Місто Потелич і його історія

Людмила Міляєва

Ми розглянули основні тенденції української художньої культури кінця XVI – першої половини XVII ст., лише побіжно зупинившись на монументальному живопису цього періоду. Стінопис найбільше не милувала доля. Саме тому такий великий інтерес викликає єдиний уцілілий ансамбль першої половини XVII ст. – розписи дерев’яної церкви св. Духа в с. Потеличі. Економічне і соціальне життя Потелича настільки типове для згаданої епохи, що варго зупинитися на ньому докладніше.

Церква св. Духа розташована в прикордонному селі Потеличі Нестеровського району Львівської області. Важко, дивлячись на маленьку одиноку церкву, що височіє на пагорбі над ставком, на цвинтар з похиленими кам’яними хрестами, що ловростали в землю, на вузьку єдину вулицю невеликого села, уявити, що колись тут було чимале місто, яке жило бурхливим економічним і політичним життям. Протягом кількох століть його ремісницько-селянське населення мужньо і героїчно відстоювало свої громадянські, соціальні н національні права. Історія міста стає ключем до аналізу розписів церкви.

Пам’ятки архітектури Потелича, зруйновані порівняно недавно, та історичні документи, що відбивають життя міста, привертали до себе увагу істориків ще з минулого століття. Є. Горницький у своїй праці «Записки топографічно-історичні о стародавном місточку Потыличи» [«Зоря», 1890, стор. 191 – 222] ретельно вивчив економічні умови розвитку міста, зробив ряд цінних етнографічних спостережень. В. Січинський в монографії «Будівництво міста Потилича» [«Записки Наукового товариства ім. Шевченка», CXIVII, Львів, 1927, стор. 104 – 128] розширив соціально економічну картину життя міста і на цьому фоні переконливо реконструював його архітектурний вигляд. Як уже згадувалося, жоден з дослідників до 1939 року не звернув уваги на стінопис потелицьких храмів.

Потелич (Потилич, Телич, Подтелич, Підтилич) був одним із крупних економічних центрів Любачівського староства, Белзького воєводства у XVI – XVII ст. [Географічне положення: 50°8’30” півн. широти, 41°10’15” східн. довготи]. Люстрація 1563 р. свідчить, що “Pothilicz miasteczko nad rzekoj Thilica liezącze które przinalieźi do starostwa Liubacziwskiego” [Потилич – містечко що розташоване над річкою Телиця і належить до староства Любачівського; Жерела до історії України – Руси, т. III. Львів, 1900, с. 242]. Датою заснування поселення вважають 1262 рік, названий Іпатьєвським літописом, де йдеться про місто «Телич» [Полное собрание русских летописей, т. II. СПб., 1908, с. 857]. «Шематизми» Перемишльської єпархії відносять виникнення Потелича до 1243 року [Січинський В., с. 104]. Длугош надає такі відомості про місто: “Potylicz, monsaltus terrae Belsensis, qui a fluvio PotyHcz alluitur et oppido sui nominis imminet, in quo quondam arx notablis habebatur” [Потилич, висока гора в Белзькій землі, річкою Потнлнчем оточена; цим ім’ям назване місто, в якому є певний визначний замок; Горницкій Є., с. 206; Січинський В., с. 105]. Проте, окрім залишків твердині й городища [Шараневич И. Исследование на поли отечественной истории и географии. Литепатурный сборник галицко-русской матицы. Львов, 1869, с. 126] та відомостей польського історика XV ст. Яна Длугоша, не маємо достовірних даних про поселення Потелич і його матеріальну культуру до кінця XV ст.

