Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Сад Василя Стефаника сотий рік плодоносить…

Тетяна Костенко

Дата: 08.12.2009

7 грудня минуло 73 роки, як немає Василя Стефаника, одного із найвідоміших українських письменників, який всю силу і глибину свого самобутнього таланту присвятив людям села, їх трагічній долі, працьовитості, гідності і споконвічній любові до землі. В одному з листів письменник писав, що найбільше його зворушують мужики, тож він “як Бог, їх сотворив і поставив перед очі світу”. І писав про них, “горіючи, і кров зі сльозами мішалася”, всім серцем відчував страждання і муку людської душі. Часто героями творів письменника були мешканці села Русова, що на Івано-Франківщині, правдиві події, що там відбувалися.

Русів – родинне гніздо Стефаників. У цьому селі народився письменник, господарював довший час, відійшов у вічність і похований на сільському цвинтарі. Тут пройшло дитинство синів Василя Стефаника: Семена, Кирила і Юрія. Усе життя прожив у селі Кирило, хоча закінчив Торговельну школу у Львові, допомагав по господарству батькові, який в останні роки тяжко хворів, а пізніше, коли в батьківській садибі було створено музей, він був його директором впродовж 46 років.

Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом були юристами. Після ІІ Світової війни Семена Стефаника неодноразово обирали до Верховної Ради СРСР, деякий час він займав посаду заступника голови Ради міністрів УРСР, багато років очолював Львівський облвиконком, в останні роки працював директором Львівського меморіального музею Івана Франка.

Юрко Стефаник – єдиний із синів Стефаника, який успадкував від батька літературний хист. Не знайшовши роботи у тодішній Польщі, в травні 1936 року емігрував до Канади, де працював журналістом. Не зміг провести в останню дорогу батька. Згодом повернувся до Львова, впорядкував батьківський архів. У роки війни підготував і видав його твори зі вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері).

Був членом ОУН. В кінці війни повторно емігрував до Канади. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійською мовами. Видав працю “Моїм синам, моїм приятелям”, присвячену дослідженню творчості батька і українських письменників 1930-х років. Його видання були заборонені в Україні. Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова, де і поховали сина поруч з батьком. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.

У 1990-х не стало синів Василя Стефаника. А трохи пізніше і внуків Романа і Юрія – синів Семена і Кирила. В Україні, у Львові, живуть нащадки письменника, внуки Кирила: Василь і Олеся з дітьми Андрієм, Остапом і Дарієм. Берегинею дому Стефаників у Львові є невістка Кирила Стефаника Мотря. Помешкання, що колись належало Семенові Стефанику, перейшло до її сім’ї.

Наша зустріч з пані Мотрею відбулася у помешканні, де в давніші часи у Семена Стефаника гостювали Максим Рильський, Олесь Гончар, Іван Козловський… Вона єдина, хто може докладно розповісти про синів Василя Стефаника Семена і Кирила.

– Пані Мотре, ви близько знали Кирила Васильовича…

– Я ввійшла у родину Стефаників 1962 року, коли одружилася з внуком письменника Юрієм. Ми з ним вчилися на біологічному факультеті Львівського університету, зустрічалися. На святкування з нагоди закінчення університету до Львова з Русова приїхала мати Юрія Олена і запросила мене відвідати Русів. Тоді я вперше познайомилася з майбутнім свекром Кирилом Васильовичем. 1966 року померла його дружина, і він на довгі роки залишився самотнім. У мене не було жодної відпустки, яку б я не провела в Русові.

Кирило Васильович був розумною, освіченою, самодостатньою, скромною і невибагливою людиною. Багато знав, проте не все говорив. Його звичним жестом був притиснутий до губ кулак, що означало – мовчи. Але разом з тим міг відстоювати власну думку різко і відверто. Завдяки його твердій позиції в Русові збереглася церква, яку хотіли спалити. Був добрим. Допоміг багатьом односельцям здобути вищу освіту. Подорожні, що відвідували музей, мали прихисток – могли переночувати у нього і були нагодовані.

До Кирила Васильовича перейшла в спадок батьківська садиба. І коли 1941 року організовувався Меморіальний музей Василя Стефаника, він добровільно і безкоштовно віддав половину будинку під музей.

– Як часто ви зустрічалися із Семеном Васильовичем? Якою людиною він був?

– Семен Васильович завжди був елегантним. Виділявся зовнішним виглядом: коротке пальто, шалик з турецьким малюнком, капелюх. Часто справляв враження гордовитої, неприступної людини. Мав твердий характер, хоча йому було притаманне велике почуття гумору. Був справжнім інтелігентом, знавцем літератури, мистецтва. Завдяки його підтримці відреставровано Олеський замок, Порохову вежу у Львові.

Як і всі Стефаники, любив Русів, і після параду 1 травня і 7 листопада їхав у село. Хоча був при високій посаді, не боявся на Святий вечір збирати до себе родину. Тепер, коли відкрили архіви Львівського обкому Компартії, виявилося, що на Семена Васильовича писали доноси…

– Розкажіть про меморіальний музей Василя Стефаника в Русові…

– Наступного року виповниться 100 років, як Василь Стефаник на окраїні села Русова на горбку збудував будинок і посадив сад, що плодоносить і донині. У своїй садибі письменник прожив 26 років. Через сім років після його смерті в будинку відкрили музей, в якому збережено меблі, побутові речі, одяг… Музей відвідують люди з усіх країн світу, навіть з Австралії.

Директором музею є Марія Косменко. Вона працювала науковим співробітником ще при Кирилові Васильовичу. Їй близький стефаниківський дух. Цього року в музеї урочисто відзначили 100-літній ювілей Юрія Стефаника, а минулого року – Кирила Стефаника.

Музей потребує державної опіки, належного фінансування на ремонт будинків, облагородження садиби. Коштом родини стає все трудніше проводити такі роботи…

До нашої розмови з пані Мотрею приєднався її син Василь з дружиною Мирославою. Пан Василь розповідав, що цього року відвідав Краків і був зворушений, коли побував на вулиці Аріанській, коло будинку № 1, де жив Василь Стефаник, його прадід, під час навчання на медичному факультеті Ягеллонського університету і де написав чи не найвідомішу свою новелу “Камінний хрест”. До 100-річчя від дня народження письменника на будинку встановили меморіальну дошку. Особливо вражений був пан Василь, коли йому у музеї медицини університету показали залікову книжку прадіда і надруковані відомості про нього.

Джерело: “Високий Замок”