Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

1992 р. Харитоненки

Тетяна Скибицька

“…Заповідаю всю мою любов моїй дружині Наталії Максимівні, синові Павлу Івановичу, невістці Вірі Андріївні та моїм дорогим онукам і внучкам. Прошу їх любити один одного і любити м.Суми так, як люблю я”, – писав у заповіті, складеному 1891 року, за 20 днів до смерті, Іван Харитоненко. „Капіталіст-благодійник. Син селянина слободи Нижньої Сироватки Сумського повіту”, як подає про нього енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона, Іван Харитоненко ввійшов у вітчизняну історію засновником наймогутнішої в тодішній Російській імперії династії цукропромисловців, які були монополістами на Лівобережній Україні та південно-західних землях.

Життєпис родини Харитоненків доволі відомий [Харитоненко // Южний край. – 1891. – 19 дек.; Киевская мысль. – 1914. 16 июня; Харитоненки без домислів і прикрас // Панорама Сумщини. – 1991. – 6 черв.; Кетлян Бертов Марелл. Сахарные короли // Огонек. – 1991. – № 50. – C.23 – 24]. Зауважимо лише, що багатомільйонні статки були надбані виключно завдяки підприємливості, комерційному хисту, фаховим знанням та працелюбству власників торговельного дому „І.Г.Харитоненко з сином”. До чинників, що забезпечили успіх, додамо ще один – честь, розуміння якої досить важко дається спадкоємцям „великих революційних перетворень”. Без додержання честі неможливе було будь-яке громадянське визнання, а тим більш слава.

На початок XX століття володіння Харитоненків становили близько 70 тисяч десятин власної і 30 тисяч орендованої землі з 11 маєтками, посівами цукрового буряку та хлібів, лісництвами, молочними фермами, садами тощо [Державний архів Сумської області. – Ф.235. – Оп. Х. – Спр. 103 171]. Лише 7 цукроварень і 1 рафінадний завод оцінювалися в 60 мільйонів карбованців, і це без урахування вартості іншого нерухомого майна, земель, цінних паперів тощо. Сучасники свідчили, що заклади Харитоненків гарні, лани доглянуті, що в тисяч селян, які працюють на цих ланах, немає казенних боргів, що достатки були в прямій залежності від благодіянь, а це відбивало важливу етичну сторону життя родини цукрозаводчиків, освячену глибокими християнськими почуттями.

Зазначимо, що культурницька діяльність Харитоненків не мала виразно українського національного спрямування, розгортаючись у річищі „общерусской культуры”. А їхнє меценатство не було класичним у вузько традиційному розумінні – опікування художниками та колекціонування мистецьких шедеврів. Загалом XIX сторіччя трансформувало цю культурну форму, розширило її до рівня благодійництва. Власне меценатство – лише ракурс приватного життя Харитоненків, а головна мета їх полягала у витворенні в Сумах необхідного культурного середовища, завдяки якому б назавжди зникло уявлення про це місто як про „скверный южный уездный городишко”, що його 1898 року побачив О.Купрін, перебиваючись дрібними ролями в місцевому театрі [Куприн А.И. Как я был актером // Собр.соч. – М., 1958. Т. 4. – С. 115 – 116].

Благодійництво Харитоненка-старшого було спрямоване головно на впорядкування й розбудову рідних Сум. При його активному сприянні тут засновані реальне (1874) та духовне училища, хлоп’яча й дівоча гімназії. Здолавши нелегкий шлях від селянина до мільйонера і створивши базовий капітал, він тільки наприкінці життя зміг виділити кошти на будівництво громадських споруд міста, але так і не побачив реалізації своїх задумів. У заповіті поклав на сина обов’язок внести в міську думу зокрема:

– 35 тисяч карбованців на дитячу лікарню св.Зінаїди, названу на честь загиблої дворічної онуки;

– 50 тисяч карбованців на кадетський корпус, під який була віддана дачна місцевість Харитоненків Лефицька Стінка. У цих та інших починаннях добродійника – численних датках на школи, богадільні, гуртожитки для студентів -простежувалась головна спрямованість їх на підтримку й просвіту малозабезпечених верств, з яких він вийшов сам.

Павло Харитоненко став гідним послідовником батька та його однодумцем, зміцнив добробут і славу роду. Спираючись на наявний уже капітал і маючи фундаментальні знання з економіки та природничих наук, він удавався до широкого, іноді ризикованого ведення справ, вітав усе нове й передове. Потреби цукровиробництва забезпечували найкращі світові технології та устаткування, експериментальні підприємства хімічного профілю й селекційні господарства. Павло Харитоненко завершив усі будівельні задуми батька, доповнивши їх у Сумах ще Троїцьким собором та дитячим притулком.