Дані кінця XV ст. переконують нас у тому, що це був час пробудження економічних і торгових сил міста. Природні багатства, вигідне географічне положення чимало сприяли розвитку промисловості й ремесел: гончарна глина, білий пісок, необхідний для гутного виробництва, вапно, буре вугілля, ліс – все ставало в пригоді міській економіці. У 1498 році в Потеличі було введено магдебурзьке право, а король Ян Ольбрахт виділив потелицьке войтівство Мартину Бронєвському [Горницкій Є., с. 106]. У 1502 році, як свідчить грамота короля Олександра, Потелич пережив татарський погром; він приніс великі збитки міському господарству. Певне, шкода була настільки велика, що король звільнив місто від податків на шість років, від пошлин на два роки, від «чопової» повинності на рік [Горницкій Є., с. 106; Січинський В., с. 108; Słownik geograficzny królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, wydany pod redakcji) Bronisława Chlebowskiego, Władysława Wawelskiego… według planu Filipa Sulimierskiego, t. VIII, Warszawa, 1887. s. 380].

До 1519 року, як свідчать документи, Потелич швидко відновив своє міське життя. Привілей Владислава IV [Сигізмунда 1 ??] дозволяв влаштовувати в Потеличі чотири ярмарки, недільні торги і вільні вибори радника. Привілей 1523 року зберігає і підтверджує права потелицьких громадян, магдебурзьке право, забороняє торгувати і влаштовувати ярмарки на околицях міста, дозволяє збудувати на ринку ратушу й костьол [Słownik geograficzny…].

Матеріали XVI ст. допомагають уявити соціальний склад населення міста, в якому бурхливо розвиваються ремесла. За реєстром 1578 року ремісничо-міщанське населення має дуже різноманітні професії, які свідчать про темп міського життя Потелича: 27 купців з пекарями, 50 гончарів, 14 ковалів, 6 кушнірів, 8 ткачів, 19 шевців, 10 різників, 12 пивоварів, 7 купців, 2 кравці, 2 солодовники, один бондар [Грушевський М. Історія України – Руси, т. VI. К. – Львів, 1907, с. 137]. Ревізія 1564 року згадує двох золотарів, двох сідлярів, одного муляра [Жерела до історії України – Руси, т. III. Львів, 1900, c. 242 – 250]. У Потеличі існувало дві гути, ґуральня, воскобійня [Жерела, c. 250]. Але провідною галуззю виробництва було гончарство. Вперше згадані в документах 1502 року, гончарі в середині XVI ст. об’єдналися в цехову організацію [Січинський В., с. 106], вона затверджується королівським указом у 1615 році і підтверджується у 1649 та 1729 роках [Dodatek do Gazety Lwowskiej. 1853, cz. 27]. Гончарі у місті становлять досить значний соціальний прошарок, заселяючи цілу «гончарську» вулицю [Жерела, c. 242].

Статут гончарського цеху має багато колоритних рис. Членом цеху міг стати гончар, який витримав іспит, зробивши «гарнець на три п’яді й три пальці, такий же жбан, покришку до гарнця; ринку, в котрій би усмажилося дванадцять кіп яєць і масла, в потрібній кількості, миску, щоб та страва умістилася». Той, хто вступав до цеху, повинен був пригостити дванадцятьох майстрів, які стежили за його роботою, заплатити грошима й натурою в цех і цеховому майстрові [Dodatek do Gazety Lwowskiej. 1853, cz. 27]. Вказівка на те, що в цеху є десять товаришів, свідчить про високу кваліфікацію майстрів. І хоча потелицькі міщани, які возили крам, звільнялися від «мита по всій державі» [Січинський В., с. 109], податки на все селянсько-ремісниче населення міста щорічно зростали.

«Люстрації» скрупульозно переписують всі податки. Ними обкладається весь трудовий люд міста. Особливо великі вони в гончарів, які мають платити грошима й натурою. Цех повинен був дати: «…посуди полив’яної гарнців великих і малих, тиглів, ринок кіп шість, простих гарнців… три копи, кахлей полив’яних кіп шість. Та ще кахляну піч, куди вкажуть, мусять виставляти кожні три роки» [Січинський В., с. 109]. Староста Любачівський пропонував вжити додаткових заходів для збирання податків, вважаючи, що не всі можливості використані [Жерела, c. 242].

