1966 р. Історія українського мистецтва
Глибокий зміст, якого надавала іконі середньовічна людина, визначав стильовий лад творів іконописного мистецтва. Образи, втілені в іконах, відзначалися особливою одухотвореністю. Непорушні, величні постаті святих, їхні спокійні, зосереджені обличчя виключали будь-яку дріб’язкову суєтність. Відчужені від усього земного, вони вважалися взірцем моральної чистоти й людської досконалості. Цим, напевно, і пояснюється популярність найвизначніших з художнього боку ікон, наприклад ікони кінця XI – початку XII століття, яка була привезена з Візантії до Вишгорода під Києвом на початку XII століття і пізніше дістала назву «Владимирської богоматері» [А. Анисимов. История Владимирской иконы в свете ее реставрации. – У кн.: Труды секции искусствознания Института археологии и искусствознания РАНИОН, вып. 2. М., 1923, стор. 93 – 107; В. И. Антонова. К вопросу о первоначальной композиции иконы Владимирской богоматери. – «Византийский временник», XVIII, М., 1961, стор. 198 – 205]. Ікона дає уявлення про ті норми прекрасного, які панували напередодні періоду феодальної роздробленості. Час не був ласкавий щодо цієї пам’ятки, зберігши до наших днів лише обличчя богоматері й немовляти. Однак і вони дають право віднести «Владимирську богоматір» до визначних творів світової художньої культури. Створена пензлем невідомого нам великого майстра, вона не втратила художньої цінності й через вісім століть.
Композиція «Владимирської богоматері» в російській іконографії дістала образну назву «Умілєніє». До Марії, яка схилила голову, притулилось немовля. Сумні очі богородиці звернені до глядача. В них відбилася глибока скорбота матері, яка усвідомлює трагічну долю, що готується її синові. Вираженню почуттів, які викристалізувалися і немовби відділилися від тілесного єства людини, підпорядкована вся система зображальних засобів: вільне, пластичне живописне трактування образу Марії – прозорі зеленкуваті тіні поступово переходять у вохристо-оливковий колір обличчя, пожвавленого рум’янцем щік і яскравою кіновар’ю губ. Малюнок гранично скупий. Він відтворює тонку пряму лінію носа, маленький з безплотними губами рот, подовжені мигдалевидні очі. У стриманому нахилі голови богоматері і в експресивному пориві немовляти, яке притулилося до неї, в глибинності їхніх очей виявлено головну ідею твору – материнство.
При всій своїй суворості й умовності «Владимирська богоматір» підкоряє чистотою форми, де в гармонійній єдності знайшли втілення етичні та естетичні уявлення епохи. Прониклива, людяна суть цього твору значною мірою впливала на формування давньоруського мистецтва.
У 1155 році владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вивіз цю славетну ікону з Києва (точніше з Вишгорода) до Владимира. 26 серпня 1395 року, в день, коли Тамерлан вивів свої війська з Русі, ікону було привезено до Москви, а потім повернуто до Владимира, звідки вона знову, в 1480 році, повертається до Москви, де й зберігається нині (у Державній Третьяковській галереї) (с. 324 – 326).
Володимирська богоматір. Ікона XI – XII ст.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 327.