Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2007 р. 7 чудес України: Сурб-Хач

Дата: 06.05.2007

Коли саме вірмени з’явилися в Тавриці, невідомо. Давно – це точно. Вважають, що вже в ХІІІ столітті їх було тут чимало – спритних купців, справних толмачів, християнських місіонерів. Принаймні, на час виникнення Сурб-Хачу в Солхаті вже було 3 вірменських монастиря (Сурб-Хач – четвертий) і 9 храмів (солхатські рукописи зберігаються зараз в Єревані, в інституті давніх рукописів Матенадаран), а в сусідній Каффі (Феодосії) при одному з храмів вірменські нестори творили хроніку вірменів, що пиїхали сюди з міста Ані.

Церква для колоністів-вірмен заміняла державу, об’єднувала мандрівників, підтримувала на плаву мову і звичаї батьківщини. Тому стежка до Сурб-Хача не заростала півтисячоліття. І зараз не заросте: монастир діючий.

Прочани йшли сюди за вірою і чудом: за легендою, назву монастирю дав хачкар (кам’яний хрест) Пиргчакар (Спаський камінь). Цю реліквію привезли в Тавріку з вірменської столиці Ані в ХІІІ столітті. Церква, в якій помістили реліквію, мала нагадувати відірваним від вітчизни вірменам про батьківщину – і тому вона зведена за зразками вірменських середньовічних храмів.

Це тринавна споруда з бутового каменю, в якій середня частина перекрита напівсферичним куполом з барабаном, який підтримується арками. По верхній частині барабану є ріблений напис з датою будівництва.

В інтер’єрі храму збереглися різблені хачкари, щось на кшталт фонтану, а також залишки фресок XVIII століття.

З західного боку храму в XVI ст. добудовують притвор. Дзвіниця споруджена на південно-західному куті будівлі. При монастирі були не лише келії – був і готель для тих, хто довго добирався сюди звіддаля.

За останнє десятиліття відновлені втрачені в Другу світову війну частини келій і стін. Гроші, які щедро надходили з 1995 року, нещодавно зміліли, але реставраційні роботи (розпочаті ще в 1963р. під керівництвом О.Лопушинської) в монастирі все ще ведуться. Вірменська діаспора виділила кошти на прокладання дороги до пам’ятки.

Фрагменти древнього водопроводу, знайдені археологами, складені в одній з ніш біля входу до храму.

По келіях та будівлі трапезної теж вдалося полазити – дякуючи сторожу. Колись в кожну келію був вхід через дерев’яну галерею (не збереглася – зруйнована в часи Другої Світової війни). В кожній келії був власний камін з димарем в товщі стін: хоч і гарний в Криму клімат, але взимку в горах не позагаряєш.

Трапезна – прямокутна будівля з бутового каменю, витягнута з півночі на південь, з прибудовою з півдня і надбудовою з великих кам’яних блоків 60-х років ХІХ ст. над всім будинком.

В трапезній два приміщення з окремими входами: більше північне (кухня-столова, теж з каміном, а ще тут збереглися залишки величезної печі, де готували хліб та страви на пару, вудили рибу й м’ясо), та менше південне (незрозумілого призначення). Металічний балкон на одній з стін – теж релікт минулих століть.

Під трапезною – пивниці: тонель, перекритий склепінням.

Джерело: “Територія А”