Потелицькнй війт намагався одержати максимальні прибутки з городян [Горницкій Є., с. 208]. Незважаючи на те, що місто мало своє самоврядування і в ньому брали участь українці, його класовий характер очевидний. Гра мота 1523 p. проливає світло на роль українського населення міста в самоврядуванні: до трьох радників римсько-католицької віри приєднати четвертого «русина» з людей «достатних, доброї честі і слави» та одного із селян-крамарів. Населення виступало проти утисків, звертаючись безпосередньо до короля. У 1603 році війту Юрію Бронєвському королівським указом заборонено порушувати права потелицьких городян [Горницкій Є., с. 208; Січинський В., с. 109]. Одначе це не завадило потелицьким керівникам прибирати до рук прибуткові статті міського виробництва. Ще в 1564 – 1565 роках одну з гут разом із належними до неї землями купив війт за королівською згодою [Жерела, c. 250]. Про соціальну й національну боротьбу свідчить багато документів, які є в розпорядженні істориків. Вони пояснюють бажання українського населення, а в його руках була зосереджена велика частина виробництва, ствердити себе, своє значення в забудові міста в XVI – XVII ст. Архітектурне обличчя міста, без сумніву, визначали не лише цивільні, але й культові споруди.

Визначити кількість українського населення в місті досить важко, але якщо зважити, що протягом XVI – початку XVII ст. городянами зводяться чотири православні церкви з дзвіницями, один костьол і каплиця, слід гадати, що українці становили переважну більшість. (За даними XIX ст. в Потеличі було 493 католики, 2131 православний, 303 євреї, 2 особи іншого віросповідання [Słownik geograficzny…].) Є відомості про чотири дерев’яні церкви, що були колись у Потеличі: Святодухівська (1502). Троїцька (1593), Різдва богородиці (до 1607) [Горницкій Є., с. 192; Січинський В., с. 120, 124; Драган М. Українські деревляні церкви, ч. I, Львів, 1937, с. 51, 53, 73, 98; Свенціцкий І. Тематичний уклад стінопису церкви св. Юра в Дрогобичі. – «Літопис Бойківщини», 1938, № 10, с. 223; Polska w krajobrazie i zabytkach, t. II, Warszawa, 1930, с. 57; Spiss T. Wykaz drewnianych kościołów i cerkwi w Galicyi. Lwów, 1912, с. 57 – 58; Шумицький М. Український архітектурний стиль. К., 1914, с. 25] і церква Миколая, яку, за легендою, зруйнували 1709 року шведи. Агресія шведів завдала відчутного лиха місту.

Більшість пам’яток архітектури Потелича існувала ще в XX ст. Найвизначнішою спорудою в місті була Троїцька церква. Розташований в районі ринку храм називався «церквою на місті». З напису над дверима дату його закладання визначають 4 травня 1593 року [Січинський В., с. 120]. Церква, очевидно, відігравала велику роль у міському житті, про це говорять і її розміри. Серед творів дерев’яної архітектури вона є виключним явищем. Площа її (21,8:9,28) дає право зачислити храм до найкрупніших споруд XVI ст. Тридільна невисока будова [Січинський В., с. 121] підкреслювалася велетенською вежею-дзвіницею двадцятиметрової висоти, яка була головною домінантою міського ансамблю. Інтер’єр церкви був прикрашений розписами, І. С Свєнціцький датує їх кінцем XVI ст. Первісний іконостас, зовсім зіпсований в пізніші часи, відзначався великою художньою вартістю ікон. У ньому відчувалась рука майстра з тонким художнім смаком [Кonstantуnowiсz J. Ikonostasis. Prospect. Lwów, 1939, с. 238 – 239].

З південного боку ринку стояла церква Миколая, а в передмісті – церква Різдва богородиці. Разом із Підгірською церквою Святого Духа і дзвіницями вони надавали мальовничого силуету місту, органічно поєднуючись з його дерев’яною забудовою. У XVII ст. в Потеличі був дерев’яний костьол і дзвіниця на «Городищі» [Січинський В., с. 125]. В’їзд до міста зі сходу й заходу був позначений двома кам’яними стовпами, які В. Січинський датує XVII ст. [Січинський В., с. 126].

