Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба

Богдан Хмельницький

?

2009 р. Межигір’я: на чому стоїть хатинка опозиціонера

Володимир Шаров

Дата: 03.09.2009

За свідченнями учасників будівництва урядових дач на руїнах монастиря, знайдені у 1934 році рукописні фоліанти так і залишилися під землею… Сліди бібліотеки Ярослава?..

Ось уже понад вісім десятиліть поспіль найвищі урядовці України живуть у маєтках, зведених на уламках старовинного Межигірського монастиря й чернечого цвинтаря поблизу Києва. Я писав про це не раз, нині ж приводом для чергової публікації прислужилося нещодавнє розпорядження прем’єр-міністра Юлії Тимошенко про повернення резиденції «Межигір’я» у власність держави.

Що заховано в землях Межигір’я

Двадцять п’ять років тому я вперше почув про драматичну історію Межигірського монастиря, заснованого за часів київських князів, а через тисячу років зруйнованого за наказом очільників комуністичного режиму Радянської України. Безліч унікальних споруд спаплюжено й стерто на порох більшовицькими вандалами. Однак цей монастир було позначено гнівом ще російської імператриці Катерини ІІ, бо ж свого часу саме тут містився духовний центр ненависного Москві Запорозького козацтва.

Мабуть, саме через наказ імператриці ліквідувати обитель ченці колись замурували в підвалі своїх келій монастирську бібліотеку. Ці сховані рукописні книги знайшли в 30-х роках минулого століття під час будівництва урядових дач на місці висадженого в повітря монастиря. Про цю неймовірну знахідку розповів мені колись світлої пам’яті Микола Петрович Візир, який опікувався тоді зібранням старовинних рукописів у Центральній науковій бібліотеці української Академії наук.

Що то були за книги? Без сумніву, серед них лежали козацькі літописи, королівські й гетьманські грамоти, вважав Микола Петрович. А може, і якась частина бібліотеки київського князя Ярослава Мудрого, який мав заміський маєток у Вишгороді – усього за п’ять кілометрів від Межигірського монастиря. Саме там великий князь писав «Руську правду» – кодекс законів Київської Русі, імовірно, користуючись юридичними кодексами Візантії та інших європейських держав.

Саме там Ярослав відійшов до кращого світу, і чому б йому було не заповісти великому сусідньому монастиреві частину тих книг, які за княжим наказом переписували й перекладали з латини та грецької вчені ченці? Однак, за свідченнями учасників будівництва урядових дач на руїнах монастиря, знайдені у 1934 році рукописні фоліанти так і залишилися під землею.

Ця «Межигірська таємниця» насправді є таїною лише для суспільства. Проте вона була відома багатьом діячам науки і культури, з якими мені довелося з цього приводу спілкуватися. Серед них – Борис Олійник, Дмитро Павличко, Лесь Танюк, академіки Петро Тронько, Микола Жулинський, Петро Толочко. І звичайно, у курсі справи були всі українські можновладці, які впродовж останніх вісімдесяти років одне за одними мешкали в маєтках урядової резиденції «Межигір’я».

Кожен з них, мабуть, сподівався жити там вічно. Тож усякий наступний господар Межигір’я наказував знести будинок ненависного попередника й зводив нову садибу. Хрущов, наприклад, розпорядився про знесення будинку Постишева, Щербицький велів зруйнувати дачу Хрущова.

Не порушив традиції і нинішній господар Межигір’я, лідер Партії регіонів Віктор Янукович – сірий будинок Володимира Щербицького зник. В урядовій резиденції на території майже у 140 гектарів головний “регіонал” обжився давно, збудувавши там свою затишну оселю, ще обіймаючи посаду прем’єр-міністра часів президентства Кучми. Однак по завершенні прем’єрської каденції виїжджати з мальовничого Межигір’я Віктор Федорович чомусь не схотів, а про свою тамтешню маєтність особливо не розповсюджувався.

Тільки одного разу, навесні позаминулого року, Віктор Федорович вирішив попіаритися перед черговими парламентськими виборами, і запросив у свою оселю групу журналістів, показав їм дещо зі свого господарства, поспілкувався й навіть зіграв на гітарі.

