Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

Будівельна майстерність

Більшість дерев’яних церков на Східній Словаччині походить з XVII-XVШ століть. Старші нам майже не збереглися, тому що були споруджені з матеріалу, який є менш стійкий до кліматичних та інших несприятливих впливів. Багато ось таких витворів народної архітектури було знищено зокрема в роки першої і другої світових воєн. На польській стороні цьому значно сприяла і післявоєнна міграція, зокрема виселення лемківських областей. Дуже несприятливо діють в цьому регіоні й різні асиміляційні процеси, котрі потім спричиняють байдуже ставлення до старослов’ янських і староукраїнських традицій, викликають зневагу до цієї прекрасної культурної спадщини. На жаль, дуже індиферентними в цьому відношенні й чимало церковних представників русько-українських вірників. Таким чином, ще в міжвоєнний період багато дерев’яних церков було розібраних, а замість них поставлені нові, муровані, з набагато нижчою архітектонічною і художньою вартістю. Декотрі унікальні дерев’яні храми були навіть із згодою їх власників переміщені на інші місця і перестали виконувати свою первісну функцію [Наприклад, церква з Микулашової (Бардіївщина) була в 1926 p. переміщена в Бардіївський курорт. Подібно й церква з Кожуховець (Свидниччина) в 1927 p. була перевезена в Кошиці, церква з Малої Поляни (Лабірщина) в 1935 p. – у Градець Кралове, церква зі Збоя (Снинщина) в 1967 p. – у Бардіївський курорт і т.п.]. Багато сакральних пам’яток було пошкоджених, інколи – цілком знищенних у зв’язку із запопадливою латинізацією східного обряду. Але дуже оцінюємо позитивний підхід словацьких органів по охороні пам’яток до збереження цих народних реліквій.

З урбаністичного погляду усі дерев’яні храми в рамках забудови окремих сіл займають домінантну позицію. Вони побудовані переважно на вищих, інколи важко доступних місцях, ексцентричних по відношенні до інших сільських будівель. Лише рідко церква знаходилася всередині села (Трочани). Складовою частиною їх ареалів є й невеликі цвинтарі з простими дерев’яними, кам’яними і залізними хрестами. Цілий ареал оточує зрубна або кам’яна огорожа з вступною брамкою, застрішеною ґонтами (“шиндлями”). Цей архітектурний комплекс в багатьох випадках відповідно доповнює дерев”яна дзвіниця. Усе свідчить про те, що таке поміщення сакральної архітектури до заселеної місцевості було спочатку умисне із духовних, естетичних, запобіжних, оборонних, технічних та інших причин. Пізніше це стало традицією, яку прийняли і сільські будівельники, і донатори.

Усі дерев” яні церкви на Східній Словаччині мають у своїй основі зрубну конструкцію, яка створює широкі можливості з погляду рішення горизонтального планування і зовнішнього оформлення об’єкта. А тому, крім прямокутних зрубів, в цій області часто зустрічаємося з цікавими полігональними конструкційними формами, зокрема вівтарного приміщення (Руський Потік, Тополя, Улицький Кривий). Найчастіше використовувався матеріал з хвойних дерев: смереки, ялини і сосни. Спідні балки – “спідки”, “підвалини” і декотрі дальші капітальні частини (поперечні бруси, віконні рами, одвірки) виготовлялися з дуба, тиса або червоної смереки. Будівля, як правило, стояла на міцних наріжних каменях, простір між ними виповнювався аж додатково. Суцільні фундаменти з місцевого пісковика робилися лише на вологих місцях. Аж у 18 столітті компактні фундаменти стають правилом. Камені з’єднувалися глиною або сумішшю глини, вапна і піску. Старші жителі пам’ятають від своїх родичів, що до будівельного розчину задля його зміцнення придавалися яйця, бичача кров і жіноче молоко. Первісно підвалини були ширші, ніж інші балки. Тому для їх захисту перед атмосферичними опадами у верхній частині зрубних стін виготовлялося ґонтове або дощане застрішення, так зв. “фартухи”. Балки зрубу (“вінці”) переважно скресані до призми, деколи це напівкругляки (“повалини”). Балки покладені одна на другу завжди горизонтально аж до встановленої висоти стін. Подібною зрубною технікою виготовлені окремі сту пені пірамідних стріх При укріпленні вінців зрубу та інших конструкційних елементів первісно, з духовних причин, не вживалися ніякі цвяхи, оскільки вони викликали уяви про розп’яття. Народні майстри намагалися виготовити такі з’єднання (“замки”), які могли б бути статично достатньо міцними і не піддавалися б кліматичним впливам. Для цього використовували дуже оригінальні зарубини з’єднувальних замків. Лише для укріплення головних конструкційних частин вживалися дубові клини.

Зовнішні сторони зрубних стін деколи залишені в природному вигляді. Але в більшості випадків уся будівля захищена ззовні шиндлями. Церква з Нової Полянки, яка була зреконструйована в музеї просто неба у Свиднику, мала вкриту шиндлями лише вівтарну частину. Інколи цілий об’єкт або його частини захищені другорядними просторами, утвореними дощаною шалівкою (Грабова Розтока, Ладомирова, Прикра, Потоки). Подібні елементи зустрічаються і в русько-украшському народному житлі (“захата, прихата, пелевен, пелевник, плетар”) [Сополига, M Народне житло ц т, c 53-54, 143-172]. В декотрих випадках перед дзвіницею знаходиться дощана стіна з так зв “опасанням” – вузьким коридорчиком навколо вежі. Тому середній зруб і “бабинець” (місце, призначене жінкам) виглядають ззовні так, ніби складаються з одної або двох частин (Козяни, Кориївці). Але всередині однозначно видно три часті. Так утворені коридорчики є, очевидно, додатково розвинутим архітектонічним елементом, про що свідчить їх відсутність у найстарших церквах (Бодружал). У бойків на Закарпатті переважають відкриті галереї, які пщпирають різьблені стовпи Така відкрита прихожа, але в набагато скромнішій формі, характерна, наприклад, для церкви в селі Луків-Венеція в Бардіївському окрузі. У дуже рідкісних випадках, коли будівля була поставлена з менш придатного виду дерева, стіни церкви оштукатурені глиною і побілені (Кальна Розтока). Певну роль тут зіграла і тенденція імітувати пишні міські муровані споруди.

Характерною ознакою дерев’яних церков на Східній Словаччині є те, що вони складаються з трьох частин, що, крім іншого, символізує й Святу Тройцю. Троїстість простору в багатьох випадках і на погляд підкреслена трійцею веж, що випинаються у напрямі на захід (Новоселиця, Бодружал, Мироля, Прикра, Шеметківці, Гінківці, Доброслава, Нова Полянка, Кориївці, Кожухівці, Ладомирова, Ялинки, Луків-Венеція, Матисова). Зустрічаються і церкви з двома вежами (Грабова Розтока, Іновець, Кальна Розтока, Руська Бистра, Руський Потік, Тополя, Улицький Кривий, Трочани).

Середній зруб (нава) храму є найбільший, у формі квадрата або прямокутника, непомітно видовженого в напрямі з півно чі на південь. Вівтарна частина на сході і бабинець на заході – менші, і теж мають форму прямокутника, близького до квадрата. Розміщення усіх трьох зрубів відповідає законам симетрії. Це означає, що горизонтальна вісь будівлі зустрічається з вертикальною точно посередині зрубу. Отже, і в просторовому розчленуванні храму дотримано центральну симетричність. Як бачимо, троїстість зрубних дерев’ яних церков має досконало розроблену і стабілізовану форму, в якій принцип центрального впорядкування є завжди акцентований ширшою і вищою навою, а симетрія – іншими двома приміщеннями, що знаходяться у напрямі поздовжньої осі, як правило, в однакових або приблизних розмірах і формах. Співвідносність внутрішнього і зовнішнього вигляду свідчить про впливи візантійської архітектури [Sičynskyj, V.: Drevéné stavby…, s. 87]. Але це взагалі не означає, що даний тип виник шляхом якоїсь еволюційної ретардації хрестового типу візантійського храму, що складався з п’яти частин. Наперекір певним візантійським впливам вирішальну роль тут зігравали місцеві традиції, етнічні і літургійні особливості.

Тричастинність об’єкта і потрійність веж – оригінальна і найхарактерніша риса українського монументального будівельництва взагалі. Такі риси були типічними й для мурованих церков в період Київської Русі [Юрченко, П.: Дерев’яна архітектура України. Київ 1970, с. 31-44]. Підтверджують це, наприклад, мініатюрні художні зображення в збірнику князя Святослава з 1072 року та інші матеріали [Січинський, В.: Історія українського мистецтва. Том 1. Архітектура. Нью-Йорк 1956, с. 102]. Невеликі тризрубні храми були колись відомі на цілій території України, але в сучасному збереглися лише в Карпатах. Сприяло цьому зокрема багатство лісів, яке дозволяло утримувати ці традиції і створило дуже вигідні умови й для дальшого розвитку оригінальної архітектонічної творчості народних мас. Найстарший зразок тричастинної дерев’яної церкви східного обряду зберігся якраз в русько-українській області на Східній Словаччині в селі Трочани [Мушинка, М.: Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини. Пряшів 1995, с. 89].

З огляду на головні конструкційні принципи і диспозиційні рішення русько-українські або так зв. лемківські дерев’яні храми в області Низьких Бескидів дуже споріднені з бойківськими церквами, типічни-ми для області західної частини українських Карпат у верхніх течіях Ріки, Опору, Стрия, Сяну і Ужа, де збереглися їх первісні, майже непорушені форми. Якраз бойківські храми представляють ідеальну злагодженість і гармонію цілої будівлі. Кожний з трьох зрубів прикритий дво- або багатоярусною пірамідальною стріхою. Середня стріха вища і більша, дві бічні – нижчі і менші. Увагу привертає дуже логічне і гармонійне влаштування окремих елементів будівлі, над якою домінує середня вежа. Бічні вежі, якщо й не однакові, – взаємно урівноважені, в результаті чого ідеальне рішення має центр ваги споруди. Тут й-деться про досконале використання статичного закону, логічне і візуально привабливе розділення цілого і форм, що вже, наприклад, не характерне для сакральних споруд у східніше розташованих гуцульських населених пунктах.

Типічним репрезентантом бойківських церков на Східній Словаччині є дерев’яний храм у Нижньому Комарнику, поставлений в 1938 році за проектом визначного українського архітектора Володимира Січинського (1894-1962). Але інші дерев’яні церкви на Східній Словаччині, на відміну від бойківських, мають найбільшу вежу над західним зрубом – бабинцем. Однак цей домінант будівлі конструкційно не з’ єднаний із зрубом. А якраз це є доказом, що й так зв. лемківські форми дерев’ яних церков перевзяті від бойківських, або ж творять з ними спільний тип [Sičynskyj, V.: Drevene stavby…, s. 87-95].

Вежі – дзвіниці в цілій лемківській області, тобто і на північному боці Карпат, мають квадратний горизонтальний план і зготовлені з допомогою стовпово-рамової конструкції. В досліджуваних населених пунктах на Східній Словаччині наявні, по суті, два типи веж. В першому випадку основна рама вежі встановлена безпосередньо на землі, до неї скісно прикріплені несучі стовпи дощаних або шиндльових стін. В другому випадку несучий каркас вежі укріплений над зрубом бабинця, тобто стіни рівні або майже рівні (Новоселиця, Руська Бистра, Руський Потік, Улицький Кривий, Крайнє Чорне). Перший конструкційний тип в свою чергу має дальші варіанти: 1) ціла конструкція вежі знаходиться всередині бабинця (Микулашова, Прикра, Шеметківці, Мироля, Кориївці, Доброслава); 2) два східні несучі стовпи вежі всередині бабинця, а дальші два – ззовні (Гінківці, Ялинки); 3) усі чотири несучі стовпи вежі знаходяться мимо середини будівлі, в результаті чого виникають дальші другорядні простори. В усіх випадках тут йдеться про додатково розвинутий архітектонічний елемент. Розходиться тут, правдоподібно, про тенденцію пристосувати архітектуру дерев’ яних церков пишним римо-католицьким костьолам. З подібних причин поступово доходило й до дальших відмінностей від первісних форм церковних будівель, збережених в бойківських областях. Це, наприклад, розширення західної частини храму (бабинця) аж до рівня його нави (Цоброслава, Шеметківці, Микулашова, Ялинки). Це явище можна висвітлити, до певної міри, і практичною необхідністю розширення простору для вірників. Але в ніякому разі тут не йдеться про якийсь відмінний тип сакральних споруд, тому що конструкційне і просторове розчленування будівлі збереглося і в таких випадках, а не відбулася ані зміна функції використання окремих приміщень.

Детальним вимірюванням дерев’яних церков були виявлені певні “таємниці”, або ж винахідливі трюки народних майстрів, внаслідок чого ці пам’ятки мають загалом однакові пропорції і вже на перший погляд справляють враження досконалості і злагодженості окремих частин. В горизонтальних розрізах споруд виявляємо, що зруби трохи розширені. Отже, ані окремі вежі на стрісі не мають квадратну основу. Горизонтальний план західного зрубу має переважно форму трапеції з частковим розширенням при середньому зрубі. Поперечні і повздовжні перетини об’єктів засвідчують нам, що, наприклад, верх стіни в окремих частинах ступінчастих стріх є ширший, ніж їх спідня частина. Подібно й нахил стріхи середнього зрубу є менший, ніж нахил прикриття вівтарної частини. Стіни зрубу завжди трохи нахилені до середини споруди і т. д. Крім конструкційного забезпечення стабільності будівлі, народні зодчі таким чином надавали споруді оптичної висоти і монументальності, а одночасно візуально злегшували могутню конструкцію стріхи й інших елементів [Див рисунки в публікації Ковачовичова – Пушкарьова, Б – Пушкар, І, ц т Див також Sičynskyj, V Drevene stavby ц т, c 89-90].

Все це є доказом, що наші предки не видумували свої витвори на папері, а прямо в природі, пристосовуючи матеріал до належного просторового об’єму й інших конкретних ситуацій. Вони завжди керувалися оптично-перспективними законами, які знали з досвіду своїх попередників або просто приходили до цього інтуітивно. Незнання цих законів, або ж їх ігнорування, ведуть до того, що багато новітніх храмів, хоч і споруджених за старими зразками, дивують своєю незграбністю і дисгармонією.

Первісно кожна церква мала лише один вхід в західній стіні. Інші дверяні отвори – пізнішої дати. Характерним елементом дерев’яних церков є розміщення віконних отворів лише з південної сторони нави та вівтарного приміщення. Ця традиція бере свій початок ще в середньовіччі. Вікна з обох сторін, тобто в південній і північній стінах, появляються аж в другій половині XVIII століття. В декотрих старших спорудах вони були вставлені додатково.

Як покрівельний матеріал на дерев’яних церквах звичайно вживався шиндель. Заміна цього матеріалу будь-яким іншим, як це часто бачимо на північній стороні Карпат, веде до значного зниження цілковитої вартості пам’ятки.