік майже чотири мільйони пудів цукру-піску та рафінаду. Очевидно, експозиція фірми справила чимале враження на французів, бо у формулярному списку Миколи Терещенка з’явився запис:

„За повідомленням французького міністра закордонних справ 16/29 грудня 1900 р. пожалуваний французьким урядом офіцерський хрест французького національного ордена Почесного Легіону, який одержано при листі заступника генерального комісара російського відділу Всесвітньої виставки 1900 р. в Парижі” [Державний архів міста Киева (ДАМК). – Ф. 108. – Оп. 94. – Спр. 327. – Арк. 71 – 81].

Це була далеко не перша нагорода Миколи Терещенка за його різноманітну корисну працю. Як видатний філантроп, як почесний куратор Першої хлоп’ячої гімназії, як активний діяч багатьох добродійних та освітніх товариств він одержав ранг таємного радника (один з найвищих у Табелі про ранги), кілька орденських зірок (Станіслава та Анни першого ступеня, Володимира другого ступеня, Білого Орла), звання почесного громадянина Києва. Коли мільйонерові виповнилося 80 років, гласні міської думи звернулися до міського голови з пропозицією назвати Терещенківською колишню Олексіївську вулицю, на якій мешкав ювіляр і майже вся його родина. Навесні 1900 року цю пропозицію було затверджено віце-міністром внутрішніх справ у Петербурзі. Відтак на малі міста закарбувалося ім’я Терещенка.

Слідом за батьком число київських філантропів примножили й сини. Кожний з них був почесним куратором навчального закладу (обов’язки на цій посаді, власне кажучи, зводилися до регулярної субсидії). Олександр опікувався спочатку Третьою, а згодом і Першою хлоп’ячою гімназією. Піклування Івана постійно відчувало реальне училище. До речі, з викладачем малювання й краснопису в цьому училищі його пов’язували особливі стосунки. Адже цим викладачем був уславлений художник і педагог Микола Мурашко. Загальновідома була Київська рисувальна школа Мурашка. Та ледве чи художник зумів би власними силами досягти успіху в цій корисній, але нелегкій справі. Землякові-глухівчанину допоміг Іван Терещенко. Основним джерелом, яке живило потреби школи, стала терешенківська субсидія. М.Мурашко згадував у „Спогадах старого вчителя”:

„Хтось ще, як мені переказували, міркував: “І що це Мурашко із двогривеним у кишені здумав улаштувати школу?” Звичайно, цей дотепник не бачив, що у мене за плечима вимальовувалась постать Івана Миколайовича” [Мурашко M. Спогади старого вчителя. – К., 1964. – С. 19 – 21].

Чи треба нагадувати, яке значення мала для українського мистецтва Рисувальна школа – колиска, у якій зростали таланти Дядченка і Пимоненка, Світлицького і Замирайла, Жука і Іжакевича. Та слід визнати, що Іван Терещенко мріяв про інший навчальний заклад – школу ужиткових мистецтв. Це не заважало йому підтримувати школу Мурашка аж до кінця її існування. 1901 року. Рисувальна школа розпалася через те, що більшість викладачів перейшла до щойно заснованого державного училища.

За радянського часу не вільно було відзначати заслуги багатіїв перед мистецтвом. Тому в поважних монографіях ми знаходимо легенду про те, ніби винуватцем закриття школи Мурашка був Іван Терещенко, який помер і залишив школу без коштів, заповівши значну суму лише на створення училища ужиткових мистецтв [Див.: Гурченко Ю. Київська рисувальна школа. – К., 1956; Чіп Б., Оганесян Г. Микола Пимоненко.- К., 1983]. Авторів цієї версії не обходило навіть те, що довелося вкоротити і без того недовгий вік Івана Терещенка: адже насправді він помер не 1901, а 1903 року!

Останні роки життя Івана Терещенка були складними: невиліковна хвороба стала причиною того, що він жив здебільшого на своїй віллі в Каннах. Смерть підкосила його в лютому 1903 року, через місяць після смерті батька. Обох небіжчиків перевезли до рідних країв: Миколу – до фамільної усипальниці в Анастасіївському соборі, його сина – до селища Іскриськівщина. Там була похована його маленька дочка Ольга (надгробок на її могилі виконав 1888 року видатний скульптор Марк Антокольський). Значну частину величезних багатств успадкував по батьку й діду сімнадцятирічний Михайло Терещенко. Здобувши блискучу домашню освіту, він тоді закінчив екстерном Першу київську гімназію. Учнівська автобіографія засвідчила плани й надії юнака:

„Якщо мені пощастить скласти успішно підсумковий іспит, я продовжуватиму свої заняття у вищому навчальному закладі, на виборі факультету я ще не зовсім зупинився: з одного боку, мене цікавлять предмети юридичного факультету, які вивчав і мій батько, а з другого боку – мої особисті здібності схиляють до вивчення предметів фізико-математичного факультету” [ДАМК. – Ф. 108. – Оп. 93. – Спр.1535].

Доля показала реальність як першого, так і другого шляху: Михайло Терещенко – відомий підприємець і водночас прихильник мистецтв, друг Олександра Блока встиг побувати на посадах міністра фінансів і міністра закордонних справ Тимчасового уряду.