Провідну ролю відіграв він у прокладанні шосейних шляхів та брукуванні вулиць, в обладнанні водогону та електричного освітлення, був ініціатором будівництва залізничної лінії Суми-Бєлгород.

Серед „батьків” міста, окрім Харитоненків, в історії залишилися й інші. Нащадок славетного засновника Сум Герасима Кондратьева – Микола Кондратьев віддав свою землю на Петропавлівській вулиці для будинку Громадського зібрання, особняк – для округового суду. На кошти почесного громадянина міста Дмитра колишнього компаньйона Харитоненка-аршого, реконструйовано й добудовано Спасо-Преображенський собор. Землі міста жертвували також поміщики Ліщинські. Як свідчить історик І.Левитський, після довгого занепаду, спричиненого сильною пожежею 1839-1840 років, яка знищила найкращі місто „розквітло й збагатилось до завдяки благодійницькій діяльності міських магнатів” [Левитскнй И. Историческое прошлое г.Сум Харьковской губернии // Труды XIII археологического съезда в Екатеринославе. – М., 1908. – Т. 2. – С. 109]. Прикмети великого промислового центру поєднувались у ньому з провінційним затишком, ліризмом довкілля.

“…Місто так прекрасно розташоване – усе в зелені – писав, прибувши сюди в 1915 році для робіт у Троїцькому соборі К.Петров-Водкін, – і життя таке охайне, багате, околиці також гарні” [Петров-Водкин К. Письма. Статьи. Выступления. Документы. – М., 1991. – С. 179], очима художника, який мешкав неподалік собору, незмінно поставала Троїцька вулиця (тепер Дзержинського) – розмірена у своїй протяжності, неквапливим ритмом замріяних у зелені садиб, зосереджені майже всі архітектурні дітища Харитоненків.

Починаючись витонченим містком через річку Сумку, вулиця розкривається масивним об’ємом споруди в неокласичному стилі 1910-х років – конторою П.Харитоненка та Південноросійського товариства цукрозаводчиків, яке він очолював. Поруч, віднесена в глиб двору, красується легка й штатна неоренесансна вілла – родинний особняк (1880-ті рр.) з садом, який сягає берега Псла. Так званий дитячий притулок неподалік на Троїцькій насправді був училищем-пансіоном для дівчат з багатодітних буржуазних родин, де здобували освіту, рівнозначну дівочій прогімназії. Опікунка кисладу – В.Харитоненко сама добирала учениць, дбала за навчання та виховання їх. Характерно, що після курсу училища багатьом дівчатам підбирали подружжя з-поміж службовців П.Харитоненка.

За дівочим училищем височать бані Троїцького собору (1901-1914, керуючий будівельними роботами архітект Г.Шольц). У цій споруді поєдналися риси Ісакіївського собору та Троїцької (архітект В.Стасов) церкви в Петербурзі. Витративши на будівництво близько півмільйона карбованців, Павло Харитоненко спромігся залучити до праці над інтер’єром відомих майстрів. Мрія відтворити образ київського Володимирського собору спонукала мецената запросити розмальовувати інтер’єр видатного мистця М.Нестерова, з яким його єднала багаторічна приязнь. Та художник виконав лише шість образів для іконостаса (вважав їх своїм творчим досягненням). У 1914-1915 роках над малюваннями та вітражем „Трійця” працював К.Петров-Водкін. Проектував мармуровий іконостас славетний архітект О.Щусєв, він зробив також малюнки мозаїчної підлоги, церковної огорожі, дзвонів та внутрішнього начиння. Досконалий композиційне й витончений у найменшій деталі, собор’дуже вдало вписався в міський ландшафт. Він є виразною загальноміською домінантою, незважаючи на страхітливе сучасне архітектурне оточення.

У зелені стоять на Троїцькій вулиці три неоготичні двоповерхові корпуси дитячої лікарні на 20 ліжок (1890-ті рр.). Тут-таки – Олександрівська хлоп’яча гімназія з пансіоном, духовне училище, найбільший у Європі Павлівський рафінадний завод (1869), відбудований у 1908-1911 роках після пожежі. При своїх цукроварнях Харитоненки влаштовували житло, лікарні, школи для робітників.

З південного боку міста від 1899 року будували ціле кадетське містечко на 500 інтернів. Тут сформували оригінальний архітектурний ансамбль (архітект Ованицький), який з мистецького погляду не має рівних серед військово-навчальних закладів України. У розплануванні й озелененні території, зовнішньому вигляді, інтер’єрах споруд та високому рівні комфортабельності їх виявилося розуміння фундаторами закладу того, що молодь (а військова – особливо) має виховуватися в естетично досконалому середовищі.

