Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави.

^Монастир Здвиження

1996 р. Комплекс Святоздвиженського монастиря в селі Міжгір’я на Тернопільщині

І.Тарутінова

Відродження національної культури і збереження історико-архітектурної спадщини України в усьому її розмаїтті є актуальною проблемою сьогодення. Загалом в останні десятиріччя помітно активізувалась діяльність щодо збереження та реконструкції історичних міст і сіл. Але, на жаль, основну увагу приділюють великим містам і селам, де існують ансамблі й окремі значні споруди відомих архітекторів, і незаслужено забувають або відсувають на другий план не менш цікаві за своєю історією пам’ятки, розташовані в невеликих населених пунктах. Таким маловідомим є коплекс споруд василіанського Святоздвиженського монастиря в Міжгір’ї (Монастирок). Це село розташовано у мальовничому куточку вздовж річки Серет. Перші згадки про нього стосуються кінця XVI – початку XVII ст. Тоді Монастирок належав одному з відомих польських магнатів, власнику кількох маєтків Чортківського повіту Стефану Потоцькому. Потоцькі володіли поселенням до першої третини XIX ст., потім воно перейшло до Леона Сапєги [Słownik geograficzny królestwa Polskiego. – Warszawa, 1885. – T. 6. – S. 91].

Комплекс монастиря, розташований на самому схилі кам’янистого берега, цікавий насамперед тим, що він об’єднує пам’ятки різного часу: від печерного храму IX – XI ст. до церкви й кляштору XVIII ст. У цьому є також певні труднощі в проведенні реставраційних та відновлювальних робіт.

Нечисленні історичні відомості і недостатня кількість іконографічних матеріалів змушують фахівців активно залучати всі відомі методи реставрації та датування будівель – натурні дослідження, обміри, археологічні розкопки, аналогії тощо.

Як свідчать літературні та архівні джерела, василіанський Святоздвиженський монастир було засновано близько 1600 р. Стефаном Потоцьким [сам орден василіян було засновано тільки в 1619 р.]. Це одна з багатьох василіанських святинь, що виникали у XVII ст., у період найактивнішого поширення цього греко-католицького ордену на теренах Галичини й Польщі. Відомостей щодо споруд, які первісно знаходилися на терені монастиря в XVII ст., немає, оскільки його було повністю знищено під час козацьких війн другої половини XVII ст. [Przewodnik po wojewodztwe Tarnopolskiem. – Tarnopol, 1928. – S. 21]

Відновив святиню 1735 р. брацлавський каштелян Ян Потоцький. У відділі рукописів бібліотеки ім.В.Стефаника у Львові збереглися документи монастиря, серед яких є датовані 1735 р. Вони свідчать, що в цьому році Ян Потоцький пожертвував 2000 польських злотих на його відродження. На одержані кошти від фундатора і приватних осіб з 1735 по 70-і роки XVIII ст. на відведеній монастиреві ділянці збудовано муровану церкву і кляштор, зорганізовано господарський двір з мурованими будівлями шпіхлера, воловні і ґуральні. Однак, як свідчать архівні документи, Здвиженське монастирське згромадження наприкінці XVIII ст. стало настільки нечисленним, що вже не могло сплачувати певні відсотки володарю села за оренду землі.Внаслідок цього монастир включено до тих, котрі 1793 р. було скасовано за борги [ЦДІАР. – Ф. ІІІ. – АСП 711]. Після закриття монастиря Святоздвиженська церква стала парафіяльною Більчецької парафії, а кляштор і економічні будівлі власники села здали в оренду приватним особам [Demetrykiewicz Wl. Groty w skalach / Materyaly antropologiczno-arheologiczne i etnograficzne. – Kraków, 1903,-Т. 6]. В останній третині XIX ст. новий власник села Леон Сапєга влаштував в Монастирку фільварк, для чого 1876 р. більшість мурованих споруд монастиря було частково або повністю розібрано.