Хатинка опозіціонера

Проте, триметровий глухий паркан і пильна охорона в епоху Інтернету вже не становлять перешкоди для цікавих очей. У всесвітній мережі можна легко знайти зображення околиць Києва, зроблені космічними супутниками.

На узбережжі Київського водосховища, трохи вище греблі, добре видно територію Межигір’я, яка обрисами нагадує острів Кіпр. На збільшеному зображенні вимальовуються споруди та інші об’єкти резиденції Віктора Януковича, тут же подається їх ретельний опис. Окрім власне будинку, тут є боулінг-клуб, фізкультурно-оздоровчий комплекс з тенісними кортами, басейн і фонтани, штучне озеро з водоспадами, майданчик для гелікоптера, причал на березі Дніпра, підвал для вина та допоміжні споруди – оранжереї, насосна станція, будинки для розміщення персоналу – охоронників, садівників тощо.

За приблизними оцінками експертів, вартість тільки земельної ділянки резиденції «Межигір’я» сягає 300 мільйонів доларів.

Вибір чекіста Балицького

На початку 1934 року Раднарком Української РСР ухвалив рішення про перенесення столиці республіки з Харкова, де більшовицька верхівка перебувала з часів громадянської війни, до Києва. Невдовзі Петровський, Косіор, Постишев, Затонський та інші лідери тодішньої Радянської України з цікавістю оглядали місто. Партійні боси були неприємно вражені численними київськими соборами та церквами. Секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев заявив, що Київ має бути пролетарським містом, а культові споруди псують обриси міста будівників комунізму.

Протягом кількох наступних років у Києві висадили в повітря десятки храмів. Спецкомісію з ліквідації культових споруд очолив керівник НКВС України Балицький. Його відомству було доручено ще одну важливу справу – підшукати затишне місце поблизу Києва для зведення дачних котеджів нових господарів столиці.

Не дивно, що для відпочинку партноменклатури народний комісар обрав саме Межигір’я – мальовниче урочище на березі Дніпра, з трьох боків оточене зеленими пагорбами.

Тисячу років тому ця чудова місцина припала до душі й першому Київському митрополиту Михаїлу, який прибув до князя Володимира з Царгорода. За переказами, грецькі ченці з оточення святителя заснували тут Києво-Межигірський монастир, ровесник Києво-Печерської Лаври.

Свідчення очевидців

Завдяки уже згаданому Миколі Візирю в мене збереглися письмові свідчення кількох учасників тих подій – дружини професора-будівельника Надії Олексіївни Даміловської, архітектора будівельного підрозділу українського ГПУ Ніни Давидівни Манучарової, Густави Єфимівни Сафонової, що працювала в управлінні справами Ради народних комісарів України. Це драматичні свідчення літніх людей, яких важко запідозрити в змові про містифікацію. Усі вони кажуть про знахідку старовинних книг під час знесення споруд Межигірського монастиря.

Надія Даміловська: У підвалі знайдено рукописні фоліанти. “Мій чоловік, професор Даміловський Микола Олександрович, завідував кафедрою архітектурних конструкцій Київського художнього інституту. Він консультував багато новобудов у Києві. Навесні 1934 року його запросили очолити комісію, яка розглядала можливість перебудови споруд Межигірського монастиря для членів уряду України, що переїжджали з Харкова до Києва.

Обстежуючи фундамент однієї зі споруд, комісія натрапила на підвальне приміщення, заповнене книгами. Коли деякі фоліанти дістали і передали моєму чоловікові, він побачив, що це були переплетені рукописні книги. Професор запропонував сповістити про них Академію наук. Однак, представник будівельної організації категорично заперечив, тому що будівництво було терміновим, і просив про знахідку нікому не розповідати”.

Ніна Манучарова: Схованку з книгами засипали. “При обстеженні фундаменту споруди, призначеної для дачі П. Постишева, під знятою підлогою було знайдено схованку із старовинними книгами у шкіряних палітурках. За наказом виконроба, який боявся зриву строків будівництва, книги залишили на місці, а схованку засипали”.