Загалом усі споруди, зведені Харитоненками в Сумах, мистецьки вартісні й дотепер визначають архітектурне обличчя міста. Створене на зламі ХГХ-ХХ століть, середмістя відзначається довершеною композицією, виразною забудовою. Серед архітектів, які проектували для Сум, – уродженець міста Г.Прядкін, головний архітект з 1885 до кінця 1890-х років, і наступник його на цій посаді Г.Штольц. Серед творців споруд – академік архітектури В.Прусаков (округовий суд, 1914-1917), харківські єпархіальні архітекти В.Нємкін (духовне училище, 1890-ті рр.) та В.Покровський (Пантелеймонівська церква, 1915), інженер І.Ванєєв (міські Гегелівське й Холодногорське училища, 1910-ті рр.), інженери Є.Кнорре і В.Шпейєр, запрошені П.Харитоненком для будівництва мосту через Псел [Ці та інші атрибуції виконали співробітники КиївНДТПАМ, готуючи матеріали до зводу пам’яток архітектури Сумської області в 1990-1992 роках].

Приклад Харитоненків яскраво свідчить, скільки користі й добра може зробити одна лише родина. Члени її піклувалися містом, як своїм домом. Суми повнились і квітли справами Харитоненків. Знаком удячної пам’яті жителів міста постав пам’ятник Іванові Харитоненку на центральній, Покровській площі (1899, проект О.Опекушина, скульптура А.Круазі), знесений відповідно до плану монументальної пропаганди 1924 року [1991 року Сумський облвиконком ухвалив відновити пам’ятника].

Життя П.Харитоненка, на відміну од батькового, було тісно пов’язане з Москвою. Там увійшов у різні суспільні структури, у стінах його розкішного особняка, оформленого Ф.Шехтелем, збирався цвіт столичних промисловців та інтелігенції. Там виявилася пристрасть Павла Харитоненка до колекціонування. Зацікавлення мав різнобічні. У його збірці були широко представлені європейський імпресіонізм, передвижники, „нова хвиля” українського та російського мистецтва. На жаль, уся ця багатюща колекція швидко розпорошилася.

Широчінь натури Павла Харитоненка та його можливості вабили багатьох. У Суми та до маєтків у Качанівку й Наталівку з’їжджалися майстри, які вірили, що прекрасне здатне змінити світ. Та якщо Качанівка стала ще за Тарновських осередком культури, то Наталівку створював Павло Харитоненко на зразок садиб-майстерень кінця XIX – початку XX століть, де атмосфера творчості та радощів буття покликана була об’єднати й надихнути найкращих мистців. Духовна близькість споріднює Наталівку з Абрамцевим і Талашкіним. Тут також зведено храм-пам’ятник – символ місця, проросле на корінні традицій Давньої Русі зманіжене творінні модерну.

Церква Спаса в Наталівці (1911 – 1913), для іконостаса якої меценат передав свою збірку ікон, згуртувала багатьох відомих майстрів-архітектів -О.Щусєва, автора проекту, керівника будівницва О.Рухлядєва, художника А.Савинова, скульпторів С.Коненкова та А.Матвеєва. Створювали храм як дорогоцінну прикрасу першокласні мозаїсти та малярі. Вони, крім авторських робіт, умонтували в стіни середньовічні рельєфи із зображенням Христа в темниці, що їх П.Харитоненко привіз із Європи. Через багато років Коненков згадував про господаря садиби:

„Про те, яка багата була ця людина, дає певне уявлення той факт, що тільки в маєтку Наташвці налічувалося близько п’ятисот робітників. Це, так би мовити, обслуговуючий персонал. Хазяйство утримувалося в зразковому стані. Вирощували оленів, індиків, качок, фазанів переважно до панського столу. Держали корів, коней, овець. Маєток оточував великий фруктовий сад […]. Такого достатку я ніде ніколи не бачив. Гостинний і привітний був цукрозаводчнк Харитоненко” [Коненков С. Воспоминания. Статьи. Письма. – М., 1984. – Т. 1 – С. 151 – 152].

Як і для батька, Суми завжди були для П.Харитоненка рідною домівкою, де він почувавс водночас дбайливим господарем і люблячим сином. Тим-то його ім’я живе в місті – у камені будов, у досконалих заводах і шляхах, у пам’яті поколінь. Адже, хто сіє добро, тому добром відплачується.

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 2-3, с. 39 – 41, 117 – 120.