Потелицькі міщани, як відомо, не лишилися осторонь героїчних подій середини XVII ст. Українська самосвідомість ремісників і торговців міста розвивалася в єдиному річищі національно-визвольних подій, що вирували на Україні. Діяльність городян вражає своєю цілеспрямованістю в роки загального піднесення. У 1648 році шлях Богдана Хмельницького зі Львова до Замостя пролягав через Потелич (Львів, Збойськ, Куликів, Жовква, Магерів, Потелич, Рава, Томашів). У церкві Різдва було євангеліє, в якому зберігався запис про те, що в Потеличі перебував Богдан Хмельницький [Січинський В., с. 110]. Об тім свідчить і митрополит Л. Кишка: «Occiditur in oppido Potylice religiosus Chelmensis Siedlecki eo quo praedicaverunt in templo Iatine, a cosacis anno 1648» [Петрушевич А. С. Сводная галицко-русская летопись. 1600 – 1700. – Сборник галицко-русской матицы. 1872 – 73. Львов, 1874, с. 101]. Козаки з полку Небаби, захоплені в полон поляками під Томашевим, розповідали, що Хмельницький вислав їх з-під Потелича. Козацтво в Потеличі зустрічало найенергійнішу підтримку українців. Про це красномовно розповідають скарги польського духівництва. У 1649 році ксьондз Григорій Шимкевнч засвідчує повстання потелицьких міщан. «Багатолюдна юрба повстанців простого народу з козаків просувалася до Замостя… з цього скористалися потелицькі міщани. Вони під іменем козаків напали на костьол і спустошили його…» Міщан очолило православне духівництво в особі Ісаака, «poponem ecclesiae ritus graeci», та Ілька Процика, «poponem nagunej cerkwi», тобто церкви св. Духа, яка нас особливо цікавить [Жерела до історії України – Руси, т. V, 1901, с. 33].

За легендою, церква св. Духа була збудована на кошти гончарів. Усні перекази і документи пов’язують її історію з гончарським цехом. І не дивно, що вона протягом кількох віків була оплотом боротьби за волю. До 1849 року в ній зберігалися козацькі гаківниці, вилучені тільки при австрійській облозі [Січинський В., с. 126]. У 1709 році вона була свідком боротьби зі шведами. «Сей раб божий, – записано в одній з приходських книг, – Максим скончал живот свой от старости своей, было больше як лет 66, затяг сокирою в голову от незбожных геретик тоесть шведов при храме С. Духа… Того ж дня и годины Адама Гончара шпадою сколов и сокирою два разы в голову затяв…» [Горницкій Є., с. 192]. Як видно, гончарі Потелича шукали собі рятунку за стінами своєї церкви аж до XVIII ст. Крупний гончарський цех Потелича, очевидно, складався переважно з українців. їм часто доводилось терпіти приниження з-за католицької орієнтації церкви. У статуті 1649 року значиться, що на чолі цеху обов’язково мають бути поляки. «Цехмістрами повинні бути два поляки» [Dodatek do Gazety Lwowskiej. 1853, cz. 27].

Як всі цехові організації середньовіччя, гончарський цех Потелича мав релігійне забарвлення. Церковні церемонії були обов’язковими для членів цеху і тому, природно, виникали непорозуміння, що змушували українців з цеху відстоювати свою національну незалежність. Цехмістри, на противагу всім членам цеху, були «volni od dany» [Жерела до історії України – Руси, т. III. Львів, 1900, с. 250].

