Загальні зауваження

Людмила Міляєва

Особливістю декоративної системи Потелича є сміливість, з якою майстри ставляться до площини стіни. Архітектурна компактність зрубу мнслиться як єдине ціле до початку залому, де межа розпису відбита фризом, що складається з голівок і крил херувимів. У цьому розумінні в храмі спостерігається архітектурний взаємозв’язок основних елементів будови і стінопису. Зберігаючи за кожною композицією, циклом композицій і стіною (в свою чергу) повну самостійність, майстри не входять в протиріччя з архітектурою. І, хоч вони часто нехтували симетрією, врівноваженістю асиметрії (північна стіна), ритмом, силуетом, користувалися різномасштабністю постатей людини, все ж добивалися єдності цілого завдяки спільності декоративних і просторових принципів, послідовно здійснених у храмі. Колорит і вся система образотворчих прийомів у храмі єдині, незважаючи на всі нюанси, що виникли з індивідуальних особливостей творчості майстрів або із змісту творів.

Велику роль в ансамблі відіграє те, що всі майстри однаково розуміють зв’язок зображення з площиною стіни, принципи монументального синтезу архітектури й живопису, вироблені з сивої давнини в українському мистецтві або ж занесені у XVII ст. в інтер’єри храмів з народного житла. При цьому в Потеличі поєдналося умовне, площинне уявлення простору, що мало багато архаїчних рис, з досить чітким розумінням об’ємів людського тіла.

Майже всі малюнки північної та західної стін (окрім «Деісуса») мають досить складне архітектурне тло. На відміну від творів XVI ст. основним елементом в ньому є не стіна з баштами й павільйонами, а архітектурні споруди, що відтворюють міські умовні ансамблі. Архітектурним «задникам» підпорядковані групування постатей. Існує певна конструктивна виправданість архітектурних мас у відповідності з дією, яка розгортається в сюжеті. Групи людей, закомпоновані на світлому тлі споруд, створюють монолітну цілісність, що допомагає глядачеві подолати роздрібненість і багатолюдність сюжетів «страсного» циклу. Розташування постатей часто підкреслює умовну «зворотну» глибинність, Цар Соломон. яка не суперечить архітектурним площинам інтер’єра.

Архітектурний характер обрамлення «Деісуса» і «Пророків» обумовлює їхнє життя на стіні. Аркатурно-колончатий пояс настільки органічно поєднується з дерев’яною архітектурою, будучи природною частиною фасаду дерев’яного храму, що в інтер’єрі він сприймається як цілком виправданий мотив. Білі колонки надають ансамблю необхідну легкість. яка гармонійно поєднує обрамлення з малюнком. Якщо подібна аркатура оперізувала єдиною стрічкою частину північної стіни, олтар і південну стіну, вона вносила в ансамбль ритмічну розрядку, яка допомагала зв’язати воєдино всі різномасштабні зображення храму. Паузи, що виникали, коли погляд зупинявся на найбільших зображеннях, виправдувались значенням окремих сюжетів в ідейному задумі розписів.

І все ж автори стінопису досить сміливо поставились до розміщення на стіні зображень. Надто вільно й невимушено розташовані сюжети в інтер’єрі: іноді навіть здається, що зміст композиції домінував у свідомості художника над почуттям ансамблю, настільки несподівано поєднуються деякі зображення. Може здатися, що місце того чи іншого сюжету визначалося без врахування решти розписів. Очевидно, елемент імпровізації у майстрів справді був розвинений не меншою мірою, ніж у народних малярів. І тому їх не бентежила ані невідповідність масштабів, форматів окремих композицій, ані відсутність їхньої формальної супідрядності. Особлива чутливість до спільності декоративних принципів, які визначають творче бачення, допомагала майстрам, як і народним художникам-декораторам, імпровізуючи, досягати тієї єдності, яка може бути доведена лише логічним аналізом.