Домінантою комплексу була Святоздвиженська церква, збудована 1772 р. в центрі монастирської садиби, на підвищеному плато, її споруджено за типом греко-католицьких храмів – тридільною, без бань, з баштою-дзвіницею із заходу. Фасади церкви вирішено лаконічно й строго, без архітектурного декору. В інтер’єрі зберігся різний дерев’яний іконостас, ікони й кілька дерев’яних скульптур святих XVIII ст. на віконницях прорізів верхнього ярусу дзвіниці.

Будинок кляштору, розташований на північному заході від церкви, збудовано в 70-ті роки XVIII ст. В 1876 р. його було дуже пошкоджено, повністю розібрано верх, частково – стіни. На жаль, відсутність іконографічного матеріалу утруднює дослідження і реставрацію будівлі. Основним матеріалом для проведення робіт були натурно-археологічні дослідження й архівні документи початку XIX ст.

З опису кляштору, який знайдено у Львівській центральній бібліотеці і датовано 1822 р., відомі розміри будівлі, розташування, кількість та призначення приміщень. Згідно з описом,

„Житловий будинок, раніше кляштор василіан, старий, з твердого каміння на глині, збудований головним фасадом до півночі, тильним – на південь. Прибудований до входу ґанок має склепіння. Дім у середині був виправлений, але оздоблення вже зруйнувалося. Має такі розміри: 75 ліктів завдовжки, 17 1/2 лік. завширшки. Коминів мурованих – три, дерев’яних-один. Як входити до кляштору, з фронту, над дахом знаходиться горище, обмазане глиною, далі – сіни, до котрих ведуть ялицеві двері на дерев’янім бігуні, з залізним засувом. З обох сторін сіней -комірки зі склепінням, без вікон. До довгого коридору, який має теж склепіння, ведуть старі двері ялицевих дощок, на дерев’яному бігуні, без окуття. З цього коридору є входи до келій, яких у приміщенні шість. Всі вони мають склепіння, підлогу з ялицевих дощок, куті вікна о 4, 8, 14, та 16 частинах на завісах і гачках з залізними засувами. До цих келій ведуть чотири ялицеві і одні липові двері на завісах і гачках з залізними замками. Чотири келії мають обігрівальні печі, одна з печей -кругла, інші – прямокутні. Кляштор має приміщення пекарні з пекарською піччю на мурованому фундаменті. Будова покрита дахом з дубових крокв, дах покрито частково ґонтом, частково соломою” [ВР НБЛ. – Ф. 141. – Оп. 1. – Спр. 445. – Арк. 2, 3].

Перед північним фасадом кляштору знаходилась мурована брама, розібрана 1876 р. Наприкінці XIX – початку XX ст. на підпалині зіпсованої покрівлі келій було зведено невелику дерев’яну капличку, яка зберігалась до 70-х років XX ст. Наприкінці 1980-х років громада Здвиженської церкви сама відремонтувала пошкоджену будівлю, на жаль, без дотримання необхідних вимог.

Особливу цікавість в комплексі будівель монастиря викликає одна з найдавніших його пам’яток – скельний храм, розташований дещо на захід від церкви, над самим урвищем річки. Це печера в глибині скелі, яка складається з двох відділів – основного приміщення і тамбура. Головна кімната за планом наближається до півкола. Усі внутрішні стіни храму мають заглиблення – ніші різної форми, переважно трикутні й чотирикутні. Основою печери служать природна скеля, покрита дрібним грунтом. Тамбур утворений глибоким виступом скелі, його перекриття спирається на стовпи з каміння. Первісне ці стовпи мали природне походження, але в середині XIX ст. вони покришилися й обвалилися, захопивши частину плити, що служила склепінням тамбура. У такому вигляді, тобто без підпор, храм існував кілька років, доки в 70-х роках XIX ст. Леон Сапєга не подбав про святиню. За його наказом та частина кам’яної плити, що зосталась, була укріплена новими колонами, встановленими на місці первісних. Цей храм вперше обстежив і описав археолог-аматор А.Кіркор 1877 р., давши перший варіант датування пам’ятки [Kirkor A. Zabytki Bałwochwalcze w Galicyi // Kłosy. – Warszawa, 1879. – S.107]. На думку А.Кіркора, природне заглиблення в скелі було розширено за допомогою металевих знарядь і первісне використовувалося для відправлення поганського культу в IX ст. Згідно з припущенням дослідника, ніші в стінах печери служили для розміщення зображень язичеських богів. Два плоскі камені над храмом могли також служити підвалиною для встановлення ідолів.