Спорудження святодухівської церкви було найнаочнішим актом самоутвердження потелицьких гончарів-українців. її історія невіддільна від історії міста XVI – XVII ст. Це тим важливіше, що місто у XIX ст. вже фактично не існувало. Національно-визвольні війни, турецькі навали, шведи дуже підірвали його виробництво. У XVIII ст. спостерігається прогресуючий занепад міського життя Потелича; його не змогло відродити і фаянсове виробництво, що виникло тут у XIX ст. Нині церква гончарів і дзвіниця Троїцької церкви – єдині архітектурні пам’ятки стародавнього Потелича. У 1920-і роки було розібрано церкву Різдва богородпці. Троїцька церква лишалася до 1937 р., в якому її зруйнували, побудувавши натомість муровану. Тоді ж було знищено і її настінні розписи [П. Г. Юрченко і Г. Н. Логвин під час експедиції 1952 р. бачили у старости нинішньої церкви Тройці фотографії стінопису. Автору відшукати їх не пощастило].

Дерев’яний храм стоїть на невеликому пагорбі, біля підніжжя досить високої гори. Звідси й друга назва церкви «Підгірська». Урочище, де стоїть церква, з давніх-давен називають «Гончарами». Завдяки вдалому розташуванню біля ставка і річки, церква має дуже мальовничий вигляд. З боку міста, із заходу, вона сприймається в сильному ракурсі на тлі гори. Якщо обходити навколо церкви, її силует добре читається на тлі неба, або, проектуючись, на оповитих синявою далеких пагорбах.

«Гора, при ко трой стоит тая церква, – пише Є. Горницький, – була колись ціла лісом вкрита, то будували тую церковь на місці; зрубували дерево на місці, тесали и так поставили» [Горницкій Є., с. 192]

Церква належить до найдавніших дерев’яних будівель, що збереглися на Україні.

Ми не маємо досить вірогідних даних про час її заснування. В. Січинський вважає вказівки в «Шематизмах» Перемишльської єпархії на 1502 рік переконливими [Січинський В., с. 114], приймаючи їх як справжню дату спорудження церкви. Він посилається на копії архіву потелицьких церковних книг, котрі вказують під датою «1555», що святодухівська церква побудована на місці колишньої церкви Бориса й Гліба [Копія церковної книги поч. 1726 р. є у Львівському державному музеї українського мистецтва, інв. № 39730/1]. У праці «Деревляні дзвіниці і церкви Галицької України XVI – XIX ст.» (Львів, 1925, с. 45) він наводить дати 1502 і 1505, не висловлюючи свого певного до них ставлення. Більшість дослідників дерев’яної архітектури, зважаючи на архаїчний тип церкви, умовно вважають вихідною датою 1502 рік. П. Юрченко в «Нарисах історії архітектури Української РСР» датує церкву серединою XVI ст. [Нариси історії архітектури Української РСР, К., Вид-во літератури з будівництва і архітектури, 1957, с. 218], в II томі «Історії українського мистецтва» у статті «Архітектура» – XVI ст. (с. 82). М. Драган гадає, що вона збудована в першій половині XVI ст., а дату «1502» бере під сумнів [Драган М. Українські деревляні церкви, ч. I. Львів, 1937, с. 145]. Перший, хто звернув увагу на храм, був А. Лушпннськнй, що 1920 року опублікував рисунок церкви [Лушпинський А. Деревляиі церкви Галичини XVI – XVII ст. Львів. 1920, XXVIII]. Після нього В. Січинський у 1925 році опублікував обміри храму – план і розріз олтарної частини [Січинський В. Деревляні дзвіниці і церкви Галицької України XVI – XIX ст., Львів, 1925, с. 45], повторивши їх у виданні 1927 року – «Будівництво міста Потелича». 1937 року було надруковано зведену працю М. Драгана про українське дерев’яне будівництво і в ній подано план та поздовжній розріз церкви [Драган М., т. 2, с. 45]. У 1958 році П. Г. Юрченко провів археологічний обмір храму.