На жаль, його києво-петербурзька „подвійна прописка” виявилася фатальною для колекції мистецьких творів, що її протягом життя збирав батько. Іванові Терещенку пощастило стати власником шедеврів Левицького й Боровиковського, Шевченка й Рєпіна, Сурикова й Верещагіна, Шишкіна й Поленова. Про рівень цієї збірки свідчать перлини Музею російського мистецтва в Києві, що колись належали Іванові Терещенку: „Гравці” Федотова, „Три царівни підземного царства” Васнецова, “Дівчина на тлі перського килима” Врубеля. З багатьма мистцями-сучасниками Терещенко був знайомий особисто, у придбанні картин конкурував із самим Третьяковим. Та його колекція, ще за життя поділена між київським особняком і маєтком Олександрівський парк у Курській губернії, після смерті збирача була частково перевезена до Петербурга. У 1918 році понад 5000 мистецьких творів із збірки Івана Терещенка, примноженої його сином, потрапили на зберігання до Російського музею в Петрограді. До Києва ці шедеври вже не повернулися [Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. – К..1930. – С.272, 273]. Інша частина колекції з особняка на бульварі Шевченка, 34, дуже потерпіла того ж таки 1918 року під час більшовицького повстання [ Див.: Ернст Ф. Художні скарби Києва, які постраждали у 1918 році // Хрещатик. – 1992. – 25, 26 берез.].

На той час не було вже на світі й Олександра Терещенка, який помер 1911 року. Про цю людину теж згадували з великою вдячністю. Зокрема, завдяки йому було гідно завершено справу, розпочату ще „старим Миколою”, – зведення будинку для зразкового початкового училища на вулиці Ярославів Вал, 40. До чималої суми, залишеної батьком, Олександр додав не меншу свою, і в 1905 році за проектом Павла Голландського та Павла Альошина було зведено чудочий будинок, де тепер театральний інститут. На його фасаді, як уже зазначалося, можна побачити монограму Миколи Терещенка, а в капітелях колон горішнього поверху прочитуються й літери “АТ” – ініціали (російські) Олександра Терещенка. Значні кошти той витратив на потреби Товариства старожитностей та мистецтв і Київського відділу Імператорського музичного товариства, до старшини яких він входив. По смерті його було порушено традицію, згідно з якою Терещенків везли ховати до Глухова. Олександр спочив на цвинтарі біля Аскольдової могили. Втім, недовго, бо його склеп було знищено 1934 року разом з усім цвинтарем. Рештки склепу ледь-ледь вгадуються в теперішньому парку відпочинку.

Лишається додати кілька слів про інших нащадків „старого Миколи”. Чотири його дочки теж кохалися в мистецтві. Звичайно, першою серед них є Варвара – дружина уславленого колекціонера. Богдана Ханенка, яка після смерті чоловіка зберегла й передала місту величезну збірку творів західного і східного мистецтва разом зі своїм особняком. Скромний надгробок подружжя вцілів на Видубичах – надто вже скромний порівняно з казковою цінністю подарованих ними шедеврів. Подвижницька діяльність Ханенків, зрозуміло, гідна окремої докладної розповіді.

Більшість членів родини Терещенків після революції опинилася за кордоном. Дехто з них зумів і там лишити про себе згадку, як колишній міністр Михайло Терещенко, чия діяльність розгорталася у Франції, Швеції, ба навіть на Мадагаскарі. Пам’ять про декого, як кажуть, „канула в Лету”. Тут, на нашій землі, тим часом руйнувалися терещенківські заводи, церкви, маєтки – у Шпильках, Денешах, Головківці. Але те, що зробили Терещенки в старі часи, ніколи не повинно забуватися.

Наприкінці 1991 року в пресі опубліковано листа керівників художніх музеїв Києва: „Гадаємо, що ваші читачі підтримають пропозицію про повернення вулиці Рєпіна її історичної назви -Терещенківської” [Хрещатик. – 1991. – 17 груд.]. Ініціатори не помилилися. Міська комісія з найменувань та пам’ятних знаків постановила клопотатися перед Київрадою про відновлення давньої назви, і врешті прізвище уславлених меценатів знову повернулося на мапу Києва.

Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 66 – 71.

Вкладені елементи

Артемій Терещенко
Артемій Терещенко
Микола та Пелагея Терещенки
Микола та Пелагея Терещенки
Олександр Терещенко
Олександр Терещенко
Михайло Терещенко
Михайло Терещенко
Глухів. Дівоча гімназія
Глухів. Дівоча гімназія
Глухів. Хлоп’яча гімназія. Світлини Віктора Вечерського
Глухів. Хлоп’яча гімназія. Світлини Віктора Вечерського
Глухів. Пансіон хлоп’ячої гімназії
Глухів. Пансіон хлоп’ячої гімназії
Глухів. Банк М.Терещенка
Глухів. Банк М.Терещенка
Глухів. Трьоханастасіївська церква
Глухів. Трьоханастасіївська церква

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 845

Модифіковано : 31.03.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.