Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Бригантина

Музика снів

22:02 17 березня 2009

Це одна з найулюбленіших моїх архітектурних пам’яток – у стародавньому Путивлі на Сумщині. Іноді її наводять, як свідчення історичної українськості міста, і потрапляють пальцем в небо. Адже до самого розпаду імперії був Путивль у всіх відношеннях містом російським. Більше того – до остаточного крушіння козацької України тут знаходилася велика військова база, страшний сон останніх гетьманських столиць Лівобережжя.

Само собою, панівні архітектурні смаки у Путивлі мали виразно північне походження. І все ж, абсолютно очевидно, що храм на фото – наш, український, така собі цегляна подоба традиційної дерев’яної церкви, яку ні з чим не сплутаєш і які й досі інколи зводяться десь там під Карпатами.

Справа в тому, що за старою путивльською топографією храм стоїть не у місті, а за його межами. Це західне передмістя було однією з “діаспор”, “місцем компактного проживання” українців, яке прилягало до центрального масиву Путивля. Нині, для сучасного райцентру держави Україна, все це звучить екзотично, однак і Львів колись був польським містом, а Чернівці австрійським. А тут – Росія, причому стара, історична, більше навіть археологічна (на жаль, потенційно, бо справжніх розкопок не проводять уже кілька десятиліть).

На цьому фото добре видно, що вулиця з умовно “верхнього міста” до колишньої “української слобідки” помітно спускається. Тобто, була та слобідка якщо не “під горою”, то точно “під пагорбом” з найвіддаленішими міськими укріпленнями, від яких і сліду давно не лишилося. Тут і досі царює типова сільська забудова, цементуючи собою історичний краєвид зі стрункою Кам’яно-Микільською церквою – головною героїнею мого сумбурного посту.

Кам’яно-Микільською її назвали на противагу дерев’яним Микільським церквам, які також були в Путивлі. Це традиційна ситуація: скажімо, у Козельці була своя Кам’яно-Микільська церква на противагу своїй дерев’яній Микільській. А от назва, під якою путивльський храм увійшов до путівників – Миколи Козацького – звучить досить дивно і може мати, на мою думку, два вірогідних пояснення.

Або це справді давнє найменування і вказує воно на прив’язку споруди до українського, “козацького” передмістя – на противагу російському місту Путивлю. Або маємо справу з пізнішим сприйняттям виразно української архітектури храму і її проекцією на загальний образ “козацької старовини”. Проекцією романтичною, але й кумедною з огляду на справжню путивльську історію.

На жаль, це майже все, що я можу сказати про минуле пам’ятки. Скупа історико-архітектурна характеристика, наведена нижче, пояснює небагато – хіба, прив’язує об’єкт до перших післяапостолівських років, доби “Правління гетьманського уряду” від Анни Іоаннівни, татарських набігів на південні українські і російські рубежі, мініховських проходів на Крим і пов’язаних з ними тяжких повинностей, від яких стогнала Україна. Тим не менш, церкву таки побудували досить швидко, а як на мій особистий смак – і досить вправно.

Від найпершого разу, коли я цю споруду побачив, не можу позбавитись підсвідомого відчуття чогось морського, океанського, образу стрункої бригантини, яка розсікає зелені хвилі навколишніх садків курсом на схід. Повторюся: тутешня одноповерхова забудова дозволяє вповні насолодитися цим дивовижним, а головне автентичним відчуттям – тим самим, що й сто чи двісті років тому.

Історики архітектури і навіть просто будівельники легко розкладуть цю магію по поличках. Храм двоповерховий, відносно неширокий, стрункий, з високою домінуючою вертикаллю “головною мачти”, яка не поглинає, проте, ані “носа”, ані “корми”. На “кормі” вже у 1770-х надбудована (точніше, добудована) так само висока й струнка дзвіниця. Зроблено це дуже вдало – “корабель” з “одномачтового” став “двомачтовим”, гармонійно компенсувавши нову вертикаль невеликим подовженням “корпусу судна”. На щастя, жодних інших помітних прибудов тут немає – не беручи до уваги комічної труби від сучасного обігрівача, яка ніби пародіює своїх потужних сусідок-“мачт”. Щоб не збиватися з образу, вважаймо її “корабельним флагштоком”.:)

Я знаю, читачі, поведені на християнських аналогіях, вбачатимуть у моїх морських візіях свій підтекст. Звісно, мовиться не про пагоду, а про православний храм, тож всі варіації на тему “церква – корабель, що прямує до спасіння” мають своє законне теологічне обгрунтування і навіть право на прив’язку до конкретного путивльського Миколи Козацького.

Але я невіруючий, християнський символізм для мене значимий через призму історії мистецтва, культурології чи, вужче, пам’яткознавства, а не особистого психологічного досвіду. Тому, дорогі мої херувими і серафими, простіть мене за те, що “море” у моєму викладі (а до того – у моєму сприйнятті) є дійсно морем, справжнім, безмежним і вітряним – таким, яким бачив його кожен з нас, торкався його хвиль і відчував солоний присмак морської води своїм власним, некупленим і невіртуальним язиком.

Можете сміятися, але чомусь біля оцих жовто-білих “бортів” з двома рядами “ілюмінаторів” я щоразу згадую, що тотально піщані Чернігівщина-Сумщина колись були прадавнім дном прадавнього океану і навіть динозаври тут жили специфічні – водоплаваючі. Бригантин тоді, звісно, не було, але хвилі над путивльськими просторами перекочувалися такі самі, що й зараз перекочуються десь далеко на кінцях неньки Євразії. Ще раз прошу вибачення за фантазію – я їй несуворий хазяїн:)))

Ступаючи через поріг головного входу, не перестаєш дивуватися майстерності архітектора. Від дверей йде короткий притінений коридор до теплої церкви-“трюму”. Посаджена вона низько, сама невеличка, недавно розмальована і якась така малоцікава.

Водночас, одразу за тим самим порогом праворуч і ліворуч симетрично піднімаються граціозно вигнуті коридорчики-“ванти” з дерев’яними дошками сходинок і так само дерев’яними рамами невеличких вікон-“ілюмінаторів”. Кожна рама вправно ріже білий світ на дев’ять шматочків.

Нагорі одне й те саме. Над головою йде у височінь дзвіниця: подивитися на неї можна крізь ляду у дерев’яній стелі над майданчиком, куди виводять сходи. Масивні давні двері верхнього храму неодмінно на замку і попа з ключем традиційно на місці немає. Часу на пошуки, не менш традиційно, немає також.

За дверима найцікавіше. Верхній, холодний храм пробивається крізь щілинки кованих стулок промінчиками-ліхтариками і обіцяє справжнє чудо – залитий сонцем радісний простір з отією самою автентичною “орнаментальной росписью”. Буратіно так не хотів відкрити чарівні дверцята в комірчині тата Карло, як мені кортить побувати у верхньому кам’яному Миколі. Надто ж ДО того, як його розмалюють у канонічному стилі адепти місцевої безальтернативної МП.

Сподіваюся, колись мені це вдасться.