Густава Сафонова: В’язні закопали книги. “На території Межигірського монастиря, де почалося будівництво урядових дач, ми з чоловіком жили з 1934 по 1937 рік включно. Він був головним інженером будівництва урядових споруд при Управлінні справами Ради народних комісарів УРСР. Я працювала там референтом. Будівництво перебувало у віданні органів державної безпеки. Наркомом держбезпеки України був тоді Балицький. Начальником будівництва урядових дач був чекіст Журавицький, на петлицях він носив три ромби. Його заступником був Каллер Олександр Лазаревич, з двома ромбами.

У 1934 році на моїх очах упали стіни Межигірського монастиря. Перший заряд вибухівки лише похитнув його стіни, і тільки другий перетворив його на купу каміння. Люди з навколишніх сіл бачили цей злочин, хрестилися і плакали. Усіма цими роботами керував мій чоловік. Така була його посада. Він був змушений підкорятися своїм начальникам, високим за рангом гебістам, а вони, у свою чергу, були підвладні секретареві ЦК КП(б) України Станіславу Косіору.

На початку 1935 року почалися земляні роботи, ішло перепланування місцевості під будівництво дач для Косіора, Павла Постишева, Григорія Петровського та інших правителів українських земель…

Настав 1937 рік. Давно вже йшли арешти. Щоночі хтось із знайомих зникав. Я тоді була вагітна, чоловік не хотів залишати мене в міській квартирі саму. Я безвиїзно жила на урядовій дачі Косіора, який перестав туди приїздити.

Якось у суботу увечері на територію дач в’їхала чорна тюремна машина й зупинилася біля дачі Косіора. З неї вийшло двоє арештантів. Я стояла біля вікна в неосвітленій кімнаті й бачила, як із цих людей зняли наручники. У супроводі 5-6 рядових гебістів, заступника начальника будівництва Келлера, начальника Лук’янівської в’язниці Михайла Гутмана та мого чоловіка вони попрямували до лісу.

Я хвилювалася за чоловіка й близько другої години ночі вийшла у двір, трохи пройшла й побачила їх усіх біля викопаної ями. Мій чоловік пояснював, як треба загортати кожну книгу в толь (будівельний матеріал), щоб смола заважала воді зіпсувати книги, він казав, що глина, у яку їх закопували, має особливі якості й забезпечить надовго збереження книг.

У понеділок зранку я пішла до того місця. Воно було запорошене жовтим вересневим листям. Біля ялини мої високі підбори ввійшли у свіжий ґрунт. Тут стояла садова лава, фарба на ній ще не висохла.

Чоловік потім розповів мені, що тих двох арештантів розстріляли, щойно вони повернулися до в’язниці”.

До цих свідчень додам ще один факт з більш давньої історії. Відомо, що московський патріарх Іоаким, який свого часу прийняв у Межигір’ї монашеський постриг, у 50-х роках ХVII століття надіслав у подарунок монастиреві якісь книжки, а в супровідному листі писав: «В приращеніе къ наслъдію Ярослава». Можливо, ця посвята вказує на те, що Іоаким знав про наявність у монастирській бібліотеці книг, якимось чином пов’язаних з Ярославом Мудрим.

Духовний центр запорожців

Про те, що в Межигірській бібліотеці зберігалося чимало книг і документів, пов’язаних, як мінімум, з козацькою добою, відомо достеменно. У середині ХVІІ століття, після знищення польськими військами козацького Трахтемирівського монастиря, у Межигір’я перемістився духовний центр православного Війська Запорозького. Січові парафії відтоді належали до відання межигірського кліру.

За спеціальною угодою межигірський архімандрит щороку відряджав священиків для служби в Січовій церкві Покрови та інших козацьких храмах. Запорожці щедро ділилися з монастирем військовою здобиччю, регулярно надсилали духовним отцям худобу, вози з рибою, сіллю, зерном та іншим провіантом, робили солідні грошові внески, дарували коштовні церковні речі та вбрання, допомагали прикрашати й розбудовувати обитель.