У плані храм складається з майже квадратної (6,79: 6,85) нави, до якої з заходу прилягає майже квадратний притвор (4,96: 5,08), а зі сходу – гранчастий олтар [В. Січинський вважає, що під час ремонту 1736 р. (див. нижче) було дещо збільшено середній зруб (збереглися сліди колишньої передолтарної арки і зменшений олтар)]. Олтарний зруб майже однакової ширини з притвором. З півночі й півдня олтаря влаштовано дві невеликі прямокутні ніші – рудименти апсид. Як вважає Драган, вони є наслідком впливу просторової організації триапсидних хрестовокупольних мурованих храмів на дерев’яне будівництво [Врангель Н. Н. Южнорусское искусство. – И. Грабарь. История русского искусства, т. V. История скульптуры. М., (1910 – 1915), стор. 51 – 52]. Бабинець церкви перекритий пласкою стелею, нава – квадратним пірамідальним верхом з заломом, олтар – восьмигранним верхом з заломом [Драган М. Українські деревляні церкви, ч. I. Львів, 1937, с. 79].

Давній силует споруди важко реконструювати. Можливо, він був лаконічніший, маючи всього один пірамідальний квадратний у основі верх. Спочатку храм був критий гонтою [За Січннськпм, він стояв під гонтою до 1923 р. (с. 45), за Драганом – до 1910 p., (т. І, с 145)].

Потерпіла від воєн і постаріла від часу церква ремонтувалася у 1736 році «майстром тесельського куншту» Казиміром Домініковичем. Він зробив «6 підвалин», нову баню і восьмерик с віконцями.

«На четирех кватирах старої будови, на котрих давав нову шатню і лати до них нові і коронки над вікнами вісімки… і на тій великій копулі маленька зелена копулка куншту гончарського старосвітського взірця і на тій же кулі хрест желізний на кшталт… осадив хрест найбільший запровадив щасливо. Хрест з Немирова добрих ковалів з проміннями. Кратки, котрі були старі, повипадали і ланцюшки з кобилками на взір перантів желізних прибив на вісімці для забезпечення від вітру над віконцями зі сходу і заходу. Вставив 4 віконця в олові, також роблені в Немирові. За те мені дав св. Духа парох о. Дуркалевич 24 злотих польських, крім трунку і легуміни».

Далі «репарував паперть, т. є. опасання з переду церкви і трема ганками. На тім же будинку щит з гзимсами і на тім гзимсу, що на верху паперт з двома копулками – куншту гончарського коштовно зроблено. На штильберку хрест передній меншин. Дах на бабинці побитий новий. Над олтарем репарував» [Горницкій Є., с. 115].

Сліди ремонту і тепер чітко простежуються в церкві у олтарі та в четверику нефа і на південній стіні. У візитації 1739 року епископа холмського значиться:

«Сама церква в стінах і дахах добра, на ній хрестів желізних три, дзвіниця також добра, порядна, на котрій дзвонів 4 і хрест желізний. До тої церкви дверей двоє: одні з заходу, завіс двоє через цілі двері і в кратах желізних, замків 2, колодок 2 добрих. Другі двері на полуднє, на котрих завіс 2 через цілі двері в крати роблені і т. д. В тій церкві вікон 2 тафльових, одно на полуднє, одно на північ, в олтарі великім одно в дерево оправлено з кратами, з надвору прибитими. У великій церкві вище вгорі вікон 2 – одно зі сходу, друге з полудня. Під самою банею в тій же церкві вікон 4, оправлених в олово. В паперті то є в бабинці в дерево оправлено 2: одно з полудня, друге з півночі. Рік заложення вперед 184 р. або і більше» [Горницкій Є., с. 116].

Таким чином, холм-ськиіі епіскоп вважає, що церква св. Духа споруджена у 1555 році або трохи раніше.

Цікавою особливістю церкви, її пропорцій, є те, що висота нефа в ній до залому рівна ширині храму. Завдяки цьому площини стін мають форму квадрата, рівного площі головного приміщення в плані. Ще однією характерною рисою церкви є похилість підлоги храму в бік західного входу. (Другий вхід з південного боку нави). Бабинець освітлюється лише двома маленькими віконцями, нава – трьома: з них – двоє розміщені з південного, а одне – з північного боку. В олтарі – чотири маленькі віконця, по одному на кожній грані, окрім східної. Завдяки невеликій кількості маленьких вікон площини стін були зручні для розміщення розписів. У церкві на стінах є два написи: на західній стіні нави прочитана вперше Є. Горницьким дата «1628» (АХКИ). Він писав: «Хоть там багато позатираних букв, однак можна ще рок прочитати: «АХКИ» [Горницкій Є., с. 192]. Г. Н. Логвин її читає, як «1620» (АХК), вважаючи останню літеру (И) елементом непрочитаного Є. Горницьким слова МЦА (місяця), за яким іде «…августа десятого дня…» Решта напису майже зітерта. Другий напис зроблено на південній стіні бабинця. Розміщений в чотири рядки, він має 3 м 54 см довжини. Ного текст розшифрував Г. Логвин. З його згоди наводимо цей напис:

