Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації.

1909 р. Гетьманське гніздо: урочища і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1897-9.

III. Лихолїттє було, лихолїттє й трівати треба

До Очаківської зіми мені вже, кажуть, було, мати, десять літ було. Баба – материні мати – ще й після зіми теї живі були. Які страхіття, було, росказуюгь баба й мати покійниці! За Татарву, під Хмельнищину та й гайдамацтво не знаєш, було, кажуть, хто до тебе в хату зайде: чи Татарин, чи козак, чи гайдамака: чи свій, чи чужий. Були ще маленькі мати. А їх семірко од батька сиріт зосталось у баби. А це нагрянули козаки, або їх тоді звали гайдамаками. Увійшов у хату оден, а далі й другий: здоровенні чоловічища такі! Так усї й поніміли. Смерть і край! А оден і каже до баби: „щоб сю ніч у тебе свічка страсна не вгасала, горіла, а дітей на горище поховай: ніхто тебе і Татарин не зачепить. У ночі, каже, будуть і кінні уїздить у село, то ніхто не виходь. Хліб і сіль щоб на столі була і свічка щоб на столі стояла. То де в кого и горілку на стіл становили. Заходить заходили гості по хатах ту ніч, а не скрізь брали страву з столу. Оттак дітвора та й з великих, хто з рябких був, усю ніч і просиділи по горищах. А воно ніяково було, поки тіко не обізнались. Побули-побули – і так, як у глупу північ, дей ділись з села. А страху великого було у глибоку давність, росказують, було, і баба й мати. Тепер – хвалити Бога до которого часу – супокійно. Бог знає, як далі буде, що отака тиснява зробилась – муль муля й їсть тай годі. Лихоліття було, лихоліття й сподіватись треба… Ліс був вільний, землі й гулящої було скіко завгодно: думай собі сам за себе, як собі знаєш, роби собі що хочеш. Усяк собі знав себе і дбав про себе, як умів. А тепер хоч душа вон: все не твоє – казьонне, або чернече, а далі од нас панське скрізь. І сам наче не свій. Діти не батькові наче і батьки не дитячі наче. Та отак і скрізь.

– Побачите, діти, – кажуть, було, баба, – світ сей оснуєть ся; то хіба й не вснований: і не викарабкаєть ся бідна людина з душею на світ глянуть, який то він хоч той світ, не то що; снують його і дротом, і коліями залізними, снують його, ще й як найкраще обсновують його хитрощами усякими та здирствами – се вже бачимо, сповнилось.

– Цар турецький, – кажуть було баба, – приїде у Суботів своєї одшукувати шляпи (sic). А вона старим Хмельницьким затоплена он аж у ставу, звідси верстов 60 буде, у Чорнім лісі. Його – сей став – усї знають. Бо то як збив Хмельницький шляпу з турецького сувтана тай затопив її у тім ставу. Затопив та ще й закляв. То цього ще не було, а повинно бути. А вже то з військом сувтанові внуки йтимуть – не як, мабуть.

Кажуть, було, мати й баба, що у Суботів приїдуть і внуки Хмельницького булаву дідівську одшукати. Десь у замчищі на острові посеред моря старий Хмельницький оселив близнючків Тимошевих, як Тимоша вбито було. Навмисне все дбав, щоб роду не понизить і з роду не вийти: кортіло таки, щоб карона чужому не одійшла. То й сього сподіватись треба. Трегуб Махей то каже, що уже десь і у Херсонщині рід Хмельницького хутором живе, десь не далеко Ковалевої якономії, та хто його знає, не бачив і ні од кого другого не чув, той казати не буду.

Кажуть, було, мати: „була у двох колись церквах служба, діждете, діти, що й знову буде у двох – нарівні що в тій шо в тій, а не-коли-не-коли, як у тоді було за одного михайлівського приходу: або зовсім у муровані не служать, або то в тій, то в тій”.