Так, кошовий Калнишевський побудував у Межигір’ї своїм коштом дзвіницю, муровану браму, а над нею церкву в ім’я апостолів Петра й Павла. Богдан Хмельницький та інші гетьмани дарували монастиреві угіддя й села. У Межигір’ї діяв і козацький військовий шпиталь, що утримувався коштом Січової скарбниці. Тут проводили останні роки життя літні запорожці, які йшли за монастирські стіни «спасатися» в молитвах.

Подарункові видання з автографами

Нерідко монастиреві дарували книги «на спокуту гріхів» або ж «на вічне поминання». А відомий церковний діяч, історик та письменник Інокентій Гізель (1600-1683) заповів Межигірському монастиреві свою величезну бібліотеку, яку збирав усе життя. Цікаво, що Гізель вирішив поповнити саме Межигірське книжкове зібрання, а не бібліотеку, скажімо, Києво-Могилянської академії, яку він свого часу очолював на посаді ректора, або ж Києво-Печерської Лаври, де згодом був архімандритом.

Деякі з книг Межигірської бібліотеки, хоч і розсіяні по світах, усе ж таки дійшли до наших часів. Наприклад, у Краснодарській крайовій бібліотеці зберігається кілька книг, що були колись власністю Межигірського монастиря. Серед них – Євангеліє, яке, згідно з написом українським скорописом, «купилъ Євстафій Гоголь, полковник війська Запорожського… и за отпущеніе грєховъ придалъ храму».

Український Пантеон

Згодом полковник Гоголь (до речі, пращур великого письменника) став гетьманом, а дні свої скінчив, за козацьким звичаєм, тут-таки в Межигір’ї. Про це свідчить інший запис на тому ж Євангелії, зроблений 7 січня 1697 року: «Погребенъ єсть во монастірі Общежительномъ Межигорсько-Кіевськомъ, в церкві Господня Преображенія в склепі, Благочестивий і Православний рабъ Божий Євстафій Гоголь, гетьманъ войска Его Королевской Милості Запорожського».

Далі невідомий автор на полях кількох сторінок подає список справжніх скарбів, які гетьман передав монастиреві «на вічні часи». Серед них – напрестольне Євангеліє в коштовному окладі, срібні келих, чарка й хрест, срібна гетьманська булава, військовий бунчук і корогва, шабля, гетьманська шапка, образ Богородиці в окладі з перлами.

Під кам’яними плитами межигірського Білого Спаса знайшли останній притулок легендарний полковник Семен Палій, гетьман Самусь і багато інших видатних запорожців. Це був справжній український Пантеон.

Гнів імператриці

Проте духовний патронаж над козаками робив Межигірський монастир украй небезпечним для московського царату. Повноваження монастиря поступово звужувалися. Із падінням Січі йому було заборонено надсилати священиків на землі Запорожжя. Під час візиту до Києва у квітні 1784 року імператриця Катерина ІІ виявила бажання оглянути Межигірський монастир. Тієї ж ночі в обителі виникла пожежа. Подейкували, що монастир підпалили старі запорожці, які доживали там свого віку.

Розгнівана цариця заборонила відновлювати пошкоджені вогнем споруди й скасувала монастир, а його землі та угіддя відійшли до царської казни. Межигірських ченців та духовенство перевели спочатку до Криму, а потім – на Кубань, до Катеринодара (нині – Краснодар). Саме вони й привезли туди згадані вище фоліанти.

Згодом у Межигір’ї виявили солідні поклади якісної глини й збудували там найбільшу в імперії порцелянову фабрику. Тут робили вишуканий посуд і керамічні прикраси, а пласку вогнетривку цеглу, з якої викладено печі в усіх старих київських будинках, і досі називають «межигіркою».

Монастир було відновлено наприкінці ХІХ століття, з утвердженням радянської влади в Україні його знову закрили, цього разу назавжди. Про широку славу монастиря нагадує і вулиця Межигірська, яка починається від Контрактової площі на Подолі. Колись там розташовувалося представництво, або по-сучасному – центральний офіс монастиря в Києві.