За 14 м від входу до печери, навпроти її тамбура, знаходиться великий плоский камінь на трьох підпорках. Ця плита завдовжки 3,9 м, завширшки 65 см, заввишки разом з підставками становить 1,3 м. На поверхні каміння, ближче до західного боку, знаходиться заглиблення у вигляді правильного хреста, з котрим з’єднується рівчачок. На південно-західній грані плити є дуже пошкоджений напис кирилицею.

Історія виникнення цього каменя, його датування залишаються не до кінця з’ясованими. Камінь за загальною формою нагадує надгробки доісторичних часів, відомі під назвою дольменів. А.Кіркор датував його, як і скельний храм, дохристиянським періодом. На користь такого датування, на думку археолога, свідчать знайдені за кілька кроків від пам’ятки два поховання без трун, а також стінка під каменем, складена без застосування пов’язі. Дослідник вважав пам’ятку жертовним каменем, поставленим перед храмом не пізніше XI ст. Друге датування скельного комплексу стосується періоду раннього християнства. Його дотримуються деякі польські археологи, історики й краєзнавці: Деметрикевич, Януш, Коссак. Дослідивши інші подібні пам’ятки у цьому районі (скельні храми у Дзвенигороді, Кривчому, Беремянах, Полониці), вони дійшли висновку, що печера в Монастирку раніше була чернечою і почала функціонувати як храм лише в християнські часи, а в XVII – XVIII ст., після розташування поряд василіанського монастиря, використовувалася для релігійних цілей. Саме тоді на поверхні каменя було висічено заглиблення у вигляді хреста [Kurier Lwowski. – 1908. – S. 250].

В 1993 – 1994 рр. на території монастиря, і зокрема, на ділянці, де стоїть камінь, фахівцями інституту „Укрпроектреставрація” і Інституту археології НАН України проведено археологічні дослідження. При шурфуванні біля кожної з опор каменя знайдено по одній монеті – так звані соліди боратинки литовського чекану 1661, 1665 рр., котрі характерні для грошового обігу України середини XVII – першої половини XVIII ст.

Це так звані закладні гроші, які дозволяють фахівцям визначити час появи пам’ятки: не раніше XVII і не пізніше другої половини XVIII ст., тобто в період заснування і відновлення василіанського Святоздвиженського монастиря [Стріхар M.M. Звіт про архітектурно-археологічні дослідження Василіанського монастиря в с.Міжгір’я Борщівського району Тернопільської області. 1993 -1994 рр. //Архів інституту археології НАН України].

Кирилиця на камені, прочитана фахівцем інституту археології С.Висоцьким, як „Божьим волокшим инокам много лета”, його топографія також свідчать про те, що камінь був перенесений і встановлений на цьому місці не раніше XVII ст. Отже, датування пам’ятки до-, або ранньохристиянським періодом слід вважати хибним. Але залишається питання: якщо камінь є жертовним (наявність жолобка-рівчака), а знаходиться не на первісному місці, то звідки його перенесено? Дослідники вважають, що поблизу села знаходилось ще не знайдене поганське капище, де і був взятий міжгірський камінь.

Крім наукових припущень і доказів існує красива легенда про те, що цей камінь був встановлений Олексою Довбушем, котрий зупинявся в Монастирку і довго сидів над урвищем Серету [Історія міст і сіл: Тернопільська область. – К., 1973. – С. 140]. Але ж поки це тільки легенда…

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 107 – 111.

Вкладені елементи

Загальний вигляд з півдня
Загальний вигляд з півдня
1977 р. Кляштор. Загальний вигляд з північного заходу Фото
1977 р. Кляштор. Загальний вигляд з північного заходу Фото
Інтер’єр печери скельного храму
Інтер’єр печери скельного храму
Корпус келій. Поперечний розріз і план
Корпус келій. Поперечний розріз і план

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2017 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 227

Модифіковано : 20.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.