То й се бачим. Діждали. Здержки хоч і білш стало, так разом у двох церквах одправа йде. Не так сумно дивитись на ту церкву, що наче сирота зостаєть ся, як не в ній, а в другій правлять. За Дирдовського, що після Орловського настав, налягли на муровану дуже церкву, на Илїнську: усе в їй одправа була, а Михайлівську геть залишили. Наровив усе Дирдовський, щоб зовсім Михайлівську знистожить, раяв на школу повернути або кому продати. Бояв ся все, щоб другого попа не вкинули та не одчепили людей на нову, окрему парахвію. За Орловського то усе у Михайлівські правили, а Илїнську забили геть, а ще поперед Орловського, хоч і два попи було, то частіш правили по чергам у Михайлівські таки, а тіко у суботу як яку та на проводи правили у Муровані, Илїнські. Хотинський та Ботвиновський довго усе тоді полували, а попереду хто був, не скажу. А твердо знаю, що баба, було, не раз кажуть, що й попереду їх ще люде старі згадували, що Мурованка була так собі, аби лік їй, що церква: ні вівтаря, нї бабинця, ні дзвіниці – так як у клуні. Це вже її призвів у порядок Орловський. 20 тисяч од Синоду випросив на баньку маленьку, та на бабинець, та на дзвіницю. А перше то й очеретом крита була. А давньої памяти то самі, либонь, стіни були і церквою їх ніхто не звав, а звали великим льохом, хоч правити в їй правили, – мабуть, через те, що почали кладовище заводити коло неї та поминки справляти. Михайлівську то ще батько Богданів строїв, кажуть. Бо як оце перестроювали її, то там видко було усе: на одвірках, на каміні під престолом написи були, коли, хто й за ким строїв і перестроював її. Видко було, що й згоріла раз була. Це вже пята на цьому самому місці. Як забив оце на останці’ у їй службу Дирдовський, та мужики заходились позивати його до владики, якось сталось, що треба було її переносити на друге місце, та вже консісторія приписала, що не можна переносити, бо у їй похований Тиміш, син Богданів. То через те й на цьому самому місці її лишили, і як перестроювали, довелось бачити, що під нею було. Громада не дала у низость повернути Михайла святого, не попустилась та й годі. Лякали, що й злидні заїдять людей, як строїтимуть наново її та попа требуватимуть. А воно й не погіршало. Воно гіршає таки на щот вжитків, але воно гіршає не од цього. Се видко. Чи погірша, чи нї од сього, а два попи маємо і одправа йде у обох храмах – се бачимо. Мати вгадали.

Невгадьком треба бути, щоб не вгадати, до чого воно дійдеть ся, як отакі й далі вжитки будуть. Нам ще сяк так, а вже дітям щось треба думати инакше. Добра не сподіватись їм. На те нехай не вдаряють, що у льохах Хмельницького скарбу є багато наховано, то ще надовго, мов, хватить прожити, як знайдуть його, як льохи одкриють ті. Бо то оден льох начинаєть ся з Мурованки та звідси йде аж у Тясмин річку, сюдою по воду козаки ходили за Татарву ще; другий льох іде з осадьби Хмельницького, тож до Тясмину йде, тіко внизу сомикаєть ся. У цих льохах Орловський з діяконом усе шукали кладї теї: молебні правили, з коровгами йшли до льохів. Та тіко увійти нї в оден ніхто не ввійшов, раз через те, що там заклепи великі, стіни чавунні і двері однакові, як і стіни, не знайдеш, де саме одчиняють ся, а вдруге дух там такий, що диханіє забиває. Діякон усе хвали Хмельницького шукав – булави б то. Казав, що й кладї ніякої не взяв би, аби добути булави: така то вже вона коштована дуже. Треба, мабуть, булави до голови, щоб що знайти. Дурницею тепер не вживеш. Було лихоліття, лихоліття треба й сподіватись, казав і кажу се частодихання.

Проказував Иван Пушкар, літ багато, більш сотні.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 22

Модифіковано : 4.03.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.