Від виборів до виборів

Та повернімося до днів сучасних. Осінній вітерець знову розгойдує передвиборчі гасла, розвішані на київських вулицях. І мені пригадується, що під час минулої виборчої кампанії, 7 вересня 2007 року, тижневик «Кореспондент» опублікував авторську колонку Юлії Тимошенко під назвою «Чесно про головне», де лідер опозиційного БЮТ розмірковувала про нагальні проблеми незаконної приватизації.

«Усе, що нахабно вкрадено в держави, має бути державі повернено», – заявила тоді пані Тимошенко. І поруч з іншими темними оборудками тодішнього уряду відзначила, що «Віктору Федоровичу приглянулася державна резиденція Межигір’я – саме зараз він намагається передати її на баланс НАК «Надра України» з метою подальшої приватизації, причому разом із залишками однойменного монастиря».

В останні дні свого уряду Віктор Янукович таки встиг це зробити. Але вже через два місяці, на початку діяльності уряду Юлії Тимошенко, одним з перших рішень нового Кабінету міністрів було скасування постанови попередників щодо передачі на баланс НАК «Надра України» урядової резиденції. «Ми вже 140 гектарів землі повернули державі. Це – Межигір’я», – переможно повідомила тоді прем’єр-міністр Тимошенко. Проте Юлія Володимирівна дещо погарячкувала. Віктор Федорович і досі мешкає за високим межигірським парканом.

І от нині, у безпощадній боротьбі за президентське крісло, лідерка БЮТ не моргнувши оком знову поцілює в головного конкурента бронебійним скандалом навколо сумнівної приватизації урядової резиденції. Межигір’я перетворилося на грізну політичну зброю. Чи на часі тут вести розмову про якусь наукову археологічну експедицію?

Шляхом Руїни

…Перед в’їздом до села Нові Петрівці звертаю праворуч, проминаю знак «В’їзд заборонено» й поволі їду узбіччям добротно заасфальтованого шляху, яким до межигірських дач протягом десятиліть проїхало так багато урядових авто – «Емки» Постишева і Косіора, «Чайки» Хрущова і Щербицького, «Мерседеси» Кучми і Януковича. Чорних, лискучих і траурних, немов катафалки…

У цьому справді є щось траурне. Старі мешканці села якось розповідали мені, що цей шлях вимощено уламками храмів, стін і келій зруйнованого монастиря. Там, під асфальтом, лежать розторощені фрески з ликами святих. Набожні старики тут завжди хрестяться.

Зупиняюся метрів за сто до в’їзду в Межигір’я, запалюю цигарку й сідаю на капот свого авто. За парканом зеленіє верхів’я якихось дерев. Сподіваюся, що це ті самі дуби, які пам’ятають межигірського Білого Спаса. Під ними – могили сотень ченців, які в молоді роки носили козацькі шаблі. Люди кажуть – багато старезних дубів на урядових дачах давно повирізали, а на монастирському цвинтарі стоять чи то теплиці, чи то тенісні корти. Над деревами зеленіє Виноградна гора.

Колись давно старенька мешканка села бабуся Олена розповідала мені, як малою дівчинкою стояла серед людей на тій горі й дивилася, як висаджують у повітря межигірські церкви.

– Перший вибух вони витримали, тільки куполи позлітали в небо, – ледь чутно шепотіла вона. – Люди молилися й плакали. Тоді солдати заклали ще більше вибухівки… Білий Спас піднявся над землею і розсипався в порох.

Намагаюсь уявити обриси дзвіниці й брами, що їх побудували запорозькі гетьмани, мерехтіння золотих куполів храму, зведеного київськими князями. Десь там Тарас Шевченко полюбляв малювати й мріяти, сидячи під віковими дубами. Кобзар згадує Межигір’я й у своєму «Щоденнику».

Поруч з брамою відкриваються двері, і до мене прямують двоє охоронців. Вони довго розглядають моє журналістське посвідчення. Служба є служба. На спецоб’єкті «Межигір’я» нічого не змінилося…

Питаю охоронців, чи відомо їм, що тут колись стояв старовинний монастир. Ні, про це службовці не знають. Вони непривітно дивляться мені в очі, підозріло роздивляються навкруги – чи немає, бува, у мене спільників. Спільників немає…

Джерело: УНІАН