«Ро(ку) АХМЗ (1647) мца авгу(ста) десятого дня на с(вя)того му(ченика) архидиакона Лаврентия преставися раб (бо)жій Григори(й) Скеллевско(й) где… лого… дик… ни ему б (о) же вечную пам(ять)»

Є. Горницькнй бачив у церкві помяник 1659 року.

Церква, сучасна їй невелика дзвіничка, паркан, хвіртка й ворота, /А на стор jj увінчані керамічною кулею з хрестом, гончарські склади, що розміщувалися на подвір’ї, становили самобутній архітектурний ансамбль. В церковній книзі, що зветься “Xiega spisana wszystkich Legacyi Cerkwi Podzorney Potylickiej Założenia Ducha Świętego a przed tym Xiegat Ruskich SSChliba у Borysa…” досить докладно говориться про гончарські склади. Завдяки чому можна скласти уявлення про своєрідність цього дерев’яного цехового кремля, з яким так безпосередньо була пов’язана на протязі кількох століть доля потелицьких гончарів. Кам’яні хрести на цвинтарі, відполіровані ногами плити, що встеляють вхід до церкви, двері храму із взористим залізним окуттям донині бережуть аромат минулих віків. Стримані й суворі форми інтер’єру храму гармоніювали зі скромним іконостасом XVI ст. Його композицію визначала фігурна арка-виріз, що з’єднувала олтар з навою. Як гадає Я. Б. Константинович, іконостас складався з двох рядів намісних і празникових ікон, завершених розміщеним по центру зображенням «Пантократора» [Кonstantуnowiсz J. Ikonostasy w XVII w. w granicach dawnych diecezji Przemyskiej, Lwowskiej, Bełskiej i Chełmskiej. Próba charakterystyki, cz. II. Materiał optyczny. Sanok, 1930. Кабінет мистецтва. Львівська публічна бібліотека Міністерства Культури УРСР, № 4664, с. 11]. На початку XVII ст. гончарі обновили свій маленький храм. Вони прикрасили іконостас новим, в стилі пізнього Ренесансу, різьбленим порталом з іконою «Спаса Нерукотворного» в різьбленому картуші. Вони додали ікон і розписали стіни, після чого гончарська церква цілком могла позмагатися щодо празниковості й урочистості свого вигляду з міською церквою Тронці. Турботи про храм ніколи не покидали його прихожан, тим більше, що він ставав своєрідним кремлем, який відігравав велику роль у соціально-політичному житті міста. У 80-і роки XVII ст. в Потеличі працювали артіль жовквівських майстрів на чолі з Іваном Рутковичем. У 1682 році йому було замовлено Марією Каровцевою-Петровою «Деісуса» з портретами донаторів для Троїцької церкви. Незвичайна композиція, очевидно, справила сильне враження на потелицьких городян і була повторена художником у 1683 році для Святодухівської церкви [Свенціиька Віра. Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст. К., «Наукова думка», 1966, с. 80]. Нові намісні ікони богоматері (1670) і Пантократора та виконані до них різьблені обрамлення змінили іконостас.

У XVIII ст. інтер’єр церкви багато втратив від переробок. Відчутну шкоду завдано розписам: було частково замінено дошки зрубу, переписано стінопис, що прилягав до олтаря. «Лисиці», що закріплювали зруб, закрили деякі сюжети. У такому вигляді стінопис зберігся до наших днів.