1992 р. Розсипані перли українського намиста

За кілька кілометрів від Миролі, у глибині прикордонних букових лісів міститься колись багатолюдне село Прикра. Місцева церква присвячена архангелові Михаїлу. Побудована 1777 року. Тутешня ікона „Святий Миколай” (XVI ст.) належить до найцінніших на східній Словаччині. Вона творить один ряд з подібним іконописним твором з Макунова (львівський Національний музей) та іконою невідомого походження, що зберігається в краківському Національному музеї (№ XVIII-6). Яскравий колорит гармонійно поєднаних червоного, синього й білого кольорів на золотому тлі допомагає створити образ охоронця людей. Про доброго пастиря говорить і текст Євангелія в руці святого (Йоан, 10, 11,12).

Збережено іконографічну схему, яка продовжує візантійські й давньоруські традиції. Центральна благословляюча фігура з обох боків доповнена чотирма клеймами. З них для нас особливо цікава сцена „Св. Миколай рятує невинного перед стратою”, де ката представлено в подобі тогочасного польського вояка. Таке розуміння постаті ката ми вже бачили на деяких попередньо розглянутих іконах з близькими мотивами, отож ідеться про аж ніяк не випадкове явище. З технічного боку додержано всіх тодішніх обов’язкових вимог (ковчег, пластичне тиснення орнаментів тла та рами і т.ін.).

XVII століттям датована решта ікон, розміщених тепер на стінах нави. Одні з них дають своєрідне спрощене трактування, що завершує попередній етап розвитку („Спас нерукотворний” з мушинського кола, лінеарно-орнаментальний „Святий Миколай”), інші є прикладом народного осмислення образу святого („Архангел Михаїл”), що приводить нас до нового розуміння традицій під впливом змінених культурно-політичних умов(„Христос-учитель з апостолами”, „Святий Миколай-єпископ”). Для цих останніх творів характерна мигдалеподібна форма лиця з виразними очима, які домінують у композиції. Тіло модельоване відтінками рожевого кольору, місцями густішого. На тлі та драпуванні переважає темно-синій, червоний і золотий кольори. Складки одягу намічені чорними або синіми лініями. Спосіб моделювання та обрамування центральної частини ікони додатково прикріпленими вузенькими рамками, фігури на клеймах дають підстави стверджувати авторство одного іконописця або однієї майстерні.

Ці дві прикрянські ікони належать до ряду вже згадуваних творів з Крайнього Чорного та Миролі. Тип ликів із загостреною бородою, започаткований на іконах Івана Маляра в першій половині XVII століття, дістав тут своє продовження та, зрештою, і своєрідне завершення. У дальшому розвитку іконопису на Східній Словаччині та за її межами з чимось подібним більш не стикаємося.

Іконостас має чотири ряди. За межі традиційного розуміння зображення виходить сцена „Різдва Христа”, де пастухи, вбрані в типову народну ношу, вітають дитину (близьке до цього розуміння такої ж сцени знахрдимо, наприклад, і в творах сусідньої Миролі).

Автором деяких ікон міг бути місцевий дяк Іван Югасевич-Склярський, котрий, крім збирання усної народної творчості, займався малюванням.

Джерело: Ґрешлик В. Розсипані перли українського намиста. – Пам’ятки України, 1992 р., № 1, с. 34 – 42.