І. Вжитки на Україні колись і тепер

Оце тїко од Стеця Василя й переняв ся трохи, що каже:

Ой Боже наш милостивий,

Помилуй нас з неба,

Зруйновано Запоріжжа

Буде колись треба!

Ой ходімо, братця,

Цариці просити,

Чи не дасть нам землячки

Віку де дожити!

Ой прийшли всі до цариці.

Уклонились низько:

Оддай, мамо, землю

По наші границі.

Оддай нашу землю

Од Богу до Богу,

По нашу границю.

Бендерську дорогу.

Ой як би ви, хлопці.

Нам вірно служили,

Далиб вам степи-лимани,

Щоб рибу ловили, справляли жупани.

Ой спасибі, Катерино,

Та за тую ласку,

Що ми їли на Великдень

Гречаную паску.

[по Стецю: пригожую паску]

Та й то голосом не зведу. З замолоду я старшинував був. Звісно, тоді не ті вжитки були, що тепера: тоді не двома коровками орали або конячинкою, як тепера орють, а волів дві або й три парі запрягали в плуг – та ще й яких! То й жилось і старшинувалось, та й то ще не так, як треба було: не дурно-ж Запоріжцї-козаки ще й тоді за землею добивались… А тепера такі вжитки – прости, Боже, гріха, – що годі що й казати. Не до співів! На лиху матір вони, як дітись нігде. Ще як старшинував, то того вряду беседи [бенкети] такі були, а вже на беседї без співу не буде. Пісні я любив, та не дотепний був заспівати. А вже Василь оцей, що не подалецї мене живе, Стець, вдатний до сього був. Тіко прискучить мені у волости коли або на беседї де засидюсь, так і посилаю за Василем.

– Діло є, позви Василя! – гукну на десятника. А він вже знає, яке то діло і якого Василя треба. Василь прийде.

– Бояв ся, каже було, щоб у холодну не закинули, та й роботу покинув, прийшов. А з його робітник – не суди, каже, Боже.

– На, лишень, тобі за слухянство чарку, – скажу йому, та дві зряду, та ще й косарських. Василь і повеселіє.

„Ой Боже наш милостивий”, почну йому, а він уже не подасть ся. Так утне, що мені потраплять за ним добре треба, щоб улучить у голос. А вже Харка, Нечая або Мороза, Чалого або що, то я ніяк не зугарен був заспівати. Слухаю тіко було, як Василь виспівує. Він усе цих любив співати. Заспіває, було, ще й роскаже. Я слухаю, розважаюсь і розважусь, було, хоч який буду.

Про Хмеля ж піснї отак і не доводилось чувати. Про його, мабуть, і пісні доброї не складено: не до любови був таки старий. Піддати піддав Україну під Росію, а покращати од того ми-рови не покращало нічого: били однаково і під Росією, як і під Ляхами, злиднїєм, дурнїщаєм і досі, і все що день та гірше! Кажуть, було, старі люде, що козаки та гетьмани знали, що на Вкраїні люде подоживають ся до такого, шо вже далі ніяк гірше жити, тай понаховували скрізь у землі багато усякого скарбу: грошей, золота, намистів і всякої кладї, – щоб, мовляють, як прийде той час, то щоб у землі собі шукати добра усякого. А я так собі думаю: чи ритимуть люде землю, чи ні, а буде колись таке, що дориватимуть ся до чогось другого, будуть таки добиватись правів Хмельницького. Кажуть, що в його церкві – у мурованій – є кладь несчислима, саме золото попід підвалинами. Навмисне через те й затоплена у землю глибоко. А в якійсь каломнї, либонь, шкатулка є, а в ній ключі од льохів, плани та описи усякої кладї, яка де є на всій Україні. Там десь і права позамикані.

Орловський, що попував у Суботові, літ сорок уже тому буде, показував ті плани і по них знаходив усі ходи Хмельницького, а кладї не взяли – час ще не вийшов. Найпаче Орловський добивав ся до льохів Хмельницького, бо там би то найбільш показано схованки. Один льох починаєть ся з самої церкви мурованої та йде попід Хмельницького дворищем, де оце саме вистроїв ся піп „горянський”, з мурованої церкви, єго перерізало провалля, де оце тепера йде шлях меж церквою та поповим дворищем. То дірку, що вела під церкву, самі люде засипали, а ту дірку, що йшла під дворище Хмельницького, тепера вже попівське, ніхто не засував; так вона собі й була. Діти у їй усе грались, та од дощу з дороги ховались люде. Аж не швидко вже, якось по весні, земля над тею діркою обвалилась і загатила дірку геть. Другий льох починаєть ся у току коло клуні у Сидора Дона-Пелиненка, не далеко за дворищем Хмельницького, бо його подвірє велике. Піп засів багато, а то – Коцурі. Варивон Коцур захопив трохи подвіря Хмельницького, як скоро ще з москалів прийшов: вали зарівняв, льохи позасипав під оселю. Сидір то недавно засипав ход у льох. Як строїли Попови хату та повітки та росчищали місця, то познаходили і підземні покої Хмельницького – усе з такого каміння й такої роботи, як і у церкві. Спершу не загортали їх, а потім зарівняли чисто. Приспи [терраси], що і тепера і в попівськім огороді – що зовуть ся царською дорогою через те, що ними гетьман їздив понад ставом у Чигирин до столиці – верхнею туда, а нижчою назад, – піп оре, зачищає та огородину садить.

А люде, поки воно не попівське було, не чіпали осадьби Хмельницького. Такі і здавна знали, що то за шлях був і не чіпали. З цього шляху Чигирин за сім верст як на долоні видно. Не дурно Юрко з камінної гори – чи воно з Чигиринської, чи з нашої, не знаю – так улучив з пушки у замчище батькове, як завели ся з Ляхами, що розгатив геть його, тіко перед і зостав ся, що оце вже церкву з його зробили і Хмельницького церквою назвали. Не знали люде, як вдячити Хмельницькому, та попам і замчище й осадьбу віддали – хай, мов, инші руки походять коло памяток Хмельницького. А що кладї Хмельницького є багато у землі, то є. Багатиня не теперішнеї була. На шляху, де само перерізаний льох великий, що весни, що дощу великого, було, виносить водою гроші, дукачі, намиста, пряжки, шаблі, стремена, кудзї, каблучки, якісь тай не тіко тут, а й на других проваллях знаходять, було, усячину і все виробчасте таке, що ніякі ковалі тепера не викують так; з проваллів у Тясмин наносить водою рогів з оленів, зубів якихсь з аршин удовш або й більш, з пядь у товщ або й товщ, – видко, у двірцї Хмельницького усякого звіру багато було.

Чоловічі кістки неймовірно великі скрізь і в землі й у річцї знаходять – гвардія козацька була, видко. Гроші є й з бовванцем у каронї – се, мабуть, польські позоставались, а то все з козаком на конї з пікою – се вже, мабуть, виробка часу Хмельницького. Є й гетьман з булавою на деяких. Махей Трегуб старий, Топчій, росказує, що як козакував у лїсї (от на що перейшли козаки: на сторожу біля дерева!), та бачив, знайшли у Тіньках люде Хмельницького грошей цілий вулик чавунний – усе з гетьманом на конї й з булавою були [мова, мабуть, про росийські мідяні гроші з XVIII в. з св. Юриєм на конї]. Находили грошей золотих чимало й по проваллях, і по ямах увалених то по могилах і в Суботові. Та се якісь инчі були – тоненькі, як луска з риби і жовті все. Мабуть, давніші се, бо за Хмельницького золото як жар червоне все було, скіко не доводилось де бачити. Не ті були часи і люде не ті були, шо тепера. Тепер голодні тіко та гострі, а розуму – тіко й того, шо дивлять ся, а бачить нічого не бачать… Дожилась Україна до самого краю: як не було добра, тай досі не має, як теї приказки кажуть.

Росказував Пилип Шуть, літ більш